Валерія Галич

Привіт, Лера.

Привіт.

Давай почнемо нашу розмову, це десь годину буде тривати. Я б хотіла, щоб ти мені розказала, як ти пригадуєш останні дні перед війною. От просто якийсь період життя перед війною. Чи було в тебе якесь передчуття? Як ти провела ці дні?

В Києві були такі мемчики коли планується наступ, «Чи ви приготували тривожні валізки», «Чи ви заправили машину», «Чи ви купили консерви», я до цього дуже скептично ставилася, не готувала ніякі тривожні валізки, не купувала їжу. Але якийсь такий трошки тривожний настрій був, але я була впевнена, що це не всерйоз і нічого не буде. І якщо навіть щось почнеться, то це буде десь в районі Донбасу і нас в Києві це напряму не може зачепити. Десь після 16 лютого, коли казали, що наступ буде 16-го, після 16-го продовжувалась ця тривожність і ми намагались дізнатись в якихось там знайомих, хто ближче до політики, чи до влади, чи до армії. Може, хтось щось знає. Може, хтось нам щось розкаже. Всі казали, що ніхто нічого не знає. Деякі люди збирались кудись їхати, щоб перечекати. Деякі з наших знайомих поїхали раніше, в середині лютого. Ми 19-го лютого вирішили поїхати. Я з дітьми, і моя подруга з дітьми, вирішили поїхати на Захід України. Про всяк випадок, тому що зловили трошки такий панічний настрій і на цьому наполягали наші чоловіки. Думали, що щось скоріш за все буде і за найближчі декілька днів все вирішиться. Тому, або «Ви просто побудете 3-4 дні десь не в Києві і повернетесь додому і все буде ок, або якщо щось почнеться, вам буде ближче щоб поїхати за кордон».

В тебе ж є робота в Києві, так?

Так.

І в подруги мабуть теж?

Так.

І ви їхали на Західну Україну. Скільки ви там планували побути?

Я взагалі дуже не хотіла їхати і ми були впевнені, що ми через 3 дні повернемося в Київ, тому що робота кипіла. У мене квітковий бізнес був в Києві, перед 8 березня в мене були вже замовлення, вже були оплачені замовлення, вже були якісь бронювання на рослини, на квіти, на якісь подарункові набори до 8 березня, корпоративне було велике замовлення вже оплачене. Тому, в мене було справді багато роботи, плюс навчальний рік, ніяких канікул. Школа, садочок, робота, тобто, повноцінне наше життя, без всяких планів на паузу. Тому я дуже не хотіла їхати, бо я вважала, що я даремно їду. От, і ми планували через 3 дні повернутись в Київ. І от 21-22-23-го ми були в Луцьку і 23-го ввечері ми збирались на завтра виїжджати в Київ.

Тобто, 24-го?

Так, 24 вранці ми хотіли їхати в Київ. Тому що ми відчували, що ми просто втрачаємо час. Просто чогось там перечекали, нічого не почалося, нічого не сталося, нічого вже не буде. Якщо і буде, то щось може на Донбасі, але в Київ можемо повернутись.

Таке питання. Одна з наших героїнь поділилась тим, що вона теж панікувала і виїхала раніше. Тобто, не дочекалася початку війни. І вона сказала, що їй було некомфортно з тією думкою, що вона панікерша. Було в тебе таке?

Так. У мене таке було. В мене просто мій чоловік був панікер в цій ситуації і він наполягав на тому, щоб ми поїхали. Я була впевнена в тому, що нічого не буде, що це просто смішно, неможливо. Зараз в наш час що почнеться якась там війна?

Тобто, якби не Женя, ти би не поїхала?

Я би не поїхала. Ні, я би не поїхала. Мені було трошки не те, що соромно, ну якось так. Я навіть не сказала батькам чому ми їдемо. Тому що я розуміла що це типу смішно. Кудись поїхати. Ми сказали, що просто запланували на кілька днів кудись там поїхати, всім було дивно. Можливо, вони розуміли справжню причину, але ніхто вголос це не проговорив. Просто тато мій казав «Дивне щось ви собі придумали просто в кінці лютого поїхати в Луцьк в будні дні».

А батьки твої не панікували? Ви ж мабуть обговорювали війну просто так?

Всі були впевнені, що нічого не буде. Що це просто накаляється, накаляється і що нічого страшного принаймні в Києві не буде точно.

Ось ви запланували собі що ви їдете 24-го і поїдете додому. Опиши, будь ласка, свій ранок 24-го. Як почалася для тебе війна?

Зі смішного: 24-го з 5 ранку вже всі скріни в телефоні були про одне і дуже смішно, що перед тим мої скріни це меню якоїсь кафешки, куди ми планували піти на сніданок перед тим, як їхати в Київ.

Такий контраст.

