Олена Жежера

Як для тебе почалась війна? Який перший образ перед очима з’являється з 24-го лютого? 

Мене розбудила моя старша дочка о 4-й годині ночі. Вона не спала весь цей час. Вона переписувалась з своєю подругою з Гостомеля. Ми були в Бучі в той час. І о 4-й годині почали бомбити Гостомельський аеропорт; і з нашого вікна в Бучанській квартирі було видно це зарево. Було видно, як летять вертольоти і як це все відбувається бомбардування. І вона мене розбудила о 4-й годині – я почала на неї сваритися, що мені рано вставати на роботу. Ну я просто не розуміла, що відбувається і до кінця не могла повірити, що це війна. І вона каже: “Мама, почалася війна, це серйозно, це не жарти, бо я вже чую вибухи. І подруга сказала, що бомблять Гостомельський аеропорт”. 

Тобто, ніяких передочікувань до війни не було? 

Ні, навпаки. Мені здавалося, що це все нагнітання ситуації для того, щоб, можливо, виторгувати якісь політичні дивіденди для Російської Федерації. Що вони навмисно так от грають мускулами, щоб щось собі вибити. Все ж таки 21 століття на вулиці і до війни діло не дійде; ось до таких жахливих наслідків і таких вбивств. Ну от, картинка в мене навіть досі перед очима – я відкрила вікно, побачила чорний стовп диму і почула вибухи один за одним. Я зрозуміла, що так, що це – війна. 

Після цього розуміння перше що ви зробили? Ви телефонували до когось, чи Вам хтось зателефонував? 

Ні, це була ніч. Я нікому не дзвонила. Чесно, я не знаю навіть… Я хотіла подзвонити мамі, потім я якось подумала – не буду її будити, хоча це не логічно, як потім з’ясувалося. Потім мені зателефонував батько. І сказав, щоб я збирала дітей їхала до них в Гостомель, в підвал. Тому що у нас будинок панельний. У мене квартира в панельному будинку і в нас не було підвалу і взагалі – в панельному будинку небезпечно перебувати. А у батьків приватний будинок і у них дуже міцний підвал. Так майже метр залитий бетону. Хоча цей підвал знаходиться в 2-х кілометрах від аеропорту. Я походила з дітьми. Ми вийшли на вулицю. Ми зібрали тривожні валізки, буквально необхідні речі. Одяглися в усе старе-брудне. Взяли з собою спальні мішки, каремати, собаку. Ми готувалися сидіти в підвалі. І я не дивлячись на те, що це дуже близько до аеропорту – я зателефонувала мамі. Мама каже, що я не знаю, що робити, я зараз у потребі. Але буду перебиратись у підвал, бо дуже незручно – погреб глибокий. Сходи – туди сюди підійматися незручно. Ну, і ми поїхали. Мама ще сказала, що їдьте зараз, поки не літають вертольоти. От зараз якась така пауза. Затишок. Бо їх там було близько 40. 

Котра година це була, коли вона вам це казала? 

Ну ранок. Я не знаю, може там близько 10-ї. Бо я ще перед цим заїхала до подруги своєї, ми думали у неї там посидіти, в підвалі в Бучі, але там дуже багато людей було. Там тісно, у них дуже велика родина. І я зателефонувала мамі, і давай поки не літають вертольоти, давай швиденько, ти можеш проскочити. Це там десь біля 4 км їзди від мене. Від мого будинку до мами. Ну і ми з дітьми поїхали туди. Коли ми вже зайшли в підвал, після цього почали літати вертольоти, почалися вибухи, почався мінометний обстріл. Просто в шаховому порядку обстріл цивільного населення, обстріл звичайних будинків. Будинок за нашим будинком загорівся, туди впав вертоліт. Словом, така була ситуація дуже важка, був важкий день. І дуже страшна ніч. Постійно все вибухало. Від моєї машини в 200 метрах розірвала я міна. Слава Богу, машина не постраждала, але коли спрацювала сигналізація, то ми, звичайно всі зрозуміли, що це дуже близько десь бахнуло. Потім вийшли подивитись, реально зовсім близько. Просто дивом машина не постраждала. Потім, Слава Богу, що ми вибралися на ній звідти просто. Втікали. 

