Тетяна Кузьменко

Розкажи про те, як для тебе почалася війна. Як ти пам’ятаєш цей день? Яка перша картинка виникає в твоїй голові: коли ти чуєш 24-те лютого?

24-го лютого було тотальним розчаруванням, бо 23 був такий прекрасний день! Вперше від початку ковіду в музичній школі був концерт, на який запросили батьків і діти виступали не перед камерою, а перед батьками нарешті. Моя донька займається співами, синтезатором і приймає участь у колективі дітей, де вони одночасно і співають, і танцюють. Це було так прекрасно і обнадійливо. І після того прокинутися 24-го і зрозуміти, що можливо вчорашній день був останнім найкращим днем мого життя було так іменно обіднєнько. Розбудив мене батько моєї дитини. Ми не живемо разом уже майже 9 років і він просто сказав фразу: ”Здається почалось”. Згодом був такий момент трошки розлючливий. Його батько має родичів в Росії і в якийсь момент через пару годин він подзвонив запитати як ми, що ми, які у нас плани. І він сказав таку фразу, після якої я не спілкувалася з ним досить довго: ”Ну що, може в Саратов вас відправити: там же ж буде безпечніше?”. Ми, канешно, ж в ніякий Саратов не поїхали і я зробила першу помилку. Я чомусь подумала, що, якщо йде напад на Київ, то під Києвом буде тихенько і спокійно. І мені подзвонили друзі і в одної моєї подруги будинок в Бучанському районі: з пічкою, з водою, з нормальним місцем для спання, з кухнею. І ми подумали, що це буде прекрасна можливість перечекати там 5 днів. І саме з таким розрахунком я зібрала собі рюкзак і малій валізу. І ми поїхали туди. І половина нас поїхала на машині, а троє з нас поїхали на електричці, тому що всі не вміщалися. Якраз малу я відправила машиною, а ми поїхали електричкою. І буквально через декілька годин після того як наші дісталися до цього будинку в Бучанському районі, мост по якому вони їхали був зірваний. Той самий Ірпенський. Війна для мене… Початок війни ще й пов’язаний з їжею. В мене трошки розлад харчових… як це називається…

Поведінки.

Звичок, так поведінки, і мені постійно хочеться їсти. І напевно третя річ, яку я зробила: коли зрозуміла, що війна почалася, я пішла подивилася, які у мене є продукти. Одразу зварила яйця, зварила картоплю, мʼясо і зробила два таких бокси, в яких була варена картопля, трошки мʼяса, варені яйця і солоні огірки моєї мами. Потім дуже сміялася, тому що це продовжує мене переслідувати. Коли ми прийняли рішення евакуюватися з того будинку в Бучанському районі, в нас було все те саме. Ми зовсім не знали як ми будемо виїжджати. На той момент у нас майже закінчилися продукти і в сусідньому селі ми змогли намутити мішок посівної картоплі, яку зрозуміло, що чистити не має геть сенсу. І в ніч перед евакуацією я зробила всім такі самі бокси. Були яйця, була варена картопля в мундірках. Намутила солоні огірки в людей, які трошечки раніше евакуйовувалися і залишали продукти для всіх, і варене мʼясо, яке теж лежало до останнього в холодильнику – такий нєпрікасаємий запас. І також я кожному дала такий боксик. Там коробочки від сиру, від фети, від сметани – кожен отримав від мене такий боксик: варена картопля, варене яйце, мʼясо і солоний огірок.

Ти сказала, що це була третя річ. Які були перші дві?

Перші дві було – перевірити де паспорти, тому що я така людина , яка вміє їх губити в хаті. Паспорти, медичні книжки – медичні книжки я так і не знайшла, я чогось їх не схопила, але я перевірила паспорти, я перевірила гроші. Гроші розклала на три купки – одне з собою, одне десь в багаж, одне для малої. Канешно же, вийшла на балкон – покурила. Я живу на 18 поверсі і в мене такий огляд міста прекрасний. І я перевірила чи їздять потяги – це мені здалося важливим моментом. І я попіклувалася про їжу.

А як було у твоєму колі? Про війну в Україні говорили давно. Досить активно говорили в жовтні, починали відраховувати дні в грудні. Як ти ставилася до цього всього? Для тебе це були чутки? Ти передчувала що вона таки прийде і це лише питання часу? Як з цією інформацією виглядали твої стосунки?

