Катерина Майшева

Ви з Олександром і донькою приїхали з Чернігова. Розкажіть, чим Ви займалися в Чернігові, яким було Ваше життя на щодень в Україні?

У зв’язку з тим, що в мене після народження дитини погіршився зір, я не змогла вже вийти на роботу і тому я виховувала дитину.

Ким Ви працювали до того?

До того часу я закінчила Європейський університет за фахом менеджер- економіст. В нас більше менеджменту було, нас розділяли на менеджерів і економістів, але я була менеджером. В нас група окрема була. І спочатку я пропрацювала у своєму університеті.

Це в Чернігові?

Півтора року, а ось потім я уже півтора року працювала у художньому музеї, в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана. Він в нас єдиний на всю область і на Чернігів. Там працювала помічником директора, виконувала всю адміністративну роботу, плюс кадрову роботу. І попрацювавши там півтора року, десь біля двох років, вийшла заміж і пішла в декрет. І потім народила дитину і, мабуть, якісь зміни в організмі відбулися, і зір почав дуже швидко падати, буквально, коли моїй дитині було чотири місяці, я це відчула уже на вулиці, зір почав дуже швидко погіршуватися, почався дуже швидкий процес і він не зупинявся на протязі років трьох, тобто ставав гірше, гірше і гірше, і коли настав час виходити з декретної відпустки (це у нас в Україні десь до трьох років) я зрозуміла, що не можу виконувати свої обов’язки у зв’язку з хворобою. Я народила дитину в 27 років, мені щойно виповнилося 27 і ось з того періоду в мене розвивається хвороба.

Я в тринадцятому році народжую дитину і в чотирнадцятому я пам’ятаю події. В нас якраз дитина народилася 23 лютого 2013 року, а в чотирнадцятому році їй був рік. І якраз на цей рік я пам’ятаю, що в Україні ці події якраз набували дуже активних темпів. Ось якраз я пам’ятаю, що ми запрошували певних родичів з Києва на день народження доньки, і вони не могли довго дати відповіді, чи приїдуть вони чи ні, бо якраз Майдан, були оці запеклі події на Майдані, а паралельно почалися відбуватися зміни у політиці, у владі. Крім того, що у мене почалися зміни зі здоров’ям, ще зміни в Україні почалися.

А до цього в нас були плани такі на майбутнє, там народження дитини, молода сім’я і, звісно, події, які відбулися в чотирнадцятому році, вони почали впливати і не тільки на нашу сім’ю, ще й на усі інші сім’ї. Я вам скажу так, що оскільки Чернігів – це північ України і досить, скажімо так, далеко від північно-східної частини, від Донецька і Луганська, ми на собі цих подій, окрім економічних, не відчували і, забігаючи наперед, коли вже 24 лютого війська ввійшли до Чернігова, ми зрозуміли цих людей, багато хто зрозумів, що треба не бути в стороні, треба якось не казати (як на Україні кажуть) «моя хата з краю». Оці всі події, які відбувалися в чотирнадцятому році… Напевно, це був такий, як кажуть, дзвіночок того, що, можливо, буде гірше.

Ви припускали, що може початися повномасштабна війна?

Я особисто не припускала, взагалі до останнього дня я не припускала, що буде повномасштабне вторгнення. Багато людей думало так як я, що це буде вирішення на політичному рівні або ж вирішення на протязі тижня. Ось наприклад, мої батьки… Або я знаю, як деякі події відбувалися в Грузії. Наприклад, як у Грузії було. Багато людей не припускало, що в Чернігові буде настільки тяжка ситуація, яка тоді була. Але коли, наприклад, в чотирнадцятому році, коли Російська Федерація зайшла до Донецька і Луганська, так за сімейними розмовами думали про можливе вторгнення Російської Федерації. Звідки вони будуть йти на Київ? Тільки через Чернігів. Вже тоді в чотирнадцятому році, скажімо, так не довіряли Білорусі, тому що вже тоді для нас Білорусь була такою країною, яка, скажімо, неформально, але вона підпорядковувалася політиці Російської Федерації.

Яким для Вас було 24 лютого?

Знаєте, ми 23 лютого відмітили день народження доньки, їй виповнилося 9 років. Ми до цього, звісно, слухали новини, але, як я особисто кажу, що я не допускала, що буде настільки все серйозно, тому ми жили просто своїм життям. І навіть на день народженні, на святкуванні, зі мною була мама Маргаритиної подружки. Вона із Луганська. Вона як переселенець, її чоловік і її троє дітей. Одна дитина із її доньок ходила з Маргаритою в один садочок, подружилися і уже на кожен день народження запрошували.

Ми з цією мамою, до речі, мали розмову таку за столом саме про війну. Я в неї запитую ось: «Ви уже переселилися у Чернігів?» Їм дали квартиру, вона народила ще третю дитину тут, в Чернігові. І я її питала: «А як, а що, як ви звідти в чотирнадцятому році вибиралися?» Вона каже: «Та так раптово, нас просто моя мама у відпустку відправила на море, а вже з моря ми поїхали до родичів в Чернігів і ми ж не знали, що наше життя зміниться раз і назавжди». Я кажу: «Ти знаєш, Аня, я навіть не допускаю якогось повороту у своєму житті, тому що я все життя прожила в Чернігові, моя мама теж все життя прожила в Чернігові». Я, наприклад, не допускала, що мені там поставити себе на її місце, що я там зірвуся і кудись поїду. А 24 лютого вже о 5 ранку… Ну, знаєте, я ще на той час повністю не розуміла, що нас чекає.

Як Ви дізналися, що щось вже почалося?

З телевізора, з інтернету.

Чи чули вибухи в той час?

