Марія Шагурі

Інтерв’ю з Марією Шагурі записане 4 жовтня у місті Пясечно.

Ти пам’ятаєш вечір 23-ого лютого?

Пам’ятаю вечір 23-ого лютого, ми читали новини, я це дуже добре пам’ятаю, тобто там вже в принципі з 20-х чисел лютого йшло таке нагнітання, але в нас в родині ані я, ані чоловік, ані ніхто з найближчих людей не вірив, що все-таки щось станеться, взагалі. Це здавалось ось так нагнітається, нагнітається, але нагнітається для того – було таке єдине пояснення, що Росія хоче таким чином тиснути і шантажувати інші країни, що вони ось так скупчують і транспорт військовий, і сили військові на кордон. Я пам’ятаю, що 23 лютого було насправді звичайний день в умовах тих, що от в лютому панували – це було постійне читання новин, це була ввечері прогулянка з сином, вечеря і знову новини, новини, новини… А потім вночі я прокинулась від того, що почула вибухи і розбудила чоловіка, ми чули вибухи перші.

А в якому районі Києва?

Позняки. Осокорки. Але я почула як бахнуло, і я відразу відчула, що це не просто десь вибухнула якась машина, а щось серйозніше, я прокинулась, почала одразу істерично дивитись новини, чи нічого не сталось.

Це була 5-а ранку?

Це була десь 5.23 по моєму, точно пам’ятаю 5.23 чи 24. А потім прокинувся чоловік, ми побачили новину про те, що Росія напала. І чоловік відразу сказав, – так, я пішов, бо ми не встигли 23 числа сходити в магазин, а біля нас є АТБ поруч.

Чоловік каже: “Так, я пішов в магазин, а потім будем думати, що робити”. Коли він прийшов, то вже були черги, що є нетиповим для цього часу, а коли він виходив, то черги стояли аж на вулицю.

Ти кажеш, що сприймала те, що робила Росія до 24-ого лютого, як психологічний тиск. Я так розумію, що жодної тривожної валізки ви не збирали?

Знаєш, ми радше мали такий підхід, що все те, що треба ми мали вдома. Чоловік для себе замовив такі штуки (я з нього сміялась). Кажу: “Саша, ти що справді думаєш, що щось буде?” Він: “Ні, я думаю про те, що ми з сином влітку будемо ходити десь в турпоходи”. А він такі штуки – зручне туристичне взуття, типу Lowa, одяг, не спеціальна військова форма, але таких кольорів хакі, рюкзак великий такий – хакі. Я кажу: “Саша, ну що це, для чого”. А він: “Ні, я мушу це позамовляти на всякий випадок”. І от я це тягнула, тягнула, бо це я по всіх цих магазинах сиджу і я роблю замовлення, і якраз 22 ввечері чи 23 вранці замовила. Це було дуже смішно, бо прийшло воно десь аж в квітні. Вони його 23 відправили і потім воно застрягло на новій пошті, потім їздило туди-сюди, але потім чоловікові вдалось таки цю посилку забрати.

Чоловік побіг в магазин, а що ти в цей час робила? Пам’ятаєш?

Я загалом не панікер, в мене не буває такого, що я починаю літати по кімнаті і панічно щось збирати. В мене була одна єдина думка – не розбудити дитину, не налякати дитину. Я просто сиділа на дивані і читала новини. В мене було якось, знаєш так – рівно, тобто не було паніки; ну напав, ну «казьол», але якось так рівно. Треба думати, що робити далі, без цих панічних штук. Потім магазини позакривались на якийсь період, в нас тут на районі працював якийсь приватний маленький, в який ми ходили, коли не була комендантська година. Пам’ятаю дуже чітко, що 24-ого вранці, о 7 ранку, десь о сьомій, пів на восьму – ми дивилися у вікно як швидко пустіла парковка під будинком. У нас зазвичай під будинком нема де поставити машину, бо це Позняки, там немає нормальних стоянок, там паркуються вздовж дороги, там виїхати дуже складно – все було забите в ніч з 23 на 24, а 24 дуже швидко все розіссалось. І потім ми читали в новинах, що вся ця дорога, увесь проспект Бажана «стояв», всі поїхали, всі рвонули з Києва.

А ви не думали виїжджати?

