Марія Шигіна

Машо, привіт.

Добрий день.

Я хотіла тебе запитати, про твою історію, як ти опинилась в Польщі, як тобі тут живеться. Щось якось структурованіше говорити… Я твою історію не чула. Буде дуже цікаво послухати. Розкажи мені, будь ласка, від початку. Давай почнемо не од війни, а од якихось останніх днів мирних. Як в тебе пройшли останні дні перед початком війни? Чи було в тебе передчуття якесь тривожне? Як ти проводила ці дні?

Мені здається, це були такі самі дні як завжди. Вони нічим не виділялися на загальному фоні мого життя, останні роки. Тобто передчуттів не було. Ми планували відпустку, в нас в березні мала бути відпустка. Ми її планували, дивились куди ми хочемо поїхати. Ось такі питання нас хвилювали. Про те, що може бути війна, навіть взагалі ніде не було нічого. Тобто, у мене відпустка, в чоловіка відпустка. Ми дивимось куди нам поїхати в Єгипет чи в Турцію, де зараз тепліше буде. І все. Тобто, воно ось так проходило. Це питання з’явилося і я навіть не знаю що на нього відповісти, бо то були звичайні вихідні. Звичайнісінькі, просто такі самі як завжди. Взагалі, нічим не виділялися на загальному фоні. Це був лютий. Лютий місяць він такий сумний в нас, бо в Енергодарі завжди снігу як такого немає, в нас якісь дощі ідуть, а якщо сніг випав – він розстав. Ну це такий, дуже сумний місяць. І все було як завжди.

Тобто, вранці 24 лютого це було дуже прямо несподівано, да?

Взагалі, моє місто, воно прокидається дуже рано. В 6:45 моя донька має бути вже в дитячому садочку, то ми встаємо дуже рано. Поки я їх зберу, приготую, і ми йдемо, то часу вранці щось прочитати в мене не було. В 6:45 ми вже мали бути в садочку. Я її як завжди відвела, потім в нас там є традиція, ну а йому в школу на 7:30, а їй в садок на 6:45, а вони поруч знаходяться. І ми її відводимо, потім ідемо беремо каву для мене в ларьочку недалечко і йдемо або вірш повторюємо, або алфавіт. І я так його відводжу в школу, а потім їду на роботу. 24 лютого саме таке і було. Тобто, також як завжди ранок як ранок: ми зібралися, спочатку її відвели, потім його. Я приїхала на роботу.

Разом з чоловіком? Ти де працюєш?

Ні, я працюю на Запорізькій атомній станції, я економіст в договірному управлінні.

І чоловік там працює?

А чоловік працює по змінам, він зараз провідний інженер управління турбіною.

Теж на ЗАЕС? То ви обидва працівники ЗАЕС?

Так, ми обидва працівники ЗАЕС, але він працює по змінам. До речі, коли вони на нас напали, він був на зміні і та зміна, яка цілі сутки працювала на станції, мій чоловік також там був. Може, я про це також ще розкажу, бо я про це забула, а зараз…

Повернемось до цього…

І оце ж я приїхала на роботу, на роботі день в нас починається трохи пізніше, о 8 годині, здається.

Здається. Вже і не пам’ятаєш. А як ви добираєтесь до станції?

На автобусах. У нас курсують автобуси. І в мене все так компактнєнько було. Я живу недалеко від садочку, школи і зупинки. Тобто, я їх пройшла, завела, прийшла на зупинку, сіла в автобус, включила музику і поїхала.

Тобто, виходить, я правильно розумію, що ти прокинулась, зібрала двох дітей, відвела в садочок, школу, сіла вже там на зупинці і ти не знала, що почалась війна?