Ні, абсолютно. Це була інформація з засобів масової інформації, що в Україні почалися повномасштабні вторгнення російських військ, причому вторгнення всюди. Йшли військові машини, йшли танки і йшли війська. І на той час, коли була уже 9 ранку, ми вже почали збирати речі, бо, наприклад, чоловік більш був занепокоєний. І почали збирати речі на всякий «пожарний випадок». Ми слідкували за подіями. На той час перші вибухи… Коли ми зібрали речі, ми почали чекати, що буде далі. Перші вибухи ми почули десь біля 16 години. Це були відстріли нашої танкової бригади уже на те, що російські війська і танки підійшли десь за 15-20 км до міста. Уже почалася оборона позицій на кінцевих районах міста і вже почалися відстріли танків, гармати почали лунати. Ну, знаєте, пролунали гармати і ввечері стало спокійно. Ми лягли спати. Річ у тому, що ми вже обговорювали той варіант до вечора, що ми будемо робити. Наприклад, чоловік пропонував піти у нього на роботу в театр, теж обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, – досить стара будівля, має надійне підвальне приміщення. Він пропонував поїхати туди. Там не скажу, що бомбосховище, там дуже міцне підвальне приміщення.

Ми жили вчотирьох: я, чоловік, його мама і донька у п’ятиповерховому панельному будинку. Цей район вважався теж як околиця. Біля нас був ще такий великий супермаркет-гіпермаркет «Епіцентр», він єдиний у нас в Чернігові. А потім за цим «Епіцентром» йшов такий район, називається «Киїнка», там здебільшого будувалися приватні будинки. Це все вважалося околицею. В нас був перший поверх, ми знаходилися в п’ятиповерховому будинку на той час.

Ваш чоловік – менеджер чи також, можливо, актор, театрал?

Він не актор, він менеджер. До речі, він закінчував той самий вуз, що і я, теж за цією спеціальністю. Тобто він менеджер, він гарний керівник, організатор, плюс у нього є певні проекти та рекламна робота в театрі.

Чи Ви погодилися переїжджати до театру?

Я не погоджувалася, бо, по-перше, я розуміла, що там будуть некомфортні умови. По-друге, там будемо не тільки ми, там буде ще велика кількість таких людей, як ми. І там само по собі приміщення велике, стіни великі, холодно, а в підвалі ще холодніше, тобто ми вирішили все ж таки обрати комфорт і залишатися вдома.

Це, мабуть, теж, було пов’язано з тим, що Ви мали мати вивчене середовище?

Взагалі мені дуже важливі умови. Наприклад, щоб було де приготувати, щоб було тепло. Йому не дуже важливі звичайні побутові умови, можливо, може хтось без них обійтися, але для мене вони важливі. Наприклад, на вогнищі я готувати не можу. Мені допомагала готувати моя свекруха. Ми з чоловіком подумали і вирішили, що поки театр почекає. Нікуди не дінеться, і якщо буде така критична ситуація, ми вже якось туди. Він від нас знаходився хвилин 20 на тролейбусі або іншому транспорті.

Як довго Ви залишалися в себе вдома в квартирі? Як рятувалися від обстрілів?

Розумієте, щоб Вам пояснити, як довго, я б хотіла пояснити події, які відбувалися там. Перші два дні це були постріли гармат, наші війська не пускали їх, вони зайняли позиції десь за 15 км до міста, була вже виставлена оборона. Якщо вони їх там пропустили через Чернігівську область, Новгород-Сіверський, десь через Щорс (він зараз називається по-іншому, дуже великий районний центр, його перейменували, не пам’ятаю назви), через Городню і ось зупинилися якраз за 10-15 км від міста. І вони далі не рухаються на протязі двох днів, і почали російські війська вже якісь інші дії виконувати. Наступні, напевно, дні три це вже пішли в уход, я б не сказала, що дальні ракети, а всі ракети, які вони вже приготували, я не знаю, такі установки, які долітають на невелику відстань, які вони запускали там з своїх позицій там 20 км. Вже почали там вибухати на околицях ці установки. Урагани, як їх називають, касетні установки, тобто вже почалися інші дії, щоб прорватися в місто. Вибухів стало більше.

Я пам’ятаю, що для мене був такий серйозний момент, коли вже почали вилітати літаки із Білорусі, тобто ще, я забігаючи наперед, не стріляли такі серйозні ракети типу іскандери. Почали літати літаки з білоруської сторони. Почали скидувати бомби вже навіть на будинки багатоповерхові у місті Чернігові. І ось десь через 2-3 двори такий був дим, одна з цих бомб була скинути на 9-поверховий будинок і десь верхні поверхи, десь 8-9, – там йшов дим, були постраждалі. Для мене це було вже велике враження. Потім якісь ракети полетіли (я маю на увазі саме з літаків) на садочок, де працювала моя свекруха (вона 35 років пропрацювала в садочку) і я пам’ятаю, як чоловік ходив і знімав матеріал про пошкоджений там актовий зал, кухня була пошкоджена.

Ваш чоловік ще працював (бо це важливо зазначити) як військовий кореспондент?

Так, він вже на початку почав виконувати цю роботу, слідкував за подіями в інтернеті, в телеграмі. Для мене той будинок був таким… Я була під враженнями. Це вже добігав лютий до кінця. Чесно кажучи, ми уже навіть трошки звикли до цих вибухів і цих прильотів. Але була ще така розмова, – ми шукали бомбосховище. На жаль, те, що нам пропонували, наприклад, під’їзд у цьому будинку, там, де ми жили, вони не були призначені для того, щоб сховатися в підвал. Звичайний підвал, які вказувалися як бомбосховища, не були пристосовані навіть до того, щоб там просто 15 хвилин знаходитися. Відсутня була вентиляція. Розумієте, то район, у якому ми жили, це такий район, який будувався в ті післявоєнні роки, коли в нас там ще недалеко був такий завод радіодеталей «Чезара». Ці будинки будувалися якраз для робітників цього заводу, багато хто з сіл приїжджав, мігрував з села в місто. Здебільшого то були панельні будинки, які не мають якоїсь фундаментальної основи. І ці підвали вони не те що для бомбосховища, щоб ховатися не призначені умови, але ще й просто, щоб там знаходитися просто неможливо. Там ніякої вентиляції. Єдине місце, де можливо б було сховатися більш-менш, – це школа, де ходила моя дитина. Вона буквально через дорогу, з лівої сторони будинку. Там знову ж таки не бомбосховище, там приміщення типу складське, яке вміщало 250 людей. Мій чоловік зі своєю мамою сходили туди, подивилися.