Це ви в той самий день зразу виїхали? 

Ні, ми залишилися там на ніч. Ми пересиділи ніч в підвалі. Ніхто, зрозуміло, не спав. У меншої дочки почалася істерика. Дуже серйозна істерика, такі просто приступи. Ми всі не могли її заспокоїти. Вона вже почала задихатися. Ну, тобто, така вже панічна атака сталася. І на ранок у мене було мало бензину, мабуть, десь четверть бака. Я розуміла, що далеко я виїхати не зможу. Можливо, в якесь сусіднє село. На ранок мама зателефонувала брату. Брат був в сусідньому селі. І він теж з родиною планував виїздити. Він сказав – їдь до мене, я тебе ще тут дозаправлю і будемо кудись їхати разом. Ну отак от і поїхали. Просто вибігли з хати, нічого не брали абсолютно. Брат ще сказав мамі: “Візьми з собою якусь їжу”, а мама перед цим насмажила риби і наварила якоїсь картоплі. І вона взяла просто в миску оцю картоплю і рибу в стресі просто. В резинових чоботях, в яких вона ходить до курей. Якусь там хустку зав’язала. Ми просто не розуміли, куди ми їдемо. Ну, вона подумала, що брат це типу – “в село оце візьми їжу, бо я голодний”. І вона приходить до нього цією рибою каже, – “Саша, ти казав їсти візьми – я тобі принесла”. І він каже: “Мам, ми не знаємо куди ми поїдемо, бо вже Немішаєве бомблять. Уже в це село в яке ми приїхали, уже почалися вибухи. Вже почали грати й по цьому селу”. Він каже, – “Я мав на увазі, щоб ти взяла якусь консервацію, щось так надовго…” 

Мама не розуміла? 

Ні. Вона не розуміла. У неї був такий шок, такий стрес. Ми після безсонної ночі. В неї паніка була конкретна. Причому вона ще бачила, як висаджувалися, стрибали десанти з цих вертольотів. І вона дзвонила мені, що йдуть вулицею в чорному одязі з бородами, ну каже – “Мабуть, чеченці”. Каже, – “Такі коринасті невисокі зросту”. І вона пережила цей страх. Ну і потім коли ми вже тут були, то згадували цю рибу, сміялися. Ну реально, ми нічого не взяли з собою. Це правда. Ми їхали в сусіднє село в Немішаєве. Потім згадали ще за одних родичів, вирішили їхати до них в Рівне. По дорозі в Рівне – Рівне почали бомбити, ми змінили маршрут, згадали ще одних родичів у Тернополі. Поїхали в Тернопіль. Поки їхали в Тернопіль – вибухнув міст. Підірвали міст біля Тернополя. Ми знову змінили маршрут – поїхали на Тячів. І словом, ми виїхали десь о 8, чи о 9 ранку, а приїхали вже в село десь до дальніх-дальніх родичів біля Тячева, десь о 1 годині ночі. Я весь цей час була за кермом. Я ніч не спала, але я на такому адреналіні, на такому стресі. Поліна – моя старша, була постійно в телефоні, оце вона – “Бомблять Рівне, все, туди не їдемо, все, змінюємо маршрут”, “Бомблять Тернопіль”. І це ж ми це паралельно з родичами на зв’язку, шукаємо, дзвонимо, куди до кого приткнутися. Дорога така була в стресі такому страшному. Потім приїхали до цих родичів в село – ми не одні, там іще приїхали родичі. Ми з горем пополам якось переночували. Я в 5-й годині ранку встала, ну не було сну просто. Постійно в телефоні, постійно в новинах. Постійно ти в шоці. Батько залишився там. Ти розумієш, що там ситуація дуже складна. 

А батько не хотів поїхати? Чи у вас господарство? 

Так-так, там господарство. Кури, кролі. І в нього був сир завод. “Був”, тому що його повністю розбомбили. Його повністю знищили, спалили з мінометного обстрілу в Гостомелі. Біля аеропорту недалеко. 

Ви б не хотіли маму і тата сюди? 

