Ольга Чайка

Я за професією кухар, але я працювала і кухарем, і продавцем, і доглядала дітей на дому.

Нянею?

Так-так. Я люблю дітей. Я і в Червоному Хресті робила – за літніми людьми теж доглядала. Як не було роботи, то я робила, де була робота. Я все вмію. В цьому житті вмію все, бо таке життя.

Ну так, особливо тепер таке життя. Розкажіть, будь ласка, як ви памʼятаєте 24 лютого. Як воно для вас почалося?

(Плаче)

24 лютого (пауза), пів пʼятої ранку ми почули вибухи. Ми були вдома з чоловіком. Спали. Вскочили. І побігли. Ну, вдяглися швидко, як в армії, і побігли в підвал. Нє, не в підвал, на вулицю побігли. Не зрозуміло що це сталося. От. І якісь такі були трошки не зібрані. Ну, у мене чоловік, він у армії був. Він знає, мав досвід і якось він мене трошки так заспокоїв. Ми десь за 2 години в підвалі все зробили, щоб як ще таке відбудеться сильне, щоб було куди заховатися. Все зробили. І воду занесли, і там якісь харчі, от. І були біля дому, ну коли це починалося ми йшли до підвалу і сиділи там (цілий час у респондентки з очей течуть сльози). Ну якось потім в день було навіть трошки спокійно. Там у нас близько магазин, я даже за хлібом ходила. Розмовляла з людьми. Якось для всіх це була несподіванка, не знали що робити, але паніки не було. Стояли і кожен думав як далі бути, щоб спокійно, але і безпечно. Кожен по своєму говорив, що він думає. Ну я так підійшла. Особливо я так в селі не розмовляю, більше в собі. Я вдома більше можу сказати, а на вулиці я так дуже не люблю розмовляти, бо це так: послухали – і пішло. Як ото в селі прийнято. От ми вдома там з чоловіком порозмовляли. У нас такий підвал, що довго там просидіти не можна. Вдень можемо просидіти, але вночі… Вологе там у нас таке приміщення, трохи протікає. І ми подзвонили його рідні, що можна, якщо ми на ніч до них прийдемо. Там підвал такий, ну, пристосований до цього. Я не знаю як воно українською, я там у себе до російської звикла, а тут син дуже просить, щоб я розмовляла по-українськи. Ну, я вчила українську. Ну, може якісь там слова будуть суржиком – російська, українська, то пробачте мені. Ну так і зробили. Десь тиждень вдень приходили. Я не знаю скільки це було, може дня 4-5, якесь таке непорозуміння, щось бахкало, бахкало. А потім до нас дійшли такі розмови, що буде авіаналіт і ми вже думаємо де сховалися. Даже в тому підвалі не у нашому, а у родичів його. Може куди завгодно попасти. Виліземо чи не виліземо, ну але вибіру не було. От. І ми десь… От… Перші чотири дні.. Три! Ми в дома були і ходили туди до підвалу. А потім стріляли, стріляли ось… а потім ми почули, що вже через наше місто пішла техніка. Туда от вже на Луганськ, на Донєцк. Ну, якщо по нашому місту вже пішли і не було ніякого наліту, то якось там склалося так що пройшли. А як там і що було, ми цього не знаємо. Ну і все. (пауза) Ходили по хатах. Колось шукали. Там у нас гайдаровци були. Приходили і уходили. З автоматом. Ну і що, зайшли подивилися на подвірʼї у приміщеннях. Запитали: “Є хто, нє?” І пішли.

Але питали про когось конкретного?

Нє-нє. Питалися чи є чоловіки чужі. Воєнні чи чужі військові. Так шукали когось. Будь кого. Ми всі цивільні. От. Ну це ми вдень приходили собаку покормить. Подивитися чи цілий наш дім. А на ніч уходили. Бо вже комендантська година була. А у пʼятій треба було вийти з дому. З пʼятої до ранку була комендантська година спочатку. Потім трошки змінили. Але спочатку було так. З 5 вечора до 7 ранку.

Ви сказали, що ви вдяглися і вибігли з дому, але не до кінця розуміли, що відбувається.