Так. Я прокинулась від вибухів в Луцьку. Тобто, я чула вибухи. Я спочатку подумала, що це грім. Прокинулась, діти спали, але я почула знову і знову і дощу ніякого не було. І це були такі вибухи, що там дрижали вікна. І мене охопив тваринний такий страх, що тіпа почалась війна. А я взагалі не уявляю як це може відбуватися, якщо я чую тут вибухи, то значить там за хвилину, або за годину буде вибух там, де я знаходжуся і ми всі помремо. У мене був такий стан, що я не знаю куди мені йти, куди мені бігти, бо якщо вибухи, то значить я вийду на вулицю і мене там вб’є, або сяду в машину, мене там вб’є ну і так далі. Поки ще діти спали, у нас були всі речі зібрані. Звісно, що я одразу побачила в телефоні всі повідомлення, сповіщення, новини і так далі, що все це не тільки в Луцьку відбувається і що це не якась там місцева проблема, а почалась справжня війна. Зразу у вікно я побачила як люди виходять з будинку, люди бігають по вулицях, як люди їдуть в машинах, як пробка просто утворюється на очах. І ми вирішили не їхати одразу на кордон. Абсолютно не знаєш як себе поводити. Вирішили поїхати до знайомої в Луцьку ж в приватний будинок, тому що в неї там був підвал. Ці 4 дні з 24-го до 28-го ми прожили в неї, я всім розповідала, що вона, Олена її звуть, вона врятувала мій психологічний стан. Тому що ми були дуже налякані, особливо за дітей. Хотілось триматись якось, щоб діти не боялись. Коли я казала, що все нормально, все добре, це просто подорож, ми просто їдемо десь. Треба те, треба те. Це було якось непереконливо. І коли ми приїхали до цієї Олени, я з нею не була знайома, з нею була знайома Таня, з якою ми з Києва приїхали. Олена одразу: «Все добре, все буде добре, дітки ідіть грайтеся, дівчатка, сідайте, я маю вино». Це зараз так приємно згадувати, бо ті 4 дні були такі найконцентрованіші. Оці новини дивились цілодобово, по телевізору телемарафон, кожен у своїх телефонах, кожен зідзвонювався, в кого що-як, що чутно, що куди їде, хто що робить, хто заправляє машини, хто купує продукти, хто міняє гроші, де які черги. Просто цілодобово був такий моніторинг і от Олена нас просто рятувала, вона готувала їсти. Ми сиділи, розмовляли. Ну тобто, якби переді мною не було в той час таких людей, я не знаю як би я пережила це.

А твій чоловік був в Києві?

Мій чоловік 23-го числа поїхав у відрядження у Львів на зйомку. Тому, 24-го він теж опинився не вдома і через те, що дорога була дуже ускладнена, в сенсі, її розбили дуже швидко, якісь місця дороги, мости і так далі. То він ще місяць мабуть, якщо я не помиляюсь, був у Львові. Тобто, як він поїхав з одним рюкзаком на один день, так він місяць і прожив у Львові.

У тебе двоє дітей?

Так.

Якого віку?

Єві 9 років, Дані 5.

Як вони відреагували на звістку від мами про те, що почалась війна?

Я навіть не пам’ятаю.

Ти була в шоці?

Так… Я сама не показувала, що я панікую. І я в принципі в критичні такі от кризові ситуації дуже стійко переживаю. Зовнішньо я зібрана, а всередині я помирала кожну секунду. Я дітям говорила, що це подорож, що просто так треба, що зараз небезпечно, що ми маємо зараз посидіти в будинку, тому що там небезпечно, тому що на нас напали. І коли були тривоги і потрібно було спускатись в підвал, я була така незібрана, я не могла собі зрозуміти алгоритм дій. Ми ж були з валізою, з усіма нашими речима, документами, грошима і так далі. І коли треба було спускатись в підвал, я тащила з собою цю валізу, тому що мені здавалося, що це має бути з нами, але це було якось тупо і смішно, коли ми піднімались з підвалу, я її піднімала знову в будинок. Тому що там потрібно якісь речі взяти.

В блокаді ми робили так само. В нас 11 людей було і в нас вряд були всі «припарковані» взуття все наше, щоб швидко, якщо що, всі могли одягнутись і взяти речі свої.

Так, ну і я теж.

Я хотіла тебе запитати як виглядав ваш підвал?

У них в будинку великий підвал як повноцінний такий мінус перший поверх. Там якісь знаходяться їхні речі, якими рідко користуються. Якийсь килим був розстелений, тобто, дітки могли там погратись, доволі комфортно. Брали з собою розмальовки, планшети, диван там був, шведська стінка, якісь ковдри, запаси їжі, банки якісь. Ну тобто великий підвал, розділений на кілька приміщень, які господарі будинку використовують для зберігання їжі, запасів, продуктів і так далі. Тобто, це комфортне місце таке було. І був звідти ще один вихід прямо на вулицю вже, в разі чого, можна було вийти до машини через підвал.

Скільки ви там знаходились? Тільки під час повітряної тривоги?

Так, тільки під час повітряної тривоги.

А спали на поверсі?

Спали, так, в самому будинку, але не роздягались. Тому що був страх, що у будь-який момент треба буде кудись бігти чи їхати і тому ми не роздягались і з цим у мене теж пов’язаний такий… Така емоція…

Травма?

…ну, може, і травма. Тому що там в Луцьку я навіть боялася піти в душ, тому що мені здавалося, що там за 10 хвилин поки в мене шумить вода, може щось відбутись, або тривога, або мене будуть кликати, а я не почую, або кудись треба буде вибігати, або щось, не дай бог, станеться, а я у ванній і я навіть боялась йти в душ. І коли ми приїхали в Польщу 28 числа і ми зупинитися переночувати у моїх друзів і це був перший раз після 4 днів, коли ми спали в одязі. І ще такий момент, що я 4 дні не спала взагалі. Я не могла заснути, тому що як тільки я починала дрімати, мене в тривозі просто підкидало, я зразу дивилася свій телефон, які новини, що в Києві, що де. Коли в мережі були мої батьки, наприклад. Дивилась, розуміла, що о 3 годині ночі я не буду їм писати «Как дела?» але я дивилась коли вони були в мережі і так далі. Або якщо я писала о 6 ранку як у них справи, а вони до 9 не відповідали, я дуже вже панікувала, тому що по Києву були постійно тривоги і коли попало в будинок на вул. Лобановського, мої батьки жили поряд, в Солом’янському районі. Тобто, це вже була така реальна картинка і ми, насправді жили в сусідньому будинку на Лобановського. Тобто там попало в будинок номер 6, здається, адреса.. А ми жили в 4. От. І мені було страшно спати, але і новини дивитись страшно. І я ось так лежала, боролася з собою, бо коли читала новини, я занурювалась в них повністю, від цього мене… Не знаю як сказати…

Я розумію.

