Катерина Капустенко

Привіт, Катю!

Привіт!

Я рада з тобою зустрітися, ми вже трохи поговорили, дуже цікаво тебе слухати. Я би хотіла, щоб ти мені розказала свою історію, як з тобою трапилась війна в Україні. Розкажи мені, будь ласка, чим ти взагалі займалася в Україні? Де ти працювала, чим ти займалась? Яка в тебе діяльність?

Так, добре. Я 22 роки працювала в християнській загальноосвітній школі в Харкові. Там я була і заступником директора, і вчителем музики, і керівником хору дитячого, ну багато що… І моє серце завжди належало до волонтерства, тому я розуміла, що все, що можу робити, то треба його відшліфовувати, скажемо так, і в школі я мала таку можливість з дітьми робити усілякі проекти, допомагати різним волонтерам, починаючи дуже-дуже яскраво з 2014 року, тобто ми багато що з дітьми і співали, і допомагали, і збирали, і кредит довіри був за ці роки, і тому, в принципі, цим ми і займалися. Були дуже цікаві проекти, які направлені були на дітей з особливими потребами, просто для підтримки наших солдат, нашої країни. Також декілька разів збирали кошти на допомогу фінансову для родини, де дитині потребувалась якась складна операція. Багато проводили благодійних ярмарок в школі, тобто і школа допомагала в цьому, і мені розвиватися… Отаке було дуже насичене життя.

А ти кажеш, що ви збирали там допомагали солдатам, тобто до повномасштабного вторгнення, з 14-го року ти…

З 14-го року вийшло так, що мій телефон став телефон гарячої лінії. Воно було випадково, мені просто подруга спитала: «Чи можу я дати твій телефон?», а я з кимось розмовляла паралельно і я не почула головного питання. І я їй сказала: «Так», але питання було в тому, щоб розміщати людей, які будуть їхати з Луганська, Донецька. І в нашій школі, в Харкові то був один із перших пунктів, коли ми видавали їм допомогу продуктову і плюс розміщали в класах, тобто прибирали всі парти. І я розуміла, що коли мені телефонують люди і кажуть, що: «Прийміть, будь ласка, нас», в тебе немає часу сказати: «Ой, Ви помилилися телефоном». Це не те. Тобто, потім якось можна переключити все… І то так було… І по радіо той телефон дали, і в фейсбуці цей телефон написали, тому вже було складно. І я познайомилася тоді з Аллою Фещенко, це теж дуже цікава людина в Харкові. Вона прийшла, сказала, що: «Я побачила тебе, давай знайомитися, все…». І потім вона зробила станцію «Харків». Ми їй допомогли чим могли і на вокзалі в нас був «Південний пост», він так називався. Це теж дуже цікаві люди, і начальство нашого вокзалу, вони надали приміщення в готелі, де приймали солдат, де їх годували, де їх підтримували, де збирали кошти на їх квитки додому і так далі… Ми були постійними гостями між станцією «Харків», яка теж на вокзалі працювала. Тобто ми на вокзалі з 2014-го року були. Але не я була, а з дітьми була, з цим всім ми трошечки допомагали.

А скажи, в тебе були якісь передчуття війни в лютому 22-го року?

Ну в мене ні. Я настільки вірила якось позитивно, що… Ну якась там, можливо, там операція, там спецоперація, таке… Але я не думала, що там може бути така повномасштабна війна.

А опиши, будь ласка, свій ранок 24-го лютого. Як для тебе почалась війна?

Ну так само як і для всіх українців, тобто приблизно о 5-й годині були ці вибухи. І вони були такі незрозумілі, тобто, ну що це може бути? В природі – ні, такого звуку не буде. А що це? Ти фізично не бачиш, але перше такий якийсь дим або ще щось… ну, тобто, я побачила, але в мене воно аж ніяк не склалося, що то може бути війна. Ну, тобто, ось так, як вона почалася. І потім там о 6-й прийшло повідомлення від директора школи, що сьогодні ми в школу не йдемо. Ну, принаймні, діти так точно. Угу, окей. Діти не йдуть, добре, а що далі? Ну, тобто… І по телевізору ти бачиш, що там, там, там почались взриви… І, ну скажемо, повної паніки не було, але повне нерозуміння того, що відбувається… Це дійсно воно.

І що ти далі робила?

Ну а далі я розуміла, що перш за все, тобто, що треба телефонувати родичам. Тобто, що воно, як вони, де вони. Телефонувала їм, цікавилася.

А де в тебе родичі?

В мене тьотя живе так само в Харкові, дядя… Вони зразу сказали, що: «Це війна і ми нікуди не будемо збиратися їхати, а ти їдь, бо старший брат є в Кракові, тобто з ним зв’язуйся і ти туди виїжджай». Але я там себе не бачила, тому я ще не розуміла, чи дійсно виїжджати, але, все ж таки, вірила, що 2-3 тижні це все закінчиться.

Ти коли виїхала з Харкова?

Я виїхала 6-го березня.

Як ти… Як проходили твої дні до шостого березня? Просто опиши життя в воєнному Харкові на початку березня, що там відбувалося і як ти жила.

