Лариса Кібиш

Скажіть будь ласка, як для Вас почалась ця війна? Який у Вас образ або картинка з’являється перед очима?

Важке питання. Мабуть, для кожного українського мешканця завжди закарбується в пам’яті перший день. Для нас, перший день війни розпочався, як і для кожного – десь близько о 5 й годині ранку. Двоюрідний брат, до речі, з яким ми живемо, подзвонив чоловікові: “Вставай, почалась війна.” Оці страшні слова, які ми чули тільки в фільмах, по радіо. Я зіскочила – не повірила. Кажу: “Не може такого бути”. У свідомості кожного з нас було, але до кінця не хотіли вірити. І тут мені почали надходити перші повідомлення від класних керівників. Я працюю в школі і звичайно піднялася оця масова батьківська громада, які почали запитувати. Кожен отримав від різних куточків, будинків повідомлення про те, що Чонгар вже пройшли, підступають до Чаплинки, потім до Нової Каховки. І що робимо? Що робимо з дітьми? – перше запитання. Я набираю нашого директора: “Ви щось чули?” – “Ні, я нічого не чула. Збираємось і йдемо до школи. Збираємо всіх дітей до школи, заспокоюй всіх. Все нормально”.

Це була людина, до якої не дійшла інформація? Їй ніхто не зателефонував?

Ні. Вона керівник і як потім виявилось, дуже мало наших організаційних структур знали про це. Ну або так їм було надіслано, що ніхто нічого не знав. Ну або так можливо завуальвано. Я не знаю, як це пояснити, але десь іще о 6 й годині ми це все досі з нею вирішували на телефоні. Вона каже: “Зараз я, Лора, зателефоную у військкомат, я зараз перетелефоную меру. Зараз будем запитувати. Поки заспокоюй батьків. Відповідайте, що зараз ми отримуємо інформацію і потім вже буде зрозуміло, що робити з дітьми.”

Ця школа в Херсоні знаходиться?

Так.

І скоріше всього була така інформація, щоби структури освітні далі працювали так, як все йшло в нормальному режимі?

Справа в тому, Маріє, що 24 лютого це якраз був четвер і це мав би бути перший день, коли ми виходили на очне навчання після дистанційного тривалого навчання. Тому це питання було дуже гостро у нас поставлено, адже вже перед цим, ми дуже довго сиділи на дистанційці. Діти заморилися, батьки також втомилися. Тому всі звичайно хотіли, особливо молодша школа. Всі думали, що 24-го лютого ми вийдемо на очну форму. Я на передодні з чоловіком (також працює в освіті) готувала школу, ми готували їдальню, завозили продукти. І все було, як би нормально.

Ви вчитель, так?

Я вчитель німецької мови. Я заступник директора. Взагалі, по диплому – вчитель англійської, німецької та зарубіжної літератури. Я рік пропрацювала вчителем, а потім директор забрав мене на заступника. І все, почалась більш організаційна робота, а години, ну, трішечки читаю для зарплати.

Хто перший до Вас зателефонував коли почалась війна?

Брат мого чоловіка.

Ви провели в окупації, скільки? 5 місяців, так?

Півроку.

Яка для Вас була ця була окупація? Коли Ви зрозуміли, що дійсно Ваше місто захоплено?

Ну також це все, передусім, пов’язано безпосередньо з моєю роботою. Тому що перші ці дні (так 24 пройшло). Таки ми узгодили, що все, дітей ми не приймаємо, але приїхав колектив. Наша школа знаходиться на острові. У нас більшість колективу проживає на місці (проживає на Херсоні на мікрорайоні острів), а інша половина їде з міста, з центру, з інших районів.

Приїхали люди, які можливо десь щось чули, але не вірили. Ну на роботу. Тобто о 7й годині колектив уже майже весь був зібраний. Я прийшла до школи і вже потім зі свідчень один одного – все, все ж таки щось відбувається. Потім коли вже було з директором обговорення: скласти план дій, графік чергування, кого залишити. Всіх ми відправили додому. Тобто, ми чітко вже все зробили. Надалі було поставлено таке питання: щоб школу якось підтримувати, хоча б діллю, функціонування того ж світла тепла і тд, водопостачання. Я, як заступник, просто не могла все це кинути.

Ви вважаєте, якби у Вас не було цієї роботи, то Ви б виїхали раніше?

Можливо так. Було б легше кинути все. Могли би раніше виїхати, але були різні організаційні питання. Як далі буде навчання, як буде вся документація (знаходиться в школі)? Тобто, я за кожним документом бігала все рівно. Я дуже близько жила до своєї роботи. Все рівно, я жила в цій школі, так сказати. Перші 3 дні ми в школі приймали людей, які бігли до нас в підвал, у сховище. У нас не було, як такого бомбосховища, але був добре такий обладнаний підвал, підвальне приміщення. І в перші 3 дні до нас біг весь мікрорайон. Я на чолі, як єдина представниця адміністрації, бо директор наша жила в центрі. Міст наш тоді перекрили – Острівський, поставили блокпост і туди було досить тяжко добратися. Я була єдиною людиною, яка залишилася на місці і могла і керувати і за будівлею дивитися.

Скажіть будь ласка, як до Вас взагалі доходила інформація? У Вас було телебачення, інтернет? Бо я знаю, що вимикався інтернет, було дуже важко його знайти.

Це вже було трохи пізніше. Перші дні ми майже сутками жили повністю в телефонах. Одразу познаходились якісь канали : телеграм канали, вайбер. Телевізор також, але ми телевізор майже не вмикали, бо було світломаскування. І перше, що зробили, це забили вікна, завішали покривалами, ковдрами. І намагались не вмикати. Мікрорайон повністю поринав у темряву.