…розйобувало. Ти потім заміниш слово. Але я відкладала телефон і просто лежала і боялася, що раптом зараз якийсь вибух, якась сирена і що я маю бути зібрана, я маю все почути, нічого не пропустити. Не заснути, тому що якщо щось станеться, мені треба вхопити моїх дітей, кудись їх нести, вести, збирати речі і так далі. І от коли ми приїхали 28-го в Варшаву до моїх друзів і діти помились і вдягнули піжами і просто спокійно лягли в ліжко і я сходила в душ, розуміючи, що я в повній безпеці і теж нарешті перевдягнулась в піжаму, лягла в ліжко і зрозуміла, що я можу заснути. Мені зараз точно не доведеться вночі кудись бігти. Я можу розібрати свою валізу, дістати будь-яку річ і не тримати її біля дверей. Це була така емоція що я майже не плакала від щастя. Це саме той приклад, коли відбери все у людини, а потім дай найменше і вона буде цьому щаслива. Оце саме те. Просто, що діти в піжамах сплять і я знаю, що ми будемо живі цю ніч точно, що можемо спати спокійно, це вже було просто супер щастя.

А що стало останньою причиною, щоб прийняти рішення виїхати з країни? Саме їхати в сторону кордону.

Ну тому що я 4 доби не спала в Україні.

Ну а останньою краплею?

Я була готова їхати зразу, бо мені було дуже страшно за дітей. Я не розуміла як відбуватиметься війна, що це взагалі таке. Мені здавалося, що будуть всюди просто бомби і ми можемо не сьогодні, завтра загинути.

Тобто ти не розглядала варіант лишитися в України? Якщо буде це все продовжуватись.

Я через страх не розглядала. Я хотіла скоріше поїхати на місяць. Тобто, всі ж ми були впевнені, що це швидко закінчиться, але зараз поки бомби, поки танки і так далі. Хотілось просто виїхати, щоб цього страху не було, щоб діти могли не дрижати, не боятися, бо вони дуже сильно боялись і ми всі ці 4 дні спостерігали за ситуацією на кордонах з цими чергами. Непросто було, бо зразу всі поїхали, люди там по 3 доби стояли в черзі і тд, ми дізнавалися все як і куди проїхати і плюс Женя був у Львові. Тобто це в принципі недалеко і ми ще хотіли якось побачитись, тому що ми не розуміли що нас чекає далі. І 27-го Женя взяв у Львові чиюсь стареньку машинку, тому що він там був без автомобіля, яка була дуже роздовбана. Машина була на літній резині, а була ожеледиця. І він приїхав туди до нас в цей будинок, щоб ми побачились і на наступний ранок він нас відвіз на кордон.

Можеш описати момент як ви переходили кордон? Ви переходили чи переїжджали?

Ми переходили саме тому що їхати на машині було би дуже довго тому що були ще ці черги. Але ми дізналися, про такий варіант, що можна доїхати на машині до кордону, там їздили такі автобуси для жінок і дітей, яким дозволяли їхати по зустрічній смузі. Вздовж цієї пробки, яка стоїть до кордону, ці автобуси швиденько відвозили людей і висаджували біля кордону, поверталися за наступною партією жінок і дітей. І от ми, власне, так і зробили. Женя довіз нас до цих автобусів. Дуже швидко це все, дуже всі в паніці. Ми дуже швидко попрощалися.

Важко?

Да… Дуже швидко попрощалися і не знали… (плаче) Ми не знали реально куди ми їдемо, по-перше. Що буде з нами далі, не знали що буде з ними, з чоловіками, які залишаються в Україні, не знали коли ми побачимось. І чи побачимось взагалі.

У вас був план?

Ні… Нє, ну був план що ми їдемо в Варшаву, тому що там є знайомі. Ну все. Ну такий, мінімальний план. Ми приїдемо і далі будемо вже щось вирішувати. Головне вже бути в безпеці і далі ми все придумаємо.

З огляду на те, що ти розказала які страшні дні, що ти дуже боялася і панікувала, але ти розплакалась лише на моменті прощання з чоловіком. Ти можеш сказати, що це був найдраматичніший момент?

Так.. Так. Просто, коли ти прощаєшся з коханою людиною або якщо з його сторони, залізти в його голову і уявити як він прощається зі своєю дружиною і дітьми і залишається в країні, в якій війна почалася. Коли ти прощаєшся просто перед будь-якою розлукою там, неважливо скільки вона триватиме, ти знаєш, що ви зустрінетесь. І ти знаєш що ти просто там їдеш кудись і ви просто… А тут ти не знаєш чи ти будеш живий і чи ви взагалі побачитесь. І що з ким буде, хто де буде жити, хто як буде жити і чи буде жити взагалі. Це було дуже драматично і це не були довгі якісь прощання, розмови, бо просто на це не було часу і ми дуже швидко, тому що це такий конвеєр як всі сідають в ці автобуси. Ми підходили до цього автобуса, були готові що зараз буде таке «Ну таааак, зараз будемо їхати», а там «Швидко-швидко-швидко, всі сідайте! Все, прощайтеся і поїхали». Ну тому що буквально по хвилиночці все було розписано і ми швидко обіймаємось, цілуємось і просто всі починають плакати. Чоловіки, які проводжають плачуть, ми сідаємо в цей автобус, він починає по-тихеньку від’їжджати і там сидять всі жінки, діти і всі ридають. І тільки Даня не плакав.