Мама ж з нами сюди приїхала, але вона повернулася вже. Тато, ні. Тато – це окрема історія. Він не спускався взагалі жодного разу в підвал за час війни і окупації Гостомеля. Він спав у себе, в своїй спальні на другому поверсі. Він сказав: “Якщо попаде, значить така моя доля. Я нікуди з своєї землі не піду. Я тут помру і все.” 

Скільки батьку років? 

65. Молодий ще. Варіантів ніяких у нього не було. Він залишався і все. 

Скажіть, будь ласка, скільки часу ви провели в Тернопільський області, перш ніж ви зрозуміли, що ви далі кудись хочете їхати, десь в Польщу? 

Ми переночували, зранку брат сказав, що потрібно їхати, мабуть в бік Польщі. На Раву Руську. Я ще до кінця не розуміла, що ми взагалі будемо їхати в Польщу, ну і мама теж – “Ну куди ж я в галошах, подивіться на мене”. Але брат сказав, що буде дітей своїх туди відвозити, там ще родині одні теж будуть туди їхати десь. Ну і я не знала, куди їхати в Польщу взагалі, у мене не було ні родичів у Польщі ніяких. У мене не було чіткого бачення, що нас чекає, де ми будемо жити. Але все ж таки вирішили, що хоча би в якомусь спортзалі, хоч в якомусь гуртожитку, хоч десь на вокзалі, але будемо там. Це безпечніше, ніж на той момент було вдома. І ми поїхали, це було 26 лютого. Це був ранок. Ми виїхали на Раву Руську. Ми їхали до кордону з Польщею 3 доби. 3 доби ми стояли там в черзі. 27-го лютого у мами був день народження. Ми його святкували в машині. Привітали її. Відсвяткували за допомогою оцих людей – святих наших українців, які протягом усієї нашої дороги з усіх сіл; вони виходили з казанами величезними, готували там їсти. Готували супи, бограчі. І ми там набрали цих страв і влаштували мамі такий день народження імпровізований. Звичайно, було вже не до святкування, але вже так сталося. От і вразили люди настільки, що я навіть виходила і запитувала, а від якої ви громадської організації, хто вас фінансує? От війна почалась буквально 2 дні тому, а ви так організувалися, хто вам дає гроші? Ніхто! Ми просто по селу пройшлися: “В кого є картопля? В кого є буряк? В кого є м’ясо, хто там курку зарубав?” Просто знайшли, зібралися, поприносили в одну точку казани, вийшли на дорогу і отак от просто готуємо для тих, людей, які тікають від війни. Це просто неймовірно було. Звичайні люди, бабульки, якісь там чоловіки, дідусі. Просто святі. Ну, у нас ото та риба, яку мама взяла. Ну, ми потім там вдома хотіли, щось купити, але вже в магазинах на той час нічого не було. І ті магазини, які були відчинені, там вже нічого не було. 

А коли ви у родичів вже були в Тернопільській області, ви вже там закупилися? Що ви з собою взяли? 

Ну, я не пам’ятаю. Сир якийсь ми купували, яблука у нас були. Воду ми брали. Якісь мама вафлі купила, щось солодке. 

З одягу вам нічого не дали ваші родичі? 

Та ми навіть і не просили. Взагалі навіть не було і думки. Я не знаю, про що я думала. Я була в старій курточці рваній, в старих ботинках, які я тут викинула. І куртку викинула і ботінки викинула. Ну я їхала в підвал спати в спальному мішку. Я взяла спальні мішки на себе і на дітей. Ну я їхала і знала, що в підвалі не дуже облаштовано. Але як ми приїхали, то мама намостила вже якесь імпровізоване ліжко. До нас в підвал прийшли наші сусіди навпроти. Родина ціла – троє людей. Потім моя сестра з своєю мамою, з своїм сином. Ну, в результаті у нас в підвалі було 12 людей. Ясно, що ми всі от так от сиділи, ніхто не спав, не було навіть де. 

Хто вам перший зателефонував, коли почалась війна? 

Батько мені зателефонував і сказав, щоб я їхала додому в підвал. Щоб я збиралася, забирала дітей і їхала. 

Що було остаточним приводом, щоб виїхати? Ви розуміли, що війна і вам треба забирати ваших дітей. Чи то було спочатку спонтанне рішення виїхати хоч кудись? Чого саме в Польщу? Ви якось роздумували? 