Я за всім ретельно дуже слідкувала і перші дзвіночки якраз у жовтні – це злам державних сайтів. Це повідомлення про постійні мінування в Києві. Це все було тривожними дзвіночками. І останній такий дзвіночок це було… Ми з малою мали таку традицію, що кожної середи ми їздили взимку на ковзанку. І ковзанка знаходиться недалеко від аеропорту, і можна якраз бачити літаки, які прилітають і відлітають. І я так собі в голові тримала такий ніби розклад, що літаки не літають часто, а тут вони зачастили. І ми стоїмо на зупинці десь за 2 тижні до війни, до 24-го лютого, і пролетів один пасажирський літак. І я така:”О прикольненько! Дивись які кольори – жовтий з чорним!” І буквально за три хвилини прилітає інший літак. Потім ми сідаємо в тролейбус і десь за 10 хвилин прилітає інший літак. Вони були темні. Вони були не пасажирські. І тоді я малій сказала: “Ось, дивись, нам починають допомагати”. Усі ці.. Якраз останній місяць перед 24-те лютого українці трошки задовбалися від цих новин, що типу “О, Путін нападе 3-го лютого.” 3-го лютого нічого не відбувалося і ми всі, канешно же, – бо українці жартують з кожного приводу – для того щоб не плакать я сміялася, як казала нам Леся Українка, яка зображена на 200 гривнях. Те і роблять українці. І ми постійно про це казали, ми багато жартували про стосунки між хлопцем і дівчиною. Що типу: “А одружемося після того як Путін нападе”, маючи на увазі, що цього ніколи, наприклад, не станеться. І початок війни це було шалене обурення, шо людина конкретна переступила через чєрту. І чомусь була велика впевненість, що все це закінчиться швидко, адже ми живемо в цивілізованому світі і такого не має відбуватися. Тому в моїй голові було саме 5 днів. За 5 днів все закінчиться. Прийдуть хороші рєбята, натовкають пику поганим рєбятам і все знов повернеться до нормального життя. І саме через це я досі не можу нормально відчувати час і мати якесь майбутнє. Тому що всі мої очікування, всі мої плани не справджуються. І ось ця неможливість будь-що планувати дуже сильно вибиває. Перший момент, коли я змогла щось планувати і відчула землю під ногами, коли в Польщі відмінили безкоштовний проїзд для українців і прийшов час купувати проїзний. І я така стою в черзі і думаю: “Я умна чи красіва? На місяць брати чи на три?” Бо в голові кожного ранку є думка, що все це скоро закінчиться. Що от ще трошечки почекати і все прийде до норми. І я тоді прийняла рішення – три місяці. І я продовжую жити такими якорьками. Зараз я прийняла рішення про можливість донавчання і я маю конкретний план на півроку. І це дуже допомагає. Ще один з таких якорьків, приємних – була можливість відчути себе туристкою, нарешті. Тому що приїзд до Польщі це була вимушена поїздка. Я цього не хотіла, не планувала і це було реально з бухти-барахти. І коли на травневі свята я придумала зробити малій подарунок і відвезти її до найкращої подруги в Німеччину, це було піднесення! Бо я планувала свою подорож, планувала свою поїздку. Я ходила по місту в режимі туриста з піднятою головою. Бо в Польщі в перші місяці, перші три-чотири місяці я ходила з опущеними плечима, дивилася на людей трошечки як забите кошеня, очікуючи якоїсь небезпеки, ще без нормального розуміння мови. А тут поїздка, яку я запланувала. Вона дуже сильно дала крила і так підтримла моральненько дуже харашо.

Говорячи про хороших хлопців, які натовчуть пику поганим, ти мала на думці українські сили чи розраховувала, що увійде якась західна чи американська армія, яка допоможе Україні швидко і якісно досягти перемоги, невеликими втратами?

Це певно була комбінація. Бо на початку з 24-го я розуміла, що втручання інших військовим по правилам світового співтовариства і по дипломатичних штуках могло бути не зовсім коректне, але миттєві санкції дуже сильно допомогли. І це, що треба було зробити на самому початку, це максимальні санкції і закриття неба. Про нашу армію в мене була впевненість. Я спілкувалася і продовжую спілкуватися з багатьма рєбятами, які я розуміла, що по першому зову вони підуть в армію, що вони до цього готувалися. І що от своїми силами ми за 5 днів… Мені здавалося, що ми могли зробити дуже багато, але я не будучи екперткою у військовій справі і не маючи інформації про ті самі ракети і їх дальність, і їх можливість потрапляння на територію України… В мене були такі трошечки рожеві окуляри, що це дійсно закінчиться швидко. Що світова співдружність, ну, настучить по голові санкціями. І як мінімум це… зробить справу.

Багато людей з Києва виїхали у західні регіони, більш безпечні, як ми тоді вважали. Чи там десь навіть на Закарпаття, де зовсім ніби безпечно. А що для тебе стало цим ключовим моментом, що ти відчула, що Україна перестала для тебе бути безпечним місцем і треба рухатися кудись далі?

8 березня ми виїхали з евакуації, з цього Бучанського району. Він був повністю оточений російськими військами. Грубо кажучи, 10 кілометрів від того місця, де ми жили, були бойові дії. І перше КП, яке ми проїжджали було російське. Ми приїхали в Житомир і здавалося це все наче б то безпечно. І з моєю колегою по евакуації ми вийшли на балкон, закурили сигарету, взяли каву – нарешті з цукром, бо з цукром у нас були в евакуації дуже великі проблеми – і повз нас пролетів винищувач, і зазвучала оповіщення про повітряну тривогу. І це був такий контраст, тому що звук повітряної тривоги від 24-го лютого ми практично не чули. Ми сиділи в тех лесах. Оповіщення про те, що йде війна ми бачили і чули наочно. Тому що в радіусі 10 км між Макаров, Гостомель, Буча і трошки вдалині Київ. І ми постійно все це бачили і чули, а зміна цього на звуки повітряної тривоги була більш загрозливою для психіки. Тому що тут ми, принаймні, бачили і чули одразу те, що відбувається. А повітряна тривога це невідомість. Невідомість і стан те, що називаються російською “ізжога”. Ми пробули 2 дні в Житомирі. Місто вже перейшло на режим виключення світла на ніч. І це вже було супер страшно. І я побачила по своїй доньці – а вона в мене така тендітна квіточка – що вона на грані. Якби вона зірвалися, мені б просто кранти настали. І я подумала, що місяць в Польщі і все закінчиться. (сміється)

А Польща була вибрана випадково як найближча територія чи в тебе були тут якісь зв’язки, контакти і ти розуміла, що тебе чекають?

Були мінімальні контакті. 8-го числа, коли ми виїхали, другий дзвінок… Перший дзвінок був мамі, другий дзвінок був моєму колегові з “Партії зелених України” і я сказала: ”Сєрьожа, давай щось”. Він такий: “Ок. Дай мені пару годин, я щось придумаю”. І я чому обрала, якщо можна так сказати, обрала Польщу, тому що це дуже близько до України. Можливість вернутися, буквально простягнути руку і відчути Україну – це був один з моментів. Другий – це подібність мови. Я добре знаю англійську. На той момент думки про Британію, спонсорство.. Ну, на той момент цього ще не було, по друге мені це здавалося більш складним і через менталітет, і через далекість. Ну і от так я… Ну, це було найпростіше рішення і найневибагливіше. Тобто схожий менталітет, схожий клімат. Плюс підтримка своїх, які точно тут є.