Чоловік.

Так, Даня в нас так тримався. Було видно, що йому страшно, але він прямо дійсно як чоловік намагався мене і Єву заспокоїти.

Йому тоді було 4 роки?

Так. А водій цього автобуса почав молитися.

Тобто ви, виходить, поїхали спочатку з Києва в Луцьк. Просто думали, що ви там просто пересидите якийсь час. Потім в цей будинок, а потім ви опинилися за кордоном. Тобто, в тебе була якась валіза з речима, яку ти зібрала ще в Києві.

Я її зібрала на 3 дні в Луцьк.

Що ти з собою взяла, виходить, в Польщу? Чого тобі не вистачало? Бо я думаю, що не вистачало на трьох людей чогось точно. Що ти з собою взяла? Що ти запакувала? Документи? Що ще?

Ну так. Документи обов’язково. Ноутбук. Планшет. Телефони. Документи, гроші. І якийсь дуже звичайний одяг, тому що я їхала в Луцьк, а не в Канни. Звичайний одяг типу кожному по джинсам і спортивним костюмам, піжама. Дві футболки, дві кофти. Ось так. Ну і теплі речі. Куртка, шапка, якось так. По одній парі взуття. Не те, щоб нам чогось не вистачало, я просто взагалі дуже спокійно, скажімо, ставлюсь до одягу і плюс у мене був такий блок, щоб там щось купувати. Мені це взагалі не потрібно. Не та ситуація і десь тиждень я нічого не докуповувала, хоча, я розуміла, що фізично не вистачає. Якщо дві футболки вже в пранні, потрібна якась на зміну. І я собі дозволила купити дві однакові білі футболки, десь через тиждень як я приїхала, дві футболки, теплу кофту і мені подарували пару взуття. Такої як я носила в Києві. Я познайомилась з поляками добрими всякими волонтерами і так далі. Дітям теж волонтери подарували набори одягу.

Ви брали з собою іграшки?

Так. От до речі! Коли ми збирали тривожні рюкзаки. То рюкзаки моїх дітей складалися з іграшок. Так. Фломастери, розмальовки. Єва взяла підручники шкільні. Якісь улюблені іграшки. До речі, стосовно іграшок: є такий момент, коли почалася війна і було багато різних дописів, статей як заспокоїти дитину, що сказати, що зробити і в декількох із них дублювалася одна і та сама порада: дати дитині іграшку і сказати, що це її відповідальність, що от: «Це їжачок, ти за нього відповідаєш» і брати його з собою, щоб дитина відволіклася, щоб було якесь завдання. І ми так і зробили, але, на жаль, діти все-таки ці іграшки загубили.

Я просто чому про іграшки питаю. Це для мене така проблема була, ми теж кілька разів переїжджали, змінювали локації. І завжди хотілось мінімум речей брати. Тобто, документи і щось там найважливіше. І завжди йшли такі торги з донькою які іграшки брати, скільки іграшок брати і я просто розумію, що завжди треба планувати в своєму тривожному рюкзаку ще дуже багато місця саме для іграшок, тому що якщо ти подорожуєш з дитиною, це не тільки одяг і не тільки документи на дитину, це завжди іграшки, тому що без цього неможливо в жодному підвалі чи еміграції.

Так! І навіть не стільки, як мені здається, як зайняти дитину, а це їхні цінні і важливі для них речі і це нагадування про дім. Наприклад, я купила тут Дані ведмедика з Ікеї такого як в нього вдома. І це типу 7 злотих він коштує і це не якась дорога річ, але він його обожнює, дружить з ним, годує його з ложечки, спить з ним в обнімку. Це штука яка напряму асоціюється в нього з домом.

Так я тобі хочу сказати, що ти ось кажеш про 4-5-річну дитину, а я коли сюди приїхала, я пішла в H&M і купила собі кружку таку саму як у мене була в Києві і мені від цього стало легше. Тобто, все, що масове і його можна купити в будь-якій країні, люди собі дублюють.

Да! Ось так мені подарували Vans, такі як у мене є в Києві зараз. Тобто, типу «Ми бачили, що ти носиш ось таке взуття, ось тобі таке тут» .

Цікавий ефект, да? Люди дублюють собі тут речі які… Цікаво.

Так.

Опиши будь ласка перше місце, в якому ти опинилася в Варшаві? Як почався твій шлях саме тут в Варшаві.

Кордон ми переходили пішки і нас зустріли незнайомі нам волонтери, які говорять тільки польською, яку ми взагалі не знали і не розуміли на той момент, як приїхали.

На якому рівні ти знала? Ти якісь слова знала?

Я ніякі не знала. Дєнь добрий. І то «дєнь добрий».

Це не зовсім польською.

І «дзенькую». Що теж виявилось не по-польски. Це було так дивно. Найперше місце це якийсь пункт, в якому треба було записатись, що ми приїхали.

А про що ви говорили? Там їхати десь ну 3 години точно. Про що ви говорили з поляками?