Ну, люди були стовідсотково перепугані такі, налякані цим і я знаю, що багато сусідів в нас – це пенсіонери, які не могли нікуди вийти. І в магазинах були нереальні черги. Тому в нашому під’їзді всі ділилися всіма харчами, що були. Тобто ми ходили один до одного і підтримували, бо це було дуже важливо. Потім, знову ж таки, ще не було там гуманітарної допомоги, нічого того не було, але все одно ж якісь продукти були. Якось спокійно ми весь цей час могли якось протриматися. Потім вже продукти закінчувались і було так, що в під’їзді, коли вже приходили навіть інші люди, вони казали, що там привезли воду, давайте ми там займемо чергу на всіх? Давайте. Хтось туди йшов. Десь привезли хліб, давайте туди йти? Давайте. В нас, все ж таки, ще була вода і джерело світла, тобто можна було багато що ще пекти і теж, хто пік – вони ділилися цим. Тобто, насправді було дуже цікаво і відкривали багато варення… Всього, що було заготовлено взимку, тобто воно ще було… І, ну то був такий цікавий час і таки разом вечеря і все таке було… І ми намагалися, все ж таки, допомагати заспокоїтися, бо це складно і ми розуміли, що якщо піддаватися тій паніці, яка є і вмикати телевізор з ранку до ночі – в тебе просто глузд з’їде. Да, і в нашому під’їзді був підвал, який був розрахований на велику кількість людей, але його рекомендували всім, хто був в оточенні в нашому районі. Тому там така черга була, що і в під’їзді люди стояли, і на вулиці люди стояли, тому у нас багато хто з під’їзду нашого не спускався тому, що там просто вже не було місця для того.

А що це за підвал? Це справді як бомбосховище?

Так, це справжнє бомбосховище. У нас такий цікавий будинок, це вулиця Миру, номер 20. У нас дім, який з 38-ми під’їздів, от… І він стоїть такою трошечки скрученою буквою «П» і підвал абсолютно повністю під усім домом і виходи є в бомбосховище з середини двору, тобто можна було і туди вийти. І він розрахований на те, що там буде більше людей, аніж в тому домі. І ти заходиш в підвал, і там так направо-наліво, направо-наліво – крізь кімнати. В нашому під’їзді більш за все повезло тому, що він був сухий і теплий, бо в нас все тепло подається знизу, тобто труби були абсолютно гарячі. Не зверху, як в багатьох домівках, а знизу. І там є вода, там все продумано для того, щоб там дійсно можна було жити. І в нас не жили там люди безхатні, колись вони пробували, але люди пояснили, що тут не треба смітник робити і все таке. І насправді в багатьох під’їздах так само слідкували за тим, що відбувається в підвалах, тобто за цим підвалом слідкували.

І ти спускалась туди?

Я спускалася просто подивитися, в якому він стані, але саме пересиджувати – ні, я не спускалася, бо я була зі своїм собакою і двома котами, і моє рішення було, що ми будемо в ванні знаходитися.

А правило двох стін?

Ну я так вирахувала, що якщо що, то ванна, можливо, нас трошечки врятує, а якщо щось велике прилетить, то не врятує ані того, хто в підвалі… можливо, я помиляюся… Але я жила на останньому поверсі, тому я розуміла, що якщо дійсно щось прилетить, то ти не виживеш.

А сильно твій район під обстрілами був?

Спочатку це було більше чутно, а не під обстрілами, але, як виявилось, то мені багато здавалося. Тому що це не показували по телевізору, по телебаченню і… Ну насправді, ти ж не бачиш всього, що відбувається. Але коли були там дві-три годинки такі порожні, коли нічого не чутно було, то я виходила з собакою і ми трошечки проходились. От ще раз, у мене 20-ий будинок, але в 22-му, 24-му, 26-му, 28-му уже все стояло без вікон.

А в твоїй квартирі зараз як?

А в моїй квартирі… Ну тепер вже без вікон, вже зрівнялося. Але, знову ж таки, там на цей час ще проживають мої сусіди, з якими ми підтримуємо зв’язочок. І в нас настільки класні відношення, що ті, хто… Ну, я ж кажу, пенсіонери, куди вони виїдуть? Вони не хотіли виїжджати. І в нас навіть ключі один від одного є. То вони пішли і замовили, щоб все фанерою зробили, ну тобто таким чином квартира зараз.

Зрозуміло. Скажи, будь ласка, Ви якийсь час знаходились в Харкові. Чому ти прийняла рішення виїхати звідти? Ну, це очевидно, але просто яка логіка рішення?

Логіка рішення була така, що в мене було абсолютне нерозуміння куди їхати, хоча знайомих багато, всього багато, але куди їхати, що далі робити на постійній основі – ось це основне питання було. І коли до мене почали звертатися колеги і казати: «Будь ласка, допоможи нам, бо наші діти вже не витримують» – ось це був такий поштовх до того, щоб щось робити.

Колеги, ти маєш на увазі, волонтери?

Ні, колеги зі школи!

А, зі школи?

Да, мої співробітники, які дійсно мами, які виховують і самі, і не тільки самі виховують дітей, але вони дійсно не знали що робити. В їх районах там дуже багато обстрілювали і я розумію, що сидіти просто щось чекати – це нічого гарного не буде. І тому я сказала, що я не знаю ще чим, але я вам допоможу. І тому ми знайшли там таксі, яке вивозило їх, збиралися на вокзалі, звідти почали займатися тим, щоб вивозити з вокзалу в Вінницю людей. Було декілька великих рейсів і нам дуже повезло з водієм. Це просто окрема історія тому, що всі знають, що з Харкова, зі Сходу на Захід, на західну країну було їхати, люди їхали 2 доби, 3 доби… А ми автобусом їхали 14 годин. Як так?

Ну ти казала, що ти не одразу знайшла цей транспорт?