По-перше, у нас не було машини на той момент, а по-друге, ми не думали виїжджати машиною. Потім, десь під кінець лютого в мене була така гойдалка з настроєм. Коли на фронті все нормально, все ок, то добре – залишаємось все-таки всі разом, а на наступний день, коли щось десь відбувалось, десь бахкало – в мене починалось щось таке – що в мене дитина, мені треба десь виїхати, я не хочу щоб дитина чула ці літаки військові, щоб не чула вибухи і треба берегти дитину, він маленький, я не хочу, щоб йому щось сталося і треба, треба щось робити. І нарешті, я на початку березня не витримала і ми буквально все за один день вирішили. Вранці вирішила, зібрала, в мене було 2 рюкзаки з собою, навіть не валізка і легенький складаний візочок з Даньою, і дві години – це вже був початок березня, це було 3 березня. Ми на Лівому березі, були перекриті майже всі мости, один міст стояли блокпости, якийсь такий ще рух був, почали їздити на той момент уже таксі і я намагалась викликати таксі на центральний вокзал, бо наївно сподівалася, що нам вдасться виїхати потягом Київ–Варшава, таксі 2 години не їхало і потім я попросила тата, тато з мамою живуть на Правому березі, і в тата є машина, я попросила тата, щоб він приїхав і відвіз нас на вокзал. Я пам’ятаю як ми їхали він теж проривався досить довго і я вже зрозуміла, що навіть якби був варшавський потяг ( в той вечір його не було взагалі), а навіть якби був, ми би на нього не встигли, він там о 18 з чимось, а ми о 18 ще тільки їхали до вокзалу. Я дуже добре пам’ятаю таке фатальне відчуття – темного міста, зовсім не освітленого, коли ти їдеш вулицями – ти їх не впізнаєш, вони повністю чорні, нічого не світиться і тільки блокпости стоять і на кожному з блокпостів перевіряють документи, куди ви їдете і як, і т.д. Ще один спогад такий дуже чіткий з того вечора, я пам’ятаю дуже добре як тато дуже переживав, що він не встигне повернутися до початку комендантської години, тому що на всіх блокпостах зупиняють і поки проїдеш, а комендантська година тоді починалась о 19 з чимось і він приїхав о 19 додому і всі видихнули, що вдалося, що він мене завіз на вокзал, а сам встигнув повернутись, бо тоді комендантська година була набагато жорсткіша, ніж зараз.

Хотів би повернутись до 24-ого, ти казала, що Даня спав, ти читала новини, а коли він прокинувся, чи зрозумів він, що відбувається? І чи ви намагались пояснити, що відбувається? Скільки йому було років?

Йому ще не було тоді 2, він ще зовсім маленький, йому було півтора роки, він 18 липня народився. Ми намагалися робити максимально не нервову обстановку, але я пам’ятаю, що він був здивований, що тато так рано прокинувся і що це таке, я прокидаюся, то зазвичай мама мене годує, а тут тато і вже звідкись прийшов і якісь покупки і взагалі, що це відбувається. Я йому щось там почала розказувати, книжечки читати, згладили, він не бачив, що щось відбувається, а вже потім видно було на наступні дні, коли діти повністю зникли з майданчиків для нього це було дивно. Ну не те, щоб він в півтора роки мав якихось друзів чи компанії, але зазвичай, коли ми виходили на майданчик, то діти там були, а тут ми виходимо на майданчик і там практично нікого не було, то це було дивно. Але я вважаю, що нам, якщо можна так сказати, нам пощастило, що Даня такий маленький, що він не сильно зрозумів, що відбувається. Це на ньому звісно відбилося – цей стрес, цей переїзд, потім народження сестри, тому що він зараз трошки менше говорить, аніж мав би говорити у його віці, але всі фахівці з якими ми спілкувались кажуть, що це стрес і все нормально, все владнається. В нього цей стрес пішов по шляху говоріння, але якихось травм, що він чув вибухи, чув ракети, літаки – лякається голосних звуків, то в нього цього не було, Слава Богу.

А ви ввесь час ночували в квартирі?

Ми увесь час ночували в квартирі, ми сходили один раз, у нас є бомбосховище в будинку і більшість людей, які не виїхали з будинку, там облаштували цілком пристойно. Там можна було перебувати, там не було, що стіни течуть, вологість, щурі бігають і т. д. цілком пристойний підвал – бомбосховище, але ми усвідомлювали собі, що Даня у нас така дитина, яка на одному місці сидіти не буде і спати в новому місці він теж не буде, він би просто бігав там по головах і цілу ніч, і цілий день. Ми просто один раз сходили туди на екскурсію як там і що там, а залишалися в квартирі.

Сирени повітряної тривоги у вас були? Було чутно?

Ні. На Позняках взагалі не було чути. Мої батьки живуть в центрі і вони кажуть, що навіть зараз у них сирена волає увесь час, вони чують дуже добре сирену, а у нас взагалі не було чути її.

Ти взяла з собою 2 рюкзаки, що ти туди поклала?

Я з собою взяла практично речі тільки для малого. Це були пелюшки, це кілька пар змінного одягу (це вже коли ми сюди приїхали, то нам притягнули просто купу одягу, купу іграшок), кілька його улюблених іграшок, здається всього лише один светр собі і білизну і все, йому 2 книжки взяла – його улюблені на той момент, йому змінне взуття, свій ноутбук, звісно документи. Це не були великі туристичні рюкзаки, не по 50-70 л, це були звичайні 2 рюкзаки з якими мені було зручно, тому що я була ще з візком. Один рюкзак спереду, другий рюкзак ззаду, візок і поїхала.