Ні, не роздумувала. Абсолютно. Брат сказав, що треба їхати і я поїхала. І я була в повній прострації. Я день не спала, ніч не спала. Другу ніч я проспала там 4 години, чи 5 і я не знаю, якби мені щось інше сказали зробити, кудись в інше місце поїхати, я б поїхала. Я не могла думати на той час тверезо. Хоча мені здавалося, що у мене не було стресу і я намагалася якось жартувати, дітей підбадьорювати, маму. Бо мама постійно плакала. Але напевно був все ж таки стрес і мені потрібно було, щоб хтось мені сказав, що мені робити. Брат сказав, і я поїхала. 

Скільки дітям років? 

Старшій дочці 19, молодшій – 13. На той час було 12 років. 

Як виглядало Ваше перше місце коли ви перетнули кордон з Польщею і ви вже зрозуміли, що знаходитесь у безпеці. 

Це був пропускний пункт Рава Руська. Ми приїхали, і нам одразу прикордонники дали такий листочок, що вас чекають, вам допоможуть, дадуть одяг. 

Документи ви з собою якісь взяли? Закордонні паспорти? 

Так, я взяла з собою всі документи. У мене був готовий пакет документів ще. Я зібрала все і на всяк випадок я все поклала. Ми їхали і я сумнівалась, що пропустять молодшу дочку, тому що не було дозволу батька на виїзд дитини нотаріального, але потім Поліна прочитала, що зараз вже випускають без цього у зв’язку з війною. Але у мене був сумнів, чи варто їхати в Польщу, чесно. Думала, може пересидіти десь в селі. Але от мені показали напрямок, їдь туди і я поїхала. Перетнули ми кордон і прикордонники нам дали такі листочок, ви проїдете 500 метрів, там буде територія школи і там ви побачите пункт допомоги для українців і вас там зорієнтують, що далі робити. Ми приїхали туди і там дійсно було дуже багато волонтерів, українців, поляків. Вони нам зразу дали одяг, запропонували. Мама моя, щоб якось відволіктися її вже туди забрали, там вона почала якийсь одяг вибирати і там вже вона переключилась з отого всього. Нас там прилаштували і запитали, чи є у вас якісь побажання, куди ви хочете їхати, де ми хочете залишитися у Польщі, жити в якому місті. У мене були реально квадратні очі, тому що я була готова лишитися тут. Мені треба було просто спати. Тому, що я їхала 3 доби за кермом. Я не спала. Фактично з 24 лютого по 1 березня я не спала. Я дрімала, я відкочувалася. Ми стояли в черзі, мене всі будили. Мене навіть чоловіки або жінки, які їхали за мною вони підходили і стукали, що – “Ну блін, їдь, ти пропустиш свою чергу. Давай, бо тебе зараз почнуть обганяти”. А я от просто вирубалась на ходу в машині за кермом. Потім ми вже почали чергуватися з дітьми, мамою. Я кажу, давайте хтось один буде спати, а ви будете мене будити, штовхати, бо реально припустимо свою чергу. І коли на Раві Руській мене запитали, чи ви готові зараз доїхати до Катовіце, там родина, яка готова вас прийняти. Я кажу, господи, скільки їхати? І мені говорять, десь 5 годин. Я кажу, подивіться на мене, будь ласка, на моє обличчя, я біла як стіна. Я просто 5 годин і вмру десь по дорозі. Дайте мені якусь хату, десь якесь місце. Я просто отут ляжу, я посплю добу, а потім відправляйте мене куди хочете. І поряд від Рави-Руської є село і будиночок відпочинку “Domki nad potokiem” в 30 км, може трішки менше від пропускного пункту. Дівчина волонтера, яка на мене подивилася і каже: “У мене там мій тесть, батько чоловіка тримає такий комплекс відпочинковий, давайте я вас туди зорієнтуватися і поїдете туди, виспитеся і потім будемо вирішувати, що з вами далі робити”. І от ми приїхали туди. І цей чоловік нам і піч розтопив, а там така краса, річка, ліс, там така природа шикарна. Я думаю: “Господи, я в раю після того жахіття, яке ми пережили, як ми їхали, виїжджали”. Щоб ти мала на увазі, ми їхали, вже стояли на дорозі розбомблені колони техніки. Танки стояли розбомблені і я їду, як журналіст, я кажу: “Поліна знімай все на відео. Знімаю, все фіксуй”. І вона все знімає, дорогу і те що ми бачимо. А потім я думаю, а якби був якийсь блокпост, і якби перевірили наші телефони, ну просто жах, але слава Богу, що все закінчилося добре. І в цих “Домках над потоками”, ми вже трошки заспокоїлися, поспали, помилися нарешті. Ой, це жахіття звичайно. І потім я написала лист до своєї знайомої у Варшаву, вона працює у спілці журналістів польській. Я колись проходила тут стажування у Варшаві цій спілці. Я писала статтю, про децентралізацію в Україні і вивчала цей процес, як він відбувся в Польщі і писала про Україну на прикладі Польщі. Проводила такі паралелі. Дорота Зелінська. Я їй написала, чи не знає вона куди можна звернутися, які організації діють прихисток, бо я розуміла, що тут ми 3-4 дні можемо пожити, бо це тимчасово і потрібно щось шукати. Дякуючи Дороті, вона мене направила на групи допомоги журналістам. Спочатку ми жили там біля Варшави в Юзефові у знайомої. Ми там прожили, мабуть 2 тижні, а потім ще одна знайома журналістка Магда Здренка, вона сказала, що тут Поліні можна перевести я в університет, Адама Міцкевича. Іноземні мови. Ми зважили всі за і проти і поїхали в Познань. Хоча я не знала, що таке Познань взагалі. Я тут ніколи не була. Я навіть ніколи не розглядала можливості приїхати сюди на екскурсію. Хоча я була в Польщі в Кракові, Варшаві в Перемишлі, в Катовіце. Про Познань я взагалі нічого не знала – нуль. Я навіть не знала, яке тут населення. Кажу, – “Полін, глянь, скільки людей там живуть”. Але коли я сюди приїхала і просто закохалася в це місто. Просто закохалася, воно таке от компактне, воно по духу таке, як наша Буча, таке воно приємне, рідне, класні люди. Дуже тут талановиті люди, така тут метка, оаза для творчості мені так здається, ну і поки що тут. 