Ну, да. Я трошки. Да я така трошки впєчєтлітільна особа, ну він трошки мене… Один раз ми стояли на подвірʼї і мені подзвонив друг. І ми розмовляли. Тут над головою щось як задзвеніло, засвистіло… Ну як, було в тиші і ми стояли біля літньої кухні, там под козирьком і щось так засвистіло і за ета. А я стала і так не можу рухатися, а він мене так взяв за руку: “Тихо, тихо”, і повів. Ну, він так трошки, ну, як чоловік, як мужчина, який колись служив і він знає як і шо, такий він в мене спокойний. І він так мене за руку і відвів. А я не могла рухатися і не знала, що це і так остолбєнєла, як це можна виразитися?

Завмерла.

Завмерла, так. А він мене взяв за руку: “Тихо,тихо”, і пішли в підвал. І вже сиділи після того, поки вже я була впевнена, що там всьо тихо. Бо ще один такий дзвоник і я можу всьо… Ну це нервова систему була така напружена. А потім вже не стріляли. Вже десь тиждень пройшов. Два тижні у мене була така депресія. Мені жалко було, що це .. Що це з Україною діється. Така красива країна і вони її руйнують… Нізащо.

За що. За впертість. За непідкореність.

Ну так. Ми нічого поганого нікому не зробили. А нас все життя нищать. Все життя нищать українців. і всіх…всіх. Чого нас так не люблять? Таку красиву і сильну націю.

Так от тому і не люблять.

Ну, може.

А скажіть, будь ласка, от ви кажете, що у вас чоловік військовий, а інформація про те, що Росія готує напад, вона ж давно кружляла.

Нє, він військовій, але йому багато років. Він ще в СРСР був.

Так, але ви не вірили в те, що прийде війна?

Не вірила! Я до останнього не вірила. Мені дзвонили родичі, просили виїжджати. Я не вірила. ХХІ вік, як таке може бути? Якось там раніш домовлялися. Якось там домовляться. Якось може бути, але щоб так. Це як 41 рік. Вранці і негайно. Не негайно, несподівано. Це був 41-й, а це ж ХХІ вік! А то 41-й рік. Страшно, вообщє, страшно. Я ж як поїхала, то розумію, а люди, які там осталися, залищилися не тільки в нашому місті, але вообщє і по всій Україні скільки перенесли. І зараз ще переносять. Я цього не бачила.

А коли ви виїхали?

10-го. 10-го червня ми поїхали. Я і подруга моя. Мама виїхала раніше. Мама виїхала 12 квітня. Там виїжджали 11-го, 12-го, а хто 13-го виїхав на Дніпро, того обстріляли. Оце вони виїхали – мама і внук (глибоко зітхає). А ми пізніше виїхали. Ну, якось була-була, не знаю… Ну так ніби спокійно. Ходили воєнні по місту. Вони нас не чіпали, ми їх не чіпаємо. Я так близько не підхожу, а так побачу – на другу вулицю перейду. Якось хотіла, щоб так близько не спілкуватися. Багато техніки проходило через наше місто. Дуже багато. Бачила все – ці цифри, ці букви. Якось воно … Я очима бачила, а серцем і розумом не сприймала. Як страшний сон. (пауза) Скільки років прожили і щоб отак – уже скоро на пєнсію і щоб таке побачити. А мама моя дитина війни і другий раз вона тепер літня людина війни. Ну якось так, якось так.

А ви от кажете про те, що люди виїжджали. Це були якісь організовані виїзди чи кожен сам по собі?

Кожен сам. Не було ніяких організованих, так. Хто хотів, той виїжджав, так. Багато виїхало. У кого діти шкільного, дитячого… В садочки ходили – бо все було закрито, і школи, і дитячі садки – повиїжджали. У кого чоловіки на заробітках, жінки з дитями повиїжджали. Осталися такі пенсіонери. Пенсійного віку і такі, кому нема грошей виїхати і нікуди їхати. Багато таких знайомих, що я знаю. Подруга моя одна живе і в неї татко літній – куди вона поїде? Ну отак. Багато таких людей. Сусідка моєї мами – у чоловіка перед війною відрізали одну ногу – сахарний діабет – і вона за ним доглядає, куди вона поїде, вона ж його не кине, а його вона нікуди не перевезе. Таких випадків, що не змогли виїхати. Куди їхати, не знають. Все життя там прожили і всі такого віку як ми.

