Катерина

Катю, передусім хочу тебе попросити і запитати, коли закриваєш очі і думаєш про Маріуполь, що ти бачиш?

Перше що я відчуваю і бачу, це море і чайки. У нас найбільша кількість птахів це були чайки і вони немов символ нашого міста. Без моря… море – це звичайна наша річ, яку ми бачили щодня, тому без моря важко жити навіть зараз.

А руїни бачиш?

Руїни не хочеться бачити, руїни не в спогадах про місто, руїни зараз в реаліях. А спогади про місто це щось добре, це щось світле. Це драмтеатр, це парк навколо драмтеатру, де завжди пахло свіжою травою. В нас дуже сильно доглядали за газонами, за ялинками. І завжди був запах свіжої трави. Ось той запах, я напевно, не забуду ніколи.

Ось ти сказала драмтеатр, про нього згадала. Це ж той драмтеатр, фотографію якого з повітря бачили в різних країнах світу. Так? Там де було, до речі, російською спеціально було написано, щоб не кидали росіяни бомби «ДЕТИ». Ти про цей драмтеатр, так?

Так. Цей драмтеатр – це жахливий терористичний акт, який вчинили російські льотчики і цих російських льотчиків ми будемо пам’ятати все життя. Що це найгірші і найжорстокіші створіння, які бачили, вони чітко розуміли, що там діти, що там люди. І вони мали координати і вони знали, де знаходяться саме цивільні люди. І де вони переховуються.

А ти була в тому драмтеатрі?

На момент війни, я слава Богу, там не опинилася. Драмтеатр також був в моєму житті, в мене там був випускний. Це було якраз минулий рік. У нас там було вручення атестатів. І святкова частина. І звичайно, як усі ми ходили в драмтеатр на зимових канікулах, влітку. Бачили різні вистави, бачили балет. У нас була дуже професійна група балерин. Там було завжди цікаво і завжди було людно.

Часто записуючи інтерв’ю для цього проєкту ми чуємо розповіді людей, біженок, які вимушені були тікати з України і сюди приїхали, в Польщу. І вони пригадують початок Великої війни. Бо війна почалася у 2014 році, а 22 лютого це її продовження і момент коли вона розлилася на територію всієї України. Вони пригадують 5 годину ранку. Я знаю, що у вас в Маріуполі Велика війна почалася раніше, так?

Так, велика війна ще почалася до її оголошення. Це була десь друга ночі. Почалися артобстріли мікрорайону Восточний (Східний) і в принципі всього лівобережного району міста. А також були ракетні удари по станціях ППО, по аеропорту маріупольському. Це було неподалік мене і вже під ранок ми дізналися, що там є жертви, на сусідніх вулицях від нашого будинку.

Ти можеш згадати цей день, цю ніч, цю другу годину? Як це відбувалося, де ви були?

Ми всі були як і зазвичай вдома. Це ніч, всі спали. Я прокинулася від того, що мій батько він був викликаний за тривогою, як військовий. Він вже зібрався і тільки моя мама встигла з ним попрощатися. Я не встигла. Я прокинулася і одразу в новини, одразу в Телеграм і там в маріупольських чатах вже почали писати по районах, в кого спокійно, в кого вже стріляють, хто вже бачить якусь техніку. А потім ми вже побачили виступ диктатора Путіна і зрозуміли, що почалася повномасштабна війна і що вже бомблять не тільки Донецьку область, а й всю Україну.

Вибухи ти чула також?

Так, вибухи… В мене почалася трошки не те щоб паніка, а сльози почали… бо мене флешбекнуло в 2014 рік, бо такі ж самі вибухи, така сама частота вибухів, просто вони не зупинялися. Всю ніч… вони одразу знищили мікрорайон Східний, який найближче був до лінії фронту. Вони почали його винищувати і посипалися картинки, посипалися відео палаючих квартир, будинків, багатоповерхівок, офісів. Знову, немов ти опиняєшся у 2014 році.

Давай нашим слухачам пояснимо, що в 2014 році маріупольці вже раз пережили окупацію. Місяць місто, передмістя знаходилося під російською окупацією.

Так. І 13 червня 2014 року ми були визволені тоді ще це був батальйон Азов і добровольці та підрозділи ЗСУ вони звільнили тоді наше місто і відігнали ворога. Вони нас захищали всі ці 8 років, вони стояли, вони нікуди не відходили. В основному це були маріупольці, військові, які захищали місто завжди. Це були маріупольці і інші люди з інших регіонів України. Маріуполь був готовий, ми знали, що війна поруч, що війна триває всі ці 8 років. І для нас не було неочікуваним те, що на Маріуполь пішли. Для нас було неочікуваним те, що пішли із Криму, що пішли із Білорусі, що пішли на Харків. Це стало дуже важким моментом для нашого міста.

Скільки тобі було років, коли ти першу окупацію пережила? 11?

10 років. Я 2004 року. Ми якраз писали українські іспити в 4 класі і я пам’ятаю як ми сиділи за партами і наші вчителі сказали: «Діти, не переживайте, ми українці, ми не забуваємо хто ми», і тоді до нас прийшли волонтери, це були перші-перші волонтери. Ми малювали листи, малювали картинки і відправляли гроші, ті кишенькові гроші, що нам давали, по 5 гривень. Ми вже тоді скидалися. А в цей час наші вчителі закладали нашу школу мішками з піском та заклеювали вікна. Потім, коли я вже прийшла додому зі школи, я вже бачу, що й мама заклеює вікна… Було усвідомлення того, що щось вже починається. Але, маленька дитина тоді ще не розуміла, бо у нас який приклад… В нас приклад Друга Світова війна і все. Слава Богу до цього ми ще не знали, що таке війна. От тоді, напевно, наше дитинство, таке, як має бути вже трошки закінчилося, бо ми почали збирати гроші для наших військових, а не на цукерки, не на ляльки і щось інше.

