Лариса Вечівська

Доброго дня, раді вітати в нашій школі «Материнка». Мене звати Лариса Вечівська. Я приїхала з України, проживала в місті Київ, 20 років працювала вчителем молодшої школи. І вже сьомий рік як проживаю у Варшаві.

Ви сім років тому переїхали до Варшави?

Так.

Що вас спонукало на таку кардинальну зміну?

Може, та ситуація, що у мого чоловіка польське коріння і його родина проживає в Польщі. Наша дочка приїхала сюди навчатися, до університету, залишилася тут, почала працювати, створила сім‘ю. Мені захотілося бути вже поруч з донькою і ми прийняли таке рішення, що переїдемо у Варшаву і спробуємо пожити в іншій країні.

І як ви себе тут відчували після переїзду?

Першій рік я собі дала як рік такої проби, щоб зрозуміти, наскільки я зможу жити в іншій країні, наскільки я зможу себе знайти в іншій країні, і для мене це був перший рік таких випробувань. Довго себе шукала не знаючи польської мови.

Ви не знали польської мови?

Не знала. Тобто, коли ми приїжджали до родини, тут в Польщі, ми ходили на прогулянку або вдома я говорила українською мовою, родина чоловіка – польською мовою і ми розуміли один одного. А вже коли приїхала сюди, я зрозуміла, що треба вивчити польську мову, треба мову знати і для мене це було найголовнішим таким бар‘єром. Тобто, я почала вивчати польську мову, тільки я боялась говорити, я соромилась.

Як ви вивчали? Ходили на якісь курси, чи як це було?

Так. Тоді, коли ми приїхали всього було на Варшаву 3 чи 4 фундації, які давали можливість вивчати польську мову безплатно. Важко було туди потрапити. Але, там не знаю, пару місяців наших спроб записатися і нам вдалося. Разом з чоловіком ми записалися на курси польської мови.

Він теж не знав мови?

Він знав мову, він трохи мову знав, тому що він ще в Києві ходив на курси польської мови. Тому що перед тим, як дочка поїхала навчатися в Краків в Ягеллонський університет, ми зрозуміли, що вона має знати трохи польської мови. Тобто вона ходила на курси.

І вона і він.

Так, вона потім запросила тата. Говорила: «Тато, ти теж повинен походити, у тебе є польське коріння і ти маєш час». Чоловік ходив. Оскільки я працювала в школі, не мала багато часу, тому для мене вже в Польщі було перше таке знайомство з польською мовою. І ходили ми на курси фундації «Ocalenie».

Так, я знаю її.

Одна із фундацій, яка тоді пропонувала курси польської мови. Ми старалися тоді жодного уроку не пропустити. Для нас це було важливо. Для мене, не знаю, може, з рік, мова була незрозуміла. Само по собі граматика. Чому існує «męskoosobowy» рід, як правильно вимовляти дієслова. Попри те, що я вчитель за освітою, не знаю, якось так важко мені йшла польська мова.

Може, ви перфекціоністка за своєю суттю? Якщо не впевнені, що правильно, або не дуже виходить, то не говорите?

Можливо й через це. Я боялася говорити, тому що я буду робити це неправильно. Тоді мені допомогла перейти бар‘єр моя донька, коли вона сказала: «Мамо, ну ніхто ж не знає, що ти з України приїхала. Може, людина приїхати з Італії, Франції і вона так само як ти робитиме помилки, так само можуть неправильно якісь слова вимовляти. Так що не бійся, почни говорити». І для мене це було чимось таким… бо дійсно, багато приїжджають іноземців. Тож я почала потрошку питати у людей на зупинці, в магазині поставити якісь питання. А найважливіші уроки польської мови це були з моєю тіткою, яка проживає тут. Вона полька. Я просто дзвонила до неї, робила домашнє завдання, яке вона нам на заняттях давала фундація «Ocalenie» і таким чином я з нею десь по 45 хвилин говорила. Вона мене поправляла.

Додаткові були завдання.

Так. Ми так сміялися. Вже крок майже минув, ми 45 хвилин поговорили. Це теж була для мене допомога у вивченні польської мови.

Перейдімо до теми війни. Як для вас вона почалася. Пам‘ятаєте цей день, чи цей ранок, чи це ніч була, коли ви дізналися про це. Розкажіть, будь ласка.