Не знала, ні. Я ж кажу, може, це все відбувалося як раз в той самий час, коли я дітей збирала. Але це була такая суматоха, що я того і не помітила, новин я не читала, я приїхала на роботу, я сіла працювати. Там вже були також співробітниці, котрі приходять трохи раніше, їм так зручно. Ми сидимо, ще робочий день не почався. І заходить одна наша співробітниця, заходить вся в сльозах, плаче, ми на неї дивимось і не розуміємо що сталося. Тобто, ми на роботі трохи посиділи, щось поговорили, ніхто нічого ще не знав. І вона приходить, плаче, каже: «Війна почалася, на нас Росія напала». Як? Стоп. Почекай. Що це значить? «Ну вон там кажуть, я вже новини почитала». Потім щось почала розповідати, що хтось там з дитячого садочку їй дзвонив, вона дітей трохи пізніше відводить ніж я, ми в той самий садочок ходимо, в різні групи. І вона пізніше відводила якось і щось вона вже і з вихователькою поговорила, їй там вже почали розповідати, що дітей будуть в коридор виводити і що вони будуть під ковдрами сидіти, якщо буде якесь бомбування. Щоб оце ковдра їх захистила. Оце вона наслухалась, приїхала, нам все розповідає, ми на неї дивимось, взагалі нічого не розуміємо, як таке можливо. Потім треба ж якось вияснити. А в нас там дуже поганий зв’язок, інтернета там майже немає.

На території ЗАЕС?

Так. Там щоб новини почитати, це дуже важко. Ти якщо заходиш, сидиш, чекаєш. Всі одночасно почали дзвонити і стало дуже важко кудись додзвонитися, я дзвоню своєму чоловіку, а воно не з’єднується. Потім я додзвонилася, він в той час не спав, йому вже подзвонив брат, сказав, повідомив про те, що напали на нас. Я йому кажу: «Іди дітей забирай», ну що робити.

А ти була на роботі?

На роботі, так. Нас перший час не відпускали. Всі вже знають, що Росія напала, але ж ми не можемо самі взяти і піти з роботи.

Тобто, спочатку не було очевидно, що зараз дуже зміниться режим життя?

Ні, такого взагалі не було. Ми якийсь час ще були на роботі, ми не одразу почали працювати. Я навіть не пам’ятаю, чи почали ми щось таки робити чи ні. Но нас якось не відразу відпустили, бо мабуть ні в кого не було розуміння, що робити в такій ситуації. Я чоловіку кажу: «Йди забирай дітей», тоді ще не почали повідомляти вчителі наші. Він забрав дітей, в нас в групі в Вайбері написали спочатку заберіть в садочку, будь ласка, заберіть дітей. Потім в шкількому чаті також написали. Це був останній день, коли діти були в садочку і в школі.

А як вас відпустили з роботи? Як почалося розуміння, що зараз все зміниться? Чи тихо було?

Я хочу сказати, що в цей перший день нас таки відпустили, а потім декілька днів туди ніхто не ходив, а потім так було, що якщо в тебе немає дітей, або тобі є з ким залишити, тобі треба виходити на роботу. Тобто навіть таке було. Ну мені не було з ким залишати, бо чоловік ходить по змінам і то добре, що він тоді був вдома, якби він тоді був на роботі, то я б тоді не сиділа, не чекала, а сама пішла б забирати.

А чоловік був вдома? Ти ж кажеш, що він…

А він працює по змінам. Там наприклад три зміни ти працюєш, два дні вихідних. І він тоді якраз був вдома.

Ти сказала, що коли напали, була його зміна.

Тоді вони ще 24 лютого напали на Україну. Не на Енергодар. На Енергодар вони напали з 3 на 4 березня.

Все, стало зрозуміло в якийсь момент, що екстрений режим по всій Україні.

Ну не відразу. Бо воно і зараз не дуже вкладається в голові як таке могло статися. 21 сторіччя, цивілізація… і одна країна нападає на іншу країну, намагаючись нас врятувати. Від чого? Тут постає питання у всіх, у всіх одне і те саме питання: «Від чого ви нас врятували? Від спокійного життя? Від нашого благополуччя? Благоустрою? Нашого спокою? Для чого ви нас рятували?». І ось зараз є така переоцінка цінностей, бо люди були багато чим незадоволені, а зараз ти розумієш, що в тебе була квартира, була машина, ти їздив влітку відпочивав. Я, наприклад, в минулому році права отримала. Я вивчилась, ми машину купили, у нас була поїздка в Бердянськ, вона була така дуже важлива для мене, бо я сама в машині їхала до Бердянська, там їхати 2 години. Ми самі з чоловіком поїхали, діти перший раз з мамою залишились на цілі вихідні. Дійсно, ось так от дивишся, ти мала все. Ну що тобі ще було треба? І от вони в тебе відібрали це все. Врятували. Врятували від спокою, від життя врятували.

А коли саме на Енергодар напали?

