Зоряна Вареня

ЗОРЯНА ВАРЕНЯ

24 роки, Київ-Варшава

Амбіційна молода політологиня з Києва. Війна кардинально змінила її плани на кар’єру і особисте життя.

ЇЇ звати Зоярна, їй 24 роки, вона з Києва.

Кілька років тому вона закінчила університет в Польщі, вивчала політологію та управління. Після закінчення повернулась до України, хотіла будувати майбутнє на Батьківщині, стажувалась в парламенті, вела насичене і цікаве життя, колекціонувала платівки і червоні помади. Будувала плани на майбутнє, мріяла.

Розмови про війну в родині вели давно, розуміли, що це станеться, але не уявляли щоб отак: в один день повномасштабне вторгнення.

Зоряна майже не посміхалась, розповіла як вони з батьками і тепер вже колишнім нареченим втікали від обстрілів. Вони з родиною жили біля аеропорту Жуляни. Спочатку планували залишитись в країні. Перечекати, бо у родини є будинок в селі, де живе бабуся, це 60 кілометрів від Києва. Тому, перша думка була спочатку поїхати туди. Вони забрали всі речі й вирушили. Але потім побачили, що будинок недалеко від Білої Церкви, де на той час вже теж були вибухи. Зоряна дуже сильно злякалась. Тому, саме вона була головним ініціатором негайного виїзду на Захід. Спочатку країни, а потім і до Польщі.

Ми розмовляли у кафе, Зоряна жодного разу не посміхнулась, відчувалось, що для неї згадувати про той період досі боляче і дуже стресово.

«Я майже нічого не пам‘ятаю з тих днів, тому що останні два місяці я майже забула.

Воно все хвилями напливає».

«Ми 23-го на Арсенальній в Києві сиділи з подругою в кав‘ярні, у «Львівській майстерні шоколаду» перед вікном. Ми пили каву і я сказала: «Слухай, дуже багато машин на Арсенальній. Неможливо щоби зараз тут проїхав російський танк». Я прийшла додому. Я дуже добре пам‘ятаю 23 лютого. Я була в легінсах домашніх і в рожевій кофті. Пам‘ятаю, як я вкладала відбивні до холодильника на наступний день, щоби взяти на роботу. Все було добре, але в повітрі було нерозуміння й від того дуже велика напруга».

«Я прокинулась, мабуть, між четвертою та п‘ятою, він (колишній наречений) вже сидів і сказав: «Почалось». Це все закрутилась доволі швидко, тому що тато, який найбільше не вірив у це, (а ми живемо одну зупинку від батьків), подзвонив і сказав: «Збирайтесь». І все. Було вже зрозуміло, що справді почалося. Мені потім мама розповіла, що цікавіше було у них, бо їм сусіди просто постукали в двері й сказали, щоби вони вставали, бо почалась війна. Мама ввімкнула радіо, воно грало. Тоді мама сказала, що це неможливо, бо якщо радіо грає і там якісь попсові пісні, значить неможливо, що почалась війна. Вона вимкнула його, щоби не розбудити сусідів. Вона ввімкнула його через хвилину і вже музики нема, натомість тиша. Тато казав, що він чув вибухи, але він настільки не хотів у це вірити, що він просто ліг далі спати.

Він найбільше не вірив, завжди казав, що неможливо, щоб це відбулось. Я думала, що ми не зможем відбитись, а він завжди казав, що навіть як щось почнеться, то хлопчики відіб‘ють».

Тоді Зоряна зібрала тривожну валізу, забрала домашню шиншилу в клітку і рушили. Як з’ясувалось, у тривожній валізі було багато зайвого і непотрібного. Вже в Польщі Зоряна жалкувала, що не зібрала тривожний рюкзак нормально. Взяла з собою якісь старі речі, їжу.

«У мене ще була така звичка до війни – я завжди закуплятись на місяць. За два дні я поїхала в «МЕТРО» і скупилась на місяць-півтора. Це було дуже багато їжі. Я пам‘ятаю, що у мене настільки тряслися руки, що я не могла перекласти м’ясо з морозилки в пакет і тато мені допомагав. Ми зібрали їжу в батьків, у мене теж повністю все. Все, що тільки було можливе, зібрали й поїхали на дачу. На дачі виявилось, що нам треба розвантажитись, бо в машині мені не вистачає місця для бабусі. Їжа залишилась там і через кілька днів, коли ми виїхали разом: мама, тато, бабуся, мій колишній наречений, я і наша шиншила».

Що було в твоєму рюкзаку?

«Дипломи, було два павербанки, один я загубила по дорозі. Я ще дуже люблю символічні речі, я взяла фото полароїдне, там же наша сім‘я: мама, тато, я і бабуся, а також наші коти. Коти дворові, тому ми не змогли їх забрати з собою, бо вони нас би рознесли в машині, вони залишись з сусідами. Рюкзак був дуже простий. Мені здається, ми навіть білизну не взяли. Тоді пріоритетом були якісь документи і ще такий у нас з мамою був «пунктик», що документи – це наше майбутнє. Якщо ми зараз заберем документи, вони нам знадобляться і ми будем працювати. Мама забрала всі документи тата, і коли ми перетинали кордон, було так, що була велика можливість втратити якусь з сумок, бо був дуже великий натовп. Власне, одну сумку ми просто загубили. Так вийшло, що сумку, де були татові документи, мама теж майже загубила. Вона дуже сильно кричала потім, що якби вона загубила цю сумку, вона загубила б батька, не було б тоді надії, що батько виживе. Тому що зараз, коли вже сім місяців минуло і війна йде в регіонах, не в Києві, й життя відновлюється, то воно якось зараз здається менш страшним. Наприклад, коли ми тікали, ми не вірили, що Київ вистоїть. Ми з татом прощалися назавжди. Оці перші дні ми не розуміли, що буде. Найбільше я боюсь побачити танк російський в Києві, бо це значить тотальну безнадію, що ми програли. Я завжди дуже боялася бути зґвалтованою. Це було ще до повномасштабного вторгнення, бо вже був Донбас, там війна почалася коли мені було років 15. Була революція, потім війна, я за тим всім дуже слідкувала і завжди найбільше боялася побачити російських солдатів, бо вони зґвалтують, обкрадуть і так далі».