Ви згадали, що ви журналіст, ви зараз продовжуєте свою журналістську діяльність? Тут вона чи вона в Україні? 

Так. Я зараз продовжую. Я зараз працюю, я пишу. Я працюю зараз в французькій фундації. Вона називається “Justice and for” вони збирають свідчення людей, постраждалих, хто пережив цю війну, хто втратив рідних, близьких. Ми збираємо ці свідчення, щоб як будуть звернення до Європейського суду, а ці люди звертаються до Європейського суду з прав людини, потім супроводжувати ці справи до кінцевого результату. 

Я би ще хотіла повернутися до теми Бучі і до вашого будинку. Ви лишили свій будинок. Чи зараз там хтось за ним наглядає? 

Батьки наглядають. Так, слава Богу, будинок батьків не постраждав і моя квартира не постраждала, хоча навколо будинку моїх батьків майже всі будинки зруйновані. І навколо моєї квартири (будинку) і школа постраждала і будинок навпроти. Наш будинок оточений іншими будинками і до нашого саме не прилетіло. 

Чи вам пересилали якісь ваші речі сюди, чи всі речі які у вас тут є? Бо ви виїжджали з мінімумом речей. 

Нам тут дуже допомогли. І Магда нам допомогла, і перед цим ми жили у Гоші в Юзефові. Вона там кинула клич по своїм подругам, знайомим. Написала нам так, – “швиденько розміри вкажіть, який розмір одягу, ноги. І зараз будуть приносити речі”. І дійсно нам принесли стільки речей, що мама каже, що це все через чюр. Це вже забагато, ми стільки брати не будемо, бо нам також треба переїжджати з місця на місце. Дещо взяли, а щось віддали просто ну іншим людям. 

Багато у вас знайомих які повиїжджали з Бучі? 