Про що ти думала, коли виїжджала з Києва?

Думала про те, що з одного боку тут важко сказати, тому що були періоди, коли просто у голові колотилася одна думка, що дай Боже мені нормально, безпечно виїхати, просто сісти на потяг, тому що я знала історії знайомих про 10 людей в купе, 14 людей в купе і в мене постійно крутилось в голові, Боже, як Даня це витримає. Адже Даня не сидить на одному місці, він не спить спокійно, йому постійно треба простір. Щоб безпечно доїхати на захід і щоб він це витримав. Я в першу чергу думала про нього, у мене не було щось такого, а що я буду робити, а як я далі буду жити. Мені хотілося найперше вберегти його від поганих вражень і стресу. Думала про те, як безпечно по Києву поїхати, ми поїхали через кілька днів після того як осколок ракети впав біля залізничного вокзалу, це для мене така точка неповороту, бо думала, якщо вокзал розвалять, то ми точно ніде вже не поїдемо. В автобусі з дитиною їхати без сенсу, важко і він не витримає, а машини нема, батьки не погодяться поїхати, тому що вони прив’язані дуже сильно до своєї квартири, вони досі нікуди не збираються їхати.

Ти поїхала на залізничний вокзал? Це був потяг до Львова?

Ми мали їхати на Київ – Варшава, я подивилась, що його взагалі не було в той вечір. Ми приїхали на вокзал, там були страшенні натовпи, дуже багато людей, це звісно зрозуміло. Я підійшла до таблички і подумала, що нема до Варшави, то треба їхати кудись на захід, але їхати, я не хочу ночувати на вокзалі, і ми подивись на таблицю, і там найближчий потяг відправлявся 19.45 був Київ-Рахів, я зайшла одразу в інтернет, і дивлюсь, що Київ-Рахів їде через Львів, як я потім зрозуміла, мало хто загалом розумів, що він їде через Львів, ну це такий Київ–Рахів, а нам треба Київ-Львів або Київ-Франківськ. І от на ці популярні напрямки там були натовпи, а до Київ–Рахів ми пішли на платформу, побачили провідника і з такими переляканими очима питаю, чи там є взагалі ще місця? А він каже: “Таак”. Я кажу: “І що не 14 людей купе?” – “Ніі”. Я така: “То можна сідати?” – “Будь ласка”.

І ми їхали до Львова взагалі по-королівськи, це були умови люкс навіть як на мирні часи, бо в нас в купе був ще один чувак. Чувак, якийсь угорець, бо коли говорив по телефону, це було схоже на угорську мову, може десь на Закарпаття там їхав. І до Львова ми їхали дуже добре. В потягу було повністю вимкнене світло, він їхав закриті штори, вимкнене світло, часом повільно, там по розкладу він мав приїхати у Львів о 6 ранку, а приїхав десь о 9 ранку, тобто з запізненням.

А скільки загалом тривала дорога?

З 19.45 здається і десь 9.15 приїхав у Львів.

14 годин?

Виходить десь так. Це були комфортні 14 годин в спальному вагоні, в купе. Все було добре.

Коли ми приїхали у Львів, вийшли на платформу, я побачила натовп і таке коротеньке інтерсіті і зрозуміла, що цей натовп і це коротеньке інтерсіті – це якраз туди, куди мені треба. Ми дійшли до підземного переходу, який поєднує колії на Львівському вокзалі і там теж черга величезна, ввесь цей підземний прохід був забитий чергою до цього інтерсіті. Я такого раніше ніколи не бачила. Але на той момент я вирішила, що у Львові я теж сидіти не збираюсь і я пішла на пролом, я пішла до волонтерів і сказала: “Дивіться у мене маленька дитина і я вагітна, я на 6-ому місяці, пропустіть”. Вони кажуть: “Окей, але там залишилися тільки стоячі місця”. Я кажу: “Окей”. І ми пішли в цей інтерсіті. Інтерсіті був як маршрутка в час пік з Лівого берега на Правий, коли всі стоять і яблуку нема де впасти. Ми їхали отак. Ми мали їхати Київ-Перемишль, всі були впевнені в потягу, що ми їдемо Київ-Перемишль, а ми приїхали Київ-Хелм і замість 2-ох годин чи 3-ох годин, чи максимум 4-ох годин, які ми мали їхати до Польщі, ми їхали 13 годин. Ось так na stojąco.

А Даніель сидів?

А Даня сидів, я собі тисячу разів сказала: “Спасибо Маша, що ти взяла візочок”. А Даня сидів у візочку, час від часу спав, час від часу крутився на цьому візочку, я не знаю як він це витримав, тому що йому просто не було де злізти з цього візочка, то мені на руки, то до візочок, то на руки, то до візочка, на руки, до візочка, поспав. Ось так.