Зоряна розповіла, що кордон в результаті вони перетнули з мамомю вдвох. Мама це зробила заради доньки, бо не хотіла залишати батька. Бабуся не змогла дійти до кордону, чоловіків на той момент вже не пускали.

«Український кордон – це було суцільне пекло, тому що прикордонники взагалі не говорили нічого, а люди скандували: «Пропускай! Відкривай!», в сенсі ворота. Нічого цього не відбувалося. Прикордонники поводились дуже дивно. Нарешті, коли ми перейшли кордон, все тіло були в синцях, тому що так сильно давив на мене потік людей. Польська сторона вже підготувала пожежний автобус. Ми доїхали до якогось торгового центру, там було дуже багато волонтерів, там люди стояли з табличками, куди вони можуть довезти, куди вони можуть забрати. І нам дуже пощастило, бо ми зустріли дуже класного хлопця поляка, який просто найняв бус за якісь шалені кошти, бо вже не було автомобілів, щоби їх винайняти. Він нас просто відвіз до Варшави.

Ви їхали ще з кимось?

Ми їхали в бусі на шість місць, відповідно ми їхали ще з мамою з двома дітками і з якоюсь бабусею. Ми зараз з волонтером тим підтримували стосунки і так потоваришували.

Що це за сім‘я була, з якою ви їхали?

Я їхала спереду, бо я розмовляла польською. Ми координували з волонтером, його звати Бартек. Мама говорила з тією дівчиною, вона була дуже молода, їй було там років 26, у неї було двоє дітей на руках.

Зовсім маленьких?

Вже старші. Їм було років, мабуть, шість. Різниця між ними була невелика. Я майже всю дорогу від Перемишля до Варшави спала. Я пам‘ятаю, що була проблема, бо Бартек розмовляв з кимось по телефону й сказав: «Варшава». Мені це якось це в голові відбилося, думала, що він говорить, що у Варшаві вже танки російські. Відповідно, я почала кричати, він мене заспокоював, що все нормально, що ми їдемо в безпечне місце. В принципі, дорога була… Це був якийсь такий уже стан, коли тіло відмовляє, тому що їжі не було, води не було, сну не було, дуже великий стрес. Відповідно, тіло вже не реагувало».

Мама дівчини , за її словами, була в абсолютному шоці. До війни жінка працювала рекрутером у великому концерні на фабриці з виготовлення фарби. І вона, і батько Зоряни з часу повномасштабного вторгнення втратили роботу. Тому, дівчина яка нині працює на радіо в Польщі допомагає батькам грошима.

«З шиншилою все добре. Вона поїхала в Луцьк, потім успішно перетнула назад Київську область і вона зараз там. Вона залишилась з моїм колишнім нареченним».

Що між вами сталося, якщо можна спитати?

Ми мали одружуватись 26 березня. Якось відстань, і ми просто не витримали цієї напруги і війна дуже сильно змінює. Я, наприклад, відчуваю, що я стала більш прямолінійною й твердою в деяких рішеннях. А він став навпаки м’якішим. Це його трохи зламало. Так сталося. Багато пар, яких я знаю, розходяться зараз, шлюби розпадаються, якісь стосунки, які тривали роками, теж розпадаються. Це нормально. Ми змінилися в різні боки.

Які в тебе були мрії перед війною і про що ти почала мріяти після початку повномасштабної війни?

У нас не те, щоб були мрії. Ми дуже хотіли, дуже чекали літа взагалі всієї сім’єю, тому що батьки купили нову квартиру в грудні. Вони отримали ключі і влітку повинно було бути так, що всі глобальні такі питання мали устабілізуватися разом із закінченням ремонту, нашим одруженням. Ми теж повинні були шукати квартиру, ми хотіли дуже інвестувати в новобудову і потім через пару років мати власне житло. У мене була така табличка, де можна було прикріплювати якісь там папірчики. Я дуже хотіла отримати водійські права, дуже хотіла пройти стажування в Канаді. Там є програма стажування для українців в парламенті від канадської діаспори і була супер можливість. Я дуже хотіла стартувати в конкурсі, бо перед тим у мене було стажування в польському сеймі, у Верховній Раді і я дуже хотіла поїхати в Каналу. В принципі, якраз там мав бути конкурс весною. Якісь дуже такі банальні речі були. Ми дуже хотіли стабілізувати життя, щоб вже потім від цього і рухатись далі. У квітні я мала би виходити на нову роботу, тому якось воно все було так. Зараз з’явилася така байдужість до багатьох речей і в принципі говорити про мрії, мабуть, їх взагалі немає. Якісь там плани є, але я більше не вірю.

Уявімо, що завтра закінчиться війна, що ти робитимеш? Поїдеш додому, чи як це виглядатиме?

Я дуже хотіла на День Перемоги поїхати на парад на Хрещатик. Я ніколи туди не ходила. Ми завжди дуже зверхньо казали, що це для туристів, ми завжди їхали на дачу на шашлики. Дивились завжди по телебаченню. Я ніколи не відчувала таких емоцій, дуже хотіла б пережити ось цей марш солдатів, ветеранів. Мені здається, емоції були б дуже такі… дуже хотіла саме на День Перемоги на Майдані. В принципі, я і зараз можу це мати, якісь з нормального життя вечірки і щось таке, просто бажання на це немає, в принципі. І з‘явилась дуже велика така байдужість до всього, до таких речей. Не знаю, мрій немає.

Розмовляла Євгенія Мотрич
Фотографії: Магдалена Вдович-Вежбовська

Повний текст інтерв’ю

Попереджаємо, що інтерв’ю можуть містити жорстокі і вражаючі сюжети. Це воєнні історії, які часто оповідають про дуже важкі та трагічні, часом жорстокі події. Ми зберігаємо за собою право на те, що свідчення, представлені на сторінці, є приватними історіями, думками та почуттями жінок, які ними поділились. Викладені думки та погляди не є рівнозначними думкам та поглядам організаторів проекту МОМЕНТИ.

 

Як тебе звати, звідки ти?

Мене звати Зоряна Вареня. Мені 24 роки, я з Києва. Впродовж 5 років жила в Польщі, коли навчалась тут. Я вивчала політологію та управління. Після закінчення університету почався коронавірус. Я вирішила, що хочу повернутись додому. Я хотіла будувати свою країну. Я виїхала на майже два роки в Україну, жила в Києві, стажувалась у Верховній Раді. Все було добре і я не мала наміру змінювати місце проживання, але 24 ми виїхали з Києва, а 26 ми перетнули кордон в Медиці.