А ти сказала, що ви для них збирали гроші і писали листи, ти пам’ятаєш, що ви писали в тих листах?

Ой, ми писали… Це ж було прям саме перше-перше, то ми просто бажали здоров’я, бажали успіхів…. Ми навіть не розуміли проти кого вони борються. Ну, росіяни, Росія, ми ж Маріуполь не так далеко від кордону з Росією і для нас завжди було це ніби наші сусіди, щось таке.. У нас там є у всіх родичі і ми не розуміли, як так може бути війна. Ми просто бажали нашим військовим здоров’я і тоді вже з’явився Червоний Хрест і ЮНІСЕФ в нашому житті, які почали нас вчити, як ховатися від артобстрілів і вже в 10 років я знала, що таке Град, що таке Смерч і знала, як від цього ховатися, де б я не була. На вулиці, в школі чи вдома. Сама, з батьками. Тобто, механізм порятунку, механізм захисту свого вже був в моїй голові з 10 років.

Ти в свої 17 років вже пережила дві окупації російські. Чим ось та перша відрізняється від другої? В чому відмінність?

Перша була… Мені здається, що в першій не було прям такої яскраво вираженої ідеї, тоді вони просто намагалися зробити оту якби Новоросію і щось воно незрозуміле крутилося. Ніхто тоді не розумів. І тоді я не бачила росіян. А в цю окупацію я їх побачила і знаєте, є у людей в їх очах людяність, щось, що робить нас людьми. А в їх очах, вони… неможливо сказати, що вони люди. Бо вони нам сказали, написали: «Це вам за то, что вы хорошо жили», вони нам сказали: «Вы, хохлы, вы совсем обнаглели», «Почему вам можна, а нам нельзя хорошо жить, значит и вы не будете». І вони це казали нам, дітям, батькам. Вони вкрали у мого дідуся машину, ноутбуки і вони застрелили собаку дідуся, німецьку вівчарку. Вона була у вольєрі і вони просто спеціально випустили… Він собачка хороша, він не кидався на них, він просто побіг гратися і вони три постріли в серце зробили. Він швидко помер. Вони на паркані написали «За Донбасс». Хоча, якщо так подумати, то Маріуполь це не є Донбас. Донбас це Донецький басейн, а Маріуполь це є Приазов’я. Ми взагалі ніяк не пов’язані з цим. І в них немає усвідомлення того, що ми також були на лінії фронту, на лінії розмежування, але чомусь Маріуполь розвивався, бо це була Україна. Ми розвивалися, бо українці роботяща нація, бо як ми можемо сидіти, як ті росіяни в своїй халупі і нічого не робити. Всі завжди знають, що потрібно працювати, щоб щось мати. Потрібно думати наперед, думати на майбутнє. А в них такого усвідомлення немає. Вони приходили до дідуся, вони були поранені. Вони змушували давати їм ліки та воду і вони такі питають поміж діла «А что это у вас тут, начальники живут?» і показують на район, де ми жили, в нас приватний сектор. Дідусь каже: «В смысле начальники?» – «У вас там такие крутые дома, наверное, это начальники вашего города». Дідусь каже: «Та ні, це звичайні люди. Хтось в порту працює. Моряки, вони все життя працюють, заробляють». Той каже: «Да? Ну не похоже это как-то». Такі люди, навіть людьми їх важко назвати. І виглядають вони, чоловіки, я їх бачила дуже багато, вони не виглядають навіть як чоловіки… просто це важко пояснити. Я думаю всі бачили цих Чмонь на картинках. Вони справді такі.

За цей період, з початку Великої війни, ви були до 15 березня в Маріуполі. Переховувалися, три тижні в підвалах провели, ховаючись від бомб. Що найгірше ти бачила?

Напевно що є два моменти. Перший був безпосередньо в Маріуполі, коли я побачила голодні очі. В нас, треба розуміти, що магазини десь закрилися на другий чи третій день війни і взагалі не було можливості знайти їжу. Ми мали запаси якісь. Потім ми виходили на вулицю, це було вдень, бо ввечері вже не можна було. Я бачила жінок, я бачила дітей, які намагалися знайти хоч якусь хлібинку, хоч якусь їжу, ходячи по вулиці. Це було моторошно. Дивитися, як люди з нормальних, звичайних людей 21 сторіччя перетворилися на людей, які були в Другу світову війну. А це більш таке… психологічно важко. А саме так, найстрашніше це було, коли я вже їхала по трасі і я їхала за водієм, за мамою (під час евакуації) і моя сестра сиділа посередині, я її прижала до себе і закрила очі, бо я бачу що розстріляні колони. Перше що я побачила згоріла машина, в ній було три людини. Водій, це був батько, мама поруч і дитинка. Їй був рік або два. Вони згоріли живцем, я просто розгледіла силует тіла дитини, це перше, що я побачила. Потім я бачила відірвані ноги, чоловіка. З який вивалилися кишки і вони були по асфальту розмазані. Купа машин, які просто були на узбіччі. Це були машини, які виїжджали в перші дні. І їх просто розстрілювали з Градів. Це цивільні машини і останню жертву, яку я бачила ми вже були на в’їзді до Запоріжжя, там було заміноване поле, а ми не знали цього і ми теж поїхали по ньому. Це була ніч і вийшов місцевий житель з Василівки і він на нас кричав і казав ви що не бачите он там жінка підірвалася. Він показує і там тіло жінки просто на дротах повисло. Це був останній труп, який я бачила вживу. Сподіваюсь, більше не побачу такого. Тому, оце було важко. Це було страшно думати просто про те, що скоріше за все, ти можеш просто не доїхати. Ми думали до останнього, що ми помремо. Бо у нас була розмова з дітьми ще в підвалі, це були десь середина нашого перебування. Перші дні березня, ми взяли дітей і в нас була розмова, якщо ми загинемо, що їм робити, куди їм йти, бо було чітке усвідомлення, що ми не виживемо і діти також це розуміли. Вони розуміли, що вони можуть померти і для них.. Вони намагалися це не сприймати, але вони щоразу, як чули вибухи, а це було кожну хвилину, вони розуміли, що в будь-який момент… І ми намагалися триматися разом, щоб або померти одночасно, або надавати якусь допомогу.