Пам‘ятаю. Думаю, що всі пам‘ятають той день. День 24 зранку почався з того, що, дізнавшись, що почалася війна, звичайно, ми почали дзвонити додому й питати, як наша родина. По-друге, просто сама звістка, про те, що в моїй країні трапилася така подія, є війна, повністю змінила погляд, змінила настрій. І саме розуміння того, що це важке слово «війна» є в нашій країні. Перше, що було – дзвінок до родини.

До кого ви подзвонили?

До своєї рідної сестри, яка проживає в Києві зі своєю родиною, тому що батьки померли перед цим ще, за декілька років до війни. Звичайно почали спілкуватися зі знайомими. Ну і друге, що я зробила, я одразу прийшла в Українську школу до вчителів і ми почали проговорювати ці ситуації, почали ділитися своїми інформаціями і в такому інформаційному просторі ми були майже все 24 лютого.

Що ваша сестра тоді вам сказала. Ви подзвонили, ви пам’ятаєте цей дзвінок. Що вона сказала?

Вона не відповіла на дзвінок. Це була тиша. Потім був другий дзвінок, ми дзвонили на всі телефони, на вайбер, на ватсап. Не було ніякої відповіді. Тоді звичайно я написала: «Як ви? В якому ви стані?» І також, що якщо ви потребуєте допомоги, ми на вас чекаємо, ми вас раді бачити, ми будемо вас тут чекати. І я отримала письмове повідомлення від її дочки.

Що вона написала?

Вона написала, що все добре, вони живі, але більше нічого вона не могла писати. На питання про те, в якому вони стані, вона написала, що в нас війна. Я відповіла, що ми знаємо, ми вас підтримуємо і я просила, щоб вона інформувала, як розгортатимуться події в Києві.

А вони в якому районі Києва проживають?

Вони проживають на Правому березі біля Пташиного ринку, на Куренівці. Недалеко знаходиться район Оболонь, там, де були вже танки. Тому ці події ми відстежувати по телевізору, дивилися новини, щоб розуміти, що відбувається в тих містах, де наші родичі й ділилися тією інформацію, яку мали.

Які відчуття були у вас в цей момент? Бо кожен по-своєму сприймає це. У когось це викликало шок, у когось істеричний сміх, у когось сльози. Очевидно, ви сприймали це через призму інформації, яку ви читали в новинах, через призму того, що ваші рідні не одразу вам відповіли.

Так. Для мене це була якась така хвилина тиші, але тиші такої наповненої злістю, був стан такої безпорадності. Тому що, розуміння того, що такі події не минуть за день-два, чи за тиждень. Цей стан такий був… Думала, що робити, як допомогти, що саме я можу зробити. У мене тоді були під опікою наші учні, вчителі і родина. Не знаю, був такий стан розуміння, що я буду щось робити, але на цю мить не знала, що саме, де себе знайти.

Тобто такий момент розгубленості.

Так, розгубленості.

Чи ваш чоловік не рвався назад до України поїхати? Бо багато хто хотів поїхати в військо, одразу захищати. Як він відреагував на це? Чи не доводилось вам спиняти його біля дверей, вмовляючи залишитись тут і якось звідси допомагати?

Чоловік в перші момент не рвався їхати, тому що приймаючи такі рішення зненацька можна зробити ще щось гірше. Він був на зв‘язку зі своїми друзями, чоловіками в Україні. Але тут головну роль на себе взяла наша дочка, тому що вона в перший же день почала допомагати, почала працювати як волонтер. Оскільки наша тітка й родина чоловіка проживає неподалік Перемишля, на кордоні. У них дуже великий приватний будинок і моя дочка зробила там центр допомоги. Вона зі своїм чоловіком виїхала туди. Здається, 25 вони були уже там. Вони організували допомогу з різних країн, в кого де були які друзі, знайомі. Вони просто приходили на вокзал, були на пунктах переходу українців і дуже багато родин, незнайомих їм, вони забирали до нашої тітки. Їм давали елементарне: поїсти, випити гарячого чаю, поспати, побути там в такому спокої. І таким чином ми вже зрозуміли, що наша роль і роль мого чоловіка буде полягати в допомозі тут, на території Польщі тим, що ми можемо. Якщо були замовлення через Варшаву, чоловік приймав у Варшаві будь-які передачі, які треба було переслати. Чи це були бронежилети, чи щось інше. Їздив магазинами, купував ліхтарики, якісь там спальники, передавав дочці на кордон. Тобто був ланцюжок такий родинно-прятельський, бо приєднатися всі знайомі, всі друзі, вся родина, де хто тільки міг. І тоді ми вже зрозуміли, що ми будемо тут, будемо допомагати, тому що все вийшло. Був встановлений дуже гарний зв‘язок комунікації між Польщею і Україною. Дочка настільки хвилювалась і вона взяла на себе роль відповідальної особи, була на зв‘язку зі своїми друзями з Києва. І тому ми включилися разом в таку допомогу. Все, що необхідно для армії, для війська.