А ви казали, що у вас теж багато переселенців є.

Переселенців багато, так. Да. З Луганської області. Як там таке страшне було в Разбєжном, в Сєвєродонєцкє, Лісічанську до нас їхали.

Це з 14-го року?

Нє, з 14-го то вони приїжджали, якісь гроші вони отримували. А то начали приїздити… Я бачила по місту дуже багато людей в черзі, там в магазині і десь там прийдеш… Я просто знаю, що люди шукали якусь… Де жити. В когось там якісь знайомі, родичі. Їхали там де ближче. Оце і до нас. Де ближче. Оце з тих районів до нас, сюди – це найближче було. Це вже після початку повномасштабного вторгнення, так.

Ну я не знаю, це може неділі дві пройшло і там… От скільки я там була 50 км і ці бахкання були кожен день. Літаки літали… Ну чули ми це все, що там робилося. То страшне.

А як ви зрозуміли, що почалася війна? Хтось вам конкретно про це сказав? Як це було?

Ну, по телевізору було, казали, що на кордоні стоять багато військових і техніки, і що там навчання. Ну це 50/50… І таке було враження… І надія була, що щось минеться, щось зупиниться. А як вже почалося, то вже понятно, що вже ті військові і техніка стояли там не дарма. Що це все було сплановано.

А ви комусь подзвонили ось після цих вибухів, Вам може хтось подзвонив? Як взалалі відбувалися розмови між людьми? Що вони один одному говорили у цей день?

Ну що говорили… Ну, як буде що страшне, то будемо ховатися. Хто не може виїжджати. А такі у нас були високопосадовці, вони мабуть знали вже раніше і виїхали за день, за два. Ми таких даже знаємо. Прокурори, там з міліції, там з нашої як того… Голова міської ради – то вони повиїжджали. Я не бачила, но розмова йшла між людьми, що той виїхав, той виїхав, той виїхав. Хто за день, а хто й за два. До 24 лютого. Значить вони там щось більше знали чим ми.

Ви сказали, що ви виїхали ненадовго. В червні це вже було так досить… Кілька місяців тривала війна і…

Ну я думала на літо, а восени повернусь.

Повернетеся, бо закінчиться чи потрібно вам?

Думала, що закінчиться. Я не думала, що так довго і так це буде – в такому масштабі і з такою силою. Нема слів… Нема слів… Я думала, що це закінчиться якось… Яксоь закінчиться, а воно не закінчилося. І так все розвивається, так…(пауза) Будемо чекати. Що нам остається – тільки чекати і мати надію на краще, що все буде добре.

А як ви думаєте скільки? Скільки треба ще чекати?

Ой, не знаю скільки чекати… Це ж бистро не робиться. Не знаю, може до зими, може до весни. Оце як чую, як в інтернеті…

Слідкуєте за новинами постійно?

Так. Постійно.

А виїжджаючи, що ви взяли з собою? Я розумію, що їхали ненадовго і сподівалися вернутися, але все ж.

Літні речі. Так як у відпустку. Як у відпустку поїхала. На відпочинок.

А як виїжджали? Розкажіть про свою дорогу.

Спочатку виїхали до Росії, там знайомі. Я ж не сама, з подругою була. Там день побули, трохи перепочили, бо їхали з нашого міста 12 годин. А від них уже поїхали до Ріги, а звідти уже далі.

Потягами? Автобусами?

Автобусами, так. Там маленьким таким бусом, а з Москви вже їхали таким великим автобусом двоповерховим.

Дорого коштує така евакуація?

Дорого. В моєї подруги були гроші, то вона заплатила. А як вже приїхали до Москви, то там вже друзі, яких я знала, вони вже допомогли доїхати до Риги. А в Ригу приїхали, то нас зустріли волонтери і купили нам квиток. Квиток далі. За 43 євро кожній. І нагодували. І на ніч дали де переночувати.

Ви їх якось знайшли чи це були такі організовані пункти як в Польщі?

Організовані, так.

На вокзалі?

Так, на вокзалі.

А друзі про яких ви згадували, то друзі українці чи росіяни?

Вони вже давно там живуть, але родом вони з України.