Да, я не одразу знайшла. Тому що ми сиділи на вокзалі і я постійно зв’язувалася з Дніпром містом, з депутатами, з багатьма людьми, які хотіли нам допомогти, але блокували виїзди автобусів, не було у когось там документу – посвідчення волонтера. Потім почали ж вводити цю комендантську годину, тобто автобус приїхав, але його не пускають, бо вже комендантська година. І не пускають навіть переночувати. І в нас з третьої спроби вийшло знайти автобус, який просто чудом їхав в Дніпро за людьми, щось там не склалося і передали по сарафанному радіо, що є там якась Катя на вокзалі, яка теж чекає автобус. І він дзвонить, каже: «Чекаєш?», я кажу: «Так». І це було ввечері. А зранку він каже: «Окей, я буду стояти просто на трасі, я готовий на то перечекати, але розумію, що у вас в Харкові дуже гаряче. І він зранку, о 6-й дійсно заїхав на вокзал, ми загрузили людей і просто з вулиці бачили, що самотня мама біжить з маленькими дітьми, казали: «Будь ласка, на Вінницю їдете?», – «Їдемо», бо люди не знали просто куди. А він каже: «В тебе всі перевірені люди?», я кажу: «Да, звичайно, я їх бачу перший раз, але куди діватися, да?». І люди зайшли в автобус і всі хотіли чого? Від когось відповіді. Я кажу: «Слухайте, до Вінниці я вас довезу, я вас поселю. Далі – будемо думати. Але, будь ласка, давайте однією групою. І він каже: «Я такої організованої групи ще не бачив». І це саме спричинило те, що він відмовився від класної роботи, десь його запрошували ще за великі гроші, але він каже: «Нє, я буду вивозити, але вивозити під твоїм керівництвом». Це було дуже круто, він їхав всі ці 14 годин. До речі, ми проїхали 2 години, він каже: «Слухай, нам треба, щоб було написано «евакуаційний автобус». Я кажу: «Добре, як це зробити, я ще не знаю. Давайте Ви зробити зупинку, я подумаю як це зробити». Він робить зупинку, я біжу просто в перший магазин, заходжу, там канцтовари продаються, я кажу: «У вас принтер є?», вона: «Да». Я кажу: «Напишіть мені на кожному аркуші по букві «евакуаційний автобус», ну або «евакуація». Вона каже: «Звідки Ви?», я кажу: «З Харкова», вона починає плакати, каже: «Зараз я все зроблю». Вона дає ці аркуші, скотч, ну все, що треба. Я прибігаю, поки водій сходив до туалету, вже було написано «евакуація». Він приходить такий, дивиться, каже: «О, круто, мені подобається». Каже: «Знаєш, що таке жовтий скотч?» і такий квадратик в ньому на лобовому склі, я кажу: «Пробачте, не знаю». Він каже: «То значить, що нам треба їхати без черги». Класно, я кажу: «То що, все жовтим обклеїти?», він: «Клей!». І ми обклеїли все жовтим скотчем, то він їхав повністю по зустрічній смузі в дорозі. І цей водій, він просто настільки був ото, як янгол, правда. Він каже: «Нам з Харкова до Вінниці 90 блокпостів треба пройти». Ми зупиняємося на першому блокпості, він запускає туди перевіряючого, перевіряють паспорти. І цей водій каже перевіряючому: «Значить слухайте, у Вас є рація. Далі нас не зупиняти, бо я нікого не підбираю, я навіть не зупиняюся». Але його не почули, ну це ж водій. Зупиняють на другому блокпості і він каже: «Я не пущу до свого автобусу. Дзвоніть на перший блокпост і питайте». І він по газам і пішов далі. І він каже: «Ще раз зупините мене, я зараз, іде на кожну хвилину оці всі перевезення. Я у вас тут буду стояти годинами, а мене люди в Харкові чекають. Я готовий працювати ну просто цілодобово…», навіть, ну він один був на рейсі, взагалі ж два потрібно водія. Він був один, каже: «Я буду на енергетиках, на кофє, на будь-чому, але я буду їздити в Харків і вивозити людей, а ви мені будете на блокпостах мене тормозити?». І він на зрозумілій мові пояснював всім і нікого більше не пускав, взагалі нікого. Блокпости честь ще почали віддавати. І ми просто…

Тобто на наступних… Я правильно зрозуміла, що на наступних блокпостах ТРО не зупиняли?