А ось цей перший момент, принаймні я так по собі пам‘ятаю, спершу був такий стан, що я нічого не їла, нічого не пила, тільки читала новини. Чи було у вас так? Цей психоемоційний стан. Я розумію, що ви включилися в допомогу.

Був такий важкий стан і у мене він проявляється зранку. Я просиналася зранку і перше, що я робила, це писала смс до своєї сім‘ї, питала, чи вони живі. Вони відповідали, що так. І це було нашим словом-паролем впродовж 10 днів, поки вони були в Києві. Навіть зараз робила знімок екрана. Було тільки два слова: «живі» й знак питання. Вони відповідали, що живі. І я далі, збираючись на роботу, не могла нічого їсти, весь час була в думках про те, як пройде цей день. Добре, що живі зранку, але був день важкий попереду. Оскільки я працюю в польських школах, в якісь моменти я не могла говорити, тому що я читала новини. В якісь моменти я мала трохи таку можливість відійти від цього через роботу з дітьми. І перший сніданок, може, це була 10:30, коли діти під час уроків мали таку першу перерву на сніданок, тоді ми вже сідали, я могла випити чашечку кави, з‘їсти якусь канапку. І потім нічого майже до вечора. Бо треба було з польської школи переходити до української школи, або якісь були додаткові заняття, щось допомогти, кудись поїхати, з кимось домовитися. Вже вечеря була більш спокійною. Ми могли вже посидіти, проговорити, що було протягом дня, поділитися новинами.

Коли почали прибувати українці з дітьми і їх почали привозити до школи. Чи пам‘ятаєте ви цей момент? Можливо, якихось дітей, які приїхали з України вже по війні і як це було? Як вони почувалися? Як ви почувалися з ними? Як це виглядало?

24 лютого, коли ми вже всі почули про ці події, що почалася війна, десь вже о 12 я була в Українській школі. Наша школа існує у Варшаві шість років при фундації «Ukraiński centrum Edukacji Szkoła «Materynka». Це була єдина школа на цілу Польщу, яка працювала за програмою Міністерства освіти України. Всі предмети, все викладалося українською мовою. Коли я 24 лютого зустрілася зі своїми подружками, вчителями в нашій школі, першим рішенням, яке ми прийняли з директором школи Наталією Кравець були те, що від 24 лютого ми приймаємо всіх дітей, без винятку, на безплатне навчання. Друге рішення було про те, що ми повинні діяти більше в рамках нашої фундації школи української спільноти. Було написано одразу два листи. Один лист з проханням допомогти з розширенням нашої школи з великою кількістю нових учнів, які почали прибувати. Був написаний лист до Президента Варшави. Я особисто занесла його до Канцелярії Президента, поставила печатку. У мене є фотографія, на якій зображено, що цей лист був направлений. Другий лист був написаний до посольства з проханням підтримати нас і дати додаткове приміщення, бо просто буде велика хвиля родин, які приїжджають і діти потребують навчання сьогодні в зараз. Це перше, що було зроблено. 24-го не було у нас дітей, але деякі родини вже дзвонили, говорили, що ми їдемо і ми хочемо навчатися, питали, чи є місця в Українській школі. Мені здається, 25-го були вже перші діти, які приїхали. Це було 25 чи 26. Тоді ми зрозуміли, що перше питання, яке задавали батьки було: «А коли можна прийти до школи? Чи можна прийти завтра, якщо ми приїдемо?». Ми говорили «так», бо найважливішим для нас був психічний стан дитини. Не на онлайні. Не можна було дітям сидіти той період вдома. Вони повинні бути серед людей, вони повинні бути разом з нами, вони повинні бути й спілкуватися в колективі дитячому. І тоді ми зрозуміли, що наша школа повинна дати якомога більше часу перебування дітей серед вчителів й однолітків. Тобто, це були уроки, це були додаткові навчання. Коли пару днів вже почали приїжджати родини, але ми всі вчителі були в інформаційному просторі, які читали новини, як у кожного родина, у кого які були неприємні моменти, були втрати серед близьких і родини. Спочатку було таке рішення, не так рішення, як ми спершу обговорили, що, може, не варто порушувати цю тему, може, якось так, щоб дітей не травмувати. Нам вдалося може з пів години помовчати на цю тему, а потім не вдалося далі. Тому що плакали діти, плакали вчителі, потім уже почали відкриватися. Ми зрозуміли, що кожен хоче поділитися тим, що знає. Приходили діти й говорили, що в когось вбили друга, в когось не було вже хати, хтось просто їхав і це все бачив. І з цього моменту ми вже були такою родиною. Уроки проходили, як проходили. Якщо були сльози, то були сльози, якщо були якісь моменти проговорені в родині, то це були ці моменти. Якщо треба було когось підтримати, обійняти, побути поряд, погодувати – у нас всі вчителі були відкриті. Відкриті в тому плані, що готували вдома їжу, приносили, пекли наші короваї, пекли наші якісь тістечка, для того, щоб створити цим дітям і родинам, наскільки це було можливо, такий куточок домашнього чогось.