А Ви?

А я з дитиною сиділа в квартирі. Це відбувалося десь 27-28 лютого. Вони сходили, подивилися, – куча людей сидять, плачуть. Там атмосфера була «яблуку ніде впасти». Ті, які психологічно не могли взяти себе в руки, сиділи там. Це не те місце, де ми вирішили б переховуватися. Мабуть, це найекстренніший випадок був би. Ті люди, які більш-менш емоційно стабільні і знають, що робити в таких ситуаціях, вони там посиділи годинку-дві і вирішили: «Чого я тут сиджу? Піду я додому, нормально поїм, приляжу, полежу, чому я себе мучу зараз». Тим паче, що я кажу, що почали скидуватися ракети саме з літаків і це були такі моменти, що відбувалися саме в день і щось таке було типу помста владі, меру нашому, збройним силам за те, що вони їх не пускають, тобто знаєте, провчити.

Ми виходили, звісно. Вони ж не постійно скидали ці ракети. Був, скажімо так, певний режим. Зранку встали, поснідали, подивилися у віконце – якщо тихо, можемо біля під’їзду постояти, подихати повітрям. Чоловік намагався ходити в магазин, там починалися великі проблеми, картки вже не працювали, особливо кредитні картки. Потім почали утворюватися черги в банкоматах, банкомати згодом почали лімітувати свої видачі по певній сумі. В магазинах великі черги, люди почали забирати те, що бачили на своєму шляху, особливо молочні продукти, м’ясні і т.д. Це відбувалося десь до кінця лютого. А вже на початку весни почалися ще активніші дії з боку Російської Федерації і вони почали, скажімо так, влучати в такі будинки, де є більше людей, в центральні.

Що Ви робили в ці моменти? Як Ваша сім’я від цього рятувалася?

Я не пам’ятаю, було це, мабуть, 4 або 5 березня. Фотографія… В нас в центрі є такі будинки, – називається Китайська стіна, в– еликі 9-поверхові або ж навіть більші, вони так стоять в ряд. В один з цих будинків була скинута серед ясного неба ракета, і було дуже багато постраждалих, дітей, жінок. Це фото було навіть опубліковане в «Нью-Йорк Таймс». В мене було таке відчуття, що це були такі показові дії з боку Російської Федерації, що ось подивіться, скільки жертв, якщо ви там не складете зброю, то буде ще гірше.

Потім після 5 числа десь почалися вже влучення ракет у інфраструктурні об’єкти, – спочатку в адміністративні будівлі, до мерії намагалися дістатися двічі (в мене там сестра недалеко живе), потім в школи попадали, в 18 школу, ще якась була, я не пам’ятаю. Пряме попадання снарядів. Після того, як вони зрозуміли, що Чернігів тримає оборону, почалися вже серйозні ракетні установки, запуски по інфраструктурних об’єктах. Ну, і літаки звісно вже літали. Пішла в хід майже вся зброя, і танки там відстрілювалися на околицях, і ракети з Білорусі, літаки з Білорусі скидали снаряди на будинки. І почалися запускатися установки дуже серйозні, ракети, які летіли і влучали в інфраструктурні об’єкти.

Розумієте, на той час поки у нас були комфортні умови, було світло, була вода, був газ, було на чому готувати, ми все ж таки вірили, що все це закінчиться. Ми як у своєму бункері, то нащо вже бомбосховища було. Багато хто спускався з верхніх поверхів, а ми порадилися, подумали: ось це наше бомбосховище на першому поверсі. В підвал неможна, нагорі небезпечно. Поки були ці умови ми почували себе більш-менш нормально, бо думали, що цей жах закінчиться ось-ось. Але коли нам попередили по засобах масової інформації, що води не буде, запасайтеся водою, вже почалася паніка. Була довіра до збройних сил, що вони будуть відстоювати позицію, що конфлікт швидко вирішиться, але коли вже нас попередили, що набирайте воду в що бачите, то вже почалися перші дзвінки нервування і я подумувала: «А може, поїхати до мами, до моїх батьків?» Вони живуть біля залізничного вокзалу, такий район, називається площа Перемоги. Може, туди, може, там безпечніше. А там четвертий поверх, а четвертий поверх – це більш небезпечно, краще ось у нас перший поверх.

Були вже такі розмови, потім були також розмови, а що будемо робити, коли дійсно доведеться тікати, а хто у нас є із знайомих на автомобілі? А якщо тікати, то треба мати якийсь транспорт і треба їхати на Київ, – всі на Київ їхали. В нас тільки одна дорога була – на Київ. В нас згори Білорусь, праворуч трохи Росія і єдина дорога, яка в нас була, – це на Київ. В нас в Києві знайомих не було, які там прямо запрошували, тому це були такі думки можливих варіантів. Але якісь кроки ми ще не робили і поки що вирішили триматися разом.

А що стало цим кроком, коли ви зрозуміли, що все, їдемо?

Ви знаєте, я зрозуміла, що треба вже кудись рухатися, коли зникла електрика вдруге і її вже не було три дні. За водою зникло отоплення, за водою зникла електрика, а потім після того, як зникла другий раз електрика і не було її вже три дні, і навколо ці обстріли, вибухи, вуличні бої, почалися вже диверсантські… це десь з 5 по 15 березня почалися вже активні дії.

В нас будинки мітилися, на машини ставили мітки, почалися вуличні бої, вони були здебільшого десь ввечері, пізно вночі, почалася комендантська година десь з 5 березня. І коли вже не стало електрики і ми вже мерзли, було дуже холодно, ми сиділи в куртках і шапках, ми уже останні 10 днів ночували в коридорі на матрацах з дитиною. Я зрозуміла, що це вже, мабуть, за ті дні електрику вже не відремонтують. У нас у дворі почали навіть рити вигрібну яму для потреб людей. Я зрозуміла, що, мабуть, краще не буде, відновлення не буде, буде ставати все гірше і гірше.