Ми трошки англійською. Це дуже було насправді складно все, тому що там і англійська не супер що моя, що їхня. Ну якесь таке там, я навіть не пам’ятаю.

Вони питали про війну? Про ваш стан?

Було все якось так очевидно. Там, наприклад, я кажу: «Фух, безпека», а вони: «Так, так». Кажу: «Бо там у нас страшно», а вони: «Так». Ну типу співчуття, щось таке. Вони накупили нам всякої їжі в цю машину, взяли з собою термоси з чаєм гарячим, дітям якесь печиво, круасанчики. Щось таке. Купили нам стартові пакети в телефони, щоб ми одразу поставили польські номери. Тобто, вони дуже сильно намагались допомогти, допомагали. Привезли нас в якийсь пункт, де треба було записати свої дані. Тоді був якийсь облік тих, хто прибуває, якось так. Тобто, це можна вважати першим місцем в Польщі. А потім одразу привезли за адресою моїх друзів, в яких ми залишилися ночувати. Тобто, їхня квартира була першим місцем. Потім на наступний день я, шукаючи паралельно, де ми будемо вже самі жити, повела дітей в зоопарк. Щоб якось відволіктись.

Розкажи, будь ласка, про перший день. Ви просинаєтесь в Польщі, в Варшаві. Що ви робите?

Я вже погано пам’ятаю. Здається, снідали і думали куди йти. Мені хотілося швидше забрати дітей з квартири своїх друзів, тому що в них там якісь гітари, техніка, фотоапарати і комп’ютери і я не хотіла, щоб Даня це все чіпав. Це молода пара без дітей і в них квартира не пристосована для дитячих ігор всяких. Я хотіла скоріше їх всіх зібрати і вивезти прогулятись.

Перші враження від Варшави які були?

Слухай, перший тиждень думаю, що ніяких вражень не було. Мені тільки здавалося, що це дуже не надовго і що я скоро поїду.

Я просто пам’ятаю, що ми пішли теж гуляти. Це теж вимушено було. Я не хотіла гуляти, мені нецікаво було, взагалі не до цього. І я вимушено так, мене потягла подруга на цей… в Старе Місто, воно мені все чуже було і нецікаво абсолютно.

Я тобі скажу, що в мене й досі таке. Мені нецікаво. Я себе намагалась запевнити в тому, що як вже я тут, вже ось так, ми шукаємо якісь позитивні моменти, вже так сталося, але, наприклад, я люблю музеї. Якщо якісь музеї, то авжеж ти хочеш подивитись якісь красиві будівлі, вулички, заклади. Це теж все дуже вимушено. Я була в музеї лише один раз.

В якому?

Народове. І він дуже класний, коли ходиш, воно починає тебе наповнювати. Типу, наче ти нащупав оцей настрій. Пригадую, як я гуляла в Парижі три години могла ходити по музею по одному, потім другому сама, тобто супер комфортно, цікаво, класно, а тут наче я так нащупую цей настрій і така: «Блін я не хочу взагалі!». Я не хочу, не можу це все пояснити. Це нова емоція і мені досі не хочеться, не цікаво. Той зоопарк теж. Ми поїхали в зоопарк, я просто як тінь йшла разом з дітьми, купила їм якийсь гарячий шоколад, вафлі з нутелою і дуже уважно так пильно спостерігала: наче з моїми дітьми все нормально, наче вони не травмовані, наче вони не в стресі, ось тільки так. «Ага, п’ють шоколад, їдять вафлі з нутелою, наче сміються, граються, все», тобто я так зациклена була, що я сама як привид такий, мені нічого не цікаво, нічого не хочеться, Не хочеться ані їсти, ані пити каву. Я за перший місяць схудла на 5 кг, для моєї ваги це дуже багато. Але я не могла їсти ані фізично не хотілося нічого їсти, мені нічого не було смачно. «Мені треба от поїсти, тоді в мене будуть сили взяти себе в руки» – такого не було. Не хотілося чи морального права типу не маю, сісти десь в кафе ще. Взагалі заборонено. Ну я сама собі це заборонила. І навіть те, що я в безпеці: от кав’ярня, випий кави…

Було почуття провини?

Так, почуття провини і почуття, що я не буду зараз витрачати 15 злотих на каву, бо я не знаю що буде завтра, на що мені потрібні будуть гроші, коли в мене будуть ще гроші, що буде з нашими роботами, з нашим життям і так далі. Тобто, по всім пунктам забороняла собі. Навіть, посидіти 10 хвилин і попити каву, це теж неможна.

А досі ти так відчуваєш себе?

Ні.

Вже розслабилась?

Ну, не те, щоб розслабилась, мене дуже врятувало те, що я працювала 3 місяці в волонтерському центрі і це типу компенсувало все. Те, що я там повноцінно працювала з 8 ранку і втомлювалася і мене це радувало, що я не просто перечікую щось, а я щось типу роблю корисне і я цьому рада. Я бігла туди, хотіла, хоча це не найкраща робота. Це без грошей робота, це просто на волонтерських основах. Я дуже хотіла допомагати, фасувати продукти, перебирати речі, які там передають для українців. Допомагати комусь там щось українською поговорити, хоча я польської взагалі не знала. Але мене це взагалі не зупиняло, ми могли порозумітися з усіма працівниками і врешті ми дуже подружилися і я дуже сумувала, коли цей волонтерський закрився. Тобто, він пропрацював рівно 3 місяці: березень, квітень і травень. Ми плакали коли прощалися, так ми там здружились.