Можливо хтось з цих дітей найбільше запам‘ятався. Може, пам‘ятаєте, як приїхав умовний Юрко, чи Марійка. Може, щось згадаєте з цього першого періоду, коли діти почали приїжджати?

В українській школі в мене такої дитини не було, тому що я не викладаю в Українській школі, я працюю заступником директора, тож найбільше я бачила таку картину співпраці вчителів з учнями. Знала історію вже сказану під час уроків. Оскільки я працюю в польських школах, то у мене там був такий досвід.

Розкажіть, будь ласка.

Було таке, що прийшов хлопчик, приїхав на четвертий-п‘ятий день. Уроки починаються о восьмій, а о восьмій десять він вже спав на уроці. Він просто засинав і так міцно спав, що діти сиділи поруч. По-перше, ми побачили, що він спить, було тихо, але ми працювали. Урок не припинився. Він собі спав, майже весь урок, десь пів години чи сорок хвилин. А ми працювали собі з дітками. На другий день те саме було: він приходив і знову спав. І вчителька польської мови говорить: «Ти запитай, чому так сталося, може, якоїсь допомоги вони потребують?» І, поговоривши з ним, я підійшла до мами, розповіла цю ситуацію. Виявилось, що раніше вони жили у великому триповерховому будинку і в кожного була своя кімната. Тут вони переїхали й у них була одна кімната на п‘ятьох людей. Тобто мама, тато і три сини. І він просто спав на підлозі на матраці. І він просто не виспався. А після уроків він одразу йшов додому. І ми теж старалися в польських школах дитину хоч чимось трошки зайняти, поговорити, наприклад, я в польській школі говорила українською мовою, створювала такі години української мови, щоби їм було простіше й легше в іншій країні, і мамі говорила, що нехай він залишиться, побуде з нами, поговорить, на що мама говорила: «Він іде додому вдень спати на ліжку». Це тому, що старші брати вчилися довше, а він спав. Потім за пару днів ця ситуація трошечки налагодилась. Може, батьки якось вирішили цю проблему. Тобто далі навчальний процес був таким, яким він повинен бути, він вже не спав і уроки були в такій активній фазі.

Якщо говорити про ваших родичів, як зараз вони? Я так розумію, що вони приїхали до вас?

Так, після десяти днів листування, смс з питанням «Живі? Живі? Живі?» я кожного дня з ними говорила, я кожного дня просила їх приїхати. Було таке враження, може, воно було в багатьох, що скоро воно закінчиться, ми тут побудемо. Так, вони ховалися вдома, ходили в ніби-то бомбосховище, вони були вдома, виконували всі вимоги, які повинні бути: вимикали світло, сиділи в коридорах одягнуті, з тою валізкою першою. Мені було дуже важко її переконати, щоб вони приїхали, тому що тут була б психологічна допомога для дівчат. Тому що у моєї сестри донька, а у неї ще двоє дівчат. Навчання не було вже в Києві тоді. Я змогла їх переконати тільки тим, що треба вберегти життя і спокій дітей. Це для мами та для бабусі є найголовніше. Я їм казала, що вони мають куди їхати, вони мають потурбуватися про стан чоловіків, які там залишилися. Їм буде спокійніше. Я зрозуміла, що у них така сімейна розмова відбулася не один вечір на кухні, їхати чи не їхати. Потім чоловіки, скоріш за все, прийняли рішення, що краще буде, якщо вони поїдуть. І сестра моя прийняла рішення, що вони будуть їхати. І вони приїхали і зараз перебувають тут.

Навчаються в у школі тут у вас?