Вибір одразу впав на Польщу, не було думок про інші країни?

Вибору особливо не було. Ми думали залишитись, бо у нас є будинок в селі, де живе моя бабуся, це 60 кілометрів від Києва. На щастя, він не згори, там де Буча, Ірпінь, він внизу. Тому там не було воєнних дій. Моя перша думка була спочатку поїхати туди. Ми забрали всі речі й вирушили. Але потім побачили, що він не далеко від Білої Церкви й там почались теж вибухи. Я дуже сильно злякалась. Я була такою рушійною силою всього цього виїзду. Ми зібрали дуже швидко бабусю, хвилин за 15, мабуть. Швидко сіли в машину й почали їхати в сторону заходу. Це все було дуже спонтанно. Ми думали спершу залишитись на заході. Друзі сказали, що можуть прихистити нас на Закарпатті. Потім, коли ми до них майже приїхали, за 50 кілометрів вони сказали, що вже не зможуть. Швидко знайшлась моя подруга, яка живе в Луцьку, з якою ми разом працювали в Польщі та разом виїхали з різницею в місяць. Вона сказала, що ми можемо приїхати до неї в Луцьк, у неї була вільна квартира, в якій вона може дати нам пожити. Я майже нічого не пам‘ятаю з тих днів, тому що останні два місяці я майже забула. Вона все хвилями напливає.

Як ви дізналися, що почалася війна?

Ми жили біля аеропорту Жуляни. Така була напруга, але я до останнього не вірила, що може початись війна. Ми про це багато говорили. Я, власне, стажувалась у парламенті, я була завжди у вирі цих подій, вважала, що я класна політологиня, яка може передбачати такі речі. Ми 23 на метро Арсенальна в Києві сиділи з подругою в кав‘ярні, у Львівській майстерні шоколаду перед вікном. Ми пили каву і я сказала: «Слухай, дуже багато машин на Арсенальній. Неможливо, щоби зараз тут проїхав російський танк». Я прийшла додому. Я дуже добре пам‘ятаю 23 лютого. Я була в легінсах домашніх і в рожевій кофті. Я пам‘ятаю, як я вкладала відбивні до холодильника на наступний день, щоби взяти на роботу. Все було добре, але в повітрі було нерозуміння й від того дуже велика напруга. Я розуміла, що війна, за логікою, не може початись, але страх був дуже великий. Мені всі казали, що я надмірно панікую, що це паранойя, скоріш за все це буде загострення на Донбасі, що в Києві цього 100 відсотків не буде. Вранці у мене був насичений. У нас були такі чергування – ми кілька останніх ночей дивились новини вночі. Я прокинулась, мабуть, між четвертою та п‘ятою, він вже сидів і сказав «почалось». Це все закрутилась доволі швидко, тому що тато, який найбільше не вірив у це, (а ми живемо одну зупинку від батьків), подзвонив і сказав: «Збирайтесь». І все. Було вже зрозуміло, що справді почалося. Мені потім мама розповіла, що цікавіше було у них, бо їм сусіди просто постукали у двері й сказали, щоби вони вставали, бо почалась війна. Мама ввімкнула радіо, воно грало. Тоді мама сказала, що це неможливо, бо якщо радіо грає і там якісь попсові пісні, значить неможливо, що почалась війна. Вона вимкнула його, щоби не розбудити сусідів. Вона ввімкнула його через хвилину і вже музики нема, натомість тиша. Тато казав, що він був вибухи, але він настільки не хотів у це вірити, що він просто ліг далі спати.

Він найбільше не вірив, завжди казав, що неможливо, щоб це відбулось. Я думала, що ми не зможемо відбитись, а він завжди казав, що навіть як щось почнеться, то хлопчики відіб‘ють.

Чи була у тебе готова валіза? Чи мали ви тварин, як їх рятували?

Рюкзак тривожний я зібрала собі. У нас була шиншила, яка поїхала з нами. Я цей рюкзак зібрала дні за два, за три. Як виявилося зранку, він не був ні до чого скомплектований, там були дипломи якісь старі. Я пам‘ятаю цей момент, ми стояли і я взагалі не розуміла, що брати. Тому що логічно брати якісь павербанки, щось таке. Я потім дуже шкодувала, бувши в Польщі, що в той момент я взяла найгірші речі. Мені здалося, якщо війна, то треба взяти щось таке, щоби не було шкода забруднити. Я взяла старий плащ, а потім жалілась, його б все одно забрали російські солдати, які увійшли б до нас у квартиру. Я дуже сильно жалілася, вийшла в такому, як на дачу поїхати. Речей були зовсім мало з собою. Ми в першу чергу збирали їжу. У мене ще була така звичка до війни – я завжди закуплятись на місяць. За два дні я поїхала в МЕТРО і скупилась на місяць-півтора. Це було дуже багато їжі. Я пам‘ятаю, що у мене настільки тряслися руки, що я не могла перекласти м’ясо з морозилки в пакет і тато мені допомагав. Ми зібрали їжу в батьків, у мене теж повністю все. Все, що тільки було можливе, виникали й поїхали на дачу. На дачі виявилось, що нам треба розвантажитись, бо в машині мені не вистачає місця для бабусі. Їжа залишилась там і через кілька днів, коли ми їхали разом: мама, тато, бабуся, мій колишній наречений, я і наша шиншила. Оскільки чоловіків не пускали, то тато і Ярослав, мій колишній наречений, залишились в Україні, бабуся не змогла перетнути кордон, бо ми з мамою йшли 30 км пішки, у неї були проблеми з ногами і, відповідно, вона теж залишилась. Вона поїхала в Луцьк до моєї подруги.

Що було у твоєму рюкзаку?

