Вікторія Житкова

“На 8-мий день війни ми вирішили їхати – боятися вже було неможливо”, – Вікторія Житкова.

У мирному житті Вікторія Житкова була оперною співачкою Харківського національного академічного театру опери й балету ім. Лисенка. Народилася Вікторія у звичайній родині робітників. Батьки та її рідна сестра зараз живуть у Запоріжжі, на окупованій території. З дитинства Вікторія займалася музикою, грала на скрипці, закінчила диригентсько-хорове відділення в музичному училищі ім. Майбороди в Запоріжжі, а пізніше – факультет академічного співу Харківської консерваторії. У 2009 році почала свій шлях професійної оперної співачки. Жінка сама виховує 8-ми річну дочку Варвару. Після 24 лютого переїхала до Польщі, зараз з дочкою, подругою Лізою та котом Персиком проживає у Познані.

«Як і у всіх українців моє життя поділилось на до і після війни. За тиждень до початку війни я співала чудову прем’єрну виставу «Попелюшка» композитора Масне. Грала роль веселої мачухи, ми насолоджувалися процесом і навіть не думали, що може трапитися таке зло», – Вікторія.

Як для вас почалася війна? Що ви найбільше запам’ятали 24 лютого?

Зарево у вікні. Це були страшні звуки, які я почула. Я відкрила очі, подивилася у вікно і зрозуміла, що це війна. Мені тоді було страшно. Я дуже хвилювалася за свою дитину і хотіла, щоб вона спала в мирі. З 5-ї ранку я ходила по квартирі й збирала речі і мені було дуже страшно. Почала збирати так звану «тривожну валізу». У нас було три рюкзаки, в яких лежали паспорти, білизна, якась їжа й засоби гігієни. Але моя подруга Ліза, біженець зі стажем (вона виїхала з міста Стаханова, Донецької області до Харкова, коли її місто захопили у 2014-му році), з якою ми проживаємо разом, мене заспокоїла і сказала, що це працює наша ППО (проти повітряна оборона) і щоб я не хвилювалася. У мене була паніка, я не вірила вже нікому. Було дуже страшно і страх був перш за все за дитину.

Хто вам перший подзвонив або кому ви зателефнували 24 лютого?

Звичайно, я подзвонила мамі. Запитала, як у неї справи. У них в Запоріжжі на той час все було тихо. Тоді я ще не планувала виїжджати, я планувала іти в якесь бомбосховище. Але як згодом з’ясувалося, у нас поблизу немає жодного бомбосховища. Тому, на 8-мий день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, ми вирішили їхати.

Що стало останньою краплею – основною причиною вашого виїзду з Харкова?

Ми вирішили виїхати після того, як над нами дуже низько пролетіли чотири винищувачі і через секунду був десь гучний вибух. Був тваринний страх, відчуття не описати. Я ніколи так не боялася. Тоді для себе вирішила, що я їду. Ліза в цей час побігла за продуктами, десь роздавали гуманітарну допомогу. Я вже зібрала наші «тривожні» наплічники, поставила їх біля виходу. Ліза прийшла з картоплею, мукою, крупами, а я їй з порогу кажу – ми їдемо. Вона почала мене відмовляти, сказала, що в неї погане передчуття і сьогодні точно не варто їхати. І буквально через 20 хвилин ми почули вибухи. З’ясувалося, що бомбили дорогу, якою ми планували їхати. В районі Харківської облради. 4 березня я пішла до сусіда, який пообіцяв нас відвезти на вокзал наступного дня. Але наступного дня він не зателефонував і не прийшов. У нього теж було погане передчуття. Я була в розпачі. Повернулася додому й почала плакати. Ну, думаю, така, мабуть, моя доля. І буквально через пів години в новинах повідомили, що бомбили в районі залізничного вокзалу.

Я розібрала свої речі, сіла й кажу – все, ми нікуди не їдемо, значить Бог нас таким чином оберігає. Ми лягли спати, а в 5 годин ранку, якраз тоді, коли над нами пролетіли винищувачі, у двері постукав сусід і сказав, що у нас є 15 хвилин, щоб зібратися.