Так, дівчата навчаються в нашій школі «Материнка», моя племінниця працює в нашій школі вчителькою, тому що після війни ми працевлаштували сорок мам, які приїхали під час війни.

Вони мали якусь освіту відповідну?

Це вчителі. Оскільки наша школа почала дуже швидко розширюватися, і була потреба. І сарафанне радіо, як поляки кажуть «poczta pantoflowa», рознесла інформацію про школу так, що ми вдень приймали по 100 учнів. Тобто кількість учнів росла дуже швидко. Ми зранку приходили й отримували багато заяв від батьків. На вечір ми самі не вірили, що може бути така кількість учнів. Завдяки польським бізнесменам, польським організаціям, нашим дітям, знайомим, які говорили, що допоможуть, якщо буде можливість. Моя донька працює в IT компанії. В перший день вона подзвонила до свого директора і попросила про приміщення, бо школа розширюється. На що їй директор сказав, що без питань і вже в кінці лютого на початку березня ми вже були там, бо працівники IT компанії вже працювали онлайн, віддалено. Тож стояли пусті кабінети. Їхні працівники просто за вихідні купили для нас столи, стільці. Все, що вони могли облаштувати, цілий поверх. Перейшла туди частина дітей, потім знову запропонували свої можливості банк. Зараз ми перебуваємо в приміщенні mBanku, тому що директор однієї фірми попросив директора mBanku, чи можуть вони прийняти в пусті приміщення. Зараз ми маємо 7-8 кабінетів. Так школа розрослася і під кінець минулого (навчального) року у нас було п’ять локацій по Варшаві. Ми прийняли більше тисячі дітей віком від п‘яти до шістнадцяти років. Ми малечу не брали, у нас була школа від 6 років. На прохання батьків ми відкрили ще одну групу. У нас там були дітки по два-три рочки, малюки. Ми не могли відмовити.

А зараз якщо подивитися на діток, які приїхали після війни, кому складніше : старшим чи меншим? З вашого досвіду. Можливо не тільки в українській, а й в польській школі? Бо мій син, зокрема, навчається в польській школі.

Я можу порівнювати з двох сторін, бо я і в польській школі працюю з дітьми, які приїхали після початку повномасштабної війни, й в українській школі. Може сказати, що швидше, простіше, психологічно легше адаптуватися в нашій школі. Програма українська, діти вчаться українською мовою. Проблеми психологічні ж і ми від них нікуди не дінемось, з ними працюють наші психологи і більше допомоги потребують діти підліткового віку. І діляться з нашими психологами своїми такими важкими проблемними моментами. Зараз ми стараємося запустити, або інші фундації будуть надавати психологічну допомогу батькам. Вони більше потребують такої допомоги. Важче було в моїх польських школах, коли приїхали діти з України. Менші діти, вони швидше адаптувалися, так легко. Польська мова для них не така страшна, дуже багато схожих до українських слів. У тих школах, де я працюю, вони давно працювали з дітьми іноземцями, вони так давно працювали і якось легко включили дітей у навчальний процес. Важче було з дітьми старшого віку. Вони просто замкнулися, у них був мовний бар‘єр. Навіть на сьогодні, можу сказати, що вони сидять в теплих кофтах, капюшони на голову, вони ховаються. Тобто я так розумію з того, що знаю психологію, що вони хочуть аби їх не бачили, їх не чіпали, не ставили їм ніяких питань. Тож цей вік є дуже важкий, вони важко адаптуються. По-друге, вони розуміють, що в польських школах навчальний процес іде, він іде польською мовою. Крім того, що вони мають зрозуміти, мають ще й відповісти. Їх оцінюють майже як поляків. І це для них важко. Я намагаюся їх захищати, проводити багато навчальних заходів для директорів шкіл з цілої Польщі як міжнародний асистент в Польському міграційному форумі (Polski Forum Migracyjne). Я розумію, що треба пояснювати, що це не просто діти приїхали, а це діти, які чули звуки бомбардувань, дехто на власні очі бачив танки, вони бачили померлих людей. Для них це стрес. Країна дає їм зручність, тепло, але вони не почувають себе тут комфортно. Потрошки вони відкриваються, але дуже маленькими кроками. А найважче, що я помітила це психологічний стан батьків. У мами було двоє дітей. Один хлопчик ходив до першого класу, він дуже швидко адаптувався, вже за пару місяців читав, відповідав і якось грався з дітьми під час прогулянок, і на уроках відповідав. Старший її син був трохи закритий, але поступово відкрився. Але коли я побачила очі мами, коли та прийшла забирати дитину – це було просто сіре обличчя, пусті очі. Її розривало те почуття, що вона в Україні мала свій бізнес, в них був свій гарний будинок, у них з чоловіком були гарні автівки, діти ходили до школи. А тут вона почуває себе дивно щодо поляків, бо чого вони сюди приїхали, мають дорогі машини тощо. Тобто зі сторони поляків теж був такий тиск, що, маючи все, ви приїхали до Польщі. Я кажу, ми що, мали всі у капцях проходити через кордон. Людина не вибирає, коли тікає. І ця мама мені ще раз доказала і розповіла – війна розриває наші родини. Це найгірше. І я зараз говорю це полякам. Це не війна, коли просто виїхала жіноча половина. Діти не мають батьків, жінки не мають чоловіків, найгірше, що є, це те, що родина не живе своїм життям. Один хлопчик сказав: «Заберіть в мене всі іграшки, я хочу повернутися до тата». А ця мама сказала, що вона не в стані вже тут витримати, вона просто забрала дітей і повернулася в Україну. «Як буде, так буде, але ми будемо разом». Багато повертаються з огляду на те, що важливо бути разом, діти не можуть бути без батьків.