А діти це хто? Це твоя сестра, якій 12 років?

Так. І двоюрідні в мене є братик і сестричка, їм по 11 рочків. Ми були всі разом, нас там було 9 людей. Ми всі родина, просто наша родина і родина моєї мами сестри. Ми всі були поруч, бо гуртом легше. І в нас не було вдома підвалу, нам взагалі не було де ховатися. Перші години війни, в нас дім двоповерховий, ми ховалися під сходами. Але ми жили недалеко від аеропорту і вже дім просто трясся і ми розуміли, якщо ми тут довго залишимося, то ми не протягнемо. Тому ми в цей же день перейшли до моєї тітки.

Вона мала підвал в дому?

Так. Це навіть не в домі поруч. У нас сад, газон і ось там був сарайчик і там був підвал для закруток. Ми ж коли будували наші будинки, ми ж не думали, що буде війна і не готували… Я вже знаю, що коли я буду будувати свій будинок, в мене буде спеціальний підвал з вентиляцією, правильно укріплений. А там були просто закрутки. Їх в перші, десь о 6 ранку почали готувати підвал. Дістали весь мотлох, занесли лавочки, але треба розуміти, що той підвал був такий маленький, що ми три тижні війни просиділи. Ми спали сидячи. Ногами ми дотикалися один до одного. Їх неможливо було розтягнути.

Скільки вас там людей сиділо?

Дев’ять. І то було дуже важко. Перші дні було більш-менш нормально, бо було світло. І я хочу подякувати нашим комунальникам, не знаю чи почують вони мене, бо це справжні герої. Наші електростанції бомбили з першого дня. Але вони їздили і вони ремонтували десь до 28 лютого. І їх бомбили і дуже багато наших комунальників загинуло і вони просто нереальні люди, вони дали змогу нам хоч трохи ще нагріти наші будинки. Підзарядити телефони. У нас там духовки, все ж електричне, то нам потрібна була електрика. Завдяки цьому і вода була, щоб насоси качали. А потім 28-го зникло світло, вода на наступний день зникла. І 2 березня зник зв’язок. Ось це сталося найгірше, що може тільки бути. Бо остання новина, що ми побачили, що заходять до Києва, що в Києві вже на Оболоні танки. Що вони у Вишгороді, в Бучі. Ми маємо повідомлення, що там вже все захоплено. Нам кажуть, що Харків напівоточений. І все, зникає зв’язок. Ти просто сидиш у вакуумі, ти розумієш, що скоріш за все рятувати зараз не тебе. Ми просто сиділи і Київстар одразу зник. Був ще інший Vodafone, там ми могли тільки дзвонити. В нас був останній дзвінок батьку і він нам сказав: «Ховайтеся і їжу економте по максимуму, бо будете потім гризти землю». Ми спитали стосовно евакуації в перші дні, він сказав, що у нас шанс вижити 50 на 50 в цій дорозі. Він сказав, щоб ми вирішували самі: «Я не можу вам ніяк допомогти».

Це другого березня розмова була?