Можете пригадати, що ви брали з собою? Які речі були в валізах?

Я точно знала, що ми будемо їхати в Польщу. Для мене було очевидним, що може «прилетіти» в будь-який куточок України. Це лише питання часу. Але ми нічого з речей з собою не брали. У нас були документи – паспорт, свідоцтво про народження дитини, білизна, речі першої потреби – зубна паста, щітка, мило, їжа і вода. Це були невеликі наплічники. Ми дивилися кадри з вокзалу як люди викидають валізи, тому що евакуаційні потяги були переповнені. У нас був вибір – якісь джинси або котик. Кіт був в пріоритеті.

Яким був ваш шлях?

Ми забігли в вокзал, там було дуже багато людей, кіт порвав свою переноску, я його несла в руках, він кричав не своїм голосом, Варвара (донька) була сонна і я кажу: так, всі за мною. У мене спрацювала інтуїція, звідкись я знала точно, куди мені йти. Ми пірнули в перехід, вибігли на перон, зразу ж побачили евакуаційний потяг, швиденько забігли в нього, за нами зачинилися двері й ми поїхали. Шлях був важкий, ми їхали 28 годин до Львова. Потяг їхав об’їздними шляхами, тому що тривали обстріли. Їхали хто стоячи, хто сидячи. У нашому купе було 16 осіб. З нами їхали в’єтнамці, але вони такі маленькі, втрьох, вчотирьох на одній поличці лежали. Також з нами в купе були азербайджанці, які весь шлях розважали наших дітей, грали з ними в настільні ігри, жартували.

У Києві в цей переповнений потяг підсіли ще кияни, які вже стояли в коридорі, бо місць ніде не було. Кияни були з великими валізами, які просто викидали з потяга, або залишали просто на пероні. Одна жіночка підсіла до нас в купе, вона плакала, тому що її висадили з потяга, а дитину залишили в вагоні й дитина ледь сама не поїхала.

Пройти до туалету в потязі – це був квест. Треба було переступати через валізи, котів, собак, щурів, люди сиділи на підлозі.

Хто або що вам найбільше запам’яталося в дорозі?

Біля самого провідника стояла жіночка з дитинкою, яку вона народила два дні тому. Бідна жінка щойно після пологів. Неможливо було просто проштовхнутися, люди стояли скрізь, навіть в тамбурі. Всі ділилися тим, що мали. Ділилися їжею, що хтось виймав з сумки, роздавав усім. Це була така людяність в усьому. Ми були команда, команда українців.

Яким було перше місто, в яке ви приїхали?

Це було славетне місто Львів. Ми вийшли на перон і я несла в руках кота як автомат – за передні й задні лапи. Бо він був дуже переляканий. Він в нас ніколи не виходив на вулицю і це був для нього стрес. Кіт робив великі очі й кричав на весь перон. Мені запам’яталося, що там був фоторепортер, який від самого потягу до виходу з вокзалу біг переді мною й знімав мого кота.

Що вас здивувало у Львові?

Коли ми вийшли в місто, нам в першу чергу потрібно було знайти переноску для кота, щоб якось його далі транспортувати. Ми почали шукати зоомагазин, щоб купити переноску. І в цей момент до нас підійшла подружня пара й запитала, чого котик плаче, що у нас сталося. Чоловік і дружина поцікавилися звідки ми, чи є у нас їжа, чи є де зупинитися. З’ясувалося, що вони навчалися в Харкові. Ці люди подарували нам переноску для кота, у них була зайва. Вони нас забрали до себе додому, нагодували, дали нам можливість помитися і знайшли нам гуртожиток, який львівські волонтери обладнали буквально за пів дня – провели там світло, воду й каналізацію. Вони про нас дуже піклувалися. Ми прожили там три дні, а потім автобусом поїхали в Польщу.

В яке місто Польщі ви приїхали і що вас найбільше здивувало?