Ще такий момент, що ми для себе мали ще такі певні правила у домі. Наприклад, після сьомої вечора, навіть раніше – десь після п’ятої, коли комендантська година була, ми не вмикали світло, були певні маскувальні правила. Якщо була електрика, ми заряджали, це була другий чи третій раз, коли вимкнули електрику надовго. А до цього ми знали, що треба заряджати ліхтарі, гаджети, все це. Якщо тривога, ми йшли в коридор, в туалет, у ванну, ми дуже часто це робили, бігали туди-сюди. А там сидіти весь час незручно. Сирени лунали майже постійно. Це було дуже складно, дуже важко психологічно. Коли вже настали такі моменти, коли я бачу, що зникли такі важливі засоби для існування життєдіяльності людини.

До нас 13 березня приїхала на автомобілі сестра чоловіка. Вони жили в центрі, вночі був дуже страшний вибух, дуже потужною сильною установкою ракет іскандер пошкодили будинок і в них вибило вікна. Вони, звісно, бігали в бомбосховища, в них був четвертий поверх. Під час цього вибуху вони були в бомбосховищі. І, знаєте, як затишшя, багато людей приходило до себе в квартири, їсти готували, відпочивали. Бодай на годинку, пів години. І в них зник газ, навіть не було як приготувати елементарно поїсти. Вони приїхали саме готувати їсти. А в нас ще газ був, ледь-ледь. Я вже мовчу про інші райони. Ті райони, околиці, – там страшне, там дуже багато будівель пошкоджених, зруйнованих, там був гуртожиток, там стільки жертв було. Там неймовірна така історія, – гуртожиток був повністю розгромлений, там багато дітей загинуло. Той же район, який був трохи далі від нас, він називався Масани, – теж будинки були у дірках. А там такий масивний мікрорайон, він такий відбудований, ну, я не знаю, років 10-15 назад почалися там будуватися будинки. Це був такий мікрорайон, де люди купували там квартири, відбудовувалися, жили і там було дуже багато і людей, і квартир, і багато чого пошкоджено, зруйновано. Ще район Бобровиця. Багато. Ці райони, що на околиці не те, щоб в зрівнянні з землею, але були на 80% … Там були запеклі бої.

І ось 13 числа ми приймаємо рішення, що ми їдемо до батьків, незважаючи на те, що там четвертий поверх, – але там була електрика. Ми приїхали і почали… До речі, свекруха сказала: «Ні, я залишуся тут». В нас там є тварина, птах, папуга. Це її дім, це її домівка, вона не готова була їхати з нами. А там у моєї мами кіт.

Чоловік сказав: «Напевно їдь, бери Маргариту і їдь, бо там світло, там обігрівач». Не було уже отоплення централізованого. «Їдьте вдвох, ось вас відвезе чоловік його сестри». І ми вирішили поїхати до мами, це було 13 березня. Ми приїхали туди, звісно пораділи, зарядили телефони, – для нас це було ковток щастя і радості. І ми на той момент пораділи буквально два дні, і через два дні там теж зникла вода, а через три – зникла і там електрика. Почало відбуватися те, що відбувалося в нас на районі, в нас на квартирі, там, де ми жили. Район називається Доценка.

Я зрозуміла, що люди тікають. Якщо раніше вони тікали, скажімо так, на своїх авто, хтось там прийняв рішення раніше, хтось прийняв рішення посидіти. І я подивилася (десь так було 15 число) – люди масово почали тікати, масово почали шукати якісь автобуси, якісь гуманітарні свої коридори. Зеленого коридору нам ніхто не давав. В нас, я так розумію, що мер, що губернатор не могли домовитися з російськими військами, з ними неможливо було домовитися, навіть, щоб там люди повиїжджали.

Я так розумію, що там неадекватні люди стояли з тієї сторони, щоб з ними домовлятися, або вони висували такі умови, які були просто невикональні. Тому є багато хто тікав, хто до чого домовиться.

Як у вашій сім’ї вдалося?

В нашій сім’ї було так: чоловік приходить до нас (він йшов через все місто, щоб побачити мене доньку бо не може кинути маму), приходить і ми з ним розмовляємо, що там у вас відбувається, що у нас відбувається і що буде далі. Бо мобільного зв’язку уже не було. Мобільний зв’язок зник.

Я кажу: «Я не бачу нічого гарного». Я йому кажу: «Ти знаєш, я відчуваю що треба їхати, бо краще не буде, буде все гірше і гірше. Давай їхати». Єдиний шлях був у нас через міст. Щоб потрапити до Києва, треба було подолати нашу річку Десну, яка досить повноводна і глибока, – це був шлях тільки через автомобільний міст. «Треба їхати, бо все може бути, міст може зруйнуватися в будь-який момент і люди тікають і нам треба теж їхати».

Але ж тоді і в Києві багато що відбувалось і теж запеклі бої були.

Річ у тому, що на той момент в Київ моя сестра поїхала десь тоді, коли ми поїхали до мами. 13-го, так вона 14-го вирушила у Київ. Якраз у ці числа Київ почали більше захищати повітряно.

Тобто були уже певні якісь домовленості, що Київ почнуть захищати, небо над Києвом. Казали, що в Києві більш безпечно. Але для нас я розглядала Київ як місто, де можна зупинитися. Я думала, якщо вийде, треба буде їхати далі, можливо, на західну Україну, можливо, у Польщу. Але Київ я розглядала як непостійне перебування, як тимчасове. Бо, розумієте, – для нашої області і міста, Київ була така точка, до якої можна доїхати і відправлятися вже кудись ще, по різним дорогах, по іншим вітках. А там на Волинь і на Житомир, на будь-які напрямки, головне – до Києва доїхати.