Скільки часу Ви жили в такій атмосфері?

Ну місяців напевно 3-4, поки люди якось почали налагоджувати, ну знаєте як – надоїло. Не хочу. Зняли ковдру, відрили вікна, провітрили кімнату. А на початку було страшно, тому що їздили по мікрорайону машини, світили у вікна безпосередньо під будинками.

Що стало таким остаточним приводом, що треба виїжджати?

Закінчився рік навчальний. Почалося літо. Ми йшли у відпустку. Ми з чоловіком вирішили, що їдемо до своїх батьків по селах. Ми самі не Херсонські, а з сіл. Чоловікова мама живе в одному селі, моя живе в другому селі. Ми завжди так кожного літа, ну трішечки роз’їжджаємося, з’їдждаємося знову. Малий до однієї бабусі, потім до другої. І моя мама живе у Каховському районі, біля міста Нова Каховка. 11-го липня нашому Матвію виповнювалось 5 років. З’їхалися родичі і ми так скромненько вирішили трішки посидіти. Тортика приготувала малому, трішечки на стіл накрили. Сонячно, тепло було. І саме 11-го липня почалося перше бомбардування Нової Каховки. Дуже сильні почались вибухи. І наша дитина вперше історично заплакала. Вперше на свій день народження. До цього ми максимум його відгороджували, тобто, він ні разу не бачив танків, нічого. Ми з острову не виїжджали. Потім це було дуже довго обговорено, як ми вийдемо, як він буде дивитись на оці блокпости переїжджати, як буде дивитись на оцих солдат з автоматами. Пояснювали, що нічого такого, вони тебе не тронуть. Ну може такий вік. Маленький, десь не розуміє. А от тоді, він дуже злякався цих вибухів. У нас вибило двері на горищі, вилетіло пару вікон. Була дуже сильна хвиля. І тоді я сказала – все, досить! Якщо почнеться щось ще таке безпосередньо. Хоча від Нової Каховки до нашого села, ну, десь км 7.

Ну, чоловік мені давно говорив. Я звичайно трошечки, як сказати, “дурнувата” в роботі, я дуже відповідальна. Я завжди думаю все наперед: “А як буде? А якщо я поїду? Я ж не зможу виконувати свої певні обов’язки? Як взагалі потім? Я не хочу освіту кидати. Я не просто вчитель, а я ще й керівник. Я не можу цих дітей кинути шкільних.”

Що зараз з цими дітьми? Ви ж зараз проводите навчання в онлайн режимі. Як Ваші учні сприйняли, те що відбувається? Ви як заступник директора, як їм це пояснювали?

Справа в тому, що як минулого року почався карантин. Дистанційна нас вже нікого не лякає. Вже налагодили всі форми організації освітнього процесу. Учні наші були готові, але вони мабуть не були готові, до того, що кожна сім’я також прийняла для себе рішення: хтось виїхав на підконтрольну, хтось за кордон, хтось залишився в окупації. Кожна дитина безпосередньо має право на цю освіту. Але наше управління досить довго вирішувало, як бути, як цих дітей в одне ціле все ж таки зібрати і налагодити з ними процес. Це все залежить безпосередньо від мережі інтернет, від стабільності підключення. Від тех. можливостей. Не в кожної сім’ї є ноутбук, той самий планшет, чи інший ґаджет, де б дитина могла підключитись. Наразі у нас все зараз вже стабільно організовано. Ми проводимо. Дітей виходить дуже мало. Але діти налаштовані таким чином, що – “Лариса Володимирівна, ми обов’язково з Вами зустрінемося в школі, ми Вас чекаємо.” Я їм також кажу кожного уроку – “Так, звичайно. Де б ви не були: у нас дітей дуже багато в Німеччині в Польщі (перша країна сусідка). В Бельгії, Нідерландах. І всі ті, хто виходять, вони також все розуміють, вірять. Хоч вони і діти, вони розуміють в серцях, що ми повернемося. Що Херсон відвоюють і ми прийдемо в рідну школу на Острові і будемо там вивчати далі.”

Скажіть, який відсоток батьків дітей вирішили переїхати на підконтрольну територію Росії?

Дивіться, в нас школа не велика. В нас навчається близько 300 учнів. З цих 300 учнів контингенту, виїхало приблизно десь 60%. Трішечки більше чим половинка. З тих 60% майже навпіл: половина за кордоном, на підконтрольній. А більшість залишилось в окупації.

Як Ви думаєте, чому вони вирішили саме туди поїхати?

Безпека. У кожного було по різному. Скажу так, Маріє, більшість сімей так як, мабуть, і наша, до останнього сиділи і чекали. Була надія. Ми слухали новини. Ну, новини мабуть всі слухали, коли говорили: “Ось-ось, ось уже, ось скоро, чекайте-чекайте”. Пройшов червень, липень, початок серпня. Ми вже в мирний час взагалі почнемо активно готуватися. Вже класні керівники зв’язувалися з батьками, а тут ніхто нічого не пише, ніхто нічого не каже. До мене ж знову почали поступати багато повідомлень: “Лариса Володимирівна, що робимо, що з нашою школою?”. Я писала до останнього і повідомлення і відео записувала, що наша школа продовжує працювати, буде працювати без перестанку за українським законодавством. Ми не перейшли на російську владу, тому що ж почався терор на рахунок переходу туди. І освітян дуже “із под поли”, знаєте агітували, щоб ми переходили на Росію.