Багато. Кума моя виїхала, але вона в Чехію. Родичі теж виїхали, одні в Норвегію, інші знайомі виїхали в Канаду, там багатодітна родина. Вони спочатку виїхали в Варшаву, потім зробили собі візи канадські і поїхали туди. Ще одна співробітниця колишня виїхала в Англію в Лондон. Друга моя подруга теж з Бучі – Інна теж поїхала в Англію, ну багато хто роз’їхався. Насправді багато і в основному всі їхали заради дітей. Тому що, важко там зараз. Навіть якщо не стріляють. Кожного дня повітряна тривога. Особливо вночі це страшно. Тому що вона звучить на всю вулицю. Дорослі якби роблять вигляд, що вони на це не реагують, що стресу немає. Але діти такого вигляду робити не можуть. Ну я от знаю людей, які там залишилися, ну періодично діти прокидаються серед ночі, просто кричать, хоча вдень зовні нібито все нормально. Нормальна дитина, бавиться, грається. 

Чи ви були може з чого часу від 27-го лютого в Україні? 

Так, була. Я була в кінці травня. Їздила, бо мені потрібно було записати інтерв’ю з кількома людьми. Мені потрібно було зняти… Дуже важка історія жінки, у якої розстріляли чоловіка. У якої повністю зруйнували будинок – підірвали його. І там ще люди по вулиці, де розстріляли одразу 12-х мешканців. Там ціла родина вчительки була розстріляна, і її чоловік, і вона сама. Ну і звичайно я поїхала подивитись, як там квартира, як там батьки. Провідати всіх знайомих, хто залишився ще. На жаль, є друзі яких я втратила. Є яких вбили. Один мій друг в теробороні – Юра, його застрелили. Довго шукали, вірили, що він в полоні, тому що не могли тіло знайти. А потім коли знайшли тіло – йому просто прострелили голову і не можливо було впізнати по обличчю. 

Тобто робили якийсь тест ДНК? 

Так, мама здавала. Просто вже коли залишилося мало неопізнаний тіл, тоді вдалося його знайти і опізнати. Потім моя сусідка, в моєму будинку надіймною – Таміла. Теж її розділяли разом з дочкою 14 років в машині. Під час спроби евакуюватися. Вони намагалися виїхати. 5 го березня. І вони під’їхали до блокпоста і вистрілили просто з бронетранспортери в машину. Довго не могли теж знайти. Їх знайшли вже на початку квітня, коли Бучу звільнили, коли зайшли наші військові. Знайшли цю машину. При першому погляді, там немає людей, немає тіл, немає нічого. В результаті опізнання всіх тих кісток, там було 4 жінки в тій машині. З тих кісток виявився тільки отакий пакетик. Вони просто вигоріли повністю. 

Мама, дівчина і ще якихось дві жінки?

Її подруга і бабуся.

Скажіть будь ласка, скільки часу ви провели в Бучі? 

Тиждень я там була. 

Тільки в Бучі були? 

В Гостомелі ще була і потім ще їздила до друга теж записувала інтерв’ю. 

По роботі? 

Виходить що так. Знову буде на початку листопада тренінг, який проводять наші французькі колеги. Він буде в Києві. Це навчання, як правильно висвітлювати оці військові події в журналістиці, як висвітлювати судові процеси. Ну мене запрошують, я дуже хочу поїхати, але діти мої плачуть, кажуть не їдь. Особливо після Білої Церкви. Мене запросили раніше і я попередньо дала згоду, а зараз після Білої Церкви мене просять, щоб я не їхала. 

Не Можуть перенести ці школеня? 

Не знаю. Треба дивитися, ще не знаю. 

У вас немає такої думки, щоб колись повернутися назад в Україну? 

Є, звичайно! Там все рідне все моє. То моє життя. Є така думка. Хочеться щоб все закінчилося нарешті. 

А так реалістично, як ви думаєте?

Я не знаю. Я вже хочу щоб завтра. Я не знаю, чесно. Але по тому, що в принципі наші збройні сили там відбивають село за селом і укріплень свої позиції на сході, Херсонщина, Харківщина. Я думаю, може ще рік. Найгірший сценарій. 

А дітям як тут? Дітям комфортно? 