Дипломи, було два павербанки, один я загубила по дорозі. Там були дуже базові речі, я пам‘ятаю, що він був напівпустий і я абсолютно стояла й не розуміла, що брати з собою. Я ще дуже люблю символічні речі, я взяла фото полароїдне, там же наша сім‘я – мама, тато, я і бабуся, а також наші коти. Коти дворові, тому ми не змогли їх забрати з собою, бо вони нас би рознесли в машині, вони залишись з сусідами. Рюкзак був дуже простий. Мені здається, ми навіть білизну не взяли. Тоді пріоритетом були якісь документи й ще такий у нас з мамою був «пунктик», що документи – це наше майбутнє. Якщо ми зараз заберемо документи, вони нам знадобляться і ми будем працювати. Мама забрала всі документи тата, і коли ми перетинали кордон, було так, що була велика можливість втратити якусь з сумок, бо був дуже великий натовп. Власне, одну сумку ми просто загубили. Так вийшло, що сумку, де були татові документи, мама теж майже загубила, бо був дуже великий натовп. Вона дуже сильно кричала потім, що, якби вона загубила цю сумку, вона загубила б батька, не було тоді надії, що батько виживе. Тому що зараз, коли вже сім місяців минуло і війна йде в регіонах, не в Києві, й життя відновлюється, то воно якось зараз здається менш страшним. Наприклад, коли ми тікали, ми не вірили, що Київ вистоїть. Ми з татом прощалися як назавжди. Оці перші дні ми не розуміли, що буде. Найбільше я боюсь побачити танк російський в Києві, бо це значить тотальну безнадію, що ми програли. Я завжди дуже боялася бути зґвалтованою. Це було ще до повномасштабного вторгнення, бо вже був Донбас, там війна почалася коли мені було років 15, була революція, потім війна, я за тим всім дуже слідкувала і завжди найбільше боялася побачити російських солдатів, бо вони зґвалтують, обкрадуть і так далі.

Що було далі? Як ви перетнули кордон?

Ми з мамою перетнули кордон і вона тут була декілька місяців. З мамою було складніше, тому що вона погодилася тікати до Польщі через те, що тато залишився з бабусею, а я повинна була тікати сама. Через те, що батька не випустять, бабуся не могла йти, я попросила маму бути зі мною, щоби ми розділилися два на два, щоби я не тікала тоді сама, бо це було доволі страшно і складно. Вона погодилась, що перетне зі мною кордон і потім відразу повернеться до сім‘ї. Але мені й батьку вдалося її вмовити, щоби вона побула тут трошки довше. Вона була в абсолютному шоку. Вона була у Варшаві один раз на два дні, тож для неї це все було дуже складним етапом, вона кожного дня казала, що вже їде.

Скільки їй років?

46.

Вдалося її протримати, якщо не помиляюсь, до червня. Зараз вона вдома, з батьком, з бабусею. Вони зараз живуть в нашому будиночку в селі. Роботи вони обидва втратили, тому сенсу сидіти в Києві немає. Поки тепло, щоб не чути сирен.

Мама коли приїхала з Варшави в Київ, вона казала, що місто вже звикло до цих всіх звуків, але їй було дуже некомфортно і вона все ж таки вирішила пожити в селі, де цього немає. Вони живуть в такій ілюзії, поза війною. Це їм допомагає трохи зараз.

Чим вони займалися?

Мама працювала HR, рекрутувала людей у великому концерні, фабриці з виготовлення фарби. Зараз фабрики ці закриті. Тато приватно працював водієм, а його шефи виїхали.

Що тобі ще запам‘яталося з дороги під час виїзду?

Перш за все, з дорогою ще була така проблема, що, зазвичай, якщо їхати з того села, де ми виїжджали і їхати в Луцьк, то дорога зайняла б годин вісім-дев‘ять. У нас дорога зайняла понад добу, тому що у мене друг був у Польщі й на двох комп‘ютерах відстежували, де вибухи. Він нас коригував. Ми об‘їжджали вибухи й великі міста, або міста, де були воєнні точки. Ми їхали доволі довго, іноді ми їхали лісом, іноді по полю, де не було асфальту, а були камінчики. Я дуже сильно боялась, що ми зараз проб’ємо шину. І, відповідно, ми їхали кілометрів 20 на годину, щоби просто проїхати.

З шиншилою все добре. Вона поїхала в Луцьк, потім успішно перетнула назад київську область і вона зараз там. Вона залишилась з моїм колишнім нареченим.

Що між вами сталося, якщо можна спитати?

Ми мали одружуватись 26 березня. Якось відстань, і ми просто не витримали цієї напруги і війна дуже сильно змінює. Я, наприклад, відчуваю, що я стала більш прямолінійною й твердою в деяких рішеннях. А він стан навпаки м’якішим. Це його трохи зламало. Так сталося. Багато пар, яких я знаю, розходяться зараз, шлюби розпадаються, якісь стосунки, які тривали роками, теж розпадаються. Це нормально. Ми змінилися в різні боки.

Розкажи що було після переходу кордону? Ви їхали до когось? Чи не знали, куди ви їдете?

У мене є друг у Варшаві, в якого ми збиралися пожити кілька днів. Він нас чекав і він нас проводив цією дорогою. Взагалі, ми коли їхали, я пам‘ятаю, що була така якась думка, що ми взагалі не доїдемо. Планів, як таких, не було. Я знала, що ми можемо приїхати у Варшаву, у нас буде житло на кілька днів. Ми коли приїхали під Медику, виявилось, що кордон повністю вже в черзі, заставлений. Черга була на 30 кілометрів з машин. Відповідно ми зрозуміли, що шансів доїхати до нього немає, та й сенсу також, бо тата і Ярослава не випустять, бабуся далі не піде. Ми вирішили йти до нього пішки. Ми йшли десь чотири години, доволі швидко, бо ми розуміли, що йдуть люди ще від нас. Ми стояли на кордоні добу, бо нас чомусь не пускали українські прикордонники. Чомусь лунали фрази про те, що ми зрадники й взагалі там були проблеми з чоловіками, наприклад. Там було кілька чоловіків, десь відсотків 30, я б сказала, були чоловіки.

Це було 24-го?

Це вже було 25-е. Коли ми доїхали і дійшли, вони кричали, щоб чоловіки виходили. Це було дуже агресивно, незрозуміло і розбиратись зараз, що там відбувалося, я б не дуже й хотіла. Це була така історія, з чим у мене була потім проблема з собою, бо вони постійно казали, що ми зрадники, бо ми тікаємо. Потім через місяць-два у мене теж було велике питання до себе, чи справді ми не зрадники. Ми ходили з мамою цим питанням до психолога-волонтера, який нам трохи допоміг розібратись з цим. Це було таке болюче. Увесь час вважали, що ми патріоти, а тут. Почалась війна й кожен реагував на неї по-своєму. Ми стояли на кордоні добу, ми стояли всю ніч. Було дуже холодно. Потім, коли нас нарешті пропустили з різними скандалами, криками, коли ми врешті туди дійшли, польські прикордонники одразу нас забрали, моментально поставили нам штампи, нагодували якимось супом, тому що ми не їли в сумі три доби. Ми не спали, не їли, не пили, бо води вже не було.