Як це відбувалося?

Дуже просто. Всі списки у всіх були. Тобто, коли зайшли у наше місто, перше що передалось “туди” (окупантам). Це списки всіх державних установ. Так як всі заклади освіти є державними установами, звичайно списки наші пішли на відкрите обговорення і почали поступати телефонні дзвінки.

І безпосередньо до Вас телефонували? Як вони Вас вмовляли?

Пропонують, наприклад посаду директора. “Ларисо Володимирівно, добрий день, ми знаємо, що Ви працюєте у школі Херсонській на посаді заступника. Ми Вам пропонуємо на посаду директора піти і у вас буде гарний посадовий оклад, ви очолити школу”. Коли я спитала, за якими державними стандартами ми будемо працювати – за стандартами Російської Федерації. Я сказала: “Вибачте, у мене інші плани, я геть йду з освіти. Я звільняюсь.” Вчителів точно так же. Кожному щось пропонували: гарні оклади, гарні умови праці, гарна школа.

А є якісь вчителі, які переїхали в Росію з вашої школи?

Одна вчителька перейшла на посаду директора. Вона пенсіонерка. Їй втрачати, я так зрозуміла, немає чого. Їй хотілось, мабуть, на старості років трошки слави, до керівництва. Багато перейшло технічного персоналу, тому що вони і в нас не багато отримували, це був посадовий оклад близько 3-4 тис гривень. Тому ті сім’ї яких мати, тітка чи сестра працювали в нас прибиральницями приміщень, або бібліотекар, секретар, то вони з радістю погодились, тому що вони залишились в місті і треба за щось жити. От така ситуація.

Тобто авторитетом брали?

Ну так само, як і дітей, наприклад. В нас досить багато. Ну, зараз ще трохи батьки, знаєте, в роздумах. Їх переманюють. Ми зі своєї сторони пропаганду ведемо: “Давайте підключаємось”, “Ми працюємо”, “Ось подивіться, які у нас уроки, ми кожен день працюємо”. А з тієї сторони, там де люди залишилися жити, вони, наприклад, пропонують 10 тис рублів за кожну приведену дитину на очне навчання.

Повідкривали школи, там мізер цих дітей сидить, вчителів також мізер пішов працювати. На вході стоять солдати з автоматами. Ну і нібито охороняють.

Гроші пропонували. Ті сім’ї, наприклад, що бідні за соціальним станом – не дуже високий, є такі. У нас багато в школі багатодітних сімей, матері одиначки. Вони також залишились в Херсоні і зробили свій вибір на ту сторону. Ну, тут як адміністратор, я нічого не змогла робити. Питали всі, з усіма консультація бесіда.

Хотіла би ще повернутися до теми, як ви вирішили переїхати з чоловіком? Як ви пакувалися? З чого почалась ця розмова?

Чоловік дуже почав насідати. Справа в тому, що ми в Херсоні жили на зйомній квартирі. Жили з моменту народження Матвія. Тобто, 5 років майже. Квартира облаштована повністю. Ми там жили досить тривалий час. Я перший раз коли це почула: “Ти уявляєш, що таке вивезти квартиру, яка була була облаштована за 5 років.” Це було важко-тяжко.

Тобто, ви зразу розуміли, що ви туди вже не повертаєтесь? Ви берете всі свої речі і їдете?

Так. Бачучи, як вмирає місто. З кожним днем, виходячи з малим гуляти. Ми потім також вже плювали [на небезпеку], вже потихеньку гулять почали виходити на майданчик. Десь там щось бахнуло-грюкнуло – “Так, додому”. Далеко не заходили, щоб встигли забігти.

Потім просто спакували. Привези все до мами. Додому. Мама ридала у калітки. Тому що також розуміла, що все. От діти, які працювали, в яких нібито робота була і квартира. Які налагоджували життя. І все, привезли все в сумах в машині додому. Ми отак в дворі все вигрузили. Мама ридає. “Так” – кажу, – “Мам, не нада ридать. Зараз будемо розгрібати.”

Скільки ви пакунків і ящиків назбирали?

Багато. Ми вантажну машину винайняли. Це була техніка: холодильник, пральна машина, телевізор плазма. Я забрала все. Я вигребла все, що ми за цих 5 років напрацювали. Це було наше. Мріяли, звичайно, про свою квартиру і якщо все б було добре, то за 3-4 роки ми якраз підшукували варіанти. Щоб жити однією сім’єю в місті Херсон.

Я знаю, що ви проходили фільтрацію, що з Херсону виїхати вам вже не вдалося зразу на українську сторону, вам потрібно було виїхати через Крим і Росію. Можете, будь ласка, описати, як це було. Ви грузовою машиною їхали через це все?

Ні, дорога з Херсону до моєї мами там нічо такого не було. Був один блокпост за Антоновским мостом. Ми коли виїжджали, впав перший снаряд на міст. Воно зранку впало, а ми вже після вдень виїжджали. Ми бачили цю дірку: “Я кажу, що це таке?”

А потім вже ж наші почали бомбити перший раз цей міст. І на блокпосту за Антоновським мостом, ми проходили фільтрацію в плані “перевірка мобільних телефонів”. Я не знаю, що вони там шукали.

Ви коли їхали на блокпост ви вже знали, що буде фільтрація? Ви готувалися?