В Києві в тебе був модний магазин з квітками, з рослинками, з кав’ярнею. Такий успішний популярний бізнес, всі знали це місце. Як справи тепер в твого бізнесу, розкажи.

Не можу нічого розказати, тому що я від нього віддалилася. Спочатку все закрилось і це мені було супер зрозуміло. Ну, все, війна, закрилось все.

Не було жалю?

Не було, тому що я розуміла, що все зараз закрилось. І життя припинилось в принципі. А от в момент, коли почали в Києві відкриватись заклади, кав’ярні, магазини, мій партнер, який займається кав’ярнею, сказав мені, що ми відкриваємось. А я не знала що мені з цим робити, тому що я тут, вони там. Хто буде замість мене робити мою роботу? Якщо когось найняти, йому треба щось запропонувати. Якісь гроші. Де їх взяти? Просто незрозуміла ситуація, яку я не знала як вирішити. Андрій, партнер мій, запевнив мене, що вони справляться. Що буде Настя, дівчинка бариста, буде робити роботу і по рослинній частині, зможе щось пересадити, навчиться доглядати, зможе на закупки рослин їздити, якщо щось треба, то зможе сфотографувати. Ми були з нею постійно на зв’язку. Я спочатку спілкувалася в повідомленнях з покупцями. Потім я дала їй доступ і вона почала спілкуватися. Перший місяць, або два, я була в темі, в дєлє, знала як у них справи, який там дохід. Це було фактично просто за аренду заплатити, щось намагалися все там структурувати, спланувати, але вже з вересня я туди навіть не заглядаю. Тобто, вони якось справляються. Я дистанційно нічого не можу нормально в цьому зробити. Навіть якщо я витрачала свій час і переживала і переписувалась з людьми і з Настею була на зв’язку, мені здавалося, що я все одно некорисна для неї. Ну тобто що вона сама справиться краще. Навіщо мені щось їй радити, чи розказувати що їй робити, якщо вона там на місці краще зрозуміє що треба зробити. Тому, я відпустила цю ситуацію, я зараз непричетна взагалі до магазину.

Я знаю, що коли ти була в Києві, ти дуже багато часу приділяла бізнесу, це як третя дитина була.

Так, це був весь мій час.

А зараз фокус повністю переведений на дітей, на життя тут?

На життя тут, да. На рутину.

А після закриття волонтерського центру, ти десь працюєш? Працювала?

Я на літо знайшла собі підробітку, ну роботу можна сказати, фотографом. Все літо я їздила в поїздки, у відрядження туристичні, в яких я була фотографом. Фільмувала поїздки. Це були поїздки в Європу, одноденні тури такі. Плюс фотографувала людей, як фото прогулянка, фотосесія, таке. Тому що тут у мене є камера. Ну теж вона не одразу тут була, тому що я її не брала з собою в Луцьк на три дні.

А коли була перша посилка? Ви приїхали сюди з цими рюкзаками, мабуть же ви чекали на цю посилку?

Ти знаєш, ні. В мене був такий блок, що мені нічого не треба. І мені нічого з Києва передавати не треба, бо я повернусь туди і всі ці речі.. я повернусь. Не те, що я приїду за речима.

І скільки ти ось так жила? Скільки ти чекала? Коли ти собі дозволила попросити щось з Києва?

Влітку.

Тобто це майже півроку?

Просто я пам’ятаю, що в посилці були літні речі, тому перша посилка була десь влітку. Мені нічого не треба було, я не хотіла. Я навіть зараз, коли ми вже прийняли рішення, що ми точно вже півроку чи рік будемо тут, Женя був у нас вдома і телефонував і питав що привезти, що передати, то я вагалася дуже сильно стосовно того, якась улюблена річ, наприклад, думаю «Ну це моя улюблена річ, я може, хотіла б щоб вона в мене була тут з собою, я тут рік буду жити», наприклад, а потім ваги в іншу сторону: «Ні, це моя улюблена річ, яка нехай дочекається мене вдома». Тому, це така дуже полярна історія, що мені передавати, я навіть не можу до кінця сформулювати як я до цього ставлюсь, тому що постійний такий не страх, а не хочеться сюди перевезти все своє життя, тому що моє життя там.

Тобто, в тебе зараз ще лишається відчуття, що ти пересиджуєш?

Так.

Хоч ти тут знаходишся вже більше ніж півроку.

Так.

Таке питання. А тобі сняться сни? В них якось відображена війна?

Рідко.

Війна тобі не сниться?

Щось пару разів було… Снилося, так.

Розкажи про страх. Просто, через сни часто проявляються якісь страхи. Чи вважаєш ти, що ти травмована своїм досвідом? Ти все таки сильно перелякалась.

Ну, сни я швидко забуваю, тому я не можу пригадати. Але був момент, коли була гроза, вночі я почула грім і підскочила з ліжка, щоб прибігти до вікна. Ну це така, секундочка, але я так швидко і така була некоординована спросонку, що я впала, розбила собі.. Я навіть думала, що буде шрам. Ну, короче, розсікла собі палець і десь ще лікоть, коліно, просто на ламінаті, навіть не подряпалась, ні за що не перечепилася, а просто впала на ламінаті через некоординованість спросонку, так я сильно злякалася грому і ось ця перша спросонку думка була що почалася якась спецоперація в Польщі. Навіть не було припущення, що це може бути грім. Дуже сильно злякалася. І лякалася літаків перший час, лякалася гучних якихось таких звуків на будівництві десь.. В цьому плані точно є травма. Тому що навіть якщо ти розумієш, що тут наче безпечно і нічого такого не має бути, це неможливо… Раціонально думати – так, але емоційно може десь там підсвідомо. Може, що, бляха, в нас теж було в країні все спокійно і теж нічого не мало вибухати, а потім так раз і в секунду це почалося. Тому я боюсь. Може бути все, що завгодно.