Ми мали такі розмови з чоловіком, через день намагалися. Він долав відстань через ціле місто, що було дуже небезпечно, – стріляли і бої йшли. Ну, але іншого виходу не було. Там мама, там ми знаходилися, і до речі, коли ми поїхали від мами його з тієї квартири, – недаремно. Тому що там почалася ще гірша ситуація, ще гірші обстріли. Вже почалися такі потужні установки. От він прийшов 18-го березня і сказав: «В нас сьогодні зранку люди займали чергу, машина привозила хліб і молоко. Стояла черга чоловік 30-35, був потужний вибух. Не знаю що було, – був касетний обстріл. Загинуло багато людей і то пішло в новини. Просто люди стояли за хлібом, були жертви, були крики, було, ну, буквально через дорогу, як виглядати з вікна. Страшне, шо там відбувалось. Були калюжі крові і таке інше…»

І тому ми почали шукати вже якісь засоби виїзду. Але річ у тому, що чоловік казав так: «Так, у квартирі небезпечно, але стіни захищають краще, ніж, наприклад, якщо ми сядем в якийсь автобус. Вже почалась гуманітарна допомога, яку привозили, і цими гуманітарними автобусами назад пакували людей, хто готовий. Ось, наприклад, ми слідкували у телеграмі, вайбері – там були групи, де кидали інформацію, що автобуси виїжджають на Київ. Але інформація була така: о 5-й ранку кажуть, що о 7-й треба бути з речами. Знов на свій страх і ризик. Ви на себе берете відповідальність, якісь волонтери такі-то везуть вас.

Мій чоловік був впевнений, що це – як рулетка, як пощастить, не пощастить виїхати з тими людьми. І тому для нас це не був варіант. Ми хотіли більш безпечного захисного транспорту, щоб виїхати. Я почала шукати і знайшла своїх кумів, які почали працювати волонтерами. Кума уже на початку лютого зібрала речі і виїхала, ще багато знайомих, майже всі мої знайомі, виїхали. І ми знайшли таких волонтерів – це були мої кумов’я, яким могли довіряти. Ми домовились на певну дату, вже з ними. Але домовились, що вони приїжджають гуманітарно з Києва, допомогу привозять, якщо вони приїхали – їх пропустила тероборона в Чернігів. Вони там вигружають гуманітарку, ночують.

Увечері кум подзвонив і каже: «Так, Кать, в 5-й ранку завтра, щоб ви були готові, виходьте мовчки сідаєте і їдемо на Київ». Ми знайшли такий вихід, чоловік погодився, що це буде для нас кращим варіантом, нам було на той момент куди їхати. Ми вирішили їхати до Польщі.

Отже, ви в Київ виїхали знаючи, що ви з Києва на Польщу? Як у Польщі ви уже знали, що будете в цьому домі? Тобто виїхали конкретно в ЗАІКС?

Розумієте, з початку воєнних дій в Польщі був один-єдиний друг мого чоловіка, який слідкував за подіями, вболівав і підтримував. Це директор театру «Друга стрефа» у Варшаві. Який навіть запропонував свою допомогу якщо що притримати. Ми розуміли, що то буде найкращий варіант, якщо ми не в Київ поїдемо, бо в Київ буде переповнений. Окрім того, що там теж були вибухи. Там ще й було багато людей, які туди, скажімо так, сховалися, наприклад, з Чернігівської, Сумської області. Ми вже розуміли, куди ми будем рухатися. Але наш пункт призначення був в Києві.

Коли ви виїхали із Чернігова?

Коли ми домовились з кумами, ми попрощались з батьками.

Але якого це числа було?

Це було 21 березня.

В Києві скільки часу ви були?

Ми зібрали речі, підготувалися. О 5-й ранку нас забрали кумов’я і ми поїхали. Була в мене така надія в автобусі. Невеличкий автобус, в автобусі були майже всі старі люди літні, молодих було лише ми, одна сім’я: я, Маргарита і чоловік. Всі інші були літні. Люди з котиками і собачками, які теж втікали. І ми зрозуміли, що ми ледь не остання сім’я, яка вирішила виїхати. І було сонечко.

Ми їдемо, їдемо, ми доїжджаємо до того автомобільного моста, і нам кажуть: «Моста нема, розвертайтеся і назад». Міст був дійсно пошкоджений, буквально трьома годинами попереду на нього було скинуто десь шість бомб і дві з них попали. Зруйнували такі величезні плити – міст був дуже пошкоджений якраз у середині. Звісно, водій повернув, мій кум. І в мене починається істерика. Я розумію, що єдиний ланцюжок, який об’єднує Чернігів з Києвом через річку, – це міст, і він зруйнований.

Водій заспокоївся і почав думати, в нас ще є пішохідний міст, він недалеко від автомобільного моста. Колись по ньому їздили автомобілі, але він досить старий і він має форму дуги, тобто він непрямий. Але він так збудований біля Речкового порту, як на долоні. Там річка трохи повертає і пішохідний міст – він як на долоні, він з’єднує лівий і правий берег, але його видно з усіх сторін. Коли ми під’їхали до того моста, він був цілий, і нам сказали, що є надія. Але тероборона каже, що це дуже небезпечно через нього їхати, бо це відкрита мішень для обстрілів, і нас завертають додому.

Ми повертаємось додому 21-го, обнімаємось з батьками, з якими прощалися буквально годину тому. І нам хлопці кажуть: «Ми вам не можемо нічого ні обіцяти, ні сказати. Ми самі не знали, що буде далі, ми теж тут застрягли. Ми були в Києві, возили гуманітарку. Ми не знаємо, що буде далі». Я випила заспокійливого, мені було дуже погано – знаєте, таке відчуття… Коли просто сидиш, чекаєш, і це дуже-дуже довго тягнеться, і не знаєш, що буде далі, що буде завтра, що буде потім. Як вибратися? Хто допоможе? Це було дуже складно.

На наступний день теж щось таке спонтанне було. Хлопці вирішили їхати. Ми куму подзвонили, і вони кажуть: «Ось через 20 хвилин виходьте з речами». Ми вирішили і сіли в більш-менш мікроавтобус. Поїхали знов до автомобільного моста, але ми ще взяли декілька сімей, одна з яких мала дитину десь 6-ти місяців. Що було дивно – дитина постійно плакала, тільки автомобіль зупинявся – дитина заспокоювалась, їхав – вона плакала. Не знаю, як це зараз виглядає, мабуть, це був якийсь знак.