Дуже близько мені те, що ви кажете. Мій син також нещодавно взяв навушники й сказав, що вони татом пахнуть.

Ця війна ще мені показала, що ми думаємо, що це діти, а це дорослі. Це просто нормальні дорослі люди, з якими ми повинні говорити, ми повинні прислуховуватись до їхніх емоцій, ми повинні ділитися з ними й сприймати те, що вони відчувають. А вони, мені здається, відчувають набагато більше, ніж ми.

І розуміють.

І розуміють. Через дітей я відкрила багато цінностей родинних, цінностей особистих. Теж одна з таких цікавих історій, до того, що ти сказала про дітей. Моя сестра і племінниця зі своїми доньками жила у нас пару місяців. І теж було різно. Дев‘ятнадцята година вечора, дівчата закривалися в спальні й дзвонили до тата. Тому що ввечері, коли приходив тато, вони грали в ігри, вони читали та це була просто розмова і час, проведений з татом. І коли мала починала дуже плакати й ми не могли її заспокоїти, питали, що сталося, може чимось допомогти, чи сходимо кудись. Вона відповідала, що в цей час вона просто гралася з татом. «Мені його не вистачає». А зранку тато дзвонив і будив їх: «Дівчата, вставайте, йдіть до школи». Бо година різниця в Україні, і він питав, чого ви ще спите. Тобто такі моменти сміху теж були, але дітям потрібні батьки. Всім: і жінкам, і чоловікам, і дітям потрібна ціла родина.

З огляду на те, що ви сказали, як вони думають, планують майбутнє. Ваша родина, чи ті сім‘ї, знову ж таки, та жінка, про яку ви сказали. Чи планують вони повертатися? Як швидко? Чи взагалі розуміють, як їм далі діяти?

Я думаю, що багато українських сімей, мам, не розуміють до кінця. Може, хтось сильніший, хтось більше відчуває, що він потрібен Україні, що він буде відбудовувати Україну. Тут уже пішла ця хвиля. Навіть серед учнів нашої школи: вони хочуть повернутися, вони хочуть відбудовувати. Та мама повернулася, вона не витримала й повернулася в Україну. Вона далі там проводить свій бізнес, вона далі допомагає відроджувати України. Якась частина свідомо туди їде і ці люди знають, що вони хочуть. І вони вже починають робити і створювати для того, щоб Україна функціонувала нормально, щоби життя в Україні було справжнім. Мені здається, вони взяли трошечки досвіду з країн, у яких вони були, тому що пороз‘їжджалися мої знайомі, через Варшаву проїхали вісім різних країн. Але зараз друга хвиля, зараз всі повертаються з інших країн через Варшаву в Україну. Тому частина переїздить, бо знає, що хоче, частина ще не визначилась, бо, судячи з наших вчителів, які працюють, які виїхали, не мають шкіл, хтось не має своїх будинків, деякі території під окупацією, виїжджали дуже багато. Остання хвиля, яку ми відстежуємо в Українській школі – це пішла ця хвиля українців, які почали виїжджати з тих районів, які були під окупацією, вони вже знають, що це таке.

Південь чи схід?

Схід. Вони виїжджали по три, по сім днів, виїжджали через країни Балтії, у них трошки інший психологічний стан.

Складніший?