А що було в твоїй валізці? Чи ти виїхала до Польщі з тим, що спакувала до Бучі?

Да. На той момент в Києві було супер небезпечно. Тоді у евакуації у нас не було ні звʼязку, ні еле… електрисіті, карочє. Електрика і почались сипатися повідомлення. І одне мені запамʼяталося дуже. 7-го числа мені написав мій друг. Коротке повідомлення, але в ньому було закладено стільки турботи. Була фраза ”надіюсь ти не в Києві”. Три простих слова, але настільки глибоких і настільки… “без мусора” те, що називається. І повертатися в Київ тоді було неможливо. І з тією самою валізкою на 5 днів, затарившись шоколадом і цигарками – того чого нам не вистачало в евакуації – в торбинку, ми поїхали до Польщі.

Що було в твоїй валізці?

Були шерстяні речі, обовʼязково, і собі і малій, бо я дуже теплокровна тваринка і натільна шерсть має бути стовідсотково. Одні штани і один светр, ну, окрім того, що на мені – теж штани, светр – футболочка до спання, шкарпетки, труси, носки.. Книжка. І в мене і в малої, яку ми взяли не в Києві, а саме в цьому евакуаційному будиночку. На момент на 4-й день у нас пропала електрика і ми такі: “Ну, що! Перетворюємося на ізба-читальня?! Давайте подивимося, що тут є з книжок!”. А з книжок там була повна масакра. Там було повно російської пропагандистської літератури. Була одна єдина книжечка українською мовою. А мала моя не може читати російською, це просто іздєвательство над нею. І там була книжечка про пригоди Еміля десь в Німеччині, десь він щось подорожує. І якраз це було прикольно, бо Емілю по книжці десь стільки ж років як малій. Я обираючи їй літературу стараюся дотримуватися такого принципу, щоб герої були ніби її сучасниками, а собі я взяла книжку Януша Корчака. І на той момент я читала його оповідки про дитячі напівколонії і колонії. І та оповідка, яку я читала якраз у тому будинку в Бучі, вона починалася так: “У Варшаві, на вулиці Свєнтокшиській є такий-то, такий-то будинок, де йде розпреділення дітей на літні колонії”. І от її я взяла з цього будинку. Да…Вона зі мною.

А які цінні речі… Я маю на увазі не матеріальну цінність, а їх сердечну цінність, ти взяла з собою?

Ну, найцінніша річ на той момент була бірочка з пологового будинку, де написане моє імʼя і прізвище, дата, вага дитини, зріст дитини. Вона завжди в мене лежить в такій сумочці для документів. Там же, в цій же кишені лежали антидепресанти, оця лейба, яка на руку, і повітряна кулька, бо раптом моїй дитині буде сумно, то я завжди зможу її розважити.

Я знаю, що про евакуації і про вимушений виїзд складно говорити як про позитивний досвід, але що тебе вразило позитивно? Що доброго сталося під час твого виїзду по дорозі? Може це якась подія, може людина, яка запамʼяталася тобі…

Мені дуже пощастило, що до Ковеля, звідки йшов прямий автобус до Польщі, я не їхала ніякими ні автобусами, ні евакуаційними потягами – мене відвозив мій друг. Але дорога була така і весела і сумненька одночасно. І якраз домовляючись про цей виїзд і про обставини, про які я зараз розкажу, я ще більше впевнилася, що зараз мені треба трошечкі втекти. Ми домовилися з ним, що будемо їхати вночі, він мав посвідку волонтера і мав право їздити вночі після комендантської години. І він часто курсував між Житомиром і Львовом, привозячи у житомирську лікарню концентратори з киснем зі Львова, і якраз була оказія мене на зворотному шляху підкинути мене на Західну Україну. Ми домовилися на вечір якраз біля цієї лікарні. Вона була недалеко від того місця, де ми в Житомирі жили, ну зупинялися. І дзвонить він мені десь за дві години до нашої зустрічі, а в нього електрокар, і каже: “Щось в мене датчики зламалися і я мав би дотягнути на зарядці, але недотягнув. Я ночую тут в полі. Зустрінемося зранку”. Я кажу: “Ну, ок”. І через декілька годин в тут лікарню був прильот. Ну, не конкретно в лікарню, а поряд. І я не хочу думати, чи було це місце нашої зустрічі, але це був такий додатковій пинок, що зараз супер небезпечно і треба десь сховатися. І ось на наступний день він підзарядив машину і ми їдемо, і знову щось ламається, і нам залишається до автобусної станції буквально шість або вісім кілометрів і ми не дотягуємо, але дотягуємо настільки впритик, щоб підзарядити автомобіль, що нам лише трошечки треба було його підштовхнути, бо буквально 20 см тросу не вистачало, щоб його підзарядити. І я виходжу на трасу і розумію, що в мене за 15 хвилин відправлення автобуса. Просили не запізнюватися. В мене був такий світильник, який підзаряжається на юесбі. Така палочка 20 см. Я її запалюю і просто – там вже вечір – і я просто починаю махати перед дорогою, щоб якось звернути на себе увагу. Але ми трошки вперед пробігаємо, а там є таксист. Я така: ”Фух, спасєна”. Сідаємо в цю автівку. Я кажу: ”Нам на автовокзал”. Ми починаємо їхати, я відкриваю карту і бачу, що ми віддаляємося від того місця, яке в мене стоїть на карті і куди нам треба. Я така: “В смислє, а куди ми їдемо?”. Він: “Ну, на вокзал”. І я розумію, що відправлення буде не з автовокзалу, а з авторемонтної станції і треба в іншу сторону їхати і я така: “Ва-а-а-а-а!!!”. Ну, коротше, ми встигли нормально, але були люди, які ще запізнилися, і ми ще півгодини на них чекали. Але оця… Оцей страх втратити можливість, це як страх запізнитися на літак, всякі такі історії. Це було таке на адреналінчику, але в той момент вся евакуація проходила в мене на шаленому адреналіні і це мене спасло. Потім я, канєшно, за це розплачувалась періодом депресії, але на той момент я була максимально зібрана. І ось перші 2 тижні війни я довольна собою.