У будь-яку мить.

Так, так.

Добре, а розкажи, будь ласка, про свого чоловіка. Чим він зараз займається в Україні? Він був співаком.

Так, він музикант, співак. Але коли він нас відправляв в Луцьк на всяк випадок на три дні, в тому числі він сказав, що якщо почнеться війна, то він піде воювати. Щоб я просто це знала, що такий його вибір.

Як ти відреагувала?

Навіть не знаю, я добре відреагувала. Звісно, що це капєц як страшно і я не хочу, щоб з моїм чоловіком щось сталось… Це не те, що мені на нього пофіг, тому «хочеш воювати – іди воюй». Ні. Звісно, це просто жесть як я переживаю, це капець. Але моя емоція, яка складається з поваги, гордості, національної ідеї, свідомості, честі і так далі, вона вище, ніж мій страх за нього і я пишаюся. Якби раптом він сказав, що «давай я якось буду петляти, платити гроші, виїжджати за кордон», то я б може теж зрозуміла, тому що це мій чоловік і ми купу років разом і це найрідніша моя людина. Мабуть, я б увійшла в цю ситуацію, зрозуміла з цієї точки зору. Але от саме якби я була чоловіком, мені так здається, я би пішла точно воювати. Ну тобто, це найправильніша, з моєї точки зору, позиція, ідея. Так, це саме про те, про що ми співаємо у нашому гімні, про що ми правильно маємо відчувати. Я просто дуже гостро патріотично налаштована. В мене якийсь магічний націоналізм. Моя бабуся одна з Санкт-Петербургу, мама російськомовна, навчалася в Латвії, тато двомовний. Ті бабуся і дідусь, татові батьки, вони були в принципі україномовні, але в нас ніколи не було такого патріотичного виховання. Тому, це прямо, я так вважаю, моє якесь власне, яке саме по собі до мене прийшло. Я тисячу разів переходила на українську, коли просто сама цього хотіла, коли мої батьки вдома говорили російською, я завжди писала все українською, якісь там записки, документики іграшкові. В мене інкорпорований цей закон, що у нас є державна мова, це важлива, він от прямо встроїний в мене. І коли я чую українські пісні, або вірші, або якісь бачу картини з полями, з селянами, це прямо я розумію, що це моє таке рідне. Я все це відчуваю, воно закодовано.

Тобто, ти не розглядаєш варіанту тут лишитися?

Нє, ніколи. Ніколи. Не розглядала ніколи і зараз ні. Я ніколи не хотіла поїхати кудись з України. Тому що я навчалася у французькій школі, у нас половина учнів мали після школи підготовлену почву куди вступити у Франції, Бельгії, в Канаді. Тобто, наша школа сприяла, вони допомагали підготуватись, допомагали вступити в ВУЗи і дуже багато моїх однокласників і взагалі учнів нашої школи їхали одразу цілеспрямовано за кордон. Я ніколи не хотіла, навіть не розглядала цей варіант, навіть не розглядала повчитись і повернутись, тому що я хотіла і вчитись у нас. «Чужого навчайтесь, свого не цурайтесь», я хотіла все українське підтримувати задовго до того, як це було мейнстрімом. Реально. Завжди, просто з самого-самого дитинства.

Тим не менш, ти зараз знайшла собі тут друзів поляків, ви вже якось законектились.

Ну так. Тому що ми тут.

І мову ти вже класно знаєш.

Так. Ну, стосовно мови, я її не вчу, тому що в мене сидить ось цей черв’ячок, що тіпа якщо я буду вчити мову, то це значить, що я тут серйозно лишаюсь і я себе наче обманюю.

Тобто виходить, що ти сюди приїхала, поправ мене, якщо я не права, ти сюди приїхала саме трохи посидіти і тобі психологічно важко. В тебе є якісь психологічні маркери, які свідчать, що ти тут надовго: передати сюди речі, почати вчити мову усвідомлено. Тобто ти хочеш лишатись для себе в цій такій зоні рішення, що ти тут просто поки що..

Тимчасово.

Ти кажеш, що спочатку ти думала, що ти тут десь на місяць. Зараз ти тут вже знаходишся 7 місяців. Як ти думаєш, коли ти повернешся? Які в тебе є думки щодо повернення? Коли? За яких обставин? Чи було відчуття, коли ти хотіла зірватися і просто поїхати, бо вже не витримала?

Ні, не було, тому що я взагалі не хочу в Україну зараз. Я жодного разу не з’їздила в Україну за цей час. Тобто, як я перетнула кордон 28-го лютого, я жодного разу не їздила в Україну. Я не хочу. Я поїхала 20-го числа звідти і я не бачила нічого там вживу. Я бачила в Луцьку, я бачила на дорозі, я бачила танки, я бачила блокпости, я дивлюсь новини, але фізично не знаходилась в цьому. І Києва воєнного я не бачила. Коли 24-го розлетілося відео, як на Майдані Незалежності звучить сирена і пустий Майдан. Ну воно мене роз’їбало. Блін, я не знаю як замінити це слово. Ну вразило! Ну розірвало теж не хочеться сказати, бо «розірвало» зараз в контексті війни теж неприйнятно.