На українському кордоні не було волонтерів?

Тоді ще нічого не було. Український кордон – це було суцільне пекло, тому що просто люди написали, прикордонники взагалі не говорили нічого, люди скандували: «Пропускай! Відкривай!», в сенсі ворота. Нічого цього не відбувалося. Прикордонники поводились дуже дивно. Нарешті, коли ми перейшли кордон, все тіло були в синцях, тому що так сильно давив на мене потік людей. Польська сторона вже підготувала пожежний автобус. Ми доїхали до якогось торгового центру, там було дуже багато волонтерів, там люди стояли з табличками, куди вони можуть довезти, куди вони можуть забрати. І нам дуже пощастило, бо ми зустріли дуже класного хлопця поляка, який просто найняв бус за якісь шалені кошти, бо вже не було автомобілів, щоби їх винайняти. Він нас просто відвіз до Варшави.

Ви їхали ще з кимось?

Ми їхали в бумі на шість місць, відповідно ми їхали ще з мамою з двома дітками і з якоюсь бабусею. Ми зараз з волонтером тим підтримували стосунки і так потоваришували.

Що це за сім‘я була, з якою ви їхали?

Я їхала спереду, бо я розмовляла польською. Ми координували з волонтером, його звати Бартек. Мама говорила з тією дівчиною, вона була дуже молода, їй було там років 26, у неї було двоє дітей на руках.

Зовсім маленьких?

Вже старші. Їм було років, мабуть, шість. Різниця між ними була невелика. Я майже всю дорогу від Перемишля до Варшави спала. Я пам‘ятаю, що була проблема, бо Бартек розмовляв з кимось телефоном й сказав: «Варшава». Мені це якось це в голові відбилося, думала, що він говорить, що у Варшаві вже танки російські. Відповідно, я почала кричати, він мене заспокоював, що все нормально, що ми їдемо в безпечне місце. В принципі дорога була… Це був якийсь такий уже стан, коли тіло відмовляє, тому що їжі не було, води не було, сну не було, дуже великий стрес. Відповідно, тіло вже не реагували. Воно просо вже саме по собі відмовляло всяких ось таких рухах.

Що було після того, як ви приїхали до Варшави?

Ми приїхали у Варшаву. Але тут важливо, що 23 лютого мені написали з польського радіо, чи я б не хотіла дати їм інтерв‘ю як політолог з Києва про стан, про те, як люди реагують на це.

Це хтось передав з далеких знайомих. До мене подзвонив вже ввечері, після дев‘ятої, журналіст Міхал Жаковськи (Michał Żakowki) і в нього подкаст на радіо називається «Na dachu świata». Він запросив мене на неділю на ефір виступити і просто поговорити, що відбувається в Києві. Ми готували, що б я могла розповісти про Київ. Ми говорили хвилин з 20. Я його переконувала, що війни не буде, я йому розказувала, що фірма Dodo socks зробила якийсь розпродаж шкарпеток і ці всі кошти пішли на ЗСУ, як чудово, що у нас суспільство повністю підтримує армію. Чи там на «Повернись живим» максимально задонатили так, як за цілий рік. Ми з ним про це говорили, потім вранці вибухи, ми прокинулись. Ми пішли з колишнім нареченим до моїх батьків, щоби просто триматись разом. Ми там сиділи в підвалі і о сьомій ранку я згадала, що розмовляла з журналістом. Треба було б подзвонити йому і сказати, що почалась війна. Я вийшла на перший поверх, там де був зв’язок. Я подзвонила до нього і сказала: «Dzień dobry. Wojna się zaczęła”. Він потім казав, що вперше в житті в нього щось таке відбувалась, що його поінформували, що війна почалась, з місця подій. Я дуже хотіла спілкуватись з журналістами. Я шукала потім наші з ним повідомлення перші, я пам‘ятаю, що я написала, щоб б він писав, що відбувається, і, якщо треба, можете дати мій телефон всім журналістам, які існують, тому що це, можливо, єдина річ, яка нас врятує. Я почала два або три рази виходити для радіо 357.

Це вже коли ти приїхала до Варшави?

Це була дорога, 24-те, коли ми сиділи ще в Києві. Потім 25, як ми були на кордоні вже. Я їм розповідала, як ми це все переходили. Коли ми вже приїхали в Польщу, то наступного дня нас запросили просто в студію, щоби ми зразу прийшли й розповіли історію, як ми тікали. Спочатку я вважала себе волонтером для них, зараз я працюю для них в подкасті Michała. Нам дуже подобається ця історія, що це така доля, бо радіо та люди на радіо, журналісти мені дуже допомогли і вони знайшли для нас житло з мамою на два місяці безплатно через своїх знайомих. Це було таке бюро (офіс), в якому нам просто поставили ліжко. Було дуже затишно і ми були самі. Дуже важливо було психологічно для нас залишитись самим. Ми кілька ночей були у друга, з яким ми навчались разом і товаришували вже років сім чи вісім. Це був такий дискомфорт, бо ми не могли залишитись самі, ми думали, що можемо заважати. Ми не могли якось емоції проявляти. Доволі інтимна тоді була ситуація. І нам дозволили пожити в цьому бюро абсолютно безплатно. Це був прекрасний офіс. Зроблений з квартири, в принципі, там були всі умови і він був чудовий. Там була архітектура, яка, яка розумію, переробила квартиру собі під офіс. Радіо дуже допомогло і з житлом, а потім з роботою.

Які в тебе були мрії перед війною і про що ти почала мріяти після початку повномасштабної війни?