Не зупиняли, абсолютно. Вони бачили: «Ти Юрій?», – «Юрій». Все, і погнали, ну є ж номерні знаки, все таке… І він за 14 годин з Харкова… тоді тобто все стоїть, абсолютно. Всі автівки стоять, зворотній рух абсолютно порожній. І він просто по напрямку тому їде, і так було, що там же ж всі знаки познімати, а йому… Ну він такий чоловік, якому не зручно було по ґугл карті їхати, і він так: як знав, то їхав. А потім зупиняється десь і каже: «Слухай, мені отут треба повертати…», і я не пам’ятаю, чи на Ужгород дорога повинна була йти… І він каже: «Мені сюди? Ну тобто яка краща дорога: прямо чи наліво?» і йому там ТРО кажуть, що наліво. Він каже: «Точно гарна дорога?», – він: «Та нормальна дорога». «Я тобі кажу, нормальна чи гарна дорога?», – він: «Та нормальна». Ну добре, повернув він наліво, а там яма на ямі. Ех, водій як розвертає той автобус і каже: «Нє, так не чинять один з одним українець». Повертає весь автобус, повертається на той блокпост і каже: «Я ж тебе по-нормальному спитав яка дорога…», – він каже: «Ну якщо подумати, то прямо…», – він каже: «Так нащо ти мене так ганяєш?». Каже: «Якщо б не люди. Це було б просто щось». І він отак вивчив той рух і катався Вінниця-Харків. Але, бо ми ж ще що робили, ми доганяли людей до Вінниці. Вони ночували, вони там їли, приймали багато церков, ну і так далі. А потім ми міняли автобус і людей відвозили на кордон, на кордон з Польщею і там далі допомагали людям, кому куди: кому в Європу, кому ще кудись їхати… Знаходили. Але що було цікавим, був ще один рейс цікавий, що ми з цим Юрієм… Ну, перші рази ми з ним все пробували як воно має робити, щоб потім інших водіїв поставити, інших операторів поставити і воно просто працювало. І ми їдемо перший раз відвозити людей на кордон на Польщу, і ми їдемо, там залишається три кілометри до того, як ну вже будуть вони пішки переходити той кордон. І ми їдемо, і Юрій же ж звик, що він все одно гонить по зустрічній дорозі. А тут на кордоні нє, тут рух і йому треба почекати. А він і «чекати» – це просто речі, які просто не можуть бути разом. І він так каже: «Добре». І йому той, хто направляє там рух, людина є, вона каже: «Нє, ставай в чергу і все». Він каже: «Так мені просто ж висадити людей, автобус не переходить кордон, ну тобто, що я маю стояти», – «Нє». От він просто вперся і все. І тут, поки йде та розмова, автобус обганяє автівка, тому що так автобус стояв, що можна було обігнати. І він каже: «Дивися, що ти робиш: їм ти дозволяєш обігнати, виїхати без черги, а мені нє. І в мене в салоні діти маленькі з мамами, а ти пропускаєш просто кого… Того. Нє, так не буде». І що він робить, той Юрій, він просто своїм автобусом повністю перегороджує рух, він просто поперек ставить той автобус, каже: «От тепер ніхто нікуди не поїде». І каже: «Зараз я дожену отого, кого ти там пропустив». І поки він робить цей маневр, ще одна автівка… І він вже так автобус… Ну дуже швидкий він, він так автобус розвертає, що та автівка не встигає його повністю обігнати, і вона з’їжджає з дороги в той кювет. Вона не повертається, нє, вона просто з’їхала. Він просто вискакує з того автобуса, каже: «Я зараз розкажу, як то треба». Він підлітає до тієї автівки, там одні чоловіки сидять, він хватає того водія за шкірняк просто і каже: «Що ти робиш? Ти бачиш, що їде автобус і ти тут не стаєш в чергу, як я питаюсь, а просто обганяєш, то так не роблять». І він відкриває такий свій жилет, отой водій маленької автівки, а в нього тут просто всі пістолети, тобто… І все таке, він повністю…

Екіпірований, да?

Да, екіпірований. І він каже: «показуй, хто ти». А він показує йому ту ксіву, тобто той квиток, а той виявляється з Челябінська. І він каже: «То що, а що в тебе в автівці?» Він відкриває його багажник, а він повний там, ну пістолети там… Ну тобто…

Автомати…

Да, автомати і все таке. І він каже, ну він ,звичайно, його тримає, ну в того хватка така класна, він його тримає, тут же визиває «102», поліція, наряд, все таке… І він каже: «Дивись, що виходить: ти автобус не пропускаєш, оці автівки ти пропускаєш і вони летять на кордон, де люди пішки переходять!»

Ну да…

І то, звичайно, були не гарні люди. І завдяки тому Юрію піймали три такі машини. Тобто він другу піймав, потім перехватили першу і третя йшла за тим. І що зробили всі ті водії, які стояли в черзі: вони розігнали всі машини, зробили абсолютно зелений коридор для того Юрія, на тих три кілометри. Всі розуміли, що треба просто висадити людей і то 5 хвилин. І все і вони просто всі з’їхали направо-наліво, як пропускають швидку або ще когось. Юрій проїхав ті три кілометри, висадив всіх людей, всім побажав швидкого перетину кордону, розвернув автобус, виїхав і потім всі стали знову в чергу.

Водій Юрій просто мій кумир.

Да.

Це історія, просто щоб пояснити, що таке «український волонтер». Це окрема раса людей.

Да, і потім із-за тієї затримки Юрій теж каже: «Ну я ж розумію, що в тебе теж є люди, які повезуть гуманітарку, бо продуктів харчування в Харкові не вистачало». І в мене були мої люди у Львові, і ми заїхали у Львов, знову ж таки, ТРО і всі нас пропустили без жодного документу, без нічого, просто на слові, що нам треба загрузити. Ми кажемо: «Хочете, поїхали з нами, подивитеся, що ми грузимо». І він каже: «Це дійсно класно, бо великий автобус, що ж мені його порожнім гнати на Харків». І ми його повністю грузили і пасажирський відсік, і вантажний відсік, абсолютно всім, і так і працювали, що він отаким чином заїжджав у Львов, його грузили мої друзі-волонтери, потім в Харкові випускники все це приймали, роздавали, знову загружали людей. І от таким чином він курсував три тижні такого потужного-потужного перевезення.

Тобто, виходить, що ти виїхала на цьому ж автобусі з Харкова, де їхала до Вінниці і звідти координувала весь цей двіж.

Да.

А скільки ти часу в Вінниці провела?