А цей автобус, яким ти їхала, це був один із тих автобусів, що організовували волонтери чи це був евакуаційний автобус? Як це відбувалося?

Він був позначений як безкоштовний “Жінки. Діти”. Просто там десь на фейсбуці ковельська рада виклала інформацію про те, що роблять евакуацію. Але було зрозуміло, що людям треба на бензин і водій сказав: “Ну, хто скільки може”.

А що далі?

Далі ми супер швидко пройшли український кордон. Ми о 8 вечора виїхали з України і вже о 3-й ночі моя мала спала в Хелмі. Приїхали … величезний спортзал, одразу всі діти мають щось солодке, щось погризти. І на ранок в мене була така посмішка, але не знаю як правильно сказати, з яким забарвленням вона була… Що всі діти були дуже щасливі, але з отакими червоними щоками, бо вони напхалися шоколаду і цукерок просто під зав’язку, і все це вилізло у нах на щоках. І затуркані мами, які навіть не звертають на це увагу, бо на той момент є проблеми побільше. Але оце щастя в очах дітей, які всю ніч жерли шоколад і ніхто їм цього не забороняв… (сміється) Це була дуже яскрава картинка. На ранок ми прокинулися… Я прокинулася взагалі супер рано. І вже о 8-й ранку в холі цього спорткомплексу було дуже багато волонтерів, які пропонували кому куди їхати. І так як я спілкуюся англійською мовою… Польською нє, але так як на той момент я працювала перекладачкою, бо дуже багато волонтерів злали тільки польську, без української, а наші люди російська, українська, а англійської зовсім немає. І я як ото о 8-й ранку чи в 7:30 стала всім допомагати, так о 12:30 озирнулася – бачу, що людей нема і бачу, що автобусів уже нема. Підходжу до волонтерів і кажу: “Слухайте, а на Варшаву ще щось буде?”. А вони: “Ну, ми вже майже всіх відправили, так що може ще щось після обіду буде. Ну, а так вже зранку”. А я така: “В смислє?!” Про всіх попіклувалася, а про себе забула. Але не жалкую про те ні каплі. Тому що знову ж я на адреналіні. В мене ще висів на шиї на стрічці такий гаманець і всі думали, що я теж волонтер. І всі українці зверталися до мене за допомогою, і я рада була допомогти. І дуже жаліла, коли не могла там щось вирішити, ну саме для тих людей, щоб вони були максимально раді.

Цікава твоя історія. Ти вибрала Варшаву, бо ти знала, що тебе вже тут чекають і ти їхала до Варшави вже до конкретного місця, так?

Да, мені сказали, що мене зустрінуть, мене приютять. І на Варшаві Заходній мене зустрічала людина, яка мене відвезла одразу до сімʼї.

Як виглядав твій перший день у Варшаві? Ти його памʼятаєш?

Да, ми проїжджали центральний стадіон – це було дуже красиво. Такі якраз вечірні вогні, я дуже люблю вечірнє освітлення. На вокзалі нас забрали, поїхали до квартири, поселилися. Ну таке розмірене… розмірені події.

Варшава тебе чимось вразила?

Одразу чи на теперішній момент?

В сукупності.

В сукупності… Вона мене не вразила, а більше запокоїла. Вона знаходиться на двох берегах Вісли – це майже як Київ. Варшава… Цей міст, що біля стадіону – така сама конструкція як в Києва. Оця, що на тросах. Наявність метро. Я потім тільки прочитала, що метро є тільки в Варшаві, і мені, ну, схожість з моєю звичною атмосферою, вона додала мені плюсіків…Тут більше неба. В якийсь момент Варшава мені нагадує Україну, яка була 10 років тому. (сміється) Коли в Україні ще не було такої шаленої забудови, висоток, офісних центрів, всього такого. І якраз Варшава подібна до України, зовнішньо принаймні, 10 років тому.

Ти приїхала до Варшави, коли допомога українцям… вилетіло слово. Коли поляки вже налагодили процес допомоги. Оці люди… Ти якось зверталася про допомогу до якихось організацій, волонтерів чи в тебе вже були тут знайомства і ці пункти підтримки ти якось оминула?

Ні, я ходила в гуманітарку, довжелезні черги, спостерігання за українцями і ця спроба відчути чуже життя через споглядання. Коли ти стоїш в черзі і бачиш чуже життя через споглядання, десь обривки фраз, десь зовнішній вигляд. Ти наче вигадуєш історію для цієї людини. Медитація в черзі називається. А потім було отримання песелю. Оце була пригода-препригода! Бо це було на початку – черги величезні! І я дійсно стояла вночі і тримала собі чергу. В один момент я потрапила на зміну влади, зміну порядків. Спочатку люди писали списки і приходили згідно зі списків в будь-який момент, а потім вирішили, що це ж не чесно. Що ті, хто стоять заслуговують більше місця в черзі. І ми почали вартувати, і почали організовуватися в маленькі групи, щоб це всі 10 людей з другої до четвертої вночі, а тільки троє. І ось да. Отримання песеля була така вагома пригода і вона мені запамʼятається надовго, тому що я робила фото. Треба було зробити фотографію. На тій фотографії, я не соромлюся її показувати, можу долучити до проекту, але я там супер страшно виглядаю. (пауза) На моєму обличчі просто все! І як противага, я фоткала малу. Мала просто квіточка. (пауза) І я розумію, що трошечки завдяки мені, тому що я не здалася і була на адреналіні, і показувала свою силу, і відповідно великого стресу в малої не відбулося. (пауза) Потім, коли вже мала пішла в школу, коли ми переїхали вже в інше помешкання, я почала цікавитися фондами, допомогою, фундаціями, які пропонують для дітей якісь заняття, для батьків якісь зустрічі. Але на початку в мене була якраз мета забезпечити собі їжу, теплий одяг, чим почистити зуби і чим помити голову.