Так, це була остання розмова і потім все. Батько, я потім виявилося, був вже в зовсім іншому районі міста, неподалік від Азовсталі. І він нам взагалі ніяк не міг допомогти. І він не знав, чи живі ми, чи вже мертві. А потім з 4 почали бомбити вже сусідній мікрорайон. У нас така в Маріуполі місцевість, холміста. І ми бачили де стоять росіяни і ми бачили, що саме вони обстрілюють Градами мікрорайон Черемушки. І я оце бачу, це мікрорайон мого дитинства, я там народилася і ходила в дитячий садок та перший клас. Я просто бачу, як квартири дев’ятиповерхівки, як маленькі вогники. Так хоп-хоп, спалахують. І все, потім виявилося, що там були люди. Бо їм не вистачило місця в підвалах і дуже багато людей згоріло живцем. Там просто весь мікрорайон просто згорів з 4 по 6 березня. Його потім ще обстрілювали. Але там були просто руїни, але вони все одно обстрілювали. І люди жили вже в згорілих підвалах. І ми це бачили на власні очі і ми розуміємо, що вони йдуть по колу і що ми наступні. Так і виявилося, 6-го березня зник газ і все. Ми розуміємо, що на вулиці мінус 10, сніг і ми взагалі без будь-якого тепла. Але був такий момент, 7 березня, саме в нашому районі була тиша. І ми сиділи, в домі ще. Ми зайшли вдень у дім, я сиділа і ми кажемо, може вже все? Бо 6-го були дуже запеклі бої. Ми кажемо, напевно їх вибили. Брат каже, що зараз тато ваш приїде і ми дізнаємося про перемогу. Зв’язку немає. А потім 7-го з вечора почали обстрілювати нас, ми вже чекали в будинку, бо в підвалі було дуже холодно і пробирало так, коли кістки ламає. Я ніколи не відчувала такого холоду, а ось тоді я відчула, що означає, коли від голоду ламає кістки. Просто ноги не те що тремтіли від холоду, а от сама кістка вона так боліла. Немов ти зламав її, але просто від холоду. Ми вирішили, що ну вб’є так вб’є, але ми ризикуємо просто померти від холоду. А в домі не мінус десять, а плюс десять. Це вже краще ніж на вулиці. 8 березня, ми думали, що це свято жіноче, але виявилося, що ні. О 12 годині наш будинок обстріляли з мінометів, але ми вирішили ще раз перечекати, хоча вже повилітали шибки, вже двері були вибиті вибуховою хвилею. Але ми думаємо, ну, ще почекаємо. Вже десь о другій дня ми спустилися в підвал і тоді почався бій, в якому ми думали, що ми не виживемо. Бій проходив через наші будинки, тобто, наші будинки це були позиції наших військових, українських. А сусідня вулиця це були позиції росіян і просто через нас були стрілецькі бої. І той момент, коли одночасно лунає черга автомату, лунає гвинтокрил, лунають міномети і Гради. Це все одночасно і ми не могли уявити, ну як це все може бути одночасно, чому вони стріляють з автоматів? І там бій йшов три дні. Зазвичай у нас так проходили бої, що вони б’ються десь з четвертої ранку до десятої вечора. Потім в них тиша. Бо вони теж люди, їм треба якось трошки відпочивати. А тоді бій був три доби. Навіть в туалет, ми і так майже не ходили, бо в нас розпорядок дня був такий, що ми їмо один раз в день і один ковток води зранку, для дітей один ще ввечері. А дорослі п’ють те що є, там соки чи щось таке, щоб дітям більше чистої води залишилося. А їжа, нас врятувало те, що ми неподалік від порту знаходимося і нам привезли 9 буханок хліба в перші дні війни і вони… Також флешбек у часи Другої світової, хліб у вигляді цеглини завернутий у папір. Він вже був такий дубовий, черствий, ми його навіть не кусали, ми його смоктали. Бо неможливо було його угризти. Мазали варення на нього. Пам’ятаю, ми з братом сиділи і нам так хотілося м’яса. Я хотіла якусь курку чи стейк. Ми просто говорили про те, що б ми їли зараз. І ми вирішили на той хліб намазати соус теріякі ніби як до м’яса. З’їли і так тоді смачно це було. Це просто немов щось таке божественне було. А зараз я спробувала це знову і це така гидота. Тоді було важко сказати дітям, що не можна їсти більше. У нас була маленька чашечка (пасочка) така, вона така як дітки в пісочниці граються. І в нас було дві такі чашки і ми навіть не замислилися над кольорами, а вони були жовта і блакитна. Але так просто співпало. І нас було 9 людей і ми ділили одна чашка на 5 осіб і одна чашка на 4 людини. І це було вдень, по ковточку води. Неможливо пояснити дітям, що немає більше… Бо в нас були запаси, ми зробили запаси води, але нас багато і вони не вічні. Потім десь всередині нам довелося пити воду зі стічних труб, те що з даху стікало ми почали вже пити. Кип’ятили на мангалі на вулиці, щоб не отруїтися. Я ніколи тепер не забуду той смак води, вона на смак, як коли таблетку п’єш від голови і вона така гірка і не можеш її проковтнути. І ось така сама вода на смак. І ми її малиновим варенням калашматили і все одно, вона була як морська вода і з варенням. Але доводилося пити, бо просто організм мав щось отримувати, щось рідке.

Катю, а ти розповідала, про постріли, про ті березневі страшні дні, коли стріляли на вашій вулиці. Я правильно зрозумів, що ти відрізняєш звук автомату, кулемету, Граду?

Я навіть більше скажу, я відрізняю, коли вихід, коли прихід. Але так всі українці. Всі українці, які зараз на лінії фронту, або вже пережили це, навіть в тому ж Києві вони розуміють коли це ППО працює, а коли це летить ракета. Так, це такий досвід на все життя. Я тепер відрізняю, можна зрозуміти. Я знаю, що є міномети 80-го калібру, є 120-го. Які снаряди, як падають. Без цього було б важче вижити, бо ми рахували… Ми вже знали, тому що у 2014 році нас ЮНІСЕФ навчив. Коли ви чуєте вибухи, нагинатися, закривати вуха і відкривати рот, щоб не контузило. Тому ми всі це знали вже, не треба було десь читати, дізнаватися. Ми закривали вуха, відкривали рот, але треба було інколи слухати звідки вильоти, бо якщо є виліт з нашої сторони, то обов’язково буде приліт десь через секунд 10. Або Град, я запам’ятала, що якщо ви чуєте звуки як він летить, то це вже прилетіло. Вже бігти не треба. Град вилітає і він летить десь 13-14 секунд до точки. Ми рахували ці секунди. Але це було потрібно, щоб просто не зійти з глузду.