Коли забирали цю сім’ю і інших людей, це проїхались 20 метрів блокпост, далі теж були такі зупинки. Ну, коли ми знов під’їхали до пішохідного мосту, там стояли пів години. Хлопці розмовляли з теробороною, вже кожен один одного знав, і був в очікуванні. Потім, кажуть: «На жаль все-таки ні, дуже небезпечно, і сьогодні теж ні». Знову розвозять тих, хто був в автомобілі, назад по домівках.

Мені на вушко кум як кумі каже: «Крім того, що ми не знаємо, що як далі буде, готуйтеся ще до гіршого розвитку подій. Готовтеся, що наступні ночі будуть дуже сильними вибухами, можливо, ще залізничний міст будуть руйнувати. Хоча він на стороні білорусів був вже замінований, залізничні колії, й готуйтеся ще до гіршого сценарію».

Ми вже повністю без надії повертаємось додому і довго думали, що зробити. І вирішили під вечір змінити наше місце перебування, ну, вирішили перейти до квартири сестри. Чому туди? Бо її будинок знаходився в такому поглиблені – він будувався в такій якби ямі. Зараз цю вулицю перейменували, називається Український хутір, там недалеко від Болдиної гори, від історичної частини міста. Цей будинок такий – він теж чотирьохповерховий, але він в такій поглибленій ямі. Ми вирішили, що нам буде більше безпечніше там, ніж в тому будинку, де мої зараз батьки, – там будинок більш на горі стоїть, там ще й електрика час від часу була, мали якусь підстанцію.

Ми туда перебралися, електрика побула, знов ж таки, два дні, знову попали, вбивали всю інфраструктуру міста. Дуже пошкодили на той момент водоканал і електричні мережі, і газову всю інфраструктуру. В деяких частинах станції залишаються без електрики, в тому ж числі ті квартири.

Як і коли ви все-таки виїхали?

Ми сиділи там до 4-го квітня і просто чекали, бо реально, не було ніяких шансів їхати. Чекали, коли понтонний міст буде, чекали бодай якогось виходу з ситуації. У нас закінчувались харчі, було холодно і, вибачте, в туалет у відро… Всі незручності, ми були брудні, ми їли там всяку їжу, готували, просто чекали. Був такий момент… Чому ми поїхали коли війська почали відступати від Чернігівської і Київської області? Тому, що ми вирішили поїхати, бо знали: сьогодні вони відступили, а завтра зібрали сили і прийдуть, тобто був певний ризик..

Тоді вже була можливість виїхати?

Як тільки вони відійшли, було безпечно, все, дали зелене світло: можете йти по пішохідному мосту. Вже почали дзвонити куми, що можна в мікроавтобусах. Пішохідний міст був безпечний для того, щоб його подолати. От 4-го квітня ми вирішили. Це не було рішення – все погано і ми втікаємо. Ми виїжджали з думкою про те, що, можливо, буде ще гірше ніж було. Можливо, цей жах повернеться.

Але це вже було 4 квітня?

Так.

Олександр мав легку контузію, коли фотографував. Тобто ви виїжджали, коли ваш чоловік був дещо травмований?

Він отримав цю контузію саме тоді, коли він долав шлях через місто до нас, провідувати. Він прийшов і каже: «Ось я йшов, був великий потужний вибух, я ліг і в мене з вух потекла кров, і я оглухнув». На одне вухо він чув, а на друге на три-чотири дні, мабуть, він не чув, – були такі моменти. Так, він мав легку контузію, і ми виїжджали з міста з його травмою.

Як довго ви були в Києві?

Коли ми приїхали в Київ… Як я б сказала – ми їхали туди, не знаю куди. Але знайшлися люди, знайшлися такі друзі друзів, які нас прийняли в будинку культури, нагадували, зігріли. Ми їм дуже вдячні. Пані Оксана Володимирівна з паном Віталієм – вони дуже добре до нас віднеслися.

Ми вже знали, що ми будемо їхати в пункт призначення – це Варшава – будемо їхати потягом. Ми не знали, якими потягами будемо їхати, або з пересадками або ні. Але чоловік все-таки взяв через електронний додаток, аплікацію, квиток. Ми прибули 4-го числа, а виїжджали ми з Києва 6-го, тобто ми там, по суті, були два дні.

І ви у Варшаві потрапили зразу до Заіксу (ZAIKS)?

Ні.

Ні?

У Варшаву нас запросив пан Сильвестр з «Другої стрефи».

Коли ви приїхали до нього, чи він вас поселив у ЗАІКС? Як ви приїхали до Варшави?

Ми 7-го числа перетнули кордон. Ми приїхали у Варшаву, нам дали адресу і ми потрапили до театру «Друга стрефа». Власне саме там він нас і поселив прямо в театрі в адміністративній частині. Це, можливо, для когось секрет, але майже кожен театр має адміністративну частини та зони відпочинку. Нас поселили в одній із таких кімнат. Ми там 7-го числа поселилися і перебували до того моменту, коли вже пан Сильвестр мав певні справи. Певні плани зняти там кімнату в зв’язку з фестивалем. У нього уже був робочий процес, він не міг нам давати цю кімнату. Бо, певна річ, люди працюють, і треба було поселяти людей, був фестиваль. Нам треба було звільняти кімнати і шукати інше місце перебування. Це було буквально за тиждень. Ми почали шукати варіанти у Варшаві і знайшли. Ну як знайшли, – це нам порадили товариство дому ЗАІКС. Нам запропонував один журналіст, звуть його Куба, це знайомий моєї знайомої, з якою я познайомилась у Варшаві випадково через інтернет. Наші маленькі ходили до школи потім разом.

Коли ви переїхали до ЗАІКСУ?

Ми приїхали 28 червня, ми приїхали сюди, нам зразу дуже сподобалося, ми були вражені, ми одразу відчули піклування, дуже гарні, теплі люди, персонал. Я побачила, що тут є такі самі українці, як ми. Познайомилися з ними. Ми виїхали з такого бурхливого місця центра Варшави в таке спокійне місце.