Ми знали, що буде. Ми повидаляли всі фотографії, які мали характер військовий. У мене не було таких фотографій. У мене дуже цим чоловік переймався, у нього там скріни якісь були, був учасником телеграм-груп, які формували це все, де якісь координати передавались. То ми з цього всього повиходили. Профільтрували ще свої контакти, тому що наприклад, у мене чоловік вчитель історії і у нього контакти з керівником військомату міста Херсон.

Колись розбирались в школі з якоюсь там ситуацією – приїжджала поліція. Тому ці всі ми контакти витирали. Ну, жінок взагалі тоді не чіпали. Дуже до чоловіків прискіпувались. Дітей також.

То ви з Херсону тоді яким шляхом, через Крим?

Ні. Це ми вже сюди [в Польщу]. У нас було 2 шляхи: або їхати через Запоріжжя. Тобто спочатку перетинаємо Василівку, яку до речі, зараз закрили. Так як мій чоловік мій призовного віку, то йому треба було залишатись, він би не міг залишити Україну.

І другий шлях, це через кримський кордон. Ну, від нас від Нової Каховки трішечки це ближче. Ми від Каховки доїхали до Каланчацького блокпосту першого. І там вже пішов наш перший кордон.

Як ви збиралися, чим їхали, машиною?

Перевізник. Ми зайшли перевізника.

Скільки ви з собою речей взяли, таке саме необхідне?

Це була одна валіза на дорослого і рюкзак. Все.

Що вам найбільше запам’яталося в дорозі? Якісь подія? Людина?

Дуже довге очікування на кордонах. Найстрашніший кордон був у Криму. Не знаю, ніколи б не подумала. Ну, наш Крим. Ми дуже часто туди їздили, це наша Україна, а тут ми приїхали. Нас по-перше розділили, ми пройшли паспортний контроль. Написали, що ми їдемо через Росію транзитом, бо їдемо на Польщу. Все добре. Нас розділили. Ми з дитиною пішли в один бік, а чоловіків – “Всі залишаються, будуть проходити співбесіду”. Все, ми пішки перейшли кордон. І там стоїть клітка у полі. Була лавка. Я прийшла, притягла сумку, посадила дитину. Так роздивилась, дивлюсь, всі жінки, такого віку як Ви, як я, трішки старші. Вони всі сидять і далі не йдуть. А я знаю, що нас чекає автобус. Ми знайшли такого перевізника, який нас з Каховки до Варшави має довезти. Тобто, це було декілька автобусів, але у водія були списки, у них були наші контакти. Вони всі один одного чекають. До останнього загружаємось, тільки тоді їдемо. Я дивлюсь, що ніхто нікуди не йде. Я почала запитувати: “Дівчата, а що тут? Пункт відпочинку?”. Вони кажуть: “Так, гарний тут відпочинок. Сідайте, ми тут всі ждем своїх чоловіків.” Я кажу: “Скільки чекати?” Вони кажуть: “Ну ми сюди приїхали 3 год назад, от ми вже 3 години сидимо ( це вже 6 годин) і ще свого чоловіка ще не бачили”.

А поки вони чекали, чоловік міг написати? Чи 6 годин не було від людини жодної інформації?

Ні. Оце було найстрашніше. Я тільки знала, що їх повели на співбесіду і все. Вже потім, як мій чоловік почав розповідати, що в них забрали телефони і паспорти. І сказали: “Чекайте, ми вас будемо по одному викликати”. Ну мій вийшов через 7 годин.

В клітці оцій посеред поля, де ми чекали. І до такого невеличкого вокзалу, де стоять ще метрів 500 військові: “Ну, ви, звичайно, можете сходити туди, там є кава, там купите водички попити, там туалет є.

Ну але ж ми всі тут сидимо. Я також не могла туди піти. Я малому машинки розклала, – “Так, граємося”. Добре, що ще було літо, було жарко, нормально. Як ми вдень приїхали десь в 3.

А син не питав, де тато?

Питав. Почало сутеніти, він злякався, що ніч почалась: “Мама, що ж ми тут будемо спати на лавці?” – “Ні, тато зараз вийде, підемо в автобус. Нас там чекають.”

Як ви дитині пояснювали?

“Тату зараз перевірять телефон і він вийде. Не переживай.” Оце було так, найстрашніше. А чоловік вже потім вийшов і почав розповідати… Взагалі, таке досить емоційне, оця клітка для мені виявилась. Вона така символічна.

У нас, знаєте, у нас одна дівчинка вийшла – “Так, я сама зряча. Буду виглядати.” І от іде, – “Бачу, перший пішов – червона сорочка і сірі шорти”. Хтось вскакує, – “Ой, це мій, це мій іде!” – Плаче, сльози котяться, валізу кинула. Побігла. Обнімаються. Все зустрілися. Взяли валізу. Пішли. Ми ж всі ж так дивимось, – “Ой, як пощастило, як пощастило. А ми далі чекали”.

Були такі, кого не випустили? Всі прийшли?

Всі прийшли. Одного хлопчика молодесенького, досить довго, рочків 19, його досить довго катували. Не знаю чого. Ми, виходить, їхали з ним разом. Ми всі прийшли, тоді з калчанцького кордону забрали, повезли на Сімферополь. Ще нема, ще не дочекались. А у водія якби час і все. І він каже: “Ми його краще в Сімферополі зачекаємо.” І ми його ще чекали години 2, якось так.

Звичайно шокуюча інформація.

А я мамі телефоную, не додзвонююсь. Мама в окупації. Там зв’язку немає. Український зв’язок у нас вимкнули 31 го травня. І все. По цей день.

І ви тоді, як були в окупації, ви вже сім карту їхню купили, щоб спілкуватись?