А який звук найстрашніший?

Звук дрона. Бо якщо літає дрон, то буде бити арта, бо вони розвідували і потім вже… Я не знаю чи то були наші чи не наші, але якщо літає дрон, то зараз буде пекло. Особливо, якщо він прям над тобою літає, значить щось вони вивідують. Тому було так моторошно. Мені пощастило, що я не жила в самому центрі, бо найстрашніше це були авіаудари. Сказати, що ті льотчики, я не знаю як цих людей назвати, я була в момент, коли вдарили по пологовому і по лікарні, ми бачили це, але ми не одразу зрозуміли, що то по лікарні, бо ми не могли уявити, що вони вдарять саме тоді. В нас лікарня була така гарненька, жовта, зелена. Вона була нова, там завезли нове обладнання в цьому році. Вони там все зробили, капітальний ремонт і вона була дуже яскрава і її було неможливо не помітити, що це лікарня і у них були всі координати кожної лікарні, кожної якоїсь станції. Росіяни про це знали через наших зрадників. Коли вони вдарили, ми не повірили. У нас був сусід, він поїхав на велосипеді в місто, щоб вивідати якісь новини. І він приїжджає і ми кажемо, ну що? Розповідай. Він так зупинився, став і каже дайте мені 5 секунд, він стоїть і ми бачимо по очах, що вже все. Він каже: «Там люди уже с луж пьют, я не знаю что нам делать». У нас перехід є підземний біля драмтеатру, він каже, що там воронка в 4-х поверхову будівлю. Це все авіабомби. І це найстрашніше. І потім вже в останні дні мого перебування там, ми просто вже виходили і тоді почалася та весна, коли небо таке блакитне-блакитне, сонечко. Ми виходимо і я бачу як зі сторони Криму і навпроти нас місто Єйськ через море і як з тих двох місць вилітають літаки і вони летять. В одному літаку дві бомби було. Вони кидають. Ми просто рахували хвилини і ми нарахували там вдень 80 літаків по дві бомби, це як мінімум. І це тільки літаки. Там ще були РСЗО, там були стрілецькі бої так само. Але події в самому місті були жахливі. Я знаю, що коли захоплювали район 17-й, там була друга лікарня і там половина лікарні були цивільні і половина наші військові. І вони вивели всіх військових, які не прописані в Маріуполі і просто їх розстріляли. Вони розстріляли людей поранених і без зброї. В Маріуполі не було такого, як в Бучі, масового зґвалтування чи катування, там було більш жорсткіше. Там було цинічне вбивство не десятка людей, а тисяч. Вони за раз могли покласти, от як в драмтеатрі, тисячу людей під землю. А зараз вони, коли захопили місто, сказали, що там немає жертв. А у них запитали що ж так смердить на драмтеатрі, вони сказали, що тут риба зберігалася. «Тут риба хранилась» і вони це все засипали хлоркою та залили бетоном і ми вже ніколи не дізнаємося скільки там було жертв і хто там загинув. Але там, за розповідями місцевих і тих хто там були та вижили приблизно тисяча померла тільки в драмтеатрі. А по місту, як наша офіційна влада каже 25 тисяч, але зараз в Іллічівському морзі зареєстровано офіційно кого впізнали — 87 тисяч та кого не впізнали — 26 тисяч. Це понад 100 тисяч. Але це тільки ті, кого дістали. Братські могили викопували наші полонені з Азовсталі. Їх змусили це робити. І потрібно розуміти, що зараз під завалами ще також знаходяться люди. Там ж/д вокзал, неподалік є лікарня і там за один раз під будинком залишилося 200 людей. Коли я бачила рештки тіл чи обгорілі тіла… це не просто мертва людина, це дуже жахливо виглядає. Коли це вже сонечко, коли воно вже гріється… про це важко говорити, але епідеміологічна ситуація, яка виникне зараз і вже виникає вже в Маріуполі. Ці хвороби, які виходять назовні… це просто жахливо. А так Росія вбила десь понад 100 тисяч, я думаю.

А скільки жило людей в Маріуполі?