В Вінниці… Наразі зараз чесно воно як один день, але десь приблизно днів 10. І потім я розуміла, що мені дуже потрібно десь, ну тобто, цей рух, от я відчувала, він вже налагоджений. Водій Юрій – є, це надійна людина.

І він не пропаде.

Він не пропаде. Церкви, які приймають людей, вони настільки були теж вражені організацією, ну класно, це супер, тому там всі люди на місці були, я там не потрібна була.

В мене таке ще питання: ти казала, що ти пообіцяла людям, що ти їх довезеш до Вінниці і поселиш, А де ти їх селила?

В церквах.

В церквах. Тобто, це таке християнське ком’юніті, в якому ти…

В мене було дуже багато друзів з християнських, з різних церков, але неважливо, кого ми селили, тобто отут не було абсолютно: ходиш ти до церкви, не ходиш, це – наші українці, все, крапка.

Тобто, тут… то дуже прикольно, що типу…

Да, абсолютно, нє-нє-нє, абсолютно чужі люди, я ще раз кажу. І, насамперед, ми до сих пір з деякими людьми, яких перевозили на тому самому першому автобусі, ще переписуємося, тому що настільки всі стали рідні, і вони дуже вдячні за те, що ми просто на вулиці сказали: «Сідайте в отой автобус». Вони кажуть: «То був автобус щастя». Ну дійсно.

Ну да, ну це, можливо, врятувало їм життя.

Да, вони це розуміють, да.

І як тільки зрозуміла, що в Вінниці ти справді все налагодила, а що далі? Куди ти, яке ти приймала рішення, що робити далі?

А далі я просто молилась про те, що куди мені далі, і щоб була чітка відповідь, ну і я хотіла такого «чуда» для себе. І то зранку дійсно мені зателефонували, бо я ще розкажу, я працювала в школі, дуже багато за 22 роки маю гарних стосунків з родинами, з якими підтримуєш стосунки. І мені зателефонував один такий батько, який знаходиться в Америці, приїхав до Польщі. Він каже: «Катерина, ти мені потрібна, щоб допомогти дітям, які їдуть з інтернату, з міста Маріуполь, бо вони їдуть без жодного вихователя. То дуже прошу приїхати на кордон, я тебе заберу, і дуже прошу там місяць, півтора, може два місяці попрацювати там, поки ми не налагодимо це все». І я використала самий надійний спосіб, я взяла фейсбук, написала на своїй сторінці, що мені треба доїхати до кордону, знайшла якогось хлопця, і він довіз мене дійсно до кордону…

З собакою…

З собакою, з котами, з усім, да. І він такий класний був, він ще тому митнику каже, що: «Візьміть, будь ласка, клітку, бо вона дуже важка. Допоможіть їй, будь ласка». То я за 5 хвилин перейшла той кордон, дуже швидко було, перейшла і дійсно дочекалася того батька, який мене запрошував. Він забрав мене, зустрів, відвіз до міста Казімєж. Там я познайомилася з дітьми. Класні діти, їх 62 дитини. Троє з них було не з того інтернату, і дуже цікава історія була в тому, що їх батьки мали забрати до Америки, але не в всіх ще документи були готові, і вони не могли їх забрати. Тому вони мені віддали їх документи, сказали: «Тепер ти відповідаєш за них». І в мене з’явилось таких три класних парубка 12, 15, 18 років. І я відповідала за них і потім, трошечки треба було, щоб вони жили не з усіма дітьми з Маріуполя, щоб не було тих конфліктів, всього… Ну ми трошечки рядом винаймали житло, все таке… І нормально все сталося. І закінчили той проект ми в Казімєжі, тобто через півтора місяці я могла вже поїхати тому, що цих дітей перевозили до Швейцарії. Ну і все. І я думала куди далі, ну тобто Краків чи ще щось…

А розкажи, будь ласка, про цих дітей. Тобто їх евакуювали з Маріуполя і вони… Казімєж, да, називається?

Да, Каімєж , таке невеличке містечко, дуже маленьке. Я не знаю, скільки тисяч там населення, але воно дуже красиве містечко. Там був такий на горі готель великий, в який розмістили і біженців-переселенців, і дітей з Маріуполя.

Да… розкажи тепер про дітей.

Про дітей, ну так… Діти були дуже налякані, дуже знервовані, вони взагалі не знали, що то буде і досвід був цікавий роботи. Бо діти взагалі не віддавали собі розуміння, що вони роблять, вони були майже просто… Ну ті, які не піддаються ані яким правилам. Але для мене то було чудо в тому, що, все ж таки, вони прислухалися і ми з ними могли грати в різні ігри, проводити цікаві дні і спрацювало те, що в мене були тварини, тому що, дійсно, собака класно грає футбол і я казала, що собака терпіти не може коли лаються словами і діти дуже себе стримували, щоб пограти з собакою в футбол. А кот і кошка, вони такі дійсно лагідні. Вони сиділи в номері і багато дітей приходили просто їх погладити, з ними потертися, з ними поговорити, з ними погратися… І я вдячна, що в мене такі тварини, які могли допомогти цим дітям.

А діти задавали якісь питання про війну і як ти на них відповідала?