А ви приїхали з подружкою, а з вами багато людей їхало? Взагалі багато хто так виїздить через Москву?

Так, багато їхали, так. З нами їхало дві жінки. Вони залишилися в Москві, вони давно там їздять, роблять, вот. А ми і ще двоє. Вони вийшли, а ще двоє чи троє… Вони вийшли, а ми… Та нє, це ж ми до Москви їхали, а з Москви нас уже багато їхало до Риги, так. Ну теж і багато на блок… Де був перехід з Луганської області до РФ, то там багато людей теж. Такий піший переход був. Там перевіряли документи і задавали питання через одного. Мою подругу запитали, мене минули, і за мною запитали. Мене минули, якби запитали, то я не знаю, щоб там було.

А що питають? Які питання задають?

Про чоловіків, про дітей. В жінки запитали про чоловіка, а вона каже: “Я з ним розлучена”. – “Скільки років тому розлучена? Де він зараз?” – Вона: ”Не знаю, ми не спілкуємося”. У подруги запитали за сина, за які гроші вона їде. Вона сказала: ”Син мені дає гроші, я не роблю”. – “А де він робить? Чим займається?” – “Айтішник, заробляє на компʼютері”. Такі питання. Про чоловіків. Про дітей.

Тобто не про патріотичні настрої?

Нє, нє, нє. Просто що жінки виїжджають, а де чоловіки? А мене нічо не питали, бо мене минуло це. Мені повезло. Я так думаю.

А ви їхали до Варшави конкретно знаючи, що ви їдете сюди, бо у вас тут рідня, так? Чи це були якісь плани, які по дорозі вишли?

В мене в Рігі там подруга, ми колись разом працювали в тому місті, де я живу. Думали я там приїду, трохи побуду, а потім далі поїду. Ну, а вирішили, що я потім приїду просто в гості. А так поїхала… Я вже тут їздила. В мене тут є знайомі. Не родичі. В мене є тут знайомі. Я їх знаю і вони мене запросили.

Добре. Ви до Варшави приїхали?

Так.

А як виглядав ваш перший день? Вам уже тут все було знайоме, ви бували раніше…

Так, бувала. Я тут на заробітки раніше приїжджала. Ну так раз в рік, три роки підряд. Да. Так як приїжджаю, то ніби вчора поїхала відсіль – отаке відчуття, да. Додому приїжджаєш, а тут приїджаєш і якби вчора виїхала. Так три місяці швидко минають.

То ви таким вахтовим методом працювали?

Так. Бо влітку і взимку треба було бути вдома. Влітку огород, а взимку опалення потрібно підтримувати, щоб не перемерзла система. А восени, і весною, і восени, так, приїжджала.

Десь на поля?

Ні, як кухар. На кухні і працювала. А останній раз… Два рази за бабцьою доглядала.

А які страви любите готувати?

Що я люблю готувати? Я люблю українську кухню. А тут, якісь страви мені давали попробувать, то мені не дуже подобаються. Вот. Вони називають український борщ, що вони готують (всміхається)? То не український борщ, що вони готують, йому далеко до українського. Млинці, єті .. Картофельні пляцки… Все що кухар робив, то і я робила, І вони кажуть: ”Ви хороший кухар”. Я роблю те, що можу, що я люблю. Я могла якусь другу роботу знайти? Вона важка робота, але мені подобається і як в мене все складається, то я люблю. То що вже важко тепер, а так я робила. Все робила. А кухар, чи помічник кухаря все робить – він і помагає кухарю, і стояла на видавці, і чистила і овочі, і прибирала, і посуду мила. Це дуже такий обʼємний фронт праці, що треба все вміти.

А для себе що смачненького готуєте?

Люблю сирники. Люблю з цукіні пляцки. З картоплі люблю ці пляцки. Борщ український варю… З фасолькою.

Справжній український.

Так, справжній, з бурячкою. Що готували в Радянському Союзі, коли я навчалася. Так тут перший раз попробувала варенички – картопля з сиром. Це якось так було мені незвично, а на смак сподобалося. І я готую. І вдома, і тут. Таке.

Ви живете в такому районі, де впринципі і до початку війни жило багато українців. Ви якось спілкуєтеся на вулиці, якщо чуєте українську мову?

У нас багато спілкуються по-російськи і суржиком. По-українськи дуже мало.