 З якими найбільшими складнощами Ви зіткнулися як людина з особливими потребами?

По-перше, коли ми приїхали в Київ, ми обирали саме потяг. Бо треба було більш такий короткий шлях, тому що йти там через вулицю долати якісь там перешкоди – для мене це дуже важко. Мене треба вести на вулиці за руку.

По-друге, коли ми приїхали до Варшави… Ну як, вдома чоловік бере на себе відповідальність. Він ходить в магазин, купує продукти, а мені потрібно десь два тижні, щоб звикнути до нових умов. В театрі я звикала до нових умов, вивчала, що де знаходиться, як чим користуватися. Це для мене стрес, це для мене важко. Як для людини з особливими потребами мені потрібно, щоб збоку знаходився мій чоловік, поруч обов’язково. Не так, щоб він десь пішов на цілий день працювати, а я там сама. Є ще дитина, з якою треба мати певні обов’язки, відповідальності. А дитина вимагає і те, і се.

Сюди ми приїхали, я відчуваю, що, наприклад готувати, допомагати чоловікові мені не потрібно. Але я звикала до цього приміщення, до цієї території будинку, ну, десь тижня два. Для мене дуже важливо мати певні умови, до яких мені треба звикнути, які я маю вивчити. От я знаю, що мені потрібно. Я скажу і ми йдемо там вдвох в магазин. Ми разом йдемо до їдальні. Робимо і те що стосується пересування по Варшаві. Ми проробили надзвичайно великий шлях з моєю діагностикою. То, що мій чоловік водив мене, як малу дитину, до тих лікарів, – то до першого, до другого, до третього.

Я правильно розумію, що Ви тут хотіли підтвердити статус інвалідності?

У нас була тут така можливість… Якщо тут можливо – мені запропонують якесь лікування. Ми вирішили, що мені потрібна діагностика. Можливо, польські лікарі мені запропонують якісь варіанти лікування, тому що в Україні мені, крім якихось ін’єкцій, які були вітамінні, нічого не пропонували в лікуванні. А в нас була якась надія, що, можливо, якісь методи лікування запропонують у Варшаві. Але коли ми пройшли повну діагностику обстеження – це був цілий місяць травень – у клініці на Черніковського, нам сказали, що допомогти нічим не можемо. Це було така трохи розчарованість. Ми не знали, куди рухатись далі. Потім після певних дзвінків у медичні служби ми вирішили, що потрібно мати польську інвалідність, щоб виходити на міжнародні рівні. Тому що Польща – країна Європейського союзу. Нам сказали: лікування нашої хвороби в Польщі – не сильна сторона. Та, наприклад у Німеччині є клініки, які знають, що таке така хвороба, і є певні методики у лікуванні. На той момент я знала, що Німеччина має справу з цією хворобою, також Британія має результати в області цієї хвороби. Нещодавно дізналася, що ще Індія.

Тобто у вас зараз є план, куди рухатися далі.

План, куди рухатись далі? Так, ми вирішили, що будемо підтверджувати польську інвалідність. Це багато українців роблять підтвердження, бо потрібно в чужій країні жити за чужими правилами. А це означає мати певні документи і певні статуси, саме за правилами цієї країни. Тому багато людей роблять польську інвалідність. Для нас це не тільки шанс, який відкриє для нас європейський шлях, стати на облік, мати якийсь апарат або окуляри – все це можна мати, коли ти реалізовуєш себе.

Ваша хвороба прогресує?

Якщо зір, то я знаю що це генетично. А слух я в Україні не досліджувала, на жаль. Слух погіршився відносно за останніх п’ять років.

Тобто, по суті, Ви зараз маєте шанс на призупинення хвороби? Чи, можливо, на видужання?

Саме на призупинення. Чому? Тому, що ця хвороба є генетична і вона не є виліковна. На жаль, це є дегенерація, руйнування всіх клітин. Цей процес не зупиняється, він йде на погіршення. Зараз не такий активний, але як я народила дитину, тоді був дуже активний. Але зараз цей процес іде, і ми шукаємо шляхи саме щоб призупинити максимально.

Що Вам дає цю силу і мотивацію, просто бути такою, як Ви є, не опускати руки, рухатися вперед попри всі складнощі?

Знаєте, мені здається, що я опинилася тут в Польщі невипадково, – така в мене інтуїція. По-друге, я вважаю, якщо в людини є шанси, хоч якесь світло вкінці тунелю, то їх потрібно використовувати. Треба добиватися. І коли в мене з’явилися такі можливості, ми з чоловіком вирішили діяти. Треба рухатись, треба діяти і це, мабуть, мені додає сил. Це коли тобі кажуть, у нас в Україні казали: «Ми нічим не допоможемо, ми нічого не маєм, живіть, радійте кожному дню і живіть собі далі». А тут реально є соломинка, за яку потрібно чіплятися, розвивати ці шляхи світла тунелю. Я вважаю, що моє здоров’я, ну, воно потрібно мені – я хочу краще бачити, у мене є мрії. Я наприклад, хочу навчитися водити автомобіль, якщо буде така можливість. Звісно, мене дуже підтримує моя сім’я, я дуже хочу бути сильною мамою. Не тпкою, що дитина водить за руку. Я за останні 10 років, мабуть, висиділась в цій декретній відпустці, мені хочеться щось робити, навіть працювати, можливо, щось створювати. Мати якусь користь для мене, це і є стимул. Це є боротьба, тому що, ну, просто сидіти склавши руки і не знаючи що робити, текти по течії – для мене вже не актуально. Для мене це вже… я дуже втомилася від цього.

А що для вас зараз є найважче в цій ситуації емоційно, що вас найбільше гнітить?

