Єлизавета Рум’янцева

Єлизавета Румянцева: “Я дуже хочу повернутися в Харків, висаджувати біля свого будинку троянди, черешні і бути на своїй землі”.

Єлизавета Румянцева народилася на території нині окупованої ворогом Луганщини. У 2014 році, на початку російсько-української війни жінка переїхала з Луганська до Харкова. Протягом 8-ми років ставала на ноги та облаштовувала свій побут. Зараз тимчасово живе в Познані. Закінчила Харківський національний університет ім. Котляревського за спеціальністю диригент-хормейстер. У Харкові працювала регентом в Успенському кафедральному соборі та музичним керівником в дитячому садку.

Можете пригадати як для вас почалася війна і яке перше зображення 24 лютого вам запам’яталося?

Саме для мене війна почалася 2 червня 2014-го року, коли я була в Луганську, навчалася в університеті й прокинулася від автоматної черги. Тоді нам сказали, що іспити будуть за розкладом. Після іспитів, коли ми вийшли, стався вибух у будівлі держадміністрації. От тоді саме для мене почалася моя війна. Тому, 24 лютого я була вже з якимось досвідом. Було зрозуміло, що то за звуки і наскільки вони однозначні. Але все одно було дуже страшно, тому що наш ворог потужний і ми не знали ще тоді, в якому обсязі на нас всі ці лиха впадуть. Тому, коли я прокинулася близько 5-ї ранку 24-го лютого, у мене було однозначне розуміння того, що це війна. Це Росія до нас прийшла незванно непрохано. Я дуже переживала, щоб більше ніхто цього не чув, щоб лише я це почула і ніхто більше не зрозумів, що це таке. Щоб ніхто не злякався й не прокинувся так рано від вибухів. Родичі, сусіди, діти.

Картинки чіткої не було, були далекі вибухи.

Можливо, було щось у вашій уяві, ви розуміли на що це схоже?

Знаєте, була така напівтемрява, бо ще не було світанку і ці вибухи. Згадалися розповіді бабусі й дідуся про другу світову війну, коли Гітлер так само підступно напав на нас.

Можете пригадати, хто вам подзвонив першим або кому ви зателефонували цього дня, 24 лютого і що ви сказали один одному?

Ви знаєте, я навіть деякий час почекала, щоб не телефонувати мамі, бо дуже хвилювалася. Моя мама зараз знаходиться на території окупованої Луганської області. Я подумала, якщо до нас долітає, то, можливо, в них ще страшніше. Але коли я їй все ж зателефонувала, вона сказала, що у них все добре і вона збирається на роботу. Я їй сказала, що не збираюся на роботу і що у нас почалася війна. І було деякий час таке непорозуміння. Мама запевняла, що все буде добре, що все Путін правильно й швидко зробить, безболісно.

А мама підтримує режим Путіна?

Мама всі ці 8 років не підтримувала його й окупаційну владу, не брала ніяких паспортів і їй навіть погрожували на роботі. Вона так само музикант як і я і всі 8 років вона зі своїм хором на Різдво співала колядки виключно українською мовою. Навіть, коли на неї тисли й казали, навіщо українська мова на цій землі, вона й далі дітей вчила українським пісням. Але, коли люди багато дивляться тільки один канал по телебаченню і чують тільки одні новини з одного боку, то вже не з власної волі починають вірити тому, що там кажуть. Вірять не рідній дочці, а «першому» каналу. 

Тобто ви мамі сказали, що почалося повномасштабне вторгнення в Україну, а мама сказала, що за кілька днів все буде добре?

Так, що все буде добре, ніхто не постраждає, бо ж Путін пообіцяв, що цивільні не постраждають і мама в це вірила. Тому вона сказала, щоб я сиділа тихенько, чекала, все буде добре і нас скоро звільнять. 

Чи змінила мама думку зараз?

Так, думку свою вона змінила, але російські новини продовжує дивитися.

Але ви все ж вирішили їхати? Що стало основною причиною?