А про що люди розмовляли в потязі?

Спочатку були просто балачки, бо там їхали такі групи дітей десь 8, 10, 12 років з кількома дорослими жінками, явно, що дітей відділи їм, щоб вони ними опікувалися. Я пам’ятаю, що вони ще щось там їли, сиділи з їжею з Макдональдсів, тобто вони ще встигли у Львові походити купити якусь їжу. Їли, пили, на потім намагалися пробитися до туалету, а це було дуже важко. Говорили про те, що ой куди ми їдемо, маршрути обговорювали, багато людей говорили про те, куди поїдуть в Польщі, які у них перспективи, а хто їде далі через Польщу до Німеччини, до Іспанії до знайомих, друзів. Про саму війну, про напад ніхто не говорив. Швидше за все не говорили, бо діти були такі вже свідомі, не маленькі, а підлітки. Там не було намагань пожартувати, посміятися, перетворити все в мемчики, аби справитись зі стресом. А старше покоління з дітьми і не говорили. А вони між собою обговорювали якісь шкільні предмети, мультики, серіали, щось таке абсолютно нейтральне. Дорослі, які стояли поруч з нами час від часу бідкалися, що важко, душно, як же ці бідні діти доїдуть. Про війну не говорив ніхто.

А коли ти перетинала польський кордон, коли вже перетнула, що ти відчула?

Спочатку була весела історія, бо інтернету не було, а ми їхали в такому темпі, як от погані приміські електрички – їдемо, їдемо… А інтернету нема, бо проїжджаємо полями біля сіл, і в якийсь момент вдалося впіймати інтернет – ми побачили, що Перемишль залишився десь там, а ми їдемо десь тут, а Львів десь там. Якась жіночка подзвонила до машиніста і спитала: куди ми їдемо взагалі, мали їхати до Перемишля, а що їдемо до Хелма? На що машиніст відповів: “Можливо так, ймовірно так”. Весь вагон інтерсіті почав як це, що це, якщо машиніст не знає куди ми їдемо. Але потім проїхали ще 20 хвилин і потім зрозуміли що вже нема шляху назад, немає повороту, що ми точно їдемо через Хелм. Ввесь цей час не було жодної зупинки і добре тим людям, які подумали, що будуть їхати так довго і взяли з собою якісь запаси їжі, води. А ми з потяга на потяг. У Даніі була якась їжа, у мене печиво, але уяви собі 13 годин. Перша зупинка була на переході з українського боку, нам сказали по гучномовцю, що робимо зараз зупинку, що це прикордонний пункт, ви можете вийти на короткий час і люди просто висипались на вулицю подихати повітрям і розім’ятися, а там волонтери нас чекали, українські волонтери з канапками, з йогуртом для дітей, з дитячою спеціальною водою, з дорослою водою, соками, дитячим харчуванням, яблуками, булочками, тобто вони нас нагодували дуже швидко і люди змогли, по-перше, просто пройтися, по-друге сходити в туалет, тому що пробитися в інтерсіті до туалету, це було wyzwanie насправді. А потім коли ми перетнули кордон, вже було темно, в самому Хелмі нам виставляли штампи в паспорт в потязі, а вже коли ми виходили в самому вокзалі організували такий пункт пропуску, де виставляли штампи, одразу брали людей щоб вони гарячої їжі з’їли, дітям дарували іграшки, якісь солодощі, пропонували візочки, одяг. Коли ми перетинали кордон, то я ще не до кінця вірила, що ми виїхали, а от уже зараз нас випустять і ми в безпеці, а в Хелмі це відчула. Мене друзі зустрічали. Вони були трохи в шоці, бо приїхали мене зустрічати в Перемишль, а потім їхали ще й до Хелму. Але вони мене чекали. Було дуже смішно, бо я пам’ятаю як нас волонтери нас за руки хапали, що от у вас маленька дитина, ви ідіть туди, там гарячий суп, з’їжте, така важка дорога. Я кажу: “Дякую, мені не треба, мене друзі чекають, мені треба якнайшвидше вийти. Можна я вийду?” – “Ні-ні, з’їжте хоч ложечку.” І це було так тепло, настільки щиро, що просто, я ще довгий момент не дозволяла собі емоції, не дозволяла плакати, мене затяло і все.

Ще з 24-ого?

З 24-ого я не плакала, не плакала, не плакала. Поки не з’явились, перший раз мене розвезло, після того, коли появились фотографії якісь, оці от Буча, Ірпінь, тоді я ридала дуже довго, мене прорвало по справжньому. А так я трималась, тому що дитина. Не треба показувати, що щось не так, це просто a big adventure, ми просто кудись їдемо, мандрувати Даня, все ок, все чудово, все класно. Але от в Хелмі з цими волонтерами, я відчула таку хвилю тепла, відчула, що я в безпеці, Даня в безпеці, що найголовніше, а далі вже будемо вирулювати з цього всього, але найгірше вже було позаду нас.