Для мене зараз в емоційному стані є найскладніше, що в Україні батьки. До речі, моя мама зараз проходить курс лікування, у неї підозри на онкологію. Ну для мене батьки, я 30 років була з батьками, вони завжди мене підтримували всюди. До речі, моєю хворобою в Україні більше займався саме мій батько, який як і до заміжжя, так і після заміжжя, ходив зі мною по всіх лікарнях. Тому для мене розлука з батьками – це певний сум, емоційно важко. Але я розумію, що так треба. Можливо, це на краще, що вони залишилися там в Україні, у них певне своє життя, а у мене своє життя. Певні свої цілі, які я хочу досягнути. Мої батьки дуже добрі люди, там залишилася свекруха, мама Олександра. Вони дуже гарні люди, але в них все-таки своє життя, свої певні проблеми.

Чи ви думаєте з сім’єю про повернення в Україну? Чи вже бачити себе тут?

Ви знаєте, я не можу відповісти однозначно на це питання. Я не відчуваю потреби повернення зараз в Україну. Я дуже сильно вболіваю за Україну, я дуже вірю. Я Україну не кинула, я не кинула своїх батьків, не покинула своїх друзів. Те, що я тут перебуваю у Польщі, не означає, що я втекла і сховалася. Я дуже переживаю за всі події, які там відбуваються. За своїх батьків, за свою сестру з племінницею. Але я відчуваю, що там в Чернігові я не принесу користі – ані для себе, ані для своїх рідних, близьких, ані для України в цілому. Моє поки що місце тут, – мені так здається, я це так відчуваю. Тому поки що я не можу відповісти, чи планую повернутися назад.

Ви кажете, що Ваше місце тут, Ви маєте на увазі в Польщі?

Так, я маю на увазі в Польщі. Звісно, мені дуже подобається цей ЗАІКС. Я називаю це санаторієм.

Але я розумію, що все життя мене тримати тут не будуть, що буде далі я – теж не знаю. Поки що мої плани на майбутнє – це перезимувати в Польщі, використати ті можливості, які дає Польща. Можливості бути тут українцям тут до 23.08.2023 року офіційно, використати, звісно, всі максимальні можливості, щоб досягти результатів у лікуванні – це дуже важливо для мене. Це велика ціль мого життя.

Якщо я була в Чернігові просто мамою і текла по течії, то зараз все змінилося – в мене є цілі. У мого чоловіка є певна робота у Чернігові – дистанційно. Він мене підтримує, він поруч зі мною робить все, щоб рухатись зі мною по цій стежці, скажімо так, до одужання, результату, поліпшення зору. Я йому дуже вдячна, що він робить всі документальні, телефонні справи. Всі питання без нього я, звісно, я навіть половини не зробила б. Тому я дуже вдячна. Він теж розуміє, що для мене це дуже важливо.

Розкажіть кілька слів про доньку. Що в ній війна змінила?

Я вважаю, що поки що в нашої доньки є досить непогані умови. По-перше, у неї є мама і тато. Багато хто сюди приїхав без батька, і тому для багатьох дітей це дуже важко. Бо тато на відстані і мами скучають, і діти скучають, дуже важко психологічно в іншій країні вся ця розлука. Переживання за тих батьків, що, наприклад на передовій, що захищають і ризикують своїм життям. В доньки нашої – і мама і тато. Для неї це найкращий варіант, вона має підтримку двох батьків, вона має виховання двох батьків. Тому для неї ця адаптація трохи легша, як для інших, наприклад діток які потрапили у Польщу.

Ми, коли приїхали, перебували у «Другій стрефі», ми шукали для неї школу – щоб вона мала якесь спілкування. Ми знайшли таку чудову школу – де були українські діти. Де дітям психологічно допомагали, підготовляли за допомогою якихось екскурсій, прогулянок і т.д.

Багато було в її школі психологічної допомоги?

Це приватна школа, там дуже гарна директорка, яка знайшла фінансування для діток з України. Щоб вони мали змогу навчатися і психологічно адаптуватися у Польщі. Тому для неї на початку квітня-травня було зв’язано з адаптацією у Варшаві, її знайомство, що дітям цікаво, те що їх відволікає, відводить від такого стану депресії війни у стан радісних подій

Тому це було на початку. А тепер ми опинилися тут у ЗАІКС. Це, безумовно, гарна природа, нам дуже тут подобалося. Знаєте, ми тут трохи почуваємо себе як дома. У нас, наприклад, Чернігів – це невеличке місто, ось тут як в Чернігові – на вечір пустіють вулиці, менше рух транспорту, затишно як у дома. Тут вона теж адаптувалася, їй дуже подобається, почалася школа. Якби не було ніяких просвітлень на лікування, можливо, осінню ми б повернулися назад додому. Але там в Чернігові досі тривають воєнні події, утеплений сезон буде відсутній, і я кажу – можливо.

Тому для неї, я вважаю, це є дуже гарний варіант, що поруч мама і тато. Те, що вона має чудові умови для життя, у неї це є чудовий досвід, вона пішла до польської школи вчитися іншої мови, іншої культури і отримувати інше знання. Знаєте, навіть якщо порівняти з українськими знаннями в освіті, це чудовий для неї досвід буде в майбутньому. І я вважаю, що якраз ці ситуації, що склались для неї як для дитини – це дуже добре.

Ситуація: вона скучає за бабусею і дідусем – хто ж не скучає? – за котиком скучає, за папужкою. Але, розумієте, я вважаю, що треба відкриватись і використовувати можливості, які тобі дає життя. Якщо так вже сталося, що ми вже тут, то треба не сидіти на місці, а щось робити, рухатися, і навіть як у мене не було хвороби і так сталося, що ми мали б тут далі існувати, треба рухатись, щось робити, бо інша країна. Зрозуміло, що Польща – країна, в неї свої трабли, своя історія, свої закони, мова, і це означає, що ти маєш розвиватися, адаптуватися під цю країну. Якщо ти маєш намір тут залишитися, просто сидіти і відпочивати, нічого не робити (а там – війна) і просто кажуть, як на курорті. Ну, курорт, рано чи пізно, закінчується, і цьому багато випадків, бо багато людей повернулося на Україну. Мабуть, не хотіли, не було бажання далі рухатися, далі чіплятися, може, вони вирішили повернутися додому тому, що у них плани на певне життя в Україні.