24 години ми стояли в черзі на кордоні в Перемишлі. Наш автобус був 54-тим. Я не могла зрозуміти, чому так довго. Але коли ми під’їхали до пропускного пункту, то зрозуміли, що людей з кожного автобуса, окрім перевірки документів, поляки на кордоні годували, поїли чаєм, розважали дітей, давали іграшки, солодощі.

Моя дитина витримала спокійно цю дорогу, вона не нервувала і коли ми вже заїхали в Перемишль вона була дуже здивована, що там немає війни. Вона спитала: «Мама, а чому тут не стріляють?»

Вразила людяність. Кожен поляк зустрічав нас з такою відкритою душею, ніби ми його найближчі родичі. В один із днів до нас на зупинці підійшла бабуся, сказала, що вітає нас на польській землі і переносить наше горе як своє. Вона сказала, що у неї нічого немає, окрім цукерки і вона б хотіла дати її нам. Це мене дуже вразило.

Потім ми поїхали до Варшави. У мене в Польщі живе друг, з яким ми товаришуємо вже більше 10 років. Він запросив нас до себе. Ми прожили там місяць. Гжегош свята людина, він дуже нами опікувався, щоб вберегти від стресу. Кожного дня він готував нам різні польські страви, водив нас у музеї, на екскурсії. Потім він допоміг перекласти моє CV на польську мову і мене почали запрошувати на концерти. Я виступала в оперному театрі Варшави, співала в Кракові. Але місяць швидко закінчився й ми переїхали в Познані. Як діти відриваються від батьків, так і ми відірвалися від свого польського опікуна й поїхали в самостійне польське життя у Познань.

В Познані як ви себе почуваєте? Частково як вдома?

Я скажу таку річ – я артистка і для мене мій дім там, де я живу. Намагаюся себе оточити скрізь домашнім затишком, для мене це важливо. Буду купувати квіти, свічки, меблі, горщики. Це буде скрізь, де я буду жити. Мій дім там, де я. Сказати, що Польща для мене рідна країна – ні, моя країна Україна і я кожного дня мрію про те, щоб повернуся. Не було жодного ранку, коли б я прокинулася і сказала, що я тут залишуся. Я хочу додому.

Про що ви мрієте зараз і про що ви мріяли тоді до 24 лютого?

Про що мріяла звичайна жінка? Щоб діти її ходили в школу, щоб вони навчалися з кращими репетиторами, щоб все добре було з працею, щоб платили гроші. Але після 24 лютого розумієш, що нічого немає важливішого ніж життя, безпека, мирне небо над головою. Я мрію про повернення додому в свою Україну, мрію про те, що я якимось чином зможу брати участь у її відбудові. Розумію, що це може бути не якась фізична допомога, але я можу допомогти й тим, чим займаюся. У мене були гастролі в Литві з нашим театром, ми співали «Кармен» і після того спектаклю я вийшла змучена, оскільки тут співаєш, а там гинуть люди. Було важко морально. І одна моя подруга сказала, – «Знаєш, подивиться на тебе якийсь литовець або європеєць і скаже, Боже, як гарно вона співає, вона – це культурний фонд України, який треба зберегти. І він подумає, а перешлю я трошки грошей на якийсь дрон або байрактар для українських військових».

Для мене це було таким стимулом і поштовхом для того, щоб сказати – так, я волонтер у своїй справі, я люблю свою країну і я зичу їй миру так як тільки можу. Якщо я можу співати заради миру в Україні, я буду співати.

Що ви думаєте про повернення в Україну?

Я дуже хочу повернутися. На жаль, зараз неможливо це зробити мені, бо вчора буквально прилетіла ворожа ракета в мій район і я не можу зараз їхати додому, заради безпеки моєї дитини. Але я дуже хочу повернутися. В Україні моя мама, моя улюблена робота, деякі мої колеги там працюють, вони дають концерти в метро, санаторіях, де живуть біженці, переселенці з Харкова. Я б хотіла якось теж бути причетною до того, але боюся, мені страшно.

Чи було у вас передчуття війни?