Так, складніший, тому що вони вже знають, що таке українська мова, що таке російська мова. Вони починають у нас вивчати українську мову. Вони кажуть, що не вміли, не говорили, але кажуть, що будуть говорити українською. Старші діти самі говорять й інколи наголошують на тому, що будуть говорити українською мовою. Тому що в нашій школі одне з головних правил – ми говоримо тільки українською мовою. Ми – український навчальний заклад, говоримо українською мовою. Звичайно, що діти, хто не вміє, стараються говорити.

Чи є таке, що протестують, кажуть, що говоритимуть такою мовою, якою схочуть, бо у нас демократія.

Є, є такі.

Багато?

Ну є, трохи є. Починають говорити: «Це моє право», «Ви не можете мені заборонити», «А я хочу». При тому, що вони добре говорять українською мовою і для мене це загадка.

Я якраз нещодавно робила матеріал про те, чому українці, які говорять російською, частково принципово переходить на українську, а частина – принципово ні. Психологи це пояснюють це простою річчю: російська – це щось, що поєднувало їх з довоєнним минулим, довоєнним життям. І тому вони не усвідомили й не хочуть розділятися з минулим. А в минулому, очевидно, у них все було «ОК». Є такий психологічний бар‘єр.

Якщо брати старше покоління, то може бути. Але молоді хлопці, сьомий, восьмий, дев‘ятий клас, вони добре говорять українською мовою. Але починають говорити: «а яка різниця», «а я хочу». І для нас це теж хвилина для роздумів, бо, попри всю ситуацію, яка відбувається, українська мова для нас – це код нашої нації, це раз. Так, ти маєш право вибирати, говорити, але ти не маєш права порушувати права іншої людини. У цьому випадку ти порушуєш мої права. Я українка, я приїхала з України, моя мова – українська мова, тому, коли хтось говорить, що ви порушуєте мої права, то зверніть увагу на те, чи ви цього робите. Це дзеркальне відображення. Тоді я кажу: «Запитай себе, а чи ти порушуєш чиїсь права?» Тому що ідучи до польської школи вони через місяць-два говорять польською мовою, просто говорять.

І питань не виникає?

Ні, просто говорять, добровільно. А тут. Це така наша вчителька доля. Наша школа несе таку українізацію серед українців.

Має бути культурний кордон, має бути мовний кордон, бо ця воєнна історія показала, що, якщо його немає, то потім все з голів, з думок переходить на фізичну площину, яка виливається у війну, захоплення і так далі. Чоловік мій був на Сході, у звільненому Ізюмі та розповідав мені про школу. Каже, він прийшов до школи, а там вже навезли підручників російських, українські спалили, українськими забили клас, але ще не встигли закласти. Розкажіть ще про плани рідних.

Моя родина до червня була тут, і теж визначалася, мені здається, чи залишатися, тому що моя племінниця працює, має роботу, дівчата теж ходять до школи і для нас це було важливо, щоби вони навчалися, а були на уроках онлайн, як пропонували спочатку в Україні. У липні, коли польські школи закінчили навчання, а ми проводили ще табір, вони вирішили поїхати додому, провідати, подивитися безпечно чи небезпечно. Кожен вирішує сам і я їх зрозуміла, бо для найменшої дитини тато був найважливіший і повинна була бути ця зустріч. І вони поїхали в Київ. Але теж був такий момент, що треба було зробити моїй сестрі паспорт закордонний, бо не було, вияснити з роботою як там по інвалідності, бо вона на пенсії, теж треба було написати.

Тобто налагодити справи?

Так, справи. З часом, через місяць, вони знову приїхали до нас, сюди у Варшаву і зараз в жовтні вони повертаються вже, щоб бути й жити в Києві.

Якщо говорити про настрій, може ви спостерігали, от як ви сказали, що багато вже повернулося. А зараз ви як відчуваєте, ваші особисті відчуття? Спочатку був страх, якісь речі, які паралізували, якісь новини. Зараз теж з‘являються новини з того ж Ізюма, часом про закатованих. Як ви відстежували свої емоції? Як вони змінювались за ці пів року від початку війни і до сьогоднішнього моменту?