Да, ми з дітьми чесно говорили про багато складних питань. Ми говорили про те, що йде війна і, насамперед, це дуже складно і дуже боляче, і в них залишилися так само ж братики, сестри ще в Маріуполі, і вони не виходили на зв’язок, тому дітям було складно це. Але ми з ними розмовляли, що не може бути якихось співпадінь, тобто якщо вони тут, значить вони зараз тут потрібні і треба себе збирати якось, щось робити і допомагати тим, хто ще в скрутніших обставинах живе. І ми вчилися, як робили мудрі євреї, всі знають, що їм було дуже складно насамперед під час війни. Але коли була можливість радіти, вони раділи всі разом. Коли треба було плакати, вони плакали всі разом. От за таким принципом ми і з дітьми, тобто коли ми розуміли, що в них такий настрій, що треба плакати – ми плакали разом. Коли ми ставили якийсь мультик і раділи там якимось ну таким простим дитячим радощам, то раділи теж всі разом. Ми гуляли містом, ми дивилися, яка дійсно красива природа, який цей городок-містечко, воно таке незвичайне. І діти, коли виходили, ми домовлялися, щоб не було того, що хтось втече там, або ще щось… І, все ж таки, такого не відбувалося, ну це для мене друге чудо. Перше – що я знайшла з ними якийсь перетин, якісь такі теми, на які можна порозмовляти і вони відкривалися. Коли ти йшов з ними, розмовляв… І їм цікаво було і про моє життя щось почути, а в мене в житті було багато того, що їм розказати. І їм було цікаво почути якусь історію, яка була дійсно чудна. І ми ввечері сідали, я їм розказувала історію, і вони йшли її якось проговорювати, обсуждати до своїх кімнат, і, все ж таки, вони лягали спати і не влаштовували такий безлад повністю вночі. А потім приїхала директор, вона дітей знає вже, все… І в них є свій розпорядок, їм не потрібні були чужі люди, от і все.

Так виходить, що на кожному відрізку твоєї історії, ти десь комусь допомагала. Це був твій орієнтир, тобто ти якби не знайшла в Вінниці куди поїхати туди, і якби тобі не запропонували, то ти б чекала, поки ти знайдеш себе десь в іншому місці. Тобто, а якби ти була, тебе запросили бути корисною десь на території України, ти б туди поїхала?

Я б туди поїхала.

Тобто ти приїхала в Польщу допомагати, а не тому, що ти тікала від війни?

Нє, абсолютно, да, да-да. Тобто я навіть… Ну дивіться, в мене було багато, скажімо так, за життя, можливостей переїхати в іншу країну. Мене чітко, абсолютно чітко запрошували в Америку, я сказала: «Ні, дякую». Брат переїхав до Польщі майже 10 років тому. Він хотів, щоб його діти отримали класну освіту … Ну це сталося. І я була в Польщі і з дітьми школи, я їх 5 років поспіль туди вивозила. Дійсно мені подобалися університети, підхід до освіти, багато що в Польщі подобалося того, що можна взяти для себе і зробити і в нашій країні. Тобто є і обмін досвідом, і… Не з тієї ж сторони, що «подивіться як в них класно і їдьте туда». Нє, це знайомства були, і зі школами, і мотивація вчити англійську мову, тому що ну українська і польська, вона так, поки ти слухаєш, трошки зрозуміло, а як самому щось висловити – це не так просто. А от коли діти переходили на англійську, вони всі говорили з помилками, але вони могли одне одного зрозуміти. І вони поверталися, і дійсно вчили ту англійську мову, ще щось, тобто це був класний досвід. І якщо б я хотіла раніше виїхати, то я б виїхала абсолютно без проблем, але я не хотіла. І зараз я знаходжусь в Польщі, розумію, що на даному випадку я працюю в благодійному фонді «Лайфсонг», польська. І ми з керівником так само договорились абсолютно чесно, що я працюю рік, а далі – подивимося.

Це в Варшаві ти зараз?

Це зараз в Варшаві, да.

А опиши, будь ласка, чим ти зараз займаєшся в Варшаві саме?

В Варшаві я… Чим я займаюсь, значить, було так, що коли ми з Казімєжом ото завершили, я їхала подивитися в Краків, як мої колеги, бо я їх туди відправила, в школу таку саму. І вони там були, я їхала їх відвідати. Але мені, знову ж таки, так само зателефонував один із батьків і каже: «Ти мені потрібна в Варшаві». І я їхала, просто з ним зустрілася, кави смачної попила, поцікавилася: що, як, де… До речі, його родина, він батько 6-ти дітей, і його дружина так само знаходиться в Харкові, і вони нікуди не виїжджають, вони там знаходяться, ну так, скажемо так, дуже гарячий період, коли дуже обстрілювали, вони виїжджали в Тростянець, але основний час вони знаходяться там.