У мами російська була – ми купили. Я придбала тільки пакет якийсь. Щоб через вайбер, інтернет ми спілкувались і я могла відписатись, що ми “те” пройшли, ми вже “тут”.

Хто в цій ситуації вам найбільше запам’ятався? Яка людина, та дівчина?

Так, бачите, як от чогось її згадала.

Як виглядало ваше перше місце, куди ви потрапили? Коли ви вже зрозуміли, що ви вже в безпеці?

Це був литовський кордон. Я взагалі шлях цей смутно увляла. Коли чоловік сказав, що ми повинні переїхати через всю Росію, потім заїхати в Литву, потім Латвію пересікти, аж потім ми потрапимо до Польщі. То я трішки цього не зрозуміла. Тому що так їде перевізник і ми не зможемо просто по-іншом попасти в Польшу. Ми намітили собі цю країну. Тому також Росію переїхали. Було дуже довго. Стрьомно – скажу зразу.

Ви в Криму, пройшли блокпост поїхали в Сімферополь і далі, як ваша поїздка розверталась?

В Сімферополі ми пересіли на 3-й вже автобус, він досить оснащений, сучасний. Там вже були зарядки, можна було підзарядитися. Вай-фай піймати, зателефонувати родичам. І все. Нам оголосив водій, що все, ми зараз їдемо від Сімферополя до Литовського кордону. Там я вас висаджую. Ви самостійно переходите 2 контроля. В автобусі ми намагались відпочивати, трішечки абстрагуватися.

Ви там ходили в магазин?

У нас там кожних 3 години була зупинка. Ми зупинялись на заправних станціях взяти кави, щось перекусити. І коли ми вже приїхала на кордон з Росією. Там також досить неприємна сталась ситуація. Ми їхали всім автобусом, тобто за цей час поїздки це ми вже були , як одна велика сім’я. Всі їхали українці. Ми їхали всі на волю кудись. І коли ми вигрузились. Нам також сказали: “Так, ви стоїте чекаєте. Ви з якого автобуса? З отого? Ви з України? Ну тоді ставайте чекайте” – “Скільки чекати?” – “Ну, вас покличуть.” Ми там також прочекали 5 годин в посадці.

Без автобусу, 5 годин?

Так. Ми стоїмо на трасі просто. Сумки поклали. Все. Почекали. А там дуже такі великі колони, ще йде платна траса. Рух йде. Ми бачимо, що людей пропускають, вантажівки, легкові, а так як ми з перевізником, то ми піші. Ми маємо самостійно перетнути цей кордон. І виходить інспектор пропускає машину 1-шу, 2-гу , 3-тю , 4-ту.

Хлопчик один який з нами їхав підійшов спитати, чого нас не запрошують? “Чекайте і все.” І приїхав інший автобус також з українцями, це була друга група. Вони ринулись, – “Ой зараз все пройдем”. Ми їм сказали, ми вже 4 години тут стоїмо. Займайте чергу. І з їхнього автобусу була одна жіночка з Росії. Вона вийшла. Досить так, непогано каже: “Я зараз все виясню, можливо, нас трішки раніше пропустять”. Повертається і каже… Забирає сумку і йде мовчки. А ми всі ж до неї питаємо, кажемо: “А що-що? Пропускають? Можна вже йти?”. Вона каже – “У вас красний паспорт єсть?”. Ми кажемо -“Ні” – “Ну тоді стойте і чекайте далі”. І все. Її одну пропустили. Це нас було близько 50 чоловік. Один великий Ікарус. І друга група також десь близько 50 чоловік. От ми всі стояли і чекали знову ж таки до вечора. В шість вечора нас почали пропускати. Також дуже довго сиділи. Паспортний контроль ми пройшли, митницю ми пройшли. Все, ну нібито все.

А вас питали там щось на кордоні. Ну, куди їдете і так далі? Я зрозуміла, що вас змушували довго чекати. А чи були словесні може якісь перепалки? Якось може вони до вас доколупувались до документів? Вони хотіли просто так вже познущатися?

Справа в тому, що в них питань ніяких не було, тому що тут на російському кордоні, ми ж давали свою міграційну карту – там чітко було написано, що ми транзитом, все. Ми виїжджаємо. Міграційні карти ми віддали, знову забрали наші паспорта. Це вже було, ну як би, знаєте, вже останнє, от всьо. Зараз ми пройдем, і всьо. І перетнемо кордони. “Знову чекайте”. Це вже було темно, вже вечір. Приміщення. Ми чекаємо. І поряд з нами сиділи дівчинка з хлопцем. Сидить і плаче. Кажемо: “Що таке? Що? Яка обстановка?”. Ну получається так, надходили по 10 чоловік, по 15 чоловік. Тобто групками надійшли і зразу ж питаємо, тих хто вже тута: “А як, а що?”. Це ж розпитуємо, чого очікувати. Вона каже: “Та справа в тому, що мій автобус мене чекає. Ми всі їдемо на Польщу, нас…” – каже – “…з автобуса там з різних країн, виявились люди. Я…” – каже – “…виявилась одна Українка. Вони мій паспорт забрали, і досі не віддають. От як спеціально.”

Щоб її взяли і всі покинули?

Ну да. Якось отак. Вона тоже я так тоді, уже знаєте. Втомилися і все. Я от тоді сіла, разом, також почала плакать. “Ну, бачите…” – говорю, – “…скоро все закінчиться, це наш останній крок, і все. Вже не треба показувати їм, що ми якісь слабкі, або що ми на емоціях. Хочуть щоб ми чекали? Ну будем чекати”. Наші тоді хлопці, там ще з автобуса, і танцювати почали, співати, ну такі знаєте, кожний просто по різному – у когось емоції, хтось навпаки показує. І все.