Так, їм тут подобається, їм тут спокійно. На першому місці, тут у Познані, саме у мене безпека. І я спокійна за них і вони спокійні. У мене дитина ходить сама в школу. І я спокійна, що нічого не станеться. Зрозуміло, що там я би хвилювалася. Бо зараз почалося там навчання офлайн в школах деяких, не в усіх, бо там де Марта вчилась вона постраждала, була розбомблена, тому навчання офлайн. А деякі школи вже відкрилися і батькам в чати написали – “будь ласка, підпишіться одяг своїх дітей, дайте їм записочку: напишіть прізвище і ім’я, по батькові, дату народження. Імена батьків, телефони батьків і адресу місця проживання.” І оце у мене такий ком, коли я оце прочитала. Я просто подумала, оце я відправляю дитину з цією записочкою… 

В таких реаліях ви не готові жити? 

Ні. Я не готова. І діти мої не готові. Це постійний стрес. Я і так постійно в стресі. 

А спите ви як? 

Ну в принципі, більш-менш нормально. До пізна читаю новини. Покидають о 6 й ранку, читаю новини. Отак от. Я не знаю, коли я сплю. Колись сон буває мабуть. 

Вас не бувало такого, що вам сниться ця війна? Що вам снилось перед війною і чи змінились ваші сни після війни? 

Ні, війна мені не снилася, але мені снилися вбивства. Причому, вбивала я. Оце от було таке. Але я настільки вимотуюся, що провалююсь в сон і не пам’ятаю, що мені снилося. Що мені снилось до війни? Я не фіксую. 

Нічого вам не снилось там на кордоні, як їхали? 

Ні. Тоді в мене був дуже сильний стрес і мені взагалі нічого не снилось. Але от сьогодні, мала моя, Марта молодша, прокинулась і сказала, що їй снилася війна, солдати, які бігли по вулиці і стріляли. Я кажу, – “о Боже, як довго ці відгомони будуть у голові наших дітей.” 

Чи змінилось у вас взагалі співчуття до людей, бо ця війна багатьох з нас відкрила якусь в серці таку річ, як любов, співчуття? Чи змінились ви як людина до інших? Відношення ваше? 

Ну так, звичайно, що ми стали більше співчувати. Просто ми не бачили так багато горя, я принаймні. Це для мене шок. Ну я от спочатку коли чула ці всі історії, слухала вони якісь були такі далекі для мене. Мені хотілося їх десь на задній план відсунути, щоб це не проходило глибоко в мою психіку, бо я розуміла, що це все важко буде для мене потім викидати з себе. Але коли там розстріляли вистрілом в голову просто прицільно снайпери мою сусідку Таню. Мою колишню колегу, коли оцих от людей, теж Тамілу з дочкою застрелили і коли Юру застрелили, друга мого. То я зрозуміла, що це вже аж занадто близько, і мені вже не вдасться так на відстані це горе тримати. І так я дуже сильно це переживала. І потім я записувала ще з дочкою Тані інтерв’ю, потім коли я шифрувала, мені було фізично дуже погано. 

Як проявлялось? Слабкість якась? Відраза? 

До нудоти. По-перше не вірилося, що це все сталося взагалі. Ну людини яку я знаю, яку я бачила щодня, з якою я спілкуватись, дуже позитивна людина, класна, взагалі. Я її не пам’ятаю без посмішки. Постійно на позитивні, тому залишилася в Бучі і не виїхала. “Та це війна, це фігня. Переживемо. І не таке переживали”. Вона йшла з своєю дочкою, з чоловіком від мами і снайпер сидів на території тарного заводу. І з одного боку йшла дочка, з іншого чоловік. І снайпер вистрілив їй просто в лоб, між брів. Миттєва смерть. За що? Нема відповіді, просто, на це питання. І потім ще не дозволяли труп з дороги забрати. 

Як ви думаєте, приходить років 20. Чи ці події які стались, вони нас загартують, чи вони нас, як людей, зроблять більш слабкими? 

Ні, звичайно загартують. Це однозначно. Я думаю, що ми в генах, як генетичний код, передамо своїм нащадкам оцю от силу, міць і непереможність. Ну і віру в те, що неможливо просто так увірватися в чужий дім, до людей, які не зробили тобі нічого поганого і наводити свої порядки. Думаю зміцнить як націю на генетичному рівні. 

Дуже дякую за ці всі слова, за щиру розповідь.