Тростянець… Тростянець, здається…

Трускавець, я перепрошую…

А, Трускавець…

Нє-нє, Трускавець, я перепрошую, і вони там. І вони займаються тим, що допомагають дітям-сиротам, і в той час, коли вони в інтернатах живуть, і в той час, коли вони виходять і їм нікуди йти. В мене трошечки досвід такий є, тому що я брала дитинку з інтернату, якій 16 років. То був цікавий досвід, в мене дитина прожила, дівчинка Євгенія 10 років. Вона зараз заміжня жінка, вона одружилася, в мене є Женя «в квадраті», як я шуткую, і все вийшло файно. Але вона мені дала такий класний досвід того, хто такі діти з інтернату. І можна з ними абсолютно построїти відношення, якщо ти того хочеш відверто, не з якоюсь користю, а так. І я їхала ж, знову кажу, в Краків, але через Варшаву, і то ми зустрілися, і він каже: «Дуже прошу, подумай, зараз дуже багато українців знаходиться в Варшаві. Багато дітей з України виїхали, одиноких мам виїхали, які зовсім згублені. От ми зараз будемо влаштовувати не знаю що ще, але треба щось робити, щоб їм допомагати». І ми потім зустрілися через тиждень, я сказала йому своє «так» на згоду на роботу, і кажу: «Окей, давай рік ми спробуємо щось зробити». І то була розмова в квітні, і з травня ми почали проводити, що ми зрозуміли, дві речі. Перше: то курси онлайн польської мови, ну виключно для мам або для родин, які не можуть собі дозволити платні курси, бо тоді ще не було такої великої кількості тих курсів, але ми хотіли, щоб то були курси якісні. То я знайшла дійсно класний склад педагогів, які розсіяні по всьому світові, і в Україні, і в Європі, але класно знають польську мову. То ми сформували школу, в якій навчаються вже дорослі люди. В нас 270 людей, 10 груп, які навчаються польській мові. Потім наш керівник, він повністю володіє англійською мовою, каже: «Слухай, якщо я хочу так, наші українці поки що знаходяться в Варшаві, але багато з них будуть повертатися, то щоб той час був корисний, нехай вони підтягують англійську, але не з нуля. Тобто в тих, в кого є рівень вже, наприклад, A2 чи B1, нехай вони займаються 8 місяців, і просто підтягнуться. А коли повернуться в Україну, в них вже буде краща робота, краще резюме і таке. І ми зробили ще такі курси, тобто англійська. Я ж не володію ані польською, ані англійською, але я щось вмію організовувати. Ну, слава Богу, це працює. І з 23-го травня ми почали організовувати дитячі табори, тобто ми розуміли, що емоційне становище наших дітей, воно вкрай тяжке. І коли дитина посміхається, тому ми почали то проводити і ми провели 20 таборів, 20 без перерв таборів. В мене не було тут ні команди, нічого. Але це чудо, яке сталося, і в мене наймолодша команда, якій 14, 15, 16, 17 років, і з якими ми провели, через нас пройшло 740 дітей. Тобто це абсолютно безкоштовні табори були. І ще ми встигли провести родинний табір для мам і дітей. І, дійсно, слава Богу, що це допомогло мамам, скажемо так, прийти до норми. І зараз ми займаємося тим, що восени ми зробили 4 такі вікенди – п’ятниця, субота, неділя. Для наших студентів, хто займається польською мовою, ми вивозимо мам і дітей, знову ж таки, на такий вікенд. І вони за ці дві доби, ми співаємо польські пісні, ми співаємо українські пісні. Ми робимо арт-терапію, вони займаються алмазним живописом, це приводить до тями. Потім фотосесія, ну багато таких штук, які допомагають налаштуватися на нормальне життя, скажемо так. Кому можемо, допомагаємо з роботою, кому можемо – трошечки допомагаємо з житлом. І зараз ми налаштовуємо, знову ж таки, роботу з інтернатами, з українськими інтернатами, які сюди переїхали, бо цим дітям теж важко. І порозмовляючи з вихователями – їм ще важче. Ну я їх дуже розумію. «24/7 вже 8 місяців вони не можуть нікуди піти з тих кімнат дітей, ну просто відпочити, скажемо так. І то в нас є заходи, які будуть налаштовані на вихователів, на дітей і таке. Наприклад, тут є в Варшаві, під Варшавою (50 км) готель, в якому 750 дітей з інтерната, от будемо думати, як з ними ще налаштовувати роботу. І ми відкриваємо посольство дитяче, тому що ми знайшли уже цікаве приміщення, де буде гурткова робота, робота з мамами, освітній процес. Тобто ми не хочемо, щоб діти наші українці, які 9-ий, 10-ий, 11-ий клас, втикали в телефоні вдома в коридорі. Ми хочемо, щоб вони приходили, вони займалися, якісно вивчали мови і були тими, тією молоддю, яка буде далі допомагати своїй країні. Отаке.

Мене дивує те, що ми так з тобою ну говоримо про війну, про ці військові штуки… І про війну ми власне не говоримо. Тобто ти була в Харкові, і ще й в такий час, коли справді справді дуже там бомбили, бомбардування і таке було… Ну жахливо, я пам’ятаю просто цей період, що для мене це діє якось, це місто було, яке лякало найбільше. Чернігів, Суми, Харків і потім якось все більше за Маріуполем почали слідкувати, трохи пізніше. Ти кажеш, що ти би легко знаходилась би на території України зараз. Тобто ти взагалі не боїшся цих дронів, ракет… Як ти оцінюєш безпеку зараз в Україні?

Мені, можливо, звісно складно сказати, як воно було б, якщо б я до того часу була в Харкові, чесно, не знаю. Що я могла робити – я роблю. В мене чудом вийшло мати дві маршрутки, які я до цього часу не мала. Тобто це окрема історія про те, що треба було ще додатково вивозити людей, речі, все таке, але ж ти не будеш ганяти той великий автобус.

Ну да… За речами…

Да, за речами. І то знайшлись люди, які допомогли купити дві автівки, в які 9 людей сідає. Багато вивозили людей з інвалідністю, ну і продовжує курсувати… І то працює, і я розумію, що в кожного є своя місія там, де ти зараз потрібен бути, от і все. Тобто якщо потрібно буде через рік або через два роки повернутися в Україну, ну я і планую повернутися в Україну. Польща – то не моя країна. Скоріш за все, коли не буде вже, можливо, такого відкритого вогню, мабуть так… Не знаю ще.