Нам віддали паспорта. Ми пройшли на литовський кордон. Там ми прошли, я не знаю, хвилин може за 20. Це з тим рахунком, що це були машини легкові і грузові, і вантажівки величезні. І все. Ми вийшли з сьомого поста. Ідемо. А я кажу чоловіку – “А це що вже все?”. Я не могла повірить. Він каже – “Ну, да Лора, ми вже всьо, на вольних землях”. Ми пройшли до автобуса, у нас у людей, знаєте, навіть не було сил радіти. Всі стали перевдягатись, щось їсти, пити. О це, знаєте, зарядки – також кинулись всі заряджати. Знову всі звонять – “Мама я вже тут. Мам я уже всьо.” Ну, Господи, о так свобода нам виявилися, далася. А потім все вже, ми вже їхали Литва, Латвія. Чоловік каже – ” Глянь хоч як за вікном, як гарно”. “Не хочу…,” – кажу – “…не хочу дивитися. Бо не такою ціною, я хотіла таку Європу побачити. Не такою.” Я мріяла все життя. Я ну, просто взагалі нікуди не виїжджала.

Це перший раз як ви за кордоном?

Да, взагалі перший раз за кордоном. І взагалі. В Криму. Не знаю, Україна моя рідна. Ми тим паче на півдні жили. Ну море Чорне, Азовське. Ну, не треба нічого мені більше.

І як там наш Крим? Гарний?

Гарний. Трішки побачили. Вночі, але побачили.

Зразу як їхали в Польщу, вже знали що будете жити тут, в Оборніках, чи ви їхали просто кудись не знаючи куди. Як це відбувалось?

Дуже допоміг Вова, брат чоловіка, тому що ми коли почали виїжджати, він зразу зматикував, він так зразу – “В нас є днів 4-5 поки ви будете в дорозі, треба буде шукати квартиру, ну щоб це було на дві сім’ї”. Ми вже коли перетнули, ну, литовский чи латвійський кордони. Ну да, литовський кородон, тоді вже Вова подзвонив і каже: “Все. Все нормально, все спокійно, ми квартиру знайшли, ви їдете спокійно до Варшави, ми вас заберем зі знайомим на автівці. Не переживайте, все.” І ми вже знали. “Фух”. Треба поки до кінця доїхать.

З того автобуса з яким ви їхали, у вас є якісь контакти? Ви ж вже такі рідненькі стали. Як ви прощались?

Сльозно прощались. Сльозно. Контактами обмінялись. Був мужчина, з Южноукраїнска, він також їхав дуже довго. Він каже: “Оце я їду до жінки, до дитини. Вони в Польщі дуже дуже давно. Я тут в Україні працюю, і не можу їх покинути, також дуже їхав довго. То ми з ним зконтактувались. Він каже – “Можливо десь-колись зустрінемося в Польщі, чи там, можливо, якась допомога потрібна. Звертайтеся”. А хтось, от одна дівчинка їхала з груднічком, вона постійно його носила в кенгурушці. Місяців 6 дівчинці, вона плакала так постійно також. Я все думаю: “Боже, це ж треба цю дитину перти”. Вибачте, ну а що, якщо треба? Я приїхала у Варшаву, і я бачу що її ніхто не зустрічає, вона одна. Нас якось зразу так автобус вигрузив, і зразу навпроти, палаточка оця стоїть з допомогою. Українські волонтери. Я давай у ту палатку, дивлюся її. Там дівчата також: “Ой, а може вам там чаю, поїсти? Візьміть оце для дитини. Суміш, візьміть ковдру, давайте ми вам допоможем поселитися”. Вона довго-довго, дивлюся, балакала, приймала якісь рішення для себе і зрозуміла, що вона – от дійсно людина, яка просто приїхала “в нікуди”. Вона питала, а де тут готель найближчий на 2 на 3 на 4 дні, буду зупятися тут у Варшаві. А всі останні, я ж говорю, я так зрозуміла, що у всіх хтось когось зустрічав. Тому що ми так попрощалися, і всі розійшлися.

І це ваш брат, двоюрідній брат, вашого чоловіка, вони вас у Варшаві зустріли?

Так.

І автівкою ви зараз же приїхали сюди?

Так.

Опишіть свій перший день тут. Коли ви вже зрозуміли, що – “все”? Що є квартира, що є де жити? Просто опишіть, що ви відчували, коли ви сюди зайшли?

Я взагалі з квартири не виходила два дні. Я не могла вийти на вулицю.

Не було сил, чи не було бажання?

Не було бажання. Не було бажання бо, знаєте, душила така несправедливість – чому я? Ну чого я повинна була приїхати з дому, кинути маму? Кинути кішку. Так, 10 років кішці, яка пережила з нами все. Вона бачила, як ми з чоловіком зустрілися, вона бачила, як ми весілля гуляли, усе бачила кішка.

Мене душила несправедливість і я не могла прийняти, ну, того що я тепер маю ходити чужими вулицями, слухати чужу розмову. Знаєте, коли я перший раз вийшла, почула чужий говор, все, мене накрило по повній програмі – “Не хочу, не хочу. Ну не моє. Я тут чужа, я тут ніхто. Не хочу.” Я сиділа в квартирі, всьо. Не виходила.

Але так було два дні. А на третій день, що вас змусило вийти?