А чоловік залишався в Києві?

Чоловік залишався в Києві і досі в Києві залишається.

Ти пам’ятаєш, що він тобі сказав, коли ви прощались перед твоїм від’їздом?

Я пам’ятаю, що він мало не плакав, тому що наші стосунки з ним – це одне, але він дуже сильно до дитини прив’язаний. Але він дуже добре розумів, що це треба, він вірив в те, що це треба, вірив в те, що в будь-якому розі дитина буде в безпеці, дитині буде краще. Я пам’ятаю, що він сказав: “Тримайтеся, удачі вам, будь постійно зі мною на зв’язку.” Даня ще не говорить, ще не настільки свідома людська особина, але він уже багато чого розуміє, дуже багато всього розуміє і наша найголовніша мета була в тому, щоб його не травмувати, щоб йому не здавалось, що відбувається щось страшне, щоб він не плакав, не нервував.

Я так розумію ви з Хелма поїхали у Варшаву?

Під Варшаву. У мене друзі мешкають в будинку в Nowij Iwiczni і ми перших кілька тижнів, 3 тижні мешкали з ними, потім переїхали до помешкання в Piaseczno, яке нам запропонував друг друзів цих (він дуже добрий їх друг) і з того часу ми вже живемо в цій квартирі в Piaseczno.

Ти коли тоді приїхала в Польщу, написала пост в фейсбуці у березні, я процитую: «на під’їзді до Варшави подумалося, що все так яскраво світиться і як це небезпечно. Не знаю чи ми колись повернемось до норми». Ти повернулась до норми зараз?

Психологічно стало краще. Перший час мене лякали літаки, тому що нове і вічне, Piaseczno це не далеко від Okęncia, не далеко від аеропорту і ці звуки жжжууу постійно, перший час я підстрибувала трохи. Те, що світилися вулиці – це для мене було справді щось, ми їхали машиною з Хелма і я тоді своєму другу, який був за кермом, кажу: “Слухай, це так дивно, все так світиться, це ж можуть бахнути в любий момент”, ось так воно записалось і все. Я ще напевно місяць, от вулиці вночі, що світиться і ліхтарі мене це тригерило. Тригерили літаки, тригерили голосні звуки і досі тригерять голосні звуки, при тому, що я насправді чула кілька вибухів, найближчий вибух був у нас там на Позняках, коли впала частина ракети на Кошиця на вулицю, що прикметно буквально сусідній будинок з будинком, де живуть батьки чоловіка, вони живуть на 9Б, а це впало на 7, поруч. І це був найближчий вибух, але це так бахнуло, що ми дуже добре чули і тут на якесь свято чи що, тут були салюти, як мене вночі це тригернуло, я прокинулась, я ходила дивитись, що відбувається, я можу собі тільки уявити як це тригерить людей, які були під справжніми серйозними обстрілами. А з салютами ніколи не повернусь, от що феєрверки, як це класно, весело, бахкає, для мене ці звуки асоціюються з тими вибухами.

А що тебе так радувало в перші місяці?

Нічого не радувало в перші місяці. Я минулого року думала про те, що я дуже хочу поїхати в Варшаву, у мене була така думка. По-перше, я хотіла народжувати доньку в Варшаві, а по-друге, я хотіла поїхати, подавалась на Gaude Polonia, хотіла поїхати просто. У нас з друзями був такий «мемчик» про Варшаву – пончики на Хмельній – це улюблене місце кількох моїх друзів, що там дуже смачні пончики і от ми поїдемо їсти пончики на Хмельній. В Gaude мені не вдалося потрапити – я була перша в списку запасних, тобто якби якась людина відмовилась від стипендії, я би потрапила, це було так от-от, але не дотягнешся. З одного боку наче омріяна Польща, омріяна Варшава, місце, куди я хотіла поїхати, де я хотіла народжувати дитину, яку я хотіла показати Дані, а з іншого боку – все сіре і прісне. Я пам’ятаю першу поїздку в Варшаву з Нової Івічні, коли ми жили там з Даньою, ми їздили в Варшаву, пам’ятаю, що пішла пройтися, пішла на цю Хмельну, я нічого не купила, тобто я пройшла просто попри ці пончики, мені просто нічого не хотілось, все було сірим, нічого не хотілось, життя не радувало і якась така була просто як яма і постійна перевірка чи все окей з друзями, знайомими, родичами і з чоловіком звісно, з батьками. І перших два місяці я ходила як в воду опущена, а потім я зрозуміла, що треба якось себе витягувати за вуха з цього стану, мені дуже багато допомагала робота, тому що з’явилося дуже багато різних перекладів проектів і коли ти працюєш багато, в тебе немає часу залипати в новинну стрічку. І воно працює як такий перемикач психологічний, тобі треба зробити цю статтю, цю статтю, це все-все-все і в тебе не лишається часу, а потім ввечері можна погортати і дізнатися, що там основне сталось. А якщо щось трапиться, то тобі передзвонять і скажуть. Коли замкнулося це вікно, що ти постійно залипаєш, тому що перших кілька тижнів війни пройшли так, що ми сиділи постійно на дивані і залипали в стрічки новин. Відлипали просто щоб з Даньою побавитися, його погодувати і навіть на вулиці з телефоном, тому що там відбувається, що відбувається. І з цього стану треба було виходити і в моєму конкретному випадку мені дуже допомогла робота, не було коли залипати.