Чи відчувала ти себе біженкою? При тому, що ти була в цій привілегійований групі, яка виїжджають з Києва знала, де вона опиниться. При тому, що ти морально була до цього готова. Чи відчувала ти себе біженкою в цей момент?

Да. (пауза) Бо приїзд до Польщі не був моїм свідомим рішенням. Це була просто опція найпростіша, щоб вирішити мою проблему безпеки. Да. І я ж кажу, в мене не розгиналася спина, просто фізично, від того, що я була в стані захисту. Да. Ну я досі відчуваю себе біженкою. В мене нема про це ілюзій ніяких. (сміється нервово)

Багато українок відмовляються від цього слова, вони воліють називати себе мігрантами.

Ні, з моєї точки зору, міграція – це якраз свідоме, а біженство – це коли ти просто забезпечуєш собі бєзпєчєньство.

А є щось таке, що тобі це біженство дало? Щось такого, що позитивно здивувало? Раптом ти відкрила про себе щось такого, що раніше не знала?

Третє око в мене не відкрилося, додаткові руки чи ноги в мене не виросли, хронічні захворювання, які в мене були, так і лишилися. Тому говорити про якісь над людські сили не можу. Е-е-е. Через це я більше, не те що задумалася, але окреслила в своїй голові кордони, свої власні. І я розумію, що обставини склалися таким чином, що я не страждаю психологічно через те, що я, наприклад, жила б в кімнаті з 8 іншими людьми. Я не шерю ні з ким туалет, ні душ. І це для мене було супер важливо. Бо за півроку до того ми з малою якраз переїхали у свою квартиру. До того ми жили з моєю мамою. Жили з нею в 1 кімнаті, а тут в кожної з вас є своя кімната, коридор по якому можна кататися на роликових ковзанах. В мене є балкон на який я можу вийти влітку гола і викурити цигарку, а взимку закутана в дві шуби. І це була така свобода. І залишати Київ і Україну важко було і через це. Опинившись в Польщі і там, де я зараз знаходжуся – це таке піклування про мене і таке огортання мене… Мої границі залишилися. Мої границі лишилися моїми границями. Це от супер мені важливо. І були якісь шанси – о, Варшава, там можливо є будинок для мам з дітьми, можна там десь жити. Нє. Я краще буду витрачати ці 40-50 хв. або годину на транспорт, але мої кордони залишаються моїмі кордонами, оце мені супер важливо було.

Ти живеш за містом?

Да.

Як у тебе складаються стосунки з людьми, які живуть довкола?

Я з ними майже не контактую. Тому що знову ж таки мені дуже повезло, я живу в житловій частині гаража, тут кімната, ванна – душ, туалет спільні – і кухня. І навіть зі своїми хостами я буває тижнями не пересікаюся. І вертаючись до моїх кордонів, на початку мені це було дуже важливо – відсутність контакту з іншими людьми. Відсутність необхідності посміхатися і говорити що все добре, тому що все таки Польща все ж таки більш трохи західніша від України і фраза “Як твої справи?” тут більше така, більш загальна, більш західна. В Україні на фразу “Як твої справи?” я буду вивалювати і буду вивалювати правду. І я розуміла, що відповідаючи так як я звикла на питання поляків, як мої справи, вони можуть почуватися не зовсім комфортно. І оце заглиблення в чуже горе не всім підійде. І таким чином я оберігала і свою психіку і психіку оточуючих. (сміється) Завдяки тому, що я мала найменшу кількість контактів з поляками.

Ми говорили з тобою про те, що в тебе є піврічний план – ти залишаєшся вчитися. Це якась нова сторінка для тебе? Ти поглиблюєш свої знання, навики чи намагаєшся стати новою людиною?

Скажімо так, не новою. Не те, щоб новою, мені більше подобається наступною. Бо нова – це бренд нью, витягаємо невідомо що, невідомо з коробки, з упаковки, а наступна – це все таки план. І те, ким я буду коли виросту, з однією сторони несподівано для мене, а з другої все супер логічно як для мене. Я буду вчитися на Монтессорі викладачку дошкільного навчання і початкових класів. Можливо не одразу викладачку, а на асистентку – перший рівень. І якщо говорити про передумови, які були до цього, то рік тому я планувала зробити дитячий літній табір і знайшла прекрасне місце. Він би не був щоденний, він би був раз на тиждень, але він був би такий… те чого діти би очікували. Бо в моїх знайомих є клуб в Києві і там величезна територія і прекрасна. І зрозуміло, що в середу зранку і до ночі нічого там відбуватися не буде. І я придумала супер вообщє інтеграційну програму для батьків і навіть дітей, тому що о 6-й годині можуть приходити батьки і сидіти на барі і слухати якийсь лаунж. А о 8-й могла б відбутися спільна дискотека для батьків і дітей, а о 9-й щаслива родина йде додому спати. Отож діти. В мене донька і я як можу займаюся її розвитком і я вважаю, що я в цьому непогана. Приїхавши до Польщі, знову ж таки в перший день, розважаючи дітей і намагаючись якось помягшити їх стрес, я знову побачила, що я можу. Перша моя робота тут за якою я отримала гроші, була повʼязана з дітьми. Моя подруга мене фактично випхала. Я провела заняття для українських дітей. Потім знову ж таки випадково, я познайомилася з українськими дівчатами, жінками, які зробили… перевезли фактично свою харківську школу в Польщу, зробили тут як філіал. Я відправила туди на літній табір малу, а на наступний день викладачка малої захворіла і я отримала дзвінок від директорки зі словами: “Слухай, може ти станеш? Два тижні. Такі-то умови. Така-то зарплата. Давай.” І я не те, що встрибнула в останній вагон, мене катапультою туди закинуло. Знову ж діти. І якщо говорити більш глобально, я хочу змінити світ. Саме через це я пішла в активізм. В активізм, не через силу, а за велінням серця. Я завжди казала: “Ну, я маленька людина, я можу виховати тільки свою дитину, щоб вона була кращою ніж я і могла далі змінювати світ”. А можливість працювати з дітьми, це можливість допомогти більшій кількості дітей стати кльовими нащадками. І вабщє ця ідея мені дуже-дуже сподобалася. Якщо я маю можливість доторкнутися до майбутнього через дітей – я вже тут, я вже з валізами.