Офіційно десь півмільйона, але було трошки більше, десь 550 тисяч. Як мінімум кожен п’ятий житель міста загинув. Трупи просто валялися на дорогах, ми їх бачили. На нашому районі, чоловік просто пішов до сусіда за кашею для собаки, пшоном… Просто вбило. І він просто залишився валятися на вулиці і ніхто не зміг взяти то пшоно. Всі хотіли їсти, але вони не змогли взяти у трупа з рук то пшоно. Ми бачили його, ми підходили. Ми просто подивилися на нього, але не змогли взяти. Я знаю родину, вони жили на сусідній від нас вулиці. Родина: мама, папа, три дитинки. І ще з ними були їх батьки. Мама пішла готувати і прилетів снаряд поруч з підвалом де вони ховалися і вибуховою хвилею вбило всю родину окрім мами. І вона приходить… А коли вибухова хвиля, це вбиває з середини, нутрощі вони відриваються. Кров з рота, з вух, з очей. І вона просто прийшла і побачила своїх дітей, чоловіка, батьків в такому стані і вона просто зійшла з глузду. Дуже багато людей, є офіційна статистика, в березні місці було кожного дня від 60 до 80 випадків самогубств. Люди просто викидалися і вчиняли самогубство, бо всі просто хотіли, щоб це зупинилося. Я думаю, що всі про це думали. Всі думали, бо просто хотілося тиші. Я пам’ятаю по собі просто хотілося, щоб це все зупинилося. І ти розумієш, що ти нікуди не втечеш. Ти як отой тарган, немов над тобою досліди якісь проводять. І ти просто задихаєшся і голова гудить від постійних вибухів. І ти хочеш, щоб все це нарешті закінчилося. Люди, особливо похилого віку, вони розуміли, що вони не виживуть і вони просто викидалися. Була пара, також знайомі, вони не змогли одночасно. І вони просто розійшлися по кімнатах. І він з одного боку, а вона з іншого. З багатоповерхівки. Було просто таке, що жінка була в квартирі і в квартиру попала ракета на поверх нижче і вона вже… А рятувальників немає.. І вона просто зрозуміла, що вона тут застрягла і стрибнула. Насмерть розбилася. Були випадки вбивств за їжу. Сусід, неподалік був, в нього був племінник і вони не поділили шматок хліба і він його сокирою зарубав. Люди просто вбивали за шмат хліба. Люди вбивали за літр чистої води. Там і зараз, в Маріуполі, така ситуація, що ніби ось ця міліція їх, але вони нічого (не роблять). Зараз в Маріуполі є маніяк. Вже вбито 9 жінок за цей тиждень, в них виколоті очі. Там просто люди зійшли з розуму і вони просто вбивають і це ніяк ніким не регулюється.

Бо немає держави.

Так, немає держави, немає ніякої структури. Там є ніби, але це взагалі нічого. Вони кажуть, що це фейк.

А ти звідки знаєш інформацію про маніяка?

Це є в наших маріупольських групах, але я не дуже вірила, що це правда. Але вчора я зустрічалася з другом, він якраз тільки що виїхав з окупації, він поїхав далі в Німеччину. З ним поруч була жінка, вона працювала в морзі, в Маріуполі. І вона жила в тому районі. Це все відбувається на 17-му, на 23-му. І вона підтвердила мої слова, що це відбувається. Тобто там повне беззаконня, людина може просто вбити людину і нічого їй за це не буде. За мародерство я не кажу, бо це вже норма. Там просто все знищено.

Я хочу повернутися до періоду окупації. Про що думаєш, про що ви говорили, коли сиділи в підвалі, а над вами бомби, ракети, дрони.

У нас три дитинки, вони ще маленькі трошки. І в нас був пластилін, і у мого батька був день народження 13-го березня, і ми кожного вечора готували вечерю з пластиліну, бо не було, що їсти. І ми ліпили хто що хоче їсти. Хтось вареники ліпив, хтось бургери. Ми ліпили і казали, ну ось у нас сьогодні така вечеря. І от у нас була святкова вечеря на татів день народження.

Які страви ви наліпили на татів день народження?

Ми торт зліпили. В нас був такий рожевий пластилін, він дуже прекрасного кольору і ми зліпили таких триповерховий торт і свічки там зробили. Ще ліпили найбільший український літак у світі Мрію, ми знали, що її вже немає. Ми ліпили Мрію і зброю якою будемо захищати нас. У нас були Джавеліни, автомати. А розмовляли ми вже на той момент… Ми думали, що ми скоріш за все вже не виберемося, що ми тут назавжди тут залишимося у тому підвалі. Але в якийсь момент з’явилася надія, в останні дні, що можливо все ж таки вдасться втікти і ми знали, що поїдемо точно у Варшаву. Бо нам було куди сюди їхати. Ми говорили про те, скільки ми МакДональдзу з’їмо. У нас всі розмови були про їжу, ми так хотіли їсти. Я ніколи не забуду… коли хочеться їсти, то живіт просто вурчить, а тоді були такі спазми, немов твій шлунок склеївся і дуже боляче було. Думали про їжу, думали, як хочеться чогось гарячого. І вже в останні дні, коли почали бомбити місто з літаків, а в нас вже перестали так сильно обстрілювати, тільки вночі. Ми вже виходили і ми на мангалі готували картоплю, у нас була картопля своя. І це перше за 20 днів, що ми з’їли гаряче. Кожному по 1 картоплині було, вона була така обвуглена, чорненька. Діти ось зараз кажуть, що таку смачну картоплю вони ніколи в своєму житті не їли до цього і не з’їмо більше. Бо голодні були. Всі їли потихеньку, щоб розтягнути, щоб було на довше. А ще було в нас свято. Ми випадково, коли шукали пластилін, знайшли 4 пляшки води Моршинської з 2014 року вона стояла, бо ми готували тоді підвали. Слава Богу вони тоді не знадобилися. А ми вже тоді пили брудну воду і ми бачимо цю воду, ми на сьомому небі від щастя. Чиста вода, ще й 4 пляшки.