А чому ти сказала, що ти мріяла народжувати в Варшаві, з чим це пов’язане?

В мене дуже поганий був досвід з Даньою з пологовим київським звичайним і мені чомусь здавалось, почитавши історії знайомих, почитавши відгуки про шпиталі державні, не приватні, мені здавалося, що тут буде краще, що тут буде хороше ставлення – воно насправді так і виявилось, тобто це не була жодна рожева мрія я народжувала в самому звичайному шпиталі в Пясечному, але це було небо і земля в порівнянні з тим, що було в пологовому київському такому самому простому державному.

Що відрізняється?

Ставлення в першу чергу відрізняється, тому що там до тебе ставляться як до (навіть не знаю як сформулювати красиво) ну як не до людини, якщо м’яко, а коли дитина народжується, а якщо це ще й особливо, коли це перша дитина і коли до тебе приходять з перекошеними обличчями, починають на тебе гиркати, кричати, гавкати, то не так, це не так, то не перетак, занесіть, поробіть – нема людського ставлення. А тут звичайний цей шпиталь – перед пологами, під час пологів і після пологів – якась теплота, хороше ставлення, просто по людськи, коли питають “А може дамо вам таблетку у вас же все болить, краще ми вам дамо, візьміть, якщо не хочете пити, не будете, а може вам треба то зробити, а може водички принести, а не ходіть зараз в душ, тому що може голова закрутитись, підіть краще помийте руки, обличчя і приляжете, потім підете в душ за кілька годин”. Тобто коли про тебе турбуються, справді турбуються люди, яких ти бачиш перший раз. Це по-перше і головне, а по-друге, загалом організація – тут палати двох-, трьохмісні максимум, в кожній палаті душ, туалет і умивальник. Пологова зала теж обладнана і на тебе не дивляться квадратними очима, наприклад, коли ти просиш, щоб тобі набрали ванну. Тут нормально абсолютно ставляться до знеболення під час пологів і не вимагають за це гроші в конверті, як в українському пологовому. Тут є гаряча вода в душі, тому що коли народжувався Даня, це було теж літо і гарячої води не було в пологовому, ми гріли воду в пляшках, ну в чайнику і наливали в пляшки і таким чином намагались митися. Вода була тільки на поверсі там де пологові зали, там був бойлер маленький. Мені там ніхто не казав, що мені голова закрутиться після пологів, “не ходіть митися, бо впадете ще розіб’єте собі голову і залишитесь з нами ще на місяць”, ніхто нічого, взагалі нічого. Вже не кажу, що не було ані ванни, ані нічого, а епідуралку мені зробили таку, що потім мала і набряки і вона взагалі не подіяла практично – поганий досвід там, хороший досвід тут, фактично взагалі жодних вкладень не було тут, тобто я тут нічого не платила, як будь-яка полька, яка народжує дитину, на тих самих умовах, нічого не платила за пологи, але досвід набагато кращий.

Скажи, будь ласка, оце ставлення людини до людини у нас зміниться після війни?

Мені здається, що медицина так само як і освіта потребують часу на те, щоб змінитися. Це якісь такі великі брили в яких має прийти максимально велика кількість молоді, по-перше, тому що там в цьому першому пологовому в Україні, най такими ядучішими, ядовитішими були такі жіночки по-старше, яким це вже усе набридло і вони ставляться до тебе як до 10-ї з ряду – ну що ти знаєш. А тут переважно молодь, якщо порівнювати, молоді медсестрички, лікарі, серед акушерок більше таких літніх жіночок – це раз. А по-друге, має бути велике вливання фінансове в ці сфери, що в освіту, що в медицину, тому що якщо ти працюєш за копійки як в Україні, то ти вимагатимеш «лапувек», щоб тобі дали, бо якось треба крутитися, родину утримувати, а ви тут прийшли на все готове і хочете, щоб до вас ще й ставилися добре. Я не знаю насправді як тут з зарплатами у медиків в Польщі, але схоже на те, що все-таки трошки краще ніж у нас, тому що ставлення людське воно залежить і від фінансового боку, мені так здається.