Рішення виїжджати далося дуже важко. Я навіть жартувала, що я заслужена біженка України. В 2014-му році я вже втікала один раз з Луганська. І на питання, що ти робила 8 років, я відповідаю, що я ставала на ноги чужому для мене місті – українському гарному Харкові. Працювала на багатьох роботах в багато змін, навчалася. І коли мені сказали знову – біжи, було важче це зробити. Тому що в мене вже і машина, і будинок, я вже подорослішала і важко було все залишати. Але я розуміла, якщо прилетить, то прилетить будь-куди. Ну, значить така доля. Я не знала, куди далі бігти і за що існувати. Всі пропонували їхати за кордон, але було багато але – мовний бар’єр, я хормейстер, музикант, щоб працювати за фахом, потрібно знати мову. Та й кому я там взагалі потрібна?

Я працювала в церкві регентом і ще 24 лютого я їздила в церкву на службу. Це були тижні перед великим постом і це були такі піснеспіви, які нас готували до посту. І перший раз у житті я настільки відчула всі ці тексти, які ми співали. Така була тиша в церкві, коли ми співали і я бачила по очах присутніх, що вони так само як і я це розуміють і відчувають. Думала, що я залишуся, мене запрошували залишитися в соборі, у нас там великий підвал, де люди вже від 24 лютого ночували. Там багато місця, тепло й безпечно. Я вже склала собі в машину спальний мішок, якісь необхідні речі. Але все ж поїхала додому, тому що я так відчувала. Так було і в суботу, і в неділю.

Ситуація нагніталася, Харків бомбили все сильніше, подруга мені пропонувала кудись їхати але я думала, що ні, я залишуся, поїду в храм, буде великий піст і я там буду кожен день служити і буде мені там краще і спокійніше. Буду приносити користь, тому що я можу служити навіть одна – і співати, і читати молитви. Я зателефонувала до батюшки в церкву, він сказав, що раптом що я можу до нього приїхати навіть разом з друзями. Але у мене було погане передчуття і я сказала, що навіть з квартири зараз не вийду, не те, що кудись їхати.

Мабуть, хвилин через 20 або 30 після нашої розмови з отцем настоятелем відбувся потужний вибух. Мені відразу написали, що то будівля навпроти собору. В соборі повилітали всі вікна, порозбивалися ікони, іконостас. Це була авіабомба, вона влучила в адміністративну будівлю в центрі міста, якраз навпроти храму. Я б у цей час саме під’їжджала. Мене б і вибуховою хвилею накрило і я не знаю, чи впоралася б я з керуванням машиною і яка контузія могла би бути. А якби я їхала не одна? Що було б з моїми пасажирами? А якби я розвантажувала речі вже в соборі, що б зі мною було? Це було дуже страшно. Ми освятили новий іконостас в цьому соборі, так як цей собор був довгий час філармонією, але коли побудували новий органний зал, нам віддали будівлю і сказали, що можна там все для церкви робити. І ми тільки в липні 2021-го року освятили новий різний іконостас і він майже весь був зруйнований внаслідок авіаудару. Мені одразу почали надсилати страшні фотографії і я ще раз зрозуміла, що моя інтуїція чи якесь внутрішнє відчуття було стовідсоткове.

Це стало основною причиною, чому ви вирішили їхати?

Так, але окрім цього, я вислала мамі, яка казала, що в цивільні об’єкти стріляти не будуть, фото нашого собору. До слова, це пам’ятка архітектури 18 століття. Навіть президент Володимир Зеленський у своєму щоденному зверненні тоді сказав про наш собор. Це точно не військовий об’єкт. І я тоді зрозуміла, що потрібно їхати, якщо я навіть в соборі не буду в безпеці.

Можете пригадати як ви збиралися, що взяли з собою? Це була валіза, наплічник, якась сумка і що ви поклали всередину?

Через те, що я довго так вагалася їхати чи ні, у мене не були приготовані ні речі, ні документи, тому, це був рюкзак і все – більше нічого. У ньому було кілька змінних речей, деякі ліки, навіть ноутбук і ноти я не взяла з собою, ні документи на будинок, нічого такого. Паспорт, свідоцтво про народження, білизна і все. Зібралася й поїхала на вокзал. Того дня випав красивий пухкий березневий сніг. Стрибнула в евакуаційний потяг і він нас повіз. Я навіть не знала, куди він нас везе, бо було все одно, аби подалі від Харкова.