Ти тепер обираєш слова, які не мають військової конотації?

Так, тому що ми багато раніше на що казали «бомба».

«Бомба», «ракета», так так так.

Жах, просто жах. «Это был разрыв», «Меня порвало».

Не використовуєш?

Ні. Ну навіть іноді ловлю себе на тому, що я пишу комусь щось таке подібне, витираю і підбираю інші епітети. Тому що це не ок.

У нас був чат з подругами, який називався «Ракети». І ми перейменували просто в «Чат» тому що ми якийсь час ще користувалися ним, але всім різало око. І я коли приїхала в Польщу, у мене на заставці стояла ракета. Емоджі ракети. І я змінила собі.

Емоджі в честь чату того?

Ні, це не пов’язано, просто колись я собі на заставку поставила. Всі фоточки якісь ставлять, а я собі емоджі поставила. Просто на блакитному фоні.

Типу ти ракета?

Типу як для мотивації…. Щоб сили мені придавала. І я змінила, бо я не могла на це дивитись. І я не одразу помітила це. Потім я думаю «Боже, яка жесть у мене ракета стоїть прямо на екрані і чатік називається «Ракети». Ми не помічали.. Ще я казала: «Подорвалась на мінном полі», якщо я знала, що десь може бути якась підстава або проблема і я казала «Подорвалась на мінном полі».

Ну, бачиш, тепер я хочу словом «разйоб» замінити все, що подібне «разрив», «это был разрыв мозга».

«Разрыв мозга» так само!

Які ми… тупі.

Ти можеш якось описати 7 місяців війни. Якісь головні інсайти чому тебе навчила війна. Наприклад, моя подруга каже, що тепер нічого не відкладає. Бо ось так відкладала, відкладала, а в якийсь ранок війна. Як ми колись говорили «А вдруг война, а я не ел».

«… а я уставший».

...чи «…а я не пообедал».

Я можу точно сказати, що я нічого не боюся так сильно, як могла раніше боятися. На першому місці, найголовніше це те, що я все можу розрулити, що я з усім впораюсь. Тому що, блін. Якщо я з таким впоралась, то взагалі ніяких проблем не існує. Будь-які проблеми вирішуються і я все розрулю. З допомогою, без допомоги, сама, з дітьми. Що би не сталося, я порішаю будь-які питання. Така впевненість залізна.

До війни такого не було?

Ні, не було. Знаєш, але до війни і проблем таких не було. Але я так любила там тисячу разів порадитись, або на когось розраховувати. Навіть якісь там побутові штуки… Бо ми жили повною сім’єю: я, Женя, двоє дітей. Ми ділили якісь сімейні обов’язки, делегували, хто забере сьогодні дитину, а хто відвезе кудись, хто купує продукти. Було якесь розділення це. Це зараз смішно, бо це така фігня. Але тоді це були такі мікропобутові проблемки: хто забрав, хто відвіз, хто приготував, хто прибрав. Ну побутові. Вони розвіялись, тому що я все тепер роблю сама і нічого страшного. Знаєш… Ну а що.

І не знаючи мову і все сама.

Так. Мова, боже! У мене такий девіз, через те, що я бачила в новинах, в повідомленнях знайомих, бачила в реальному житті страшні речі. То для мене девіз «Нічого страшного» про все інше, тепер реально як девіз життя. Це в мене сталось, то це нічого страшного. От, реально. Тому, я дуже легко так стала до цього відноситись. Ще, от, що я ні на що не можу вплинути з ситуації в Україні. Тобто, от як би я не переживала. Або плакати, або депресувати, або злитись на себе, злитись на когось, волонтерити, донатити. Я не можу вплинути глобально. Взяти і вплинути глобально. От не можу. В кроках якихось так, але вплинути на те, що куди влетить, не влетить, хто куди поїде, не поїде – не можу. Я не можу на розвиток подій глобально вплинути, тому, теж не треба сильно впускати це в себе, переживати, плакати. Ну, час від часу, це відбувається, бо ми емоційні, ми переживаємо, ми не відволікаємось тут, що тіпа ми живемо в безпеці. Ні, звісно, ось ця повістка, що в нас війна, вона завжди присутня. Я про неї ніколи не забуваю.

Тобто, можна сказати, що ти все одно присутня не в польському контексті, а в українському, хоча фізично ти знаходишся в Польщі. В інформаційному контексті, я маю на увазі.

Ну так. Але я менше вже читаю новин, тому що вони мене вбивають. Нє, не можна так сказати, так? Вони мене обезсилюють.

Висмокчують всі сили?

Так. Ну тобто якісь основні головні новини я відслідковую, але ось так, як було от після Бучі, коли я просто роздивлялася ці знімки, пропускала все через себе, плакала, проживала геноцид українського народу. Це просто була моя трагедія, я так сильно це все переживала і, час від часу, якісь з новин теж так сильно впливають, але я вже не впускаю їх так сильно, тому що вони мене руйнують.

Тобто це те, чому ти навчилася за цей час?

Так.

Я пам’ятаю перші дні, коли я тільки приїхала в Польщу, коли про Бучу стало відомо. Багато моїх знайомих просто не відповідали взагалі в телеграмі, не виходили на зв’язок, бо переживали це все якось. І я пам’ятаю, що ти теж якось так прокоментувала, що ти теж вже оклємалась і вже готова спілкуватись.

Так.

Добре, дякую за твою історію. Wszystko będzie w porządku.

Wszystko będzie w porządku.