У нас не те щоб були мрії. Ми дуже хотіли, дуже чекали літа взагалі всієї сім’ї, тому що батьки купили нову квартиру в грудні, вони отримали ключі і влітку повинно було бути так, що всі глобальні такі питання мали стабілізуватися, разом із закінченням ремонту, нашим одруженням. Ми теж повинні були шукати квартиру, ми хотіли дуже інвестувати в будову і потім через пару років мати власне житло. У мене була така табличка, де можна було прикріплювати якісь там папірчики. Я дуже хотіла отримати водійські права, дуже хотіла пройти стажування в Канаді. Там є програма стажування для українців в парламенті від канадської діаспори і була супер можливість, я дуже хотіла стартувати в конкурсі, бо перед тим у мене було стажування в польському сеймі, у Верховній Раді і я дуже хотіла поїхати в Канаду. В принципі, якраз там мав бути конкурс весною. Якісь дуже такі банальні речі були. Ми дуже хотіли стабілізувати життя, щоб вже потім від цього і рухатись далі. У квітні я мала б виходити на нову роботу, тому якось воно все було так. Зараз з’явилася така байдужість до багатьох речей і в принципі говорити про мрії, мабуть, їх взагалі немає. Якісь там плани є, але я більше не вірю. Завжди вірила в те, що багато що залежить від тебе і ти можеш планувати, а зараз абсолютно нічого немає цього і в принципі в цій історії їх не може бути. Просто в тебе є тут і зараз і є певна доля, так, як, наприклад, з цим радіо склалось. Тому я якось в долю трохи повірила. Мрій в принципі немає, мабуть.

Те, що війна закінчиться рано чи пізно, я впевнена, і це, скоріше, таке переконання, що війна закінчиться і Україна переможе – це теж абсолютне переконання. Тому якось мрії, мабуть, немає, мабуть, з’являться найближчим часом. Крім того, перед війною я пам’ятаю я стояла в ЦУМі й і дивилася помади, хотіла дуже купити помаду Шанель. У мене взагалі обсесія на помадах, в мене їх взагалі з 50, може. Я їх колекціонувала й хотіла саме цю. Шанель дорого коштувала, там ще була якась обмежена серія, тож я стояла й думала чи купувати, чи не купувати. Я подзвонила колишньому нареченому й запитала, чи я можу собі щось таке дозволити. Він сказав: «Купляй». Я пам‘ятаю, що тоді не купила і потім дуже знадобились ці гроші пізніше. Тоді не думала про якісь помади, про якісь бренди, а зараз в принципі нема значення. Мені тато передав якісь там речі й це дуже мало значення, отримати не нові речі, а ті, які в тебе були. Крім того, ми приїхали абсолютно без речей. Тому перші речі взагалі ми отримували чи від якоїсь фундації, чи в церкві, і тоді взагалі не було значення, як ти виглядаєш. Я купила тоді собі плащ, зараз мені друзі кажуть, що я повинна його викинути, бо було дуже сильно по ньому помітно, що мені було байдуже, як я виглядаю. Він дуже великий, дуже довгий, бо мені було завжди холодно, і він такий, як бушлат солдатський. Зараз скажу, що по ньому дуже сильно видно, що в мене якби була байдужість до зовнішнього вигляду. У нього є свій шарм, але він дуже довгий, він величезний. Це мій розмір, він просто має таким бути.

Ти мала, скажімо, гламурне життя, політологиня, а потім ти опиняєшся в іншій країні без своїх речей, своїх помад. Як у тебе було з прийняттям допомоги?

Життя було, дійсно, зовсім інше. І зараз коли хтось з поляків каже, звідки у вас дорогі речі, бо ж ви тікали, так, але не від бідності, а від війни. І фінансово порівняння що було тоді, і що є зараз, то це не до порівняння. Якісь там історії прийняття якихось брендів, там все було. Але сталось так що, мабуть, в мене доволі сильний характер і в паніці, так виявилось, що в принципі я була найбільш свідомо могла коригувати дії, а, крім того, я жила в Польщі багато років, тому я сприймаю Варшаву в принципі як другий дім. Я дуже добре знаю Варшаву й Польщу загалом. Тому коли треба було посилити батьків в Луцьку – це була моя подруга, треба було з мамою тут розібратись, треба зробити так багато всього, що я вже в принципі не думала про те, чи я хочу допомогу, я її просила. Ми приїхали та 1-й день у нас не було взагалі нічого, тобто ми навіть втратили спідню білизну, яку мама в останній момент спакувала. Тому ми ходили містом і навпаки шукали якусь допомогу, але проблема тоді була в тому, що все їхало на кордон і коли ми підходили, питали, чи можна щось би було взяти, нам казали, що це все їде. Це було важко.

Коли ми так ходили по центрі і допомоги не було, ми думали, що робити, я кажу: «Мам, Пройдімося Краковським передмістям на starówku, я дуже там давно не була, якось нам треба трошки видихнути. Я зустріла свого старого друга, він дійсно дуже старший і він відвів мене у Strajk kobiet. Ми з ним побачились, у нього був прекрасний плакат «Putin Achtung». Вони страйкували, вони підтримували, я пам‘ятаю, що тоді розплакалась, що вже в принципі вони стояли з прапорами і так далі. Ми просто з ним сіли в автобус і поїхали в бюро Strajku kobiet, мені там дали абсолютно все. Від того, що я поїхала на дачу, щоб не забруднити свою дуже красиву куртку, яку я купила, я була в такій дачній куртці жахливого болотного кольору. Мені дали навіть шубу, штучну, безумовно, але вона була абсолютно нова, вона була з Mango. Я кажу, що не можу носить щось таке (вона досі в мене висить), вона набагато більша, ніж я. Я мамі кажу, що я не зможу її одягти, ми ж біженці. Що скажуть? Я, наприклад, дуже соромилась свого телефона, бо на Новий рік мені подарували телефон і розумію, що він не для біженців. І, наприклад, коли я шукала інформацію від волонтерів, я бачила, що у волонтера набагато дешевший телефон. В том момент мені було шалено соромно, я не знаю, як це пояснити. От, якось там я намагалася виправдовуватись, що це на Новий рік подарунок. Такі якісь речі зараз вже зникли, але і зараз якби допомоги я не потребую. Я майже відразу почала заробляти, тому це теж було плюсом. Допомога, якщо вона якась була, то вона була від знайомих. Було так, наприклад, що там хтось просто з друзів, наприклад, привіз нам якусь масу продуктів і це було, через те, що ми дуже близько спілкувалися, було скоріше приємно. Було так, що якісь там перші речі до того, як можна було щось передавати і взагалі тато був у Луцьку, то ми з подругами просто дивились їхній гардероб, я могла брати те, що їм не потрібно було. Взагалі такі типові розхламлення доволі популярні, я любила робити відповідно так само. Подруга розібрала, що їй не треба, хотіла передати, відповідно. Ми домовлялись так, що я могла брати одяг у своїх подруг, якщо мені щось не підходило, я передавала далі, наприклад, в церкви. Коли я отримала свій одяг, мені вже не треба така кількість, відповідно половину я віддала. Але було таке якесь відчуття, що треба було, скоріше, вижити. Тому на початку був такий шок і стан психологічний, що ти мало задумуєшся про те, як ти виглядаєш. Я іноді дивлюсь свої фото і прям дивуюся, що було так. Дуже важко було 1-й раз нафарбуватися, прям дуже важко. Я почала відразу працювати і це ж радіо. Я отримала якісь там кошти, за те, що робила для них і мама каже: «Ходімо, купимо тобі косметику», бо волонтери не давали якихось таких речей. Я купила найбазовіші якісь речі. Я пам‘ятаю, що. Казала: «Мам, я зараз нафарбуюсь, а що вони про мене подумають». Я пам‘ятаю, що я входила в це місяці два-три. Я робила так, щоб не було помітно. Я пам‘ятаю, тато передав мені мої помади, я дуже люблю червоні. У мені їх дуже багато. Я вперше намалювала червоними і мені здалося, що на мене на вулиці всі дивляться. Потім я прийшла на радіо і мені сказали, що класно, треба ж жити. І допомогло те, що, працюючи на радіо я розмовляла з солдатами з першої лінії, в основному, і вони там справді сидячи в окопах нам казали : «Що ти мала, живи». І мені це дуже допомогло якось. Я це так усвідомила, що росіяни не мають права в нас забирати… це теж форма нашої боротьби, що ми виживаємо, що те, що вони хочуть у нас забрати, що ми можемо бути щасливі, хоче важко зараз про це говорити, радше задоволені життям, маємо базові потреби й сидіти в кав‘ярні це теж не злочин. Це теж наша форма боротьби, але, безумовно, без якихось там перебільшень.