Що вам найбільше запам’яталося в дорозі? Можливо, якась людина або подія?

У самому потязі мене вразило тепло. І фізичне і духовне. Було тепло, бо було дуже багато людей, навіть вимкнули опалення. І тепло було від щирості людей, тому що вони були різні за віком, національністю, соціальним статусом але всі були налаштовані позитивно. Всіх зрівняла війна. Якщо у когось не було їсти чи пити – всі ділилися. До цього був карантин і всі були в масках і на відстані 1,5 метри, а тут у потязі всі були настільки близько і нас вже не лякала ніяка хвороба, ми навіть не думали про Ковід чи про якісь негігієнічні умови, це було єднання світла і добра. І тоді в потязі я подумала, що ми точно переможемо, якщо ми так всі почали об’єднуватися. 

З ким ви подорожували?

Я виїжджала зі своєю подругою, з котом та її дочкою. Вони також вплинули на те, щоб я поїхала, бо мені було важливо їх підтримати. Для них це був дуже великий стрес, я вже була досвідчена і чула вибухи раніше. Подруга з дочкою спали в коридорі, а я спала в ліжку, на красивій білизні, тому що я розуміла, якщо прилетить до нас в будинок, то неважливо, де я буду, в коридорі чи в спальні. Я розуміла, як вони бояться і тому я хотіла їх підтримати й допомогти їм. 

Яке місто ви відвідали спочатку, що вас там здивувало?

На евакуаційному потязі ми приїхали до Львова. Здивували люди в цьому місті – їхнє тепло й доброта. Вони розуміли, хто ми, звідки, на якій мові ми розмовляємо, а я, моя родина і все моє оточення розмовляли російською мовою. Але через це ми не відчули ніякого негативу, натомість було багато тепла. Нас поселили в гуртожитку й безкоштовно годували в одному кафе. І якось дівчинка офіціантка до нас підійшла й запитала, а де ви зараз живете? Ми сказали, що он в тому гуртожитку. І тоді вона сказала, дівчата, а давайте я вас кавою пригощу. І так було незручно. Ми буквально щойно лежали в коридорах, люди в підвалах, а зараз у Львові і нам ще й каву пропонують. Ми почали відмовлятися, але вона сказала, що знає, що то за гуртожиток, з яким терпінням ми усе це переносимо і принесе нам зараз каву. І ви знаєте, ота львівська кава дала нам розуміння, що ми на якійсь іншій планеті, бо ще день тому ми їхали в потязі, де була пляшка води одна на всіх. А тут ми спокійно сиділи, нам приносять каву і з’являється розуміння, що ти людина і повинна в собі ту людину зберегти. Не переляканого біженця, а людину, яка достойна випити ту чашечку кави.

В яке місто в Польщі ви приїхали, опишіть свій перший день. 

Зі Львова ми сіли в автобус, він повіз нас до Кракова. Коли ми тільки перетнули кордон, була ніч. Але нас там чекали. І волонтери, і просто польські хлопці та дівчата, які накрили для нас столи і це було дуже приємно. Відчувалася така щирість і тепло, якої ти досі не відчував, особливо від іншої держави. Хоча у нас і був мовний бар’єр але поляки зустріли нас як рідних. Потім, коли ми приїхали з Кракова в Варшаву, нас зустріли з великою душею та гостинністю. Я ніколи в житті не бачила такої щирості та гостинності і тепер я кажу всім, якщо ви мене не зустрічаєте так як мене зустріли в Польщі, то ви не гостинні люди. За це я низько вклоняюся полякам. 

Як ви опинилися в Познані?