Я маю на увазі в Варшаві. От у цьому районі.

А, у Варшаві. Да, я чую українську мову, чую. Сусідка от у мене україночка з дітьми і чоловіком. Ну так я … Є знайомі по-українськи, ну, українці. Так, розмовляємо і українською і російською, коли як. Є ж такі, які приїхали зі Сходу – з Харкова, з Миколаєва, там по-російськи розмовляють.

А якось групуєтеся? Помагаєте одне одному? Тягнетеся одне до одного?

Нє. Кожен сам по собі. Кожен сам по собі. Я якось не люблю докучати, якось привикла сама вирішувати свої питання.

Сама то сама. Але ви вже тут не перший рік, то можете щось і порадити, а не тільки докучати.

Нє, ну мене тут питали як знайти роботу жінці. Я там дзвонила кому могла, яле не склалося. Там де я працювала, за бабцьою доглядала. Думала вона замість мене прийде, но вона не знає польської мови, а там треба трошки. Я знаю трошки, ну для цієї праці мені досить було, а так важко без язика. Буває так що і на каву зустрічаємося, десь задзвонимо. А то такий настрій, що не хочеться ні говорить, ні зустрічатися, хоча потрібно, бо така погода… Погуляти трошки, відволіктися.

Тут і Лазєнкі Крулєвські близько…

Та, я знаю, я там люблю гуляти, так. Була в мене подруга з України. Вона зараз поїхала в Германію. Вона тут теж за бабцьою доглядала і там вже зробила собі всі папери, вже і в неї пенсія польська. Як вона тут була, то ми частенько… Вона і перукар, вона завше мене… Ходила до неї зачіску робила. А зараз вона поїхала. Оце така була, що я до неї приїжджала, вона до мене сюди в гості, і так гуляли в Лазєнках, памʼятаю. І вона знає в які дні де, які музеї… Там Марисі Крулєвської дворєц, вона близько там живе… Багато де ми з нею ходили. В музеях, тих дворцах.

А щось вас здивувало в Варшаві? Вона якось відрізнялася від тої, яку ви звикли?

Ну конєчно. Як перший раз я приїхала, тільки кордон переїхали, в мене таке відчуття, що ми на літаку, як ото на взльотній смузі. Що ми не на машині, на такій легковій ми їхали. Світло кругом і дороги. Я як перший раз приїхала, то як в сказку, казку попала якусь. Для мене це було вообщє такє… Така несподіванка. Ну, я знала, що там живуть люди краще ніж ми. Ну які в нас дороги, то земля і небо.

А якщо говорити про саме місто Варшава до війни і після війни. У вас одинакові відчуття від самого міста чи щось змінилося?

Ні, одинакові. Нічого не змінилося, ні. Багато українців стало. Де не підеш, чи в магазині, чи в автобусі – всюди чути українську. І російську, і українську.

А ви якось користувалися з пунктів допомоги?

В Варшаві ні, Тільки в Ригє нам допомогли, от і все. Бо в нас вже грошей не було.

А як все в Ризі виглядало?

Я перший раз була. Вокзал як вокзал. Там якийсь такий клімат, що літо, а холодно було. Ми сиділи в гостінніці, в готелю і якось так було похмуро, такий якийсь настрій був. Куди їдемо? На скільки їдемо? Як то буде? А такі волонтери, такі якісь такі.. до людей такі.. як то сказать по-українськи… Вніматєльні…

Уважні.

Уважні такі, так. Український борщ нам дали. Запитали кава чи чай. На дорогу дали нам води і печива. Так якось вони все там зорганізували, а в першій касі ми пішли і сказали, а нам дали від комнати ключі, від готелю, на ніч. Та ми там зосталися. Ввечері ми приїхали і не було безкоштовних квитків, і сказали почекати до ранку, до 11. Десь перебути треба було і ми погодилися. І залишилися.

А були там організовані якісь поїздки? Так, наприклад, як у Польщі були поїздки до Німеччини, до Франції, Іспанії. Чи все таки чи у Ризі це виглядало так як у вашій ситуації, що можна було лише квиток взяти?