А от що це для тебе? Поясни мені більше детально, що ти маєш на увазі, що має відбутися конкретне, щоб ти могла реально повернутися в Україну? Окрім дзвінка, що ти десь корисна.

Ну да, мабуть так… Перше, що я ж теж дала слово, що я рік тут.

А в тебе підписаний контракт?

Ні, просто договір усний. Але я розумію, що то неправильно буде тут закрутити все, кинути, ну і все… то неправильно, це перше. По-друге, мабуть, ну от коли повернешся, коли, знову ж таки, мабуть, я буду розуміти, що конкретно робити. Тобто, бути просто в Харкові… Ну і що? Ну таке…

Ні, я просто не сумніваюся, що ти знайдеш собі якусь дуже-дуже корисну задачу.

Просто, мабуть, себе зараз не бачу. Знаю, що багато роботи, знаю. Але розумію, що ще в мене, що мене трошки стримує, можливо, я за цей час це зроблю. Я не воджу авто, я хочу навчитися, але розумію, що коли не працює транспорт, ну це критично, тобто ти до когось прив’язаний. Тому я дуже хочу тут навчитися водити…

Щоб стати водієм Юрієм?

Юрієм, мабуть, я ніколи не стану, але поїхати і більше бути отакою мобільною, ось це треба. Я і по Варшаві це відчуваю, дуже відчуваю. От, але, знову ж таки…

А ще… Так ти сказала мімоходом, що Польща це не твоя країна.

Ні, зовсім не моя.

А розкажи, чому не твоя країна, тобі тут дискомфортно?

Мені дуже дискомфортно. Ну по-перше, мені незрозумілі якісь речі, які можна робити уже швидко. Українці – дуже швидка нація і країна. Тому це перше. Польща – це не погана, це для мене просто не підходить, Польща класна країна, але вона не підходить для мене. Тому, що в Польщі все дуже повільно, вони повинні подумати, вони повинні, я не знаю, всі «за» і «проти» взвісити. А я, я вже була на іншому, в іншій частині країни, скажемо так.

За цей час?

Да, за цей час. І в мене було багато історій, коли є в українців ота душа і людяність. Тобто вони приймають рішення, не так, як записано за договором, або так, як сказав начальник. А так, як це треба прийняти. Якщо треба, наприклад, затримати там, я не знаю, потяг. От в мене була така історія, треба було, ми не доїжджали з дітьми і треба було тримати потяг 2 години. І вони тримали потяг 2 години Київ-Запоріжжя. Перероблювали маршрут кожні 10 хвилин для того, щоб зрозуміти, коли той потяг прибуде. Ні в якій країні Європи і Америці того б не сталося, то він просто: «Хмм, ну, жаль, що ви не встигаєте», і на цьому все.

Ну тобто я не зрозуміла, тобто тобі просто за ритмом життя і за ментальністю не підходить, да?

Да.

Ну я думаю, що це взагалі не виходить в Європі…

Да, це взагалі в Європі, це не тільки Польща, це дійсно. По-друге, це, ми кажемо, що в нас, в Україні багато паперових штук, але тут виходить, що тут ще більше. Я думала, що, наприклад, в них багато що простіше. А нє, не простіше.

Але взагалі, ну з людьми в тебе тут не було там конфліктів? Як тобі тут живеться?

Ну скажемо так, не конфліктів. Непорозуміння були, звичайно, вони були. Мене, наприклад… Ну, знову ж таки, це просто такі поляки, вони не українці. Українець-волонтер особливо, та будь ласка, заїдьте на вокзал у Львові. Цей волонтер, він знає, як доїхати до Європи, до Америки, до Канади, або де у Львові, наприклад, отримати медичну допомогу, або де тваринці зробити там щеплення, або ще щось. Цей волонтер навіть якщо не знає, він подзвонить кудись, тобто це не питання спитати. Тут «волонтер» це зовсім інше поняття, зовсім інше. Починаючи від того, що тут волонтер не працює за безкоштовно. Оце дуже відрізняється. Тобто багато, наприклад, IKEA – відома марка. Вони, наприклад, вони покликали своїх співробітників, закликали їх бути волонтерами на кордоні, наприклад, змінити свою діяльність. Добре, люди відгукнулися. Звичайно, це трошки складніші умови, було холодно і все таке, але ж вони отримували звичайну зарплатню. Питання: яке це волонтерство? Це – не волонтерство, крапка.

То у них високі стандарти до волонтерства.

Так, ну я не кажу, що волонтер взагалі не має нічого отримувати. Є просто різні проекти. Є точечні проекти, тобто ти зробив і все. Є проект на рік, це трошки інша справа, підтримка явно має бути. Але відношення, що ти тільки там на годинку прийшов і все, «в мене за розкладом ще щось». Ну в нас не такі українці.

В нас, зазвичай, героїні розповідають, які неймовірні поляки, як вони допомагають і що, насправді, правда. А в тебе трохи інший коментар тому, що ти сама кому хочеш допоможеш. І полякам допоможеш, і так далі.

Да. До речі, наш благодійний фонд, він буде далі допомагати людям, ну мамам, які теж тут, наприклад, залишились без чоловіка і їм дуже складно. От таким мамам будемо допомагати, і дітям їх будемо допомагати. І це нормально, подивимося, буде такий новий досвід.

Клас, дякую тобі за розмову, в тебе неймовірна енергетика. Слава Україні!
Да, слава Богу!