Чи задумуєшся ти над поверненням до України?

Зараз я дуже хочу повернутися, але раціональні думки з‘являються, що, через те, що мої батьки втратили роботу, відповідно бабусина пенсія розміром в 3600 гривень, вона абсолютно нічого не покриває. Ми винаймаємо квартиру, бо ми не встигли доробити ремонт. Нам 24-го повинні були монтувати всю воду. Коли ми вже 24-го тікали, проїжджали нашу нову квартиру на Теремках, це якраз виїзд з міста і подзвонила до тата людина, яка повинна була монтувати цю воду й каже, що він в дорозі, а тато каже, що сьогодні і так, мабуть, не вийде. Ми винаймаємо житло в Києві, там всі наші речі, ми живемо там років 15, тому ми повинні за нього платити, за квартиру нову, тому що там теж є опалення і вода. Треба отоплювпти.

Тобто та квартира ще не готова до заселення?

Там голі стіни, там нема навіть води. Мій тато дуже хотів, щоби нам ремонт зробив його кум, він хрестив його дітей. Він був раніше в АТО, він дуже гарний виконроб і в перший день він зібрав речі і пішов. Спочатку він обороняв Київ і бився за Бучу, Ірпінь. Потім його відправили на Бахмут і Лисичанськ, були бої на трасі. Він, на жаль, втратив праву руку повністю. Тато психологічно не може навіть продовжувати ремонт. Ми повинні були зробити там ремонт, саме от цей солдат. Все було розплановано, ми повинні були разом там гуляти на весіллі. Зараз він у лікарні ми шукаємо для нього якісь гарні протези, але відомо, що працювати він більше не зможе. Хоча, зараз вони з татом багато спілкуються, вони домовляються про те, що він буде його корегувати, тато буде щось робити, але це дуже важко психологічно. Окрім того, фінансово теж: треба купити якісь матеріали, ще не все куплене, чогось бракує. Відповідно, бабусин будинок доволі великий, це не така хатка, це великий будинок, де опалення, де ці всі системи води, світла, тому це все дорого.

Батьки зараз їдуть до Києва, чи житимуть у бабусі?

Вони поки живуть у бабусі, поки без сенсу їхати в Київ. Мама дуже боїться заходити в торгові центри. Вона боїться, що будуть якісь атаки, сирени. Цей будинок повністю облаштований для життя, і взимку теж. І коли ми звідти поїхали, то у нас жила сім‘я з Ірпеня і вони тиждень жили у землянці десь в лісі й потім через знайомих знайшли наш будинок, що він пустий. Вони зламали двері, ми дозволили їм зайти, і вони там жили, опалювали. Тобто будинок повністю призначений для життя, все в будинку є. Ми його розбудовували, щоб виховувати моїх дітей, а мої батьки могли б піти на пенсію і залишити мені квартиру.

Тобто ти не хочеш їхати, щоби не обтяжувати батьків?

Не те щоб обтяжувати, я просто, скоріш за все, не знайду там роботу. Зараз доволі складно з роботою, тому поки я можу тут працювати й висилати їм кошти, мені здається, залишатися тут доволі раціонально. Крім того, Польща не є для мене країною якоюсь чужою, я спілкуюсь польською і у мене тут дуже багато знайомих, друзів і я, в принципі, почуваю себе тут дуже комфортно.

Ти колись думала про переїзд у Польщу, чи ні?

Я думала, я дуже хотіла влітку поїхати в Польщу, просто до друзів. Мені Варшава снилась в січні ніби. Я прямо гуляла цією дорогою в Łazienkach. Я дуже хотіла знову приїхати, сумувала, але було важко поїхати, бо був ковід, а я не люблю робити тести на коронавірус, ми якось там планували поїздку в Польщу. Я не думала сюди переїжджати знову, але якусь відпустку можна було б тут провести.

Чим саме ти займаєшся на радіо?