Як це взагалі народжувати самій в чужій країні, для тебе це було стресом, чи через те, що ти думала і планувала, але на це вплинули інші обставини, було спокійніше?

Ти знаєш, я не можу так сказати, що я планувала-планувала, я скоріше людина імпульсивна, ніж людина яка прописує собі на рік план дій і намагається його притримуватись. Коли ми сюди приїхали, я розуміла, що буде проблема, тому що Даню немає з ким лишити, як в цій ситуації бути, що робити, але це була класична історія – я подумаю про це завтра, я подумаю, коли вже все устаканиться, коли ближче до терміну, тоді буду про це думати. Але мені насправді дуже пощастило з нянею, тому що спочатку я думала, що вдасться влаштувати дитину до жлобка, до ясель, але як виявилося і мені потім друзі-поляки розказували, що якщо садочок, то це ще так, а в жлобках місць не було навіть до того як почали їхати біженці сюди – це було завжди дуже проблематично влаштувати дитину до жлобка. До садочка, я коли обдзвонювала жлобки, то казали якби йому було хоча б 2,5 а не 1,5 роки, у нас зазвичай садочок з 3, але в 2,5 ми би взяли. Не вдалося з садочком, не вдалося зі жлобком, тоді я зареєструвалась на порталі пошуку нянь і це було просто диво, тому що я няню знайшла за 1 вечір, я написала оголошення яка дитина, вона розуміє польську, бо Даня відразу почав розуміти, що від нього хочуть, коли друзі говорили польською, дитина розуміє польську, ми приїхали в березні, шукаємо няню. Відгукнулося кілька дівчат, одна з Білорусі, одна полька і одна старша пані – полька. Я завжди хотіла, що якщо ми вже приїхали в Польщу, то треба і самій говорити польською, якщо ти приїжджаєш в чужу країну, то треба вчити місцеву мову і щоб твої діти говорили теж цією місцевою мовою, тому мені було дуже важливо щоб дитина чула польську і щоб її навчали польської. Ну от ця старша пані мені приглянулась, я їй відповіла і ми з нею домовились буквально на наступний день, що вона прийде до нас, познайомиться з Даньою, побачить що і як, чи вона погодиться.. Вона прийшла і буквально через день почала працювати. І потім мої друзі дуже дивувались, казали, що у нас дуже важко знайти хорошу няню, а ще няню, яка була б старша, бо чим старша няня, тим це люксосовіше. Пані Іза це просто неймовірна людина, вона стала частиною нашої родини, вона настільки включилась в це все, багато приносила всього для Дані, вона багато допомогла з речами, з книжечками, з іграшками, вона дуже активно з ним займається, вона постійно знаходить йому нові місця, вони ніколи не ходять на один і той же майданчик. Знаєш, коли бувають няні, яким треба з 9 до 24 відбути з дитиною, вони гуляють на найближчому майданчику біля будинку, вона сидить втикає в телефон, дитина бавиться. Абсолютна протилежність, вони постійно вишукують нові місця, вони постійно кудись їздять, вона забирала до резервації сюди, в якісь парки до тваринок, постійно щось нове, нову пригоди вигадуються і вона дуже допомогла, коли народжувалася Єва, тому що вона залишилась з Даньою, Даня до неї звик і вона залишилася з ним вдома на кілька днів, що я була в шпиталі, для нього це не було настільки стресово, що мами не було, бо з ним була тьотя, яка щодня фактично проводить з ним час. Пані Іза – це скарб.

А дитина коли народилась, чоловік не бачив? Ви по відео зв’язку спілкуєтесь?

Ні. Ми по відео зв’язку постійно по телеграму, по месенджеру зідзвонюємось. Плануємо поїхати на кілька днів до Львова, хоча там постійно реєструються нові законопроекти, чи під якусь заставу, під якісь щомісячні платежі, щоб чоловіки могли виїжджати, то найймовірніше це все не буде прийняте, так мені чомусь здається. Він виїхати найближчим часом не зможе, а ми на кілька днів, можливо в кінці осені, поїдемо до Львова, якраз робимо зараз молодшій дитині міжнародний паспорт, щоб без проблем виїхати і заїхати назад на кордоні.

Ти думаєш повертатись в Україну?