Ну, ми прішли, запитали. З нами ще одна жінка їхала з Москви з двома дітями. Вона з Мелітополя виїхала, да, з Мелітополя. Багато розповідала. І діти сиділи якісь такі трошки перелякані. І вона там залишилася у Різі. Ми з нею трошки переписувалися. Їй дали на три дня притулок – якусь квартиру, а потім вона якісь папери зробила і писала, що на три місяці дали безкоштовну квартиру і пропонували якусь роботу. І ще якісь там гроші давали на дітей. Ну вобщєм вона каже: ”Далеко не поїду. Я буду тут. Як вертатися до дому, то ближче”. Вона там залишилася. Бо двоє дітей… Їхати… Яка різниця де. Вона там залишилася. Вона хоть і не знає ніякої мови, але там багато розмовляють по-російськи. І їй там легше спілкуватися. І їй допомогли ті ж волонтери, да. Вони дуже добру справу роблять. Не тільки в Риги, але і в Україні. І в Європі. Волонтери це такі… Це така поміч для людей… Дай Боже їм.

А ви тут пробували волотерити? Чи коли ви вже приїхали, то масова волонтерська поміч вже пішла на спад?

Я хотіла піти, так… Ну тут так перші місяці. А вже багато людей тут як я приїхала, то вже трошки так на спад пішло, що вже не потрібні були люди. Я так подивилася, що там є кому робити і що я не буду заважати.

Що ви так “заважати, заважати”…

Ну, не те, щоб заважати, там жіночка стояла, то я запитала, а вона каже: “Та в нас багато людей”. Є кому допомагати. Дуже багато йде людей. Молодь. Молодь така. Є там і трошки старші, а то більше молодь така.

Можете ходити сітки плести, якщо вам нудиться вдома або якщо любите ручну роботу.

Сітки. Я не знаю де і що.

Я вам розкажу потім, якщо вам цікаво. Я працюю в такому координаційному центрі і там приходять жінки плести сітки. І щоб разом побути, і щоб вдома не сидіти і допомогти армії.

Давайте потім вирішимо це питання.

Ваше відчуття дому…. Ваша дефініція дому якось змінилася з початком війни?

Я раніш тут приїжджала, ну, і знала дім і що в дім, я повернуся. Зараз це якесь таке з остротою в душі. Дуже хочу додому. (пауза) Дуже хочу. (глибоко зітхає) Колись це скінчиться (плаче)…

Аби якнайшвидше.

Аби якнайшвидше. Щоб було куди повертатися, до кого. Щоб там було все нормально. Дзвоню. Передаю вітання через… Я всякі групи находжу. Вони дзвонять там нема інтернету.

А взагалі як з доступом до інформації?

Ну групи є. То я там читаю, що там тихо. Світло є. Связь є, та внутрішня. Інтернету нема. Вже третю неділю нема інтернету. То щось прелетить, щось вибʼє. Буває і світла нема, зв’язок поганий, а так в принципі є. І газ, і вода, і світло. Таке тихе містечкою Невеличке. Ну, подивимося як буде так, як далі.

А вам сняться сни?

Сняться.

А які?

Різні. Один раз приснилося, що я з валізою підходжу до дому. (плаче) До своїх воріт підходжу і мене зустрічає моя собака. Як на яву. Значить так буде. (плаче) Пробачте. Тримаюся, тримаюся…

Воно, знаєте, і поплакати часом добре. Відпустити.

Мені легше… Не тримати в собі. От скільки я поїхала, то все тихо-тихо, все нормально, всі живуть, кажуть повертайся. А куди повертатися? А тут почалося. То Харківська область, то Лиман і все ближче і ближче. І куди повертатися? Треба почекати, щоб щось уже вирішилося в кращу сторону. Щоб було повертатися вже і не переживати тут теж сиджу і переживаю як там. Важко їм там. Так як дзвониш, то моральна якась підтримка. Чуєш голос, наче все добре.

А є там продукти і все?

Є там і продукти, і все. В нас там свій завод і хліб робить, і масло. І навколо там є своє. Да і багато теж уже привезено. Не українське.

А звідки?

З Луганська. З Донецька. А то з 14-го ж року уже свої там вже заводи і ковбасні, і різні.

А як думаєте, тихо і спокійно у вас тому що вони, якби стараються, щоб люди перейшли на їхню сторону чи…

Люди не втручаються, просто живуть своїм життям. Вони самі по собі. Люди самі по собі. Може тому і тихо.