Ну з 3 на 4 березня. Мій чоловік тоді був на зміні, це була зміна «Д». Я не знаю що тут розповісти, це мабуть він краще розповість. Тоді в нас вже були сирени. Точніше, тоді ще були сирени, бо як вони нас захватили, сирен вже з того моменту не було. Ми тоді жили вже у батьків.

А ви переїхали до батьків?

Я от згадую… Ми тоді були вдома, але в нас з батьками сусідні будинки. Коли чоловіка мого закрили там на станції… ну тобто як. Була його зміна. Вони прийшли, почати там стріляти. Вони ж там учбовий центр розбили і та зміна, яка працювала тоді… Вони працювали з 3 години вечора і мали до 23 працювати. Ця зміна додому не поїхала, бо саме в цей час почалися обстріли, неможливо було якось виїхати звідти і вони цілу добу там пропрацювали. Я його питала: «Ви там хоч спали?». Він каже: «Ну якщо час десь поспиш, то вже добре». А так 24 години на такому об’єкті без сну. Персонал працює. Ми тоді думали, що те, що вони роблять – це неможливе, а те, що зараз – це взагалі.

Я правильно розумію… Я от порівнюю з буденністю ЧАЕС. На ЧАЕС немає ніяких кімнат відпочинку, немає ліжок, нічого такого немає і ця зміна, яка потрапила в полон і вони там 3 тижні жили, вони спали на кріслах…

Ну в них теж кімнат відпочинку, щоб було ліжко, здається, немає. Але в них же ж є переодягальня. Вони ж приходять, змінюють свій одяг на робочий, то там, як я розумію, є лавки. А може немає. Я не знаю.

А ти в якомусь адміністративному корпусі працюєш?

Так, у нас там адміністративна будівля. Якщо подивитись на фотографію нашої ЗАЕС, то це така скляна будівля, така дуже гарна.

“Ідеальна” для війни.

Так. І коли вони напали на Україну, станція якось почала готуватись, якийсь захист почала готувати і вони начебто на вулиці перед входом побудували цю… Захисну начебто стіну із піска. Коли вони це будували, це було так зворушливо, тому що ми у вікно бачили: привезли пісок, є мішки. Спочатку дві особи накладали цей пісок в мішки. Потім через 10 хвилин дивишся, там вже їх 5. А потім ще через хвилин 20 там вже стоїть 20 чоловіків і всі хочуть якось допомогти. Всі хочуть якось захистити нашу станцію і всі вже працюють і накладають цей пісок в ці мішки. Ну коли вони це вже поставили і ми так вперше це побачили коли виходили з роботи… Зрозуміло, що то було.. Ну насправді це був не захист, бо там скляна ця стіна, там все скло. І знаходячись там, ви ще більшій небезпеці себе наражаєте, бо воно все на вас попадає, а ви зверху не захищені. Ми ходили, в нас такі думки були, що то таке…

Спочатку було розуміння, що вони прийдуть захоплювати станцію?

Та ні, звичайно!

Навіть після того, як ЧАЕС захопили? Все одно не було таких думок?

Ну якби ЧАЕС, воно… Не знаю, може, здавалося, що вони так швидко до нас не дійдуть. Але що вони не будуть нічого такого робити біля діючого реактора. Що будуть стріляти… У нас же там 6 блоків, ну як так.

Тобто, це більше як для порядку зробили ці стіни з мішків?

Ну так. Може, зі мною хтось не погодиться, хто це будував, але насправді, ну як воно могло врятувати. Якщо ось так об’єктивно подивитися, воно ніяк нікого не могло врятувати. Бо потім дивишся на цьому вони туди приїхали, там є відео як вони під’їжджали до атомної станції. То не врятує.

Отже, це була ніч, твій чоловік на зміні, починаються обстріли.

Починаються обстріли, так. До нього не додзвонитися, так. Зв’язку немає. Намагаюсь якусь інформацію знайти в Вайбер чаті. Там кожен почав писати про те, хто що знає. Хтось може додзвонився до свого чоловіка і щось дізналася. Інформації не було де взяти. Я навіть не пам’ятаю, ми до батьків мабуть прийшли, коли чоловік там вже ніч пробув і їх не випускали. Тоді, я вже, щоб ми самі не залишалися вдома, ми прийшли до батьків туди. Ми там недовго жили. Їх потім змінили цю зміну.