Найближчий рік точно ні, а там далі буде видно. Чоловік з одного боку хоче, щоб ми поверталися, але з іншого боку розуміє, що дітям тут спокійніше і краще, Даню вже не смикаємо, він розвивається, йому треба спокій щоб стрес минувся, вимився остаточно. На найближчий час ми плануємо лишатися тут, хоча звісно, що було б дуже добре мати можливість безпечно приїжджати час від часу до України, а мені постійно в голові тепер думка, після цих півроку війни, що я ніколи не зможу зі спокійною совістю відпустити дитину в ліс в Україні, десь під Києвом, поїхати на якісь шашлики, бо ніколи не знаєш, що там може бахнути, вже більше ніж кілька людей підірвалося на цих мінах. Тобто я ніколи не буду спокійна, якщо дитина захоче зі школи поїхати кудись в якийсь ліс, подивитися, походити, як бувають таки поїзки натуралістичні, подивитись, що таке ліс, які дерева, або з табором поїхати – ніколи не знає що де, це от як після Другої світової війни – ті міни знаходили, і знаходили, і знаходили. Тобто якось безпеки, навіть на такому рівні, я мовчу про відсутність роботи в Україні, про страшенну інфляцію, про дорогі продукти, про купу-купу всього, інфраструктуру, комендантські години, сирени, які виють, освіту, час від часу в бомбосховищах – все це одне, це базові штуки, а мені от (не знаю чому) ті бомби в лісі врізалися в голову, вони для мене такий маркер небезпеки, ну не те, щоб я дитину кожні вихідні возила кудись на природу, але чомусь воно мені особисто ось так сприймається.

А коли тобі в останнє було тривожно і чому?

Тривожно тут уже?

Так, в останній раз?

Ядерка мене якось не переймає зараз поки що. Багато дуже обговорювали і з чоловіком, і з друзями – це як цей мем – ну, йобне, то йобне! Буде що буде! – цензура. (сміються обоє). Тривожно було в останній раз по справжньому під час оборони Маріуполя, напевно. Бо я дуже болісно це переживала, ця от історія про це кільце, яке замикається, про те, що там багато цивільних, а крім цивільних – це сам полк Азов, як вони там виживають і ці фотографії Ореста, якось воно так наклалось і в той момент, коли вони були змушені здатися – це було як ковток повітря і знов занурення, тому що здатися вони були змушені росіянам, а росіяни в нас же скоти непедбачувані і невідомо, що з ними буде. Оленівка – як черговий удар і точно так же черговий удар, коли відкривали ці катівні і Ізюм, ці нові поховання. Напевно, остання тривожність це був Азов. Перед тим це така серйозна тривожність Буча, Ірпінь, але це вже не тривожність, це такий постфактум просто, коли тебе прорвало на сльози на емоції, скільки людей там загинуло і як вони загинули і ці всі історії, які з’являлися. Всі інтерв’ю які я перекладала про якісь місця в оточенні, про те як люди видобувалися, якісь такі емоції – це ті речі, але найпізніше – це оборона Маріуполя.

Я хотів би все таки завершити на такій іншій ноті. Знаю, що ти цікавишся коміксами і ці всі воєнні подорожі або життя тут, чи ти уявляла себе героїнею якогось коміксу? Може є якийсь комікс схожий, де такі подібні історії?

Подібні історії є. Там звісно, все набагато гостріше, набагато трагічніше, тобто коли йде мова і про війну, і про втрати, і про переїзди, можемо згадати, наприклад, Персеполіс Сетрапі, але це звісно, що абсолютно інші умови, інший час. Це не супергеройка, а така от історія із життя, тобто там це як історія із життя написана. Я в принципі якісь такі моменти наближені до коміксовості вони є, коли такі спонтанні рішення, ти вирішуєш, а воно обертається зовсім інакше і це міг би бути комікс, але я ще про це не думала так.

Не до коміксів було.

Не до коміксів було. Це я вже тут почала тут за кілька місяців. Я як і більшість моїх друзів – в перші місяці війни ми не могли читати взагалі, хіба короткі форми. Я працювати могла лиш з короткими формами, переклала статтю і все. А з книжкою – ні, це вже занадто, забагато. І в цьому плані це теж подібність до коміксу, до комікс стріпу. Комікс стріп він теж короткий і це теж коротка глибока історія в короткій формі, вкладена в коротку форму. Ми якраз нещодавно над одним проектом працювали, це було створення стріпів про війну з українським художником, українською сценаристкою ми робили таку серію з 4-ох стріпів, в кожному стріпі по 4 картинки про якісь події, героїв, які за цей час траплялися, наприклад, про ту прекрасну історію про банку з помідорами і збитий дрон; про хлопчика, який за допомогою дрона вистежив колону техніки, яка рухалась в сторону Києва і здав нашим координати і вони її розбили; про героя, якого намагалися всі вберегти від того, щоб ніхто не дізнався хто він такий, бо росіянам дуже залежало на його ліквідації, який з Ігли, застарівшої Ігли йому вдавалося збивати по два літаки відразу, що дуже важко уявити. Мені здається, що такі історії більш коміксові. А я? Що я?. Я намагаюся жити життям, намагаюся Даню врятувати від якихось переживань, намагаюся працювати, намагаюся вигрібатися з ям переживань якихось і жити є для кого – треба жити і донатити на ЗСУ.

Це вірно. На цьому і завершимо, на цих словах. Дякую.