Мама змусила. Мене дуже підтримала мама, тому що я кожного разу, коли дзвонила по вайберу, були сльози, були істерики. Мама там сама, ми тут. Не самі, ну все ж таки, мама розуміє що ми, не так [часто] будемо приїжджати. Будемо звичайно, але не так, як раніше; що від Херсона до того села 100 км, чи 70 км. І моя мама, мама сказала: “Доця, давай тримайся, давай починай вивчати мову, спілкуйся”. З роботою, до речі, тоді також було, все незрозуміло. Наша Україна дуже дового вирішувала, чи буде взагалі освіта Херсонській області існувати, чи можливо ми просто пересидимо цей рік. Мама мені сказала що, давай, іди, іди пройдись вулицями, подихай, заспокойся, не турбуйся все буде нормально.

А чоловік як вас підтримував? Він також був в шоці, чи він зразу на роботу пішов?

Вова забрав його зразу на роботу. Він: “Давай будем починать.”

Коли ви вже сюди приїхали, чи ви зрозуміли що, треба дитину в садочок влаштовувати і т.д.?

Ну, десь через тиждень. Вже потім почала розпитувати. В нас також знайомі, знову ж таки через брата, чоловікового, давно дость в Польщі. Знає. Він нам сказав, що йдіть оформляйте песель, що потрібно зробити. Йдіть відкривайте в банк рахунок, оформляйте допомогу хоч якусь. Я потім в нього запитала за садочок. Він каже, – ну типу є садочок, – він не міг так чітко відповісти. Бо в нього дитина шкільного віку. Його дитина приїхала в березні. Так, його закінчила певний клас. Його хлопчик пішов в певний клас в Польщі. І зараз з вересня пішов хлопчик в інший клас. Ну і все.

Потім почала це все ходить, узнавать, питать. Дуже допомогла англійська мова. Перші, перші дні. Тому що на польській… Співзвучна мова, але це ж не зовсім мене розуміють, а анлійська – коли зверталась, в більшості ситуацій дуже допомогло, знання англійської мови. Я трішки по трішки все оформила.

Коли ви почали, так вже в роботу рухатись? Коли ви сюди приїхали, то через деякий час вам стало зрозуміло, що навчання буде далі тривати?

Нам позвонили. Мені позвонили 25 серпня і сказали, що: “Лариса Володимирівна, такая ситуація, так як ви виїхали, і Ваш директор залишилась в окупації, то ми зараз формуємо склад керівників, які будуть очолювати, об’єднувати школи різні, об’єднувати учнів і класи.” Мені сказали, що я маю очолювати школу замість директора. І налагодить процес. Сказали, з ким ми будем співпрацювати. “Збирайте кажуть ваших учнів, збирайте батьків. Отримуйте від них заяви, що вони згодні з нами співпрацювати онлайн.” І все поїхали по старій схемі. І 4 дні, чи скільки там до 1 вересня залишалось. Вклинилась і вперед.

Я так розумію, вони зараз в різних країнах і т.д. Яке зараз в них наставлення до всього цього?

Вчимося. До кінця. Отримаємо українську освіту. Ті випускники, які, наприклад, за кордоном, взагалі, будь яка дитинка, яка знаходиться за кордоном.. Ми акцентували увагу на тому що, ніхто вас не примушує. “Туди не йдіть в польську школу, а вчиться тут онлайн” – тобто, я навпаки, акцентувала увагу, на тому, що у вас є унікальна можливість отримати паралельно дві освіти. Дивіться, кажу, як вам гарно. Ідіть обов’язково, запишіть дитину в садочок чи в школу, навчайтеся, вчителі підлаштуються, ми працюємо 24/7 зараз.

Тобто є так діти, вони йдуть в польську школу вчаться, потім у них вечірні завдання українською?

Так.

А що Вам кажуть діти? Якій рівень навчання, якій рівень завдань, за кордоном? Наприклад вони порівнюють? Тут, наприклад, в Україні легше, або навпаки в Польщі легше.

Вони кажуть що, легше, але кажуть що також дуже складно пристосуватись в чужій країні. Якщо взяти беспосередньо Польщу, то тут нашим діткам більш комфортно, скажімо так. Дуже лояльно віднеслися вчителі, керівники тих шкіл, які прийняли. Дітям, ну, я так зрозуміла, вони йдуть на клас менший, дають трошки легшу програму. В нас декілька учнів з Німеччини, то в Німеччині, наприклад, в них так зробили що, спочатку дитину просто закріплюють за класом, і дають їй рік на адаптацію, і на вивчення мови іноземної. Тобто вона рахується в них за освітою, але паралельно вони також можуть займатися за українським стандартом. Але дівчина, яка в Бельгії навчається, вона каже: “Тут навіть дуже багато росіян, і відверто вийти на вулицю страшно, тому що почуєш в свою адресу, що чого ти сюди приперлась.”- це так вона сказала дуже мягко.

Скільки їй років?

10 клас. І вона кожного разу. Також зі сльозами на очах, виходить онлайн, і кожному вчителю, (я також спілкуюсь з вчителями), вона кожному вчителю дякує, що ми її не покинули. Дякує школі. Нам, як адміністрації, що ми все таки змогли зберегти, хоча б в такому форматі і продовжити навчання. Бо дитині дуже важко.