Він повернувся додому і що далі було?

Він повернувся додому, ми спочатку були якийсь час у батьків. Потім ми повернулись додому.

Коли ви прийняли рішення, що треба виїхати з дітьми з Енергодару?

Насправді, те, що це все дуже серйозно і буде довго, такого відчуття не було. У мене були такі дуже протирічливі відчуття. Бо з одної сторони я розуміла, що це не може довго тривати, бо як це може довго тривати? Поясніть мені як? Ніяк. Це повинно закінчитись з дня на день. А з другої сторони, вони захопили станцію, почали по місту ходити, патрулювати. Вже почалися проблеми з продуктами. Тобто, дуже великі черги, продуктів немає і щоб щось десь вихопити, ти стоїш довгу чергу спочатку щоб зайти в магазин, потім в магазині товкучка, бо багато людей, а вийти звідти також, стоїш в черзі на вихід. А ще така смішна ситуація, коли я вже поїхала, мій чоловік мені дзвонить і каже: «Машо, ти що, так сильно любиш маслини та оливки?», кажу: «А що таке?». Він каже: «Ну ти поїхала, я дивлюся, в нас їх так багато стоїть на поличці, чому ти їх так багато купила?» і кажу: «Ну знаєш, гроші є, а що купити немає і я купувала те, що було.» Великий магазин, супермаркет, а стоять тільки маслини. Ну я і беру маслини.

Я би все віддала за маслини, хоча я їх і не дуже люблю, коли ми були в блокаді.

Ну от і я так. Все, що стоїть, я все брала. Наш регіон дуже врятував завод «Стєпной», він дуже виручав. Наш Енергодар, він як апендицит. Там дорога і все. І вона вже була заблокована і вони не пропускали вже фури з продуктами. Але «Стєпной» привозили продукти. М’ясо привозили, молоко і йогурти навіть. Сходити кудись і дістати йогурт, це було якесь таке свято. Він дуже нас рятував, але щоб щось купити, ти мав постояти в черзі, а це ж ще зима була, холодно.

Щодо рішення виїхати. Не було розуміння, що це буде довго?

Так, так. Я дуже добре пам’ятаю 8 березня. 8 березня до нас прийшла мама чоловіка, принесла шампанське і ми сиділи з маслинами і шампанським. А тоді ж виїхати було неможливо, перші зелені коридори десь з Херсону не випускали, їх обстрілювали. Ми про це все знали, але 8 березня ми сидимо. В нас комендантська година починалась десь о 5 і треба було дуже швидко випити те шапманське і мамі йти додому. Я кажу: «Ну все, як буде перший зелений коридор, нічого не знаю, беремо і їдемо. Я не буду лишатись в окупації, я не хочу так добувати їжу. Не повинні діти ось так проводити свій час і боятися». Це дуже важко, коли ти заходиш в магазин і ти не маєш що купити. В тебе є гроші, ти отримав зарплату, в тебе купа грошей. Але ті гроші це взагалі ніщо. Мені здається, що мене оберігає ангел-хранитель. Це моя мама. Вона померла, коли мені було 6 років і з того часу вона мене оберігає. І в цій всій історії по виїзду в Польщу, я це відчуваю. Для мене було страшно, коли ось ця сирена і ви в коридорі сидите. Я така собі: «Не повинні так діти жити, от буде перший коридор і треба їхати». Це я казала 8 березня.

Не страшно було?

Ну тоді з шампанським не страшно було.

Так ви і прийняли рішення?