А що ти думаєш про повернення? Чи взагалі ти його якось у свій план зараз вписуєш?

Вписую. Як мінімум завтра в мене потяг в Київ на 10 днів. В мене повністю розписаний графік відвідувань різноманітних лікарів, я вже підписалася на дві культурні події, які будуть відбуватися. Таку маленьку вилазку я зроблю. Але я чітко розумію, що поки в Україні звучать повітряні тривоги, я не зможу повернутися. Я хочу вберегти малу, і в цю поїздку я беру її із навіть трохи егоїстичним наміром, бо я хочу їй показати як це зараз жити в Україні. В Києві, найбезпечніше місце на Україні через ПВО: ну, тобто умовно дати їй відчути трошечки цього стресу.

Не зовсім розумію твою ціль. Якщо можеш, трошки глибше копни. Тобто ти її свідомо забираєш в стрес для того, щоб…?

Для того, щоб вона стала більш сильною. Для того, щоб підняти в неї цінність того, що ми маємо зараз. Бо ми знову живемо в маленькій кімнаті вдвох, маючи таких тестових півроку, коли в кожного була своя кімната. І вона зараз на періоді, на початку підлітковості, щоб закласти правильне розуміння цінностей і щоб трошечки навчити цінувати момент. Я надіюся, що соціальна служба до мене не прийде після цього. (заливисто сміється)

Не знаю. Нічого не можу гарантувати.

Бо я розумію, що повернення… О, да, до повернення. Я розумію, що повернення буде важким ще й з психологічної точки зору, бо буде розділення людей на тих, хто лишався весь цей час в Україні, і тих, хто поїхав. І ось і через це я хочу дати і собі і малій я хочу дати можливість відчути.

Розкажи про свої сни. Що тобі снилося в Україні і що тобі сниться зараз?

Сни я насправді обожнюю. В якийсь момент у мене було не багато таких снів, але вони були, коли я могла прокинутися, попісяти, щось там піджерти і вернутися в той самий сон. Це було просто пушка. Я дуже любила сни, в яких я максимально відчувала щось. Це наприклад, я йду по вулиці і відчуваю вітер. Або я уві сні беру з холодильника пляшечку пивка і я відчуваю конденсат, я відчуваю зміну температури. Вони завжди були чудернацькі. Як каже моя подруга про мене “Ящік, жопа, огурци”, що називається. Все навалено, все змішане, незрозуміле, але таке веселе і прикольне. Е-е-е-е. Коли ми ще були в евакуації, точніше в бучанському будиночку, мені снилися поцілунки. І як я потім начиталася, то це було круто, тому що моя психіка мене в такий спосіб заспокоювала. По приїзду в Польщу я гірше стала спати. Ми живемо за містом і тут дуже багато птахів. І в якийсь момент я просиналася за дві години до будильника через птахів. Ще я відношуся до тієї категорії українців, які просинаються о четвертій годині ранку. Це те, що називається генетична памʼять, чому не всі євреї можуть їздити до Німеччини, бо їм на фізичному рівні погано, коли вони чують мову, чи українська генетична памʼять про те, що може не вистачити їжі і треба запасатися. І я розумію, що це прокидання о четвертій ранку – це нова генетична памʼять українців, яка залишиться надовго.

Чому? З чим це пов’язано, ця генетична пам’ять?

Початок бомбардування 24-го лютого. І це дійсно прокиданння, одразу в телефон, в телеграм, що трапилося, чого не трапилося. Це вже на автоматі дуже часто виходить.

Але бувають і приємні сни. Вони бувають і яскраві. Хоча після Бучі, після того як відійшли російські війська і було видно все те, що вони позалишали, я думала, що я ваабщє не зможу спати. Потім, хвала антидепрессантам, я трошечки вигребла з цього і до мене вернулися мої чуттєві сни, де я щось відчуваю.

І зараз почалися віщі сни. І я навіть на арттерапії зробила вже зошит – до речі, його теж можна буде сфотографувати – в який я записую ці сни. Можу розказати.

Перший сон такий геть випадковий. Середина літа, дуже жарко на вулиці, спати можна тільки з відкритим вікном і мені сниться осінній Київ, той район де я зараз живу, але будинок всередині схожий на ту квартиру, де я жила з батьками, з мамою і татом 12 років тому. І собі така ходжу по вулиці і отримую дзвінок від скандального модельєра Міші Коптєва – я в нього моделлю якраз з минулого літа – що в нього показ і раптом я в Києві, то могла б доєднатися. І я по телефону кажу: “Да, ок. Все домовилися”. І я така прокидаюся і кажу: “Ну прівєт, дічь.” Знову мені сниться якась ахінєя. Я залажу в інстаграм і бачу, що там 4 хвилини тому вивісив фотокартку з минулого року зі словами: “Як було файно минулого року. Може давайте повторимо? Число і дата показу”. Ваабще: ініціатіва-динаміка-реалізація. Наступний сон мені снився про мою знайому Вікторію Мостовенко. В неї дитина з ДЦП і з великою кількістю проблем, захворювань після родової травми і вона зараз знаходиться теж в Польщі. Вона теж одна з активісток конопляного руху, конопляного Маршу свободи, бо її дитині допомагають ліки на основі канабісу. І мені сниться сон, що ми з нею гуляємо. Такий сонячний день, ми в окулярах, якась вулиця і ми заглядаємо в вітрини там якісь квіти і якась порцеляна. І нам все так подобається. Легкий, прекрасний сон. Знову прокидаюся, залажу на фейсбук і бачу, що в неї День народження. Одразу їй пишу.