Я працюю для подкасту «На даху світу», якщо перекладати. Я там працюю як видавчиня, але дуже часто коментую якісь події, пов‘язані з Україною, роблю якісь інтерв‘ю. Найкраще, що я зробила, це було інтерв‘ю з Жаданом, якого я обожнюю. Він був у Варшаві. Якщо підсумовувати, то це тема України, безумовно. Мені здається, класно говорити про Україну. Мене завжди дратує, коли, наприклад, говорять про Україну без України. Безумовно, якісь професори, які читали книжки і кажуть, що вони зрозуміли українську душу, коли пили горілку і їли сало, але це трохи інша тематика. Мені здається, класно, що українці теж можуть говорити свою точку зору і це трохи інше, ніж ця типова шароварщина. Ще я іноді пишу статті для Nowa Europa Wschodnia, але це теж залежить, бо я зараз вмію писати лише лонгрід і якщо це стаття, то це десять сторінок, або сімнадцять. Коли написана стаття, іноді й сімнадцять сторінок іде. Останній раз спілкувалась з лікарем, який був у Маріуполі, якого взяли в полон росіяни на кілька днів. Я дуже хотіла б відійти трохи від цього, але якщо я поки можу говорити з ними через якісь знайомства, через когось знаходити такі теми, то поки ми спілкуємось на такі. Хоча, чесно кажучи, якщо говорити дуже відверто, я дуже втомилась від війни і мене це дуже сильно ламає психічно.

Ти ніби втягнулася, але не можеш собі чогось дозволити, бо хтось інший страждає?

Так, воно постійно. Як я можу собі щось дозволити зробити, якщо є хлопці, які гинуть. Безумовно, те, що наш близький друг втратив руку, у нього дуже великі проблеми з ногами, його зараз оперують постійно. Взагалі війна для мене починається, коли або розбивають твій будинок або вбивають когось дуже близького і 24-го вбили тата моєї подруги, ми декілька місяців перед тим на весіллі танцювали. Тому війна почалась відразу, тільки потім воно нашаровувалось. Пару днів назад, не знаю чому, але мені дуже впала до серця смерть солдата Малі. Він там блогером, я настільки звикла його дивитись в потім відео, що він загинув, це теж… І воно постійно. Це так, що ти відходиш від одного трохи, потім відбувається щось нове, ти не можеш з цього вийти. І ти, в принципі, не вийдеш, поки це триває. Це так само як з Майданом, наприклад. Я ходила на роботу… Коли Майдан був, мені було 15-16 років, і потім, коли минуло багато років, в мене особисто ніхто не загинув з близьких, багато хто був на Майдані, але їм пощастило. Потім ти йдеш по Банковій, зверху з Хрещатика на Банкову і портрети. Говорити, що це забулось, це неможливо. Це постійно є з тобою. Все тобі щось нагадує. Звичайно, воно трохи притуплюється.

Чи є у тебе якийсь ритуал, який нагадує тобі про минуле життя, спокійне, інфантильне в якомусь сенсі, якщо дивитись з сьогоднішньої висоти?

Скоріш за все немає, і я навпаки навіть цього не хочу. Коли я починаю думати про своє колишнє життя воно зараз якось ідеалізується і тоді мені стає набагато гірше психологічно. З‘явився новий ритуал – відкладати гроші. Постійно збирати, щоби вони були завжди були в готівці. А такого чогось, як було раніше, то воно вже не дуже якось… Взагалі такі ритуали були, я дуже любила слухати вінілові платівки, у мене була доволі велика колекція вінілу, штук 150, мабуть. І у мене було кілька патріотів. Вони залишились всі в Україні.

То ти дуже затята колекціонерка – помади, вініли.

Ще сумки. Я знала дуже багато магазинчиків у Варшаві. Мені завжди подобались платівки чиїсь купувати, щоби вони були з історією, щоби вони пахли. Я зараз, наприклад, навіть не можу увійти в такий магазин, тому що в не починаються сльози, бо це занадто сильно нагадує про те, що було. Тому, мабуть, не залишилось і я не хочу цього залишати.

Що зараз з житлом?

У мене є постійне житло, але зараз я не дуже хотіла б про це говорити. Просто зараз я вирішила, що кілька днів хочу пожити у друзів. З житлом все ОК, мені його дають теж друзі і просто я можу у них пожити. Безумовно, я плачу якісь мінімальні кошти.

Чи ти готуєш собі їсти?

Я дуже люблю готувати й, наприклад, в Києві я завжди готувала і це був такий ритуал. Тато, приходив, наприклад, на вечерю. Тут я не можу готувати для себе, я готую, якщо я знаю, що готую ще для когось хоча б одного. Мені завжди подобалось організовувати якісь вечори: грає вініл, трохи приглушено. Типові такі вечірки, не те щоб Інстаграмні, такі домашні, спокійні, щоб це було просто тепле світло, якісь свічки і гарний посуд. Воно якось абсолютно мені було близьке, але зараз ні. І зараз, в принципі, я дуже багато працюю, я не звертаю увагу на їжу, в сенсі вона існує в якихось там бутербродах. Я не хотіла б зараз ставати і готувати. Мені здається, я вже трохи розівчилась, вісім місяців минуло.

Що найсмачніше тобі вдавалося?

Мене мама навчила, що завжди ти повинен заходити додому і там пахне домашньою випічкою. Якісь пироги, в основному. У нас завжди були заморожені якісь сливи, малина, тобто з села це все привозили, щоби зимою теж були свіжі ягоди, домашні. Була така скляна на ніжці підставка з куполом і там завжди повинно було бути щось, і там завжди щось було. Могло бути забагато якихось пирогів, булочок, але вона не могла бути пуста ніколи. В мене завжди була проблема її помити, треба було викласти щось. Випічка була такою домашньою. Я схудла за ті три дні на розмір, повністю. Я зрозуміла реально, що з мене штани спадають, у мене не було ще пояса, тому це було дуже відчутно. Мені просто подобалось готувати. Вечері, наприклад, м’ясо, гарніри, щось нове робити.

Уявімо, що завтра закінчиться війна, що ти робитимеш? Поїдеш додому, чи як це виглядатиме?

Я дуже хотіла на день перемоги поїхати на парад на Хрещатик. Я ніколи туди не ходила. Ми завжди дуже зверхньо казали, що це для туристів, ми завжди їхали на дачу на шашлики. Дивились завжди по телебаченню. Я ніколи не відчувала таких емоцій, дуже хотіла б пережити ось цей марш солдатів, ветеранів. Мені здається, емоції були б дуже такі… дуже б хотіла саме на день перемоги на Майдані. В принципі, я і зараз можу це мати, якісь з нормального життя вечірки і щось таке, просто бажання на це немає, в принципі. І з‘явилась дуже велика така байдужість до всього, до таких речей. Не знаю, мрій немає.