Ми разом з подругою почали шукати роботу й житло в Польщі. І нам було без різниці, в якому саме місті ми щось знайдемо, ми готові були туди їхати. Коли знайшлося спочатку житло в Познані і коли ми сюди приїхали, перше місце, в яке я пішла – був православний храм, їх тут дуже мало, оскільки країна католицька і так вийшло, що той єдиний православний храм у Познані опинився у мене за будинком, це було щастя. Я познайомилася з керівником церковного хору і мене одразу ж взяли на роботу. Зараз вже майже пів року я керую церковним хором і працюю там регентом. Це моя віддушина. І майже відразу ще знайшлася робота, яка знайшла мене сама, це робота з нашими біженцями, ми збираємо для ООН дані про те як живуть українці в Польщі. Я вирішила спробувати спочатку на місяць, бо я не була впевнена, оскільки це не моя професія. Але згодом зрозуміла, коли спілкуєшся з людьми, слухаєш їхні історії й ділишся власним досвідом, то стає легше. Тому що, навіть якщо ти думаєш, що ти в нормі, то ні, це не так, біженці не бувають в нормі. Коли під кінець розмови люди дякують і говорять, що у них тепер гарний настрій і вони хочуть приїхати до мене на новосілля в Харків, то я розумію, що цю справу мені послав також Господь Бог. Я працюю зі своїми людьми і маю можливість покращити розмовну українську мову, тому що лише дякуючи шкільній програмі я її знаю і поділитися своїм болем. 

Що ви думаєте про повернення в Україну?

Я всім кажу, як тільки оголосять, що ми перемогли, дуже захочеться повернутися назад в Україну. Але це теж буде залежати від того, чи буде збережений мій дім, чи буде куди повертатися, чи можна буде там зараз жити. Бо зима буде дуже важка по всій Україні. Але я з тих, хто в перших рядах повернеться і навіть якщо не буде роботи, то потрібні будуть люди, які будуть розбирати завали й розгрібати попіл. Я дуже хочу повернутися додому.

Про що ви мрієте? Про що ви мріяли до 24 лютого і про що мрієте зараз?

Мрії – це гарна справа, але ще краще їх реалізовувати. У мене була мрія  мати власний будинок, з рослинами, квітами, помідорами, огірками. І я за 8 років життя у Харкові це зробила. Я змогла купити собі будинок і як могла наводила в ньому порядок, закінчувала ремонт, вже висаджувала квіти, ягоди і в мене ця мрія лише продовжується. Я дуже хочу повернутися в Харків, в мирний український Харків, висаджувати біля свого власного будинку троянди, черешні і бути на своїй землі. І розмовляти мовою, яку я зараз відчуваю. Так, я все життя розмовляла російською, але зараз я хочу жити в Україні і розмовляти українською мовою у власному домі. Я хочу, щоб у мене було багато гостей, я всім, кого зараз зустрічаю на своєму шляху, кажу – до зустрічі в мирній Україні, до зустрічі в Харкові, я всіх чекаю на новосілля. І вас одразу після перемоги я запрошую на новосілля. 

Чи було у вас передчуття війни?

Перед 14-м роком я була зовсім юна і навіть не думала про війну. А зараз я не думала, що дійде до війни. Думала, що ворог пограє м’язами на кордоні і все, а все інше буде вирішуватися дипломатичним щляхом, бо 21 сторіччя на вулиці, зараз все можна вирішити дипломатією, на те ми й люди, щоб розмовляти. Я розуміла, що може бути біда, але до останнього не вірила. Ніхто до кінця не вірив у повномасштабне вторгнення. Вірила до останнього, що люди розумні, вірила в силу дипломатії.

Що ви зараз готуєте на щоденну їжу і як швидко ви адаптувалися до польських страв? Чи все ж готуєте українські страви?

Мені дуже сподобалося як готують поляки, мені сподобалася польська кухня. Я полюбила журек і всі їхні супи, намагаюся готувати за їхніми рецептами і мені подобається. Але, звичайно ж, раз чи два рази на місяць я обов’язково варю наш український борщ, без нього нікуди. В плані харчування можна сказати, що я адаптувалася швидко до польської кухні. 

На кожен день що готуєте?

На сніданок канапка з кавою, обід часто пропускаю, бо на роботі не завжди є час, а на вечерю щось з польського магазину, кисла капусточка, каша, м’ясо, приготоване по польському рецепту. Продаються такі пакети, де вже є все – і фольга, і спеції, і написаний рецепт, за яким ти готуєш і отримуєш “мішленівську” кухню. В Україні ми так ніколи не готували. Тут все в них готове вже можна купити в магазині – і закваски, і бульони, дуже зручно.