Цих дітей дуже видно, тому що знаєте, я просто пам’ятаю, ну, я чому обрала професію вчителя? Коли ти заходиш в клас і бачиш, що на тебе от, дивиться 20 пар очей, з зацікавленням, (хай що хочуть кажуть, що діти зараз там в сучасних гаджетах), все залежить від вчителя все ж таки. Німецьку мову, все таки знаєте щось цікавеньке, пісеньки співаєм, перекладаємо, слухаємо носія, я кожну дитину знаю, (бо я викладаю з 5 класу по 11 клас), як облупленого, перепрошую. А зараз коли вмикаюсь з ними онлайн, діти сидять зі склянними очима, не реагують. Я їх уже і так, і так. Ну, можливо, ще просто пройшло трішки мало часу. Я також колективу, як була на педраді, сказала – “Намагайтеся дітей зараз просто, повернути в життя, не треба їх нагружать оцінками, якоюсь новою темою, вимагати зворотнього зв’язку, щоб дитина вам написала це. Поверніть дитину до життя. Подивіться які вони сидять. Вони ж не живі сидять”. Чесно. Не живі. Це при тому, що ми за кордоном себе трішки безпечніше почуваємо, а ті діти, що на підконтрольній – в них є алгоритм дій, і на всяк випадок і у вчителів, що робити коли повітряна тривога, і що робити під час онлайн уроку. Я також включаюсь, і кожного разу молю Бога: “Боже, хоч би там не було у моїх дітей, зараз повітряної тривоги, щоб урок нам не перервали, і щоб діти не поперелякувались”.

Скільки % людей залишилось там в Україні дітей, десь 50% чи більше?

50% десь.

50% – ну, то так половина класу. Як часто у Вас буває що під час уроку, у когось є повітряна тривога?

Не було ще. І надіюсь що не буде.

Це добре. І Ви в безпеці і діти в безпеці. А зараз я би хотіла задати Вам дуже таке особисте питання. Скажіть будь ласка, чи змінились, Ваші сни? Перед війною що вам снилося і що вам снится зараз? І що вам снилось, коли почалась війна?

Ой, ну це Ви прям знаєте. Справа в тому, що мені взагалі дуже рідко щось сниться, але коли вже щось насниться, то я вже, то я, знаєте, трактую – ну так це вже щось “таке”! Те, що взагалі мені сниться, воно частично але збувається, я іноді себе боюсь. Бо наприклад, десь у березні, мені наснився сон. Це, ну, ми вже в окупації були, що я підходжу до нашої школи, Херсоньскої, а мене не пускають. Я кажу: “А що трапилося?”. Вони кажуть: “А ви тут уже більше не працюєте”. І от я із сумом дізнаюся, що школа захоплена, що там уже якісь інші люди працюють. І я прориваюсь у свій кабінет, і кажу: “Дайте мені хоч квітку мою забрать!”. В мене фікус там великий такий залишився. Ну і таке… А потім коли вже я остаточно зрозуміла, що наша школа не буде працювати, і почали заходити до шкіл військові і дійсно почали захоплювати, кожну будівлю, одну за другою. Нашу школу, до речі, одну з останніх підійшли, но бо острів на Херсоні, це такий вдалий район. Не доїхали мабуть, не встигли. Нашу школу захопили 4 серпня. Вже безпосередньо, подзвонив директор, в сльозах каже: “Зайшли, винесли всю техніку, поміняли сторожів, вигнали сторожів,” – сказали – “Все до побачення, тепер будем керувати ми.” То тут нічого такого не снилося, і не знаю. Надіюсь, що і не насниться. Оце в мене був єдиний сон, що щось таке він мені сказав. А так, мабуть, як і кожна людина, коли ти перед вибором, якимось питанням і так далі. Лягаєш спати, там і думаєш – підкажіть підкажіть хтось там, як правильно зробити, чи правильно я там поступила? Не було такого чомусь не знаю. Зараз спокійно спимо.
Ой, у мене чоловік, перші місяці взагалі спав не роздягаючись. Бо він звик, – повітряна тривога – щоб не одягатися. Ми вечеряємо, він йде в душ, одягається, і повністю штани-носки. В коридорі стоять кросівки, сумка тривожна. Ой, вже й не згадати..

Чи Ви не думали якось повернутися в Україну?

Обов’язково!

Тобто ви зараз розглядаєте, це перебування в Польщі як тимчасове?

Тимчасове, так. Поки так, думки такі. Я не виключаю того факту, що якщо затягнеться ця війна і буде в нашій країні досить складно в економічному плані, що ми не зможемо просто заробляти і кормити свою дитину, то можливо так, тут більше влаштуватися і так далі. Але поки такий варіант розглядаю, навіть маршрут додому собі збудувала.

Чудово. Ви казали, що у вас були мрії про квартиру. Уявімо, що війна закінчилась. В якому місті ви би хотіли жити? Повернутись в рідний Херсон, чи інше?

Одеса. В Одесу дуже хочеться. Ну, це південь думаю, буде скоріше всього, бо ми все таки без моря нікуди. Але в Херсон, чомусь, я не дуже вірю, якщо чесно. Сильно вони його… Хочеться повернутися, особливо після того, як тут все побачив – люди живуть. Гарно живуть. Дітям є де вийти. Дітям є де розвиватися. Молоді є де розвиватися, тому… Я звичайно бажаю нашій країні відновлення після війни. Війна обов’язково закінчиться. Обов’язково! Але це ще момент відновлення і стабілізації. Це ще буде дуже болюче питання для багатьох. Бо повертатися в руїни і знову показувати дитині, що він тепер буде трохи обмежений в тому і в тому. Тут буде також дуже багато питань і думок, чи дійсно це потрібно , чи ні. Ми готові повернутися.