Але військові є в місті?

Є. Є. Патруль ходе.

А комендантська година залишилася чи в принципі…

Залишилася. А її ніхто і не відміняв.

Але то ввела коменданську годину українська сторона.

Коменданська… Я вже навіть не памʼятаю українська чи російська.

Ця територія, з якої ви, вона вже була раніше під окупацією чи лише зараз.

Зараз. З 24-го лютого.Через десь біля тижня. Через тиждень окупували, так, десь на початку березня.

І тихо так зайшли?

Тихо. Тихо зайшли. А як там що відбувалося не знаю. Тихо зайшли. Ми бачили як їздять машини з буквою V i Z. Тихо. Оце неділю бахкало трошки. Ну як трошки, бахкало і по ночах, і вранці. Більше вранці, чому ми на ніч з дому йшли, бо більш зранку. В день так собі, а зранку починалося це все. А потім уже тихо стало, бо вже вони тут були.

А щось вас здивувало тут, як ви приїхали?

Тут? В якому плані?

В вас така трошки нетипова історія. Ви вже тут і раніше були, і в вас є тут знайомі, ви і тут трошки дім і там.

Ну так.

Але було щось таке, що ви відчули, що Польща змінилася, що ставлення змінилося?

Ставлення до нас змінилося. І раніше було, але не так ярко. Люди співчувають і допомагають… І речами, і так словом. Підтримують.

А щось важливого ви про себе дізналися з початком війни?

Чи дізналася?

Про себе, В собі ви відкрили свою якусь нову силу, рису характеру?

Я трохи сміливіша стала. Я і раніш була смілива, а потім якось тихе життя. А зараз це загострилося. Треба було бути сильнішою, треба було бути сміливішою. Що сидіти це не вихід. Треба … Я завжди думаю про хороше. Про хороше думай, то хороше і прийде. Як про погане думати, так і чекай поганого. Ну, да трошки така стала впевненіша в собі. А так як жила, то й жила, працювала, та й працювала, а зараз розумію, що треба бути впевненою в собі, бо потрібні будуть сили. Хоча інколи і розумієш, що тобі це потрібно, але такий настрій… Потім проходить і ти знову думаєш: “Ти сильна жінка, ти витримаєш. Це все мине. Все буде добре”.

Хай би так було. Це така риса, яка допоможе, і в мирні часи придасться. Чи є щось, чого я не запитала, а ви б хотіли поділитися якоюсь історією про цю війну, про те, що трапилося?

Може щось і хотіла, а так одразу і не скажу. Та ніби так і питали з кожного боку такі аспекти життя. Я розумію, що я люблю Україну. А ця любов, вона прийшла саме з цими подіями. Я і раніше любила, але зараз це почуття загострилося. Але я не можу цього казати у своєму місті. У нас дуже людей підтримують Росію і я це бачу. Так що ми на цю тему не розмовляли ні з ким. Тільки між собою.

А з чим це повʼязано, це якісь звʼязки історичні?

У багатьох діти в Росії. У когось там батьки, а вони тут, якось не знаю як вони тут приїхали. Може тому, що близько кордон. У кого бізнес там був, у кого праця була. На заробітки багато їздили. Та якось так. Для них то таке рішення, що треба бути з Росією. А хто з Україною, то всі поїхали, мабуть.

А ці люди, вони бачили Європу? Вони виїздили десь далі ніж Україна і Росія.

Ні. Ні. Не виїжджали. Вони завжди там живуть. Вони звикли до того життя яке є і другого життя вони не знають.

Добре. Дякую вам.

І вам дякую. Там такі, що і можуть прийти… Ми як з дому на ніч йшли, то брали з собою і папери важливі на дім, якісь свої документи. І речі свої особисті якісь на перший час. Бо як прийдеш – чи буде дім, чи не буде дому, а в тебе хоч щось залишилося. Оце ми кожен раз це все з собою носили.

Кожного дня?

Оце як ідемо так беремо оцю валізу з документами, а в другу валізу трошки речей, щоб як нічого не буде, то в нас хоч щось з собою, хоч щось буде. Ну то все, що хотіла додати.

Добре.