У мене злість була, нерозуміння взагалі, що таке людське життя і чому воно нічого не вартує. Чому чотири літери НАТО відгороджує країни, тобто Польща – це НАТО, а Україна – ні. Чотири літери чомусь дають право когось вбивати. Чому людське життя нічого не вартує ні для кого на планеті. Як на мене, людина повинна бути планетою Земля. Неважливо, ти хочеш жити в Німеччині, ти приїжджаєш у цю країни, ти вивчаєш цю мову, ти платні там податки, ти живеш й працюєш. Ти хочеш кудись переїхати, попри те, хто під яким прапором чи яка це країна, якщо вбивають дітей, людей, а те, що ми бачимо в Україні, катування, те, що ми бачимо, що у новонароджених забирають право жити. Написано в Конституції : «Кожна людина має право на життя». Як на мене, це право повинно бути та не повинен ніхто розділяти й виділяти. Незалежно від того, в якій країні йде війна, право на життя повинно бути захищено. А у нас це право порушено від маленького, від місячної дитини, від двомісячної дитини. Тому тут я задаю собі дуже багато питань. Я не можу знайти відповідей на них. Я буваю зла, в якихось моментах ніби щось хочу зрозуміти, в якихось моментах ніби є спокій. Дивишся новини і так віриш, що ще трошки, ми все зробимо, щоб перемогти. Потім знову щось іде не так. Потім знову інформація, гинуть мирні люди. Тобто війна йде не так, як повинна йти війна. Місто за містом, воюють за якусь ідею, за щось. Тут просто знищується країна, знищуються люди, знищується наша нація. Але ми сильна нація, ми переможемо. І перемога буде наша. Кожен день ми при цьому говоримо, що буде наша перемога.

Чого вас навчила війна? Що вона вам, може, дала?

Ця війна дала мені такі позитивні моменти. Коли моя сестра проживала зі своєю дочкою у нас вдома, я приходила додому і там було прибрано, приготовано, мене вдома хтось чекав і я відчула таку турботу про себе, про родину. Я йшла додому в такому гарному, спокійному настрої, ми сідали разом вечеряти. І, думаю, не тільки в мене таке було. Багато хто з родин відчув саме тут таку нашу українську родинність.

Таке єднання.

Так, а по-друге, в мене тут у Варшаві відбулося дуже багато зустрічей з моїми подругами, з моєю родиною, з якою я не зустрічалася роками в Україні, розумієте? У мене в цьому році був день народження. За столом було стільки людей. У мене в Києві часом не було такої кількості людей об‘єднано з родини, знайомих, друзів. Ми сиділи разом. Може, місця було мало. Ми доставляли стіл, робили фуршетний стіл. Але я це помітила. І я думаю, що не тільки у мене, а багато хто з нас говорить: «Ой, до мене приїхали друзі, з якими я не бачилась 10 років». Або до мене їдуть з Італії люди, з якими я не бачилась 15 років. І ще що цікаво, усі ці події діти наших дорослих друзів стали нашими друзями, тому що вони або жили якийсь час у нас, або переїжджали через Варшаву, тобто було таке знову спілкування. Я тут інколи відчуваю більше, що це для мене маленька Україна тут. Тому що у мене на роботі я спілкуюсь трохи польською, але в школі українською, вдома українською, і коли ми виходимо на прогулянку або сідаємо випити чашечку кави, я кажу: «Якось мені ці поляки поруч і не заважають».

Я дуже багато теж чую української, кожен там третій поряд, і десь у транспорті, десь іще.

В порівнянні з тим, що було. Бо я чотири роки вже працюю у варшавських школах, то це інше ставлення й інша інформаційна база створена для українців після 24-го, ніж було до 24-го. Нам доводилося самостійно питати, просити, перекладати, один одному допомагати. А від 24-го вся інформаційна база, скрізь багато різних фондів було під’єднані до того, щоби допомогти саме в перекладанні, в розумінні, щоб хоча б мовний бар‘єр для нас був такий сильний. Один із перших таких важливих моментів, це те, що всі поляки відкрили свої домівки, прийняли нас, всім, чим могли допомагали матеріально і так далі. А друге, це те, що вони постаралися забрати мовний бар‘єр для українців. І для мене так суттєво було і важливо, коли людина заходила у транспорт, а для них був ще проїзд безплатний. Якщо треба було зайти кудись у лікарню чи десь на станціях запитати, то всі волонтери були українськомовні. Тобто не було мовного бар’єра, через який я проходила, коли приїхала сюди.

Тобто різниця суттєва відчувалася. Одразу написи були у транспорті, я пам‘ятаю.

Скрізь були: і на зупинках, і в магазинах, і в школах. У мене всі школи польські були жовто-блакитного кольору. У мене приносили дітям батьки і пенали, і портфелі, і речі, і пропонували свою допомогу, тому я інколи приходила і дивилася, що майже як в Україні, майже все українською перекладено, інформаційні листки і вся допомога була.