Я себе в дзеркало не бачила всі ці дні, ми не милися, не купалися. Я себе побачила в дзеркало 14 березня, коли ми зайшли вже в дім. І перше що — я злякалася, я не розумію, що це я. Я себе не впізнаю. ти відчуваєш себе як тварина. Ми вижили не, тому що ми люди, а, тому що ми ссавці, ми тварини. Ми вижили завдяки нашим інстинктам самозбереження. Коли нам на уроках розказували, що робить людину людиною. Якісь почуття, любов…ні… Не так, людину роблять людиною електрика, вода, їжа. От тоді ми люди. А коли ти всього цього лишаєшся, то ти тварина. Ти просто, я знаю випадки, люди… мій одногрупник, вони їли голуба. Бо в них немає їжі і вони полюють на голуба. Як справжні тварини. І в очах у людей немає нічого людяного. Люди просто.. ми з братом шукали воду, в нас не було на районі колодязів і там був такий маленький ларьок. Виявилося, що він ще працював і там продавалися одні енергетики. Ми пішли, ми їх купували. І мій брат розплачувався там, а я стояла на вулиці і там поруч був покинутий блокпост наш. І просто я бачу, як на моїх очах він вибухає, проноситься машина і мене врятувало те, що в цьому магазині були такі колони і я за однією колоною сховалася від вибухової хвилі і він починає горіти, дим. Я повертаюся і кажу: «Саша, по-моєму нам треба додому йти». А він каже, ну і що, зірвалося. Підемо спокійно. І ми пішли. Потім нам сказали, що неподалік від нас школа, на школі воду технічну будуть комунальники розливати. Ми йдемо, виходить бабця і каже: «Діти, куди ви йдете?» Ми кажемо, що за водою. Вона каже, що там немає води, але танки є. І потім одразу на нашу вулицю виїжджає танк і ми розуміємо, що готується бій і думаємо, що треба встигнути додому. Але ми розуміємо, що нам треба через цей танк перебігти. Момент був напружений.

У мене була така ніби шубка і я в шарф була замотана. І у мене були дуже жорсткі паралелі з Другою світовою війною. Як люди ходили на річку з відрами, отак от ми з пластиковим бідончиком ходили шукали воду. Це просто… в 21 сторіччі. Коли технології, коли люди в космос літають, а ми шукаємо воду чисту і ми думаємо, як нам вижити на одній хлібині.

Коли ти в останнє бачила тата? Він як військовослужбовець 24 поїхав захищати Україну, так?

Так. Останній раз я його бачила… Весь лютий я його майже не бачила, були навчання в них і були дуже часто тривоги. І я його не бачила за тиждень до війни, майже весь. І 23 лютого ми бачилися декілька годин, це була в нас вечеря. Я її не забуду ніколи, ми тоді замовили хінкалі, у нас був дуже приємний вечір. Зазвичай ми просто спілкуємося за політику. Батько мене вважає дорослою, він дослухається до моєї думки і ми завжди говоримо. А в той день ми не говорили про це. Ми не говорили ні про можливість війни, ні про що. Ми просто насолоджувалися вечором і це тривало десь три години. Потім ми пішли спати, бо йому на службу треба було рано, в мене навчання. Ми пішли спати і все, я потім вже не побачила його. Бачила зараз вже тільки на фото. На пропагандистських фото, коли вони виходили з Азовсталі.

Розкажи, як його доля складалася після 24 лютого.

Його викликали… Він у нас такий секретний, він нам навіть коли вже був на Азовсталі, вони не видавали де вони. Ми питали де ти, вже залишався тільки завод Ілліча і завод Азовсталь. І ми намагалися зрозуміти на якому він заводі, але він все одно не видавав себе. Не казав де він, казав це таємниця. Посаду я не буду казати, бо не можна. Але знаю точно, що було багато дезертирів, багато зрадників, але він в мене така людина, що він любить Україну і він сказав, що буде захищати до останнього. Бо в мене є ви і це найдорожче, і я повинен це робити заради вас. І він до останнього, допоки була можливість, навіть коли вже було повне оточення на Азовсталі, вони все одно виходили. Ми питали навіщо, а вони казали, щоб більше їх вбити. Просто потрібно розуміти, чому Маріуполь так важливий і їх подвиг так важливий. На Маріуполі було накопичено 70 тисяч військових Росії. А гарнізон Маріуполь на початок війни складав 9 тисяч. На Азовсталі, от зараз їх вийшло 2,5 тисячі. Тобто, ви розумієте, що це як 300 спартанців, які боролися. Сили були 1 до 10, 1 до 14 в якихось боях. І вони просто… І в них не було тієї вже важкої зброї. В них були автомати, в них були якісь там боєприпаси, але вже майже не залишилося ані танків, ані БТР-ів. Нічого вже не залишилося. І вони просто на доброму слові захищали. Але в них була мета, якомога довше протриматися. Якомога довше дати можливість Києву, Запоріжжю і Харкову згрупуватися і влаштувати лінію оборони. І це допомогло не захопити нашу частину берега, ліву. Їхній подвиг великий. Він отримав поранення 15-го квітня, в декількох метрів від нього влучив снаряд Граду, його засипало повністю, він був під бетоном і він би не вижив, якби на нього не стали побратими. Вони просто стали на цю конструкцію і він кричав від болю і тоді вже його знайшли.

Випадково? Він був під уламками? І вони почули, що там хтось знаходиться, підняли їх.

Це були бетонні уламки. Вони підняли їх і це його врятувало. В нього була зламана ліва рука, нога, відірваний палець. А через те, що була зламана нога у них в бункері на Азовсталі не було туалету, потрібно було виходити на вулицю. І він не міг знаходитися в бункері і він майже до останнього до евакуації провів на вулиці, на поверхні. В нього кожна секунда була остання, бо бомби сипалися і його просто чудо врятувало.

Що про нього зараз відомо з того, що можна сказати?

Зараз — нічого. Він вийшов 17 травня, після цього ми знали, що він в Оленівці. Але зараз він вже не там і можливо це краще, бо він не був вже в момент теракту, який був в Оленівці. А ще я повинна сказати, що в Оленівці було два теракти. Отой масовий, який ми знаємо.