Там третій сон був, коли я побачила свою подругу в квартирі і знову ж таки я могла досконально описати деталі. Я розказую їй, що я бачила тебе в квартирі з трьохметровими стелею і навіть називаю адресу. На що вона мені відповідає: “Ну, живу я трохи далі, але за цією адресою, яку ти сказала, ми зараз з чоловіком винаймаємо квартиру під студію, під всі наші проекти і там триметрові стелі”.

Четвертий сон. Теж думаю, дічь, дічь, ваабщє на голову не надівається. Сниться мені, що мої хости кажуть мені, що вони будуть міняти підлогу в будиночку де я живу, бо дуже холодно, і на цей час мені треба кудись виїхати. Думаю, ну полнєйша дічь. Проходить декілька тижнів, я розмовляю з хостами і мені Анна каже, що в їх будинку періодично знімають фільми і серіали. І що другий сезон ось-ось почнеться десь в періоді осінь-зима 2222-2023. І що на цей період на цей місяць нам з малою треба щось пошукати.

І я дуже очікую наступного сна. І я з задоволенням дуже люблю просинатися так, щоб усе запамʼятати. В мене на прокидання йде мінімум година. Тобто, якщо мені треба встати о 7-й, то перший будильник в мене о 6-й, другий о 6:20, потім в 6:40, потів в 6:50. Тільки завдяки цьому я нормально просинаюся. І оце намагання запамʼятати сни, воно прекрасне. А ще дуже люблю момент… “Осяяння” я його називаю. Коли начебто я забула сон повністю, але потім так “бем!”, щось клацає і я така: “О! А мені ж сьогодні тето – тето снилося”. Це така коробочка з сюпризом і клоуном, який випригує з цієї коробочки. Це стан, який я дуже люблю.

Ти теж казала, що ти любиш поїсти. Що ти готуєш в Польщі?

Я готую мінімально, тому що в мене немає духовки. І це знову так болісно про кордони. Тому що 8 років, коли я жила з мамою, у нас не було духовки, вона зламалася в якийсь момент, але ми виходили з положення там мультиваркою, мікрохвильовою пічкою. То тут в мене нема ні мультиварки, ні мікрохвильової пічки в мене є просто дві комфорки на плиті і кількість того, що я можу зготувати – вона мінімальна. Але мій перший свідомий борщ трапився в Польщі. Я не високої думки про свої кулінарні здібності і мені здається, що це я якось вимушено щось готую і що насправді нічого прекрасного я зробити не можу. Ну щось таке базове, стандартне. І я відверто боялася борщу. І оці півроку, коли ми з малою жили вже в своїй квартирі, в мене подруга є, яка на один поверх нижче живе. І вона мене періодично підколює: “Ну що, коли вже борщ? Коли борщ?”. А я кажу: “Віка! Дай мені налаштуватися. Борщ це серйозно. Я не готова? Я краще до мами піду, візьму в баночці борщик, з малою поїмо”. І тут зі мною трапився мій перший борщ і він був настільки прекрасний, що моя донька їсть його з добавкою. Для 9-річної дитини це взагалі, щоб суп та ще й з добавкою, та ще й два рази на день можна зʼїсти – це супер дивина. І я розумію, що борщ у мене суперпрекрасний. І хостам ходила готувати. І так було прикольно, що Анна фотографувала всі стадії приготування. Бо те, як в Польщі готують борщ і те, як в Україні готують борщ – це два різних борща. Це про Україну кажуть, що у кожної хазяйки він різниться. Але такого борщу як у Польщі, я не куштувала ще ніде.

Що я не запитала, а ти б хотіла розповісти?

Про їжу? Про те, що я тут готую?

Про нашу всю розмову.

А що я б хотіла запитати?

Що я не запитала, а ти б хотіла поділитися?

А-а-а-а-а… Ой.. Ну, знову ж таки про кордони. Коли я говорила, що я їх відчула. Коли я говорила, що Варшава мені дуже нагадує Київ місцями і це дає мені плюсіків і заспокоєння. Те саме я намагаюся мати якісь речі, які були б такі самі як вдома. На свій день народження я придбала такі самі парфуми як в мене є вдома, в мене вони в мене якраз закінчувалися. І це мені теж трошечки розправило плечі. Коли в якійсь гуманітарці я знайшла футболку, яка один в один така сама як у мене вдома, а в іншій гуманітарці буквально за тиждень знайшла майку, яка один в один така сама. Я от зараз буду їхати в Київ і я можу навіть привезти і долучити до цього проекту. Однакові, ну трошечки інший розмір, але однакові (шепоче). Я плакала, коли її побачила. Я, канечно, же її взяла. Це таке саме як вдома. І це допомагає. Якось так речі вони як якорькі. Я завжди казала, що я трошечки міщанка, бо я маю якорьки на свої звичні речі. бо для мене загубити щось звичне і що мені завжди допомагає це трагедія. Там цього літа, коли я загубила віяло… По перше, я його знайшла в Польщі, таке щоб воно мені було ідеальне. І коли я його загубила, то в мене реально була трагедія, і я готова була плакати. Бо ве-ве-ве-е-е це ж моє, моє, моє, мій маленький допомагатор. Тому да, якір на речі він є. Щоб я ще хотіла запитати… Це таке питання з категорії “Розкажи про себе” і зразу: “Е-е-е -е-е… А хто я , що я?”

Розкажи щось про себе.