То були просто балачки насправді. 9 березня ми прокинулись, я стою на кухні, готую дітям кашу вівсяну. Я так добре це пам’ятаю. Підходить чоловік і показує мені телефон і там інформація про зелений коридор. Перший зелений коридор з Енергодару. Офіційний. Це була 9 година ранку, а виїжджати він буде о 12. Я кажу «Ну і що? Що ти від мене хочеш?». Він каже: «Бери дітей і їдь», а я «Я не поїду, ну куди я поїду? Як ти собі це уявляєш? Я з двома дітьми їду кудись, невідомо куди. В мене брат в Києві живе, але туди не поїдеш, там же стріляють, там же бомблять. І брата в Києві в той момент не було. Ну тобто для мене кудись самій виїжджати то було взагалі, я як уявлю собі, що ми з дітьми десь, невідомо де, холодно, ми спимо на підлозі. Це було так страшно, я кажу: «Я нікуди не поїду», а він «Їдь, спасай дітей». Ну і я ходжу по квартирі, а він за мною. Я кажу, що сама не можу поїхати, почала дзвонити по якимсь знайомим, дзвонила одним, питаю: «Зелений коридор, будете їхати?» – «Ні», дзвоню іншим: «Будете їхати?» – «Ні», я шукала когось з ким я можу виїхати і я спочатку нікого не могла знайти. Потім подзвонила ще одним друзям, вони пили каву, вони такі: «Ми не знаємо, ми подумаємо, подивимось». І потім якось з ними почали, мій чоловік почав дзвонити. Вони там між собою обговорювали ситуацію. Потім вони виїхали все ж таки їхати.

Ще ось таке питання: це був офіційний зелений коридор? Але люди ще не були змотивовані їхати? Ніхто не розумів навіщо що де як? Чи боялися?

Насправді там потім дуже велика колона організувалася. Я не знаю як так вийшло, що ті, кому я дзвонила ніхто не планував. А чоловікам дозволяли виїжджати, але в мого чоловіка навіть думки не було. Виходить так. Моя колежанка каже, що вони будуть їхати на своїй машині, я кажу: «Ми з вами». А вона питає: «А ви будете на машині їхати?». А для мене такого не було, щоб я буду брати свою машину і таку відстань сама їхати. Я трохи боюсь сама їздити на машині, а тут двоє дітей і я в стресі, ну як я можу везти машину. Тобто, я планувала, що ми поїдемо на їхній машині. Вона така: «Ну добре». Ось, і потім ми вже зібрали речі, за годину зібрали що згадали.

Ви годину пакувались?

Ну в нас нас на те, щоб зібратися була десь година. Що я взяла… В мене чоловік, він більше розумів, ніж я що відбувається. Наприклад, в нас всі документи, все було готове, все було зібрано, все було упаковано. Тобто, і дитячі свідотства, і документи про освіту, і наше про одруження. Тобто, все в нього було готове, було в цій сумці, яку мені треба було взяти. Ми взяли з собою що… Ноутбук взяли для дитини, щоб він навчався, планшет, тобто таку техніку, чоловік свій фотоапарат крутий віддав. Просто, в нього день народження був першого січня і ми йому купили крутий фотоапарат. Він навіть ще толком не встиг розібратися з ним, ну він любить фотографувати. І він мені оце його віддав. Все таке, він мені віддав , ну речей ми взяли дуже мало. Це мабуть було два рюкзаки і якась ще сумка, щось в пакет засунули, якісь продукти також я запхала. Тобто, це навіть не був чемодан, бо я розуміла, що ми їдемо спочатку…

Тобто торби такі?

Так, я розуміла, що ми їдемо не на своїй машині, ми їдемо з ними. Ну і спочатку ми думали, що ми будемо їхати на Західну Україну і там в принципі буде все купити. Якщо щось буде необхідно, то можна буде там купити. Ну і машина якби не наша, я ж не можу туди чемодани свої запхати, тобто якось так. Якось ми зібралися…

Ви посоромились?

Постеснялась?

Ну да.

Та в них там вже місця не було. Ну якось так. Ну так, і часу не було. Ну що зібрати, куди збирати. Ну якось. Ну і не було відчуття що це надовго, не було відчуття, що треба брати багато речей, ми думали, що ну може на місяць якось так. Ну а вийшло вже 7… Ну оце ж ми зібрали речі, спускаємося вниз, я Славі кажу: «Слав, а ти мамі дзвонив?» Він каже: «Ні, а ти?». Ну це був самий важкий для мене момент, коли ми виїжджали. Бо в мене з його мамою дуже добрі відносини, так як в мене моєї мами немає, то в мене десь його батьки стали і моїми батьками. Маму я його дуже люблю, вона, не знаю, найкраща жінка в світі. Коли відбулась окупація, ми з нею скрізь ходили разом. Самому навіть було страшно ходити, бо вони їздять якось по місту, то ми ходили скрізь разом і в цих чергах стояли разом. Якщо хтось десь дізнавався, що є хліб, то купували на всіх. А тут вже вийшло, що ми збираємось, а їй ніхто не сказав. А вона саме в цей день вийшла на роботу. Тобто, перший раз, коли можна було вийти після окупації на роботу, це було 9 березня, і оце вона пішла на роботу. Я їй дзвоню, мені здавалось, що це було якесь прєдательство. Уезжаем и её предаём. Ну чоловік мені не залишив вибору. Мені здається, що якщо би я сама не збиралась, то він би мене просто випхнув. Я не знаю. Запхав би в якийсь автобус.