Знаєте, десь 21 лютого прийшла моя донька зі школи, вона була дуже засмучена й запитала мене: «Мама, а буде війна?» Я кажу, що може бути таке, ніхто від цього не застрахований, ми дуже близько від Росії і Росія нам погрожує. І вона сказала: «Мама, я така маленька, я не хочу помирати. Я хочу жити». Я тоді розплакалася і подумала, про що думають наші малі діти. На той час їй було ще 7 років. 8 виповнилося 27 лютого, після початку війни. І за цей тиждень, коли почалася війна і коли ми були в Харкові, моя дитина подорослішала.

Коли в мене були страшні панічні атаки і я не могла нічого їсти тиждень, вона кожного дня сідала біля мене і казала: «Мамочко, ти повинна поїсти!».

Панічні атаки у мене почалися з початком війни, з першим вибухом я перестала їсти. Коли я була в Харкові, я нічого не їла, мене постійно нудило, мене трусило і коли я тільки сіла в потяг і відчула себе в безпеці, я відчула голод. На 9 день війни. Але панічні атаки мене й досі не відпускають. Мені страшно, що немає стабільності, я не знаю, що буде завтра чи зможу я нагодувати свою дитину, чи буде в мене завтра робота, чи зможу я співати, чи буду я в творчій обоймі, це для мене дуже важливо, я хочу співати, брати участь в проєктах. Але в Польщі, на жаль, немає місця для українських митців. Я б хотіла працювати за фахом, але, на жаль, поки не можу цього тут робити. Це мене дуже сильно бентежить, і, мабуть, це є причиною, в тому числі моїх теперішніх панічних атак.

Ще одна причина – зараз моя мама і моя сестра живуть в Запоріжжі, я дуже переймаюся з приводу ситуації на Запорізькій АЕС, мій дядько працює на тій станції і з ним немає зв’язку вже місяців чотири. На жаль, немає жодної людини в Україні, якої б не торкнулася ця біда.

Що вас найбільше вразило або відклалося в голові у Польщі.

Ви знаєте, я ж приїхала гола, боса і в вінку, як то кажуть. В спортивному костюмі, в сапогах дутих на мороз і зіткнулася з тією проблемою, що мені немає в чому виступати. Був у мене виступ у Кракові з хором «Ліманови» і мене жінки з цього хору вдягнули – подарували мені концертні сукні, прикраси і я вийшла на сцену як людина, почувала себе красивою оперною співачкою. Так само в Познані, в оперному театрі, для виступу мені дали одяг, я була щаслива з того, що люди настільки добрі й чуйні, що вони віддають мені останнє і нічого не просять натомість.

Можете сказати, що ви зараз готуєте? Як ви адаптувалися до харчування у Польщі, швидко?

Ви знаєте, не швидко. На новій квартирі тут ми лише другий тиждень. До цього на іншій квартирі ми жили як в гуртожитку і харчувалися теж відповідно. Якісь бутерброди, канапки, польські ковбаски. А сюди я переїхала і зрозуміла, що життя моє вже стає в русло і перше, що я приготувала – український борщ.

Чи вдалося адаптуватися морально?

У Познані я познайомилася з багатьма українками, ми разом працюємо. Завдяки цьому моя адаптація проходить легше.

До речі, в їхньому колективі я почала розмовляти українською мовою, бо народилася в російськомовній родині, де ніхто не розмовляв українською. А коли почалася війна, моя мама мені подзвонила і сказала – «Ти знаєш, доця, я вивчила гімн України, я знаю, що росіяни окупували всю Запорізьку область і коли вони прийдуть і візьмуть мене в полон, я буду співати гімн». Так що ця війна показала, хто є хто і які ми сильні українці насправді.

Я мрію, щоб ми усі зустрілися в Україні і щоб кожна з нас, жінка, яка несе на своїх плечах зараз дуже важливу ношу – збереження генофонду, збереження культурного фонду України, – повернулася.

Кожна людина, яка виїхала, вона несе багаж українських традицій та національної приналежності. Їжа, побут, фольклор – це треба зберегти і передати своїм дітям. Я мрію, щоб ми всі приклали зусиль для того, щоб кожен в своїй сфері й у міру своїх сил відбудував нашу Україну.