(Сміються заливисто разом)

А про кордони, тоді ваабщє щас розкажу. Я зрозуміла , що я людина стану афекту. Раніше мені здавалося, що це мені лише здається, а зараз я зрозуміла, що да. З кожної серйозної ситуації – тут зараз немає розділення на погано це чи хороше – я завжди виношу тільки емоцію. Ну, майже завжди. Тобто сказати якусь там послідовність речей, які відбувалися я не можу. Е-е-е… Десять днів цього літа я була в феміністично-квіровому кемпі разом з жінками з Польщі, Білорусі і я була єдина українка. І якщо мене запитати, що там було, я не зможу сказати, бо в той момент я була в стані афекту, коли все прекрасно, все так несеться навколо. І така визначна подія, яка трапилася зі мною – я пішла на триденний майстер-клас з жіночої самообороні вен до і там я розбила рукою свою першу деревʼянну дощечку. Я, канешно же, не памʼятаю як це відбулося, але в мене є дощечка з двома половинками. Ну там, канешно, не зовсім половинки, наступного разу я б хотіла зовсім по середині вдарити. Але рукою я її розбила. І це мене теж дуже дуже вразило, запокоїло і придало сил.

А ти взагалі відчуваєш себе сильнішою, ніж була до початку війни?

Ні. В мене сила завʼязана дуже суттєво на фізичних відчуттях. Я перенесла вже 4 ковіди Й-у-у-ху! І я дуже швидко стомлююся. Мені не підходить робота, де треба стояти, бо вже за 20 хв. мені треба змінити позицію тіла, щось зробити по-іншому. І саме через це я не можу бути максимально ефективною в цьому житті. Але з іншої сторони я це тверезо розумію, я не маю жодних надочікувань від себе. І через це мені стало значно простіше відмовляти людям про ту ж саму послугу. “Тетяно, треба завтра з 10-ї до 12-ї відвезти там, зустріти людей на вокзалі”. “Сорі, – кажу, – я не можу, бо мені потім півтори години знову їхати додому, бо в 4-й мені треба малу звідкись там забрати і кудись відвезти” . Мені стало простіше казати слово “ні”. І зокрема завдяки вен до, бо я тверезо себе оцінюю. Не маючи надможливостей, є речі яких я просто не можу. І це я остаточно зрозуміла те, можливо, тут.

Дякую.

Дуже рада, що стала в нагоді. Я перша в тебе в цьому проекті чи нє?

Е-е-е-е…

ДРУГА ЧАСТИНА ІНТЕРВ’Ю

Нерозрізане. Ще з типографії. І тут про міста України вірші. Абетка міст України.

Це у якій такій …

На… Навпроти музею Народового гуманітарка.

Це несподівана, я тобі скажу, знахідка, але…

Це просто пушка. (сміється)

Отже Українці теж віддають речі на гуманітарну допомогу. (сміється) Вони не тільки беруть її.

Ціна 1 карбованець.

Це ж часів Радянської України мабуть. Цікава історія.

А ще в Україні я інколи використовувала таке поняття як “бостонська дружина”. Це жінки, які обʼєднуються на… з приводу дружби, взаємних поглядів, взаємного світосприйняття і допомагають дру… одна одній як з дітьми, так і просто підставляючи своє плече. В Варшаві в мене зʼявилася офіційна бостонська дружина. Наші діти майже одинакового віку. І якщо їх поставити поруч, то вони ще й схожі – такі блондини блакитноокі. Їхня улюблена розвага – це різать русню. В компʼютерних іграх, в якихось іще там ще приколах. Тобто повністю українські-преукраїнські діти. Ми з нею познайомилися спочатку на фейсбуці. Потім, коли я їздила на побачення до Львову, а вона там живе, ми розвіртилися. І по приїзду вже у Варшаву – вона приїхала трошечки раніше і вела майстер-класи для дітей і групу взаємопідтримки для мам – і я планувала, що ми продовжимо нашу дружбу і наше спілкування. Але у якийсь критичний момент, коли мені терміново треба було знайти нове помешкання у Варшаві, я попросила її про допомогу і вона сказала: “Ваабщє нє вапрос – мій спальний мішок і карімат до твоїх послуг”. І ми почали співпрацювати. Співпрацювати в плані життя. Ми ще так ржали з того, що постійно, коли я приходила.. Мені не важко помити посуд. Я дуже люблю мити посуд. Тому що для такої людини як я це “мгновєнний результат” те що називається. Якісь там довгострокові проекти, довгі роботи, я розумію, що це не для мене. Мене потрібно одразу бачити результат або розуміти строки, наприклад, проекту і результат, якій буде за цим слідувати. І миття посуду – це найкраще, що може зі мною трапитися в цій ситуації. І я приходила і просто мовчки мила посуд. Е-е-е… І вона така: “Блін, мені так незручно”. А я: “Катя, без проблем. Мені навпаки зручно”. І там в якійсь моменти я була без роботи, вона нас в Максональдс запрошувала… А я мила посуд. І по вихідних, коли ми приїжджаємо з Марічкою до Варшави, ми у них ночуємо. При тому, що вона знімає кавалєрку розміром, грубо кажучи, як півтори моїх кухні зараз. Матрас для гостей і ми там… Нам там раді. І я вже офіційно навіть на фейсбуці, поздоровлюючи її з Днем народження, на своїй сторінці просила моїх підписників накидати їй сердечок, бо це моя бостонська дружина.

Все таки, незважаючи на всю неприємність ситуації, радісні моменти трапляються.

Канєшна. І ну таке завдання навіть мозку дається – вишукувати такі речі. Я відновила традицію… Про сон ми говорили. Я відновила традицію – дяковати цьому дню за три речі перед сном. Руки не дійшли до того, щоб це записувати, але треба. В мене навіть зошит для цього є. Але три позитивних речі за день, які трапилися, дуже допомагають якраз розслабитися і заснути.

Може й собі переберу таку хорошу традицію. Спасибі тобі дуже за розмову, перейдемо до другої частини – візуальної.