Це історія, коли росіяни самі скинули на в’язницю…

Навіть не скинули, вони використали таку зброю, яка стріляє і просто спалює все живе всередині.

Але зробили вигляд і заявили, що це зробила Україна. А насправді це вони, на ними ж окуповану територію..

А другий теракт було, прикордонник загинув один, на нього немовби упав уламок. Ви якщо брешете, то якось зв’яжіть це логічно…. Я людина у в’язниці, у таборі… На одну людину випадково упав уламок від ракети. Це просто нісенітниці і вони так намагаються виправдати свої вбивства і тут свою жорстокість та цинічність. За Женевською конвенцією їхні табори, їхні в’язниці для полонених повинні знаходитися в тилу, а Оленівка це лінія фронту… там чутно вибухи. Це прям нуль.

Ти подумки уявляєш собі твою зустріч з батьком?

Я кожного вечора про це думаю, про те, що я повинна зараз зробити, для того, щоб він міг найшвидше повернутися. І що я повинна зробити для нього після, для його реабілітації. Бо, ми з ним розмовляли не так часто на Азовсталі… Він мені сказав, напередодні хімічної атаки на Азовсталі, він мені сказав: «Доцю, напевно, це вже все». Це було в травні, недалеко від евакуації. Ми вже в Польщі були. Він мені сказав: «Доцю, напевно, це вже все. Вибач мені, якщо я зробив щось не так для тебе». Він сказав ти старша, подбай про маму і про сестру». Розмова була тет-а-тет, мама не чула. Він каже «ми вже все». Я намагаюся не плакати, тримати себе в руках. Я повинна, якщо мій батько там, боровся до останнього, то я не маю взагалі жодного права опускати руки і я повинна зробити все, що я можу. Ми живемо зараз за тим же принципом, у нас життя одне. Що ми зрозуміли — те що тебе вбити може в будь-який момент. Може просто вбити вибуховою хвилею, чи просто тобі цеглина на голову впаде. Не важливо. Життя у нас одне і ми повинні робити все для наших рідних, для їх захисту і це найголовніше. Так як мій батько і його побратими, вони боролися за нас. І коли росіяни кажуть нацисти, що вони прикривалися мирними, що вони стріляли по нам. Я кажу, що мій батько прикривався мною, мій батько що, стріляв по мені? Потрібно розуміти, що більшість гарнізону Маріуполя це жителі міста Маріуполя. Територіальна оборона… У мене в університеті моєму загинуло три людини з територіальної оборони. Хлопці, просто молоді хлопці, які не змогли сидіти, бо це наша земля. Чому от ми не виїхали в 2014 році? Бо, чого ми повинні виїжджати? Це наше місто, це Україна. В нас є чітке усвідомлення того. Ми не збиралися їхати. У нас була така думка, що якщо ми поїдемо, то значить ми віддамо це ворогу. Тому ми до останнього сиділи. До останнього вірили і зараз ми віримо на 100 відсотків, що ми повернемося. Є фільм про Маріуполь, документальний і там жінка, у неї нікого не було окрім сина 16 років. І він загинув на її руках, йому уламок сонну артерію пробив. І вона каже, де у людей душа от там у кожного маріупольця просто порожнеча. Там просто згарище. Немає нічого… В мене залишилися спогади з Маріуполя світлі, теплі, приємні,… я впевнена, місто відбудують. Але ані людей не повернути, які загинули, ані думку про отой колишній Маріуполь, старий. Вже ніколи не буде таке. Мій батько сказав, забудь про дім і забудь про місто, бо його вже немає. Його просто вже немає, вони просто знищили його. І ти знаходишся за тисячу кілометрів від нього, десь у Варшаві, в теплі, в спокої, ти маєш вже їжу і ти просто не можеш їсти, бо ти розумієш, що там люди страждають. Там люди зараз вмирають від голоду, від хвороб. У військових гнили рани, там просто страшні були… коли хробаки в цих ранах. А ти в безпеці і ти не можеш з цим змиритися. Це дуже важко. А коли він повернеться, я навіть не хочу щось собі замріюватися. Я просто чекаю, що він повернеться і все. Мені цього буде досить і потім вже буде важкий шлях реабілітації, важкий шлях приходу до нормального життя, якщо це можна буде назвати нормальним життям після того, що він пережив. Він мені надсилав щодня просто повідомлення плюс (+), що живий і останній день перед полоном 34 двохсотих, це їхній бункер. Просто щодня 17 двохсотих, 21 двохсотий… Просто ти щодня отримуєш повідомлення скільки людей в його оточенні загинули за один день. Там дуже багато. Гарнізон Маріуполя 9 тисяч, з Азовсталі вийшло 2,5 тисячі, на Ілліча вийшло 1,5 тисячі і ще десь 2 тисячі взяли в полон під час боїв. Це скільки військових вбито.. Це дуже важкі втрати, бо це найкращі з нас. Це найкращі чоловіки і жінки України, які як оті 300 спартанців до останнього. Вони прекрасно розуміли, що це смерть.

Катю, наша розмова добігає кінця. Що тобі побажати?

Напевно що всім нам треба побажати миру. Це найголовніше… Як виявилося, нічого не має значення, якщо немає миру. Ні гроші, ні якась робота, просто мир. Все що нам треба: спокій, мир і тиша.

Миру, спокою та тиші тобі і всім нам. Дякую за твою відвертість.