То ви не попрощались зі свекрухою?

Так… Ми з нею нормально не попрощались. Я ж кажу, якось так вийшло, ми не подумали їй зателефонувати. Я може думала, що чоловік їй зателефонував, а він за нас хвилювався. Йому було головне, щоб ми виїхали. Він каже, що мамі не дзвонив, ми подзвонили мамі, але вона на роботі, а з роботи не вийдеш і вона не готова ось так виїжджати. А в чоловіка є брат. Я кажу: «А йому ти дзвонив?», він каже: «Ні» «Ну давай задзвонимо йому», оце ми дзвонимо йому, а він спав з нічної зміни. І він за 10 хвилин зібрався і спустився донизу. Тобто, він потім казав, що він був готов їхати, в нього в голові він не міг залишатися в Енергодарі в окупації, тобто… Мій чоловік після нашого від’їзду там був скільки, він виїхав… зараз що? Він в августі виїхав. В серпні виїхав. Тобто, з березня до серпня він там залишався, а його брат, він такий «Я вас вивезу». Він сразу, його навіть вмовляти не довелось, він як почув, що зелений коридор, то в нього вже було рішення, що він їде до своєї нареченої і все, за 10 хвилин він вже спустився і каже: «Поїдемо на вашій машині, я вас вивезу». Тому, ми поїхали на нашій машині, він був за кермом.

Це все вирішилось буквально за…?

Це все дуже швидко вирішувалось. Я ж кажу.. Я потім така собі думаю: «Слав, я щось не розумію, ось він поїхав, а ти чому не поїхав? Чому він нас вивозив, а не ти?» він каже, що у кожного свій фронт захисту. І типу «Зараз мій фронт на станції».

Тобто він не хотів лишати станцію?

Ну він каже так. Там же ж люди повинні продовжувати працювати. Тобто, не можна так, щоб всі поїхали, а хтось же там має працювати. Бо станція це дуже важливий об’єкт. Як би його не закриєш на ключ і підеш собі. Тим паче, що тоді ж всі блоки працювали, а не так як зараз. А тоді все працювало.

Можна сказати, що працівники атомної станції розуміють всю важливість своєї роботи.

Так.

В нас на ЧАЕС так само. Ротацію коли організували людям, які 3 тижні там пробули, але знайшли зміну цим людям. І люди поїхали в полон…

Знаючи, що їх очікує.

Так так так. Тому що вони розуміють, що треба змінити тих людей. Треба, щоб хтось там роботу робив.

Ну ось і він так каже: «Мій фронт зараз там. Я маю працювати». Ну і знову ж таки, ми поїхали, а безкоштовно ти ж не будеш ніде, хтось повинен заробляти гроші. Тобто, на ньому була ще і ця відповідальність, він має забезпечувати родину.

А з твоєю роботою як?

Я зараз знаходжусь на станції у відпустці без збереження заробітної плати. Ось вже 7 місяців.

Тобто, але місце за тобою зберігається?

Так.

Таке рішення було прийняте для всіх працівників станції, які евакуювалися з Енергодару?

Це залежить від твого керівника. Якщо він дозволяє, не заперечує, то так. Але ЕП (експлуатаційний підрозділ), де працює мій чоловік. Там же одні чоловіки працюють і їх керівник, він не підписував їм, не давав їм дозволу, потім чоловіки почали виїжджати вже просто. Просто береш і їдеш. Ти розумієш, що життя твоє важливіше. Взагалі, це важкі такі моменти. Бо в мене там ще батьки чоловіка, вони ще там залишаються.

В Енергодарі?

Так.

І от ви виїхали з братом. З братом чоловіка.

Так, получается, ми їхали двома машинами. Тобто, колежанка наша з дітьми двома.

Але в колоні було більше машин? Правильно?

Там було їх дуже багато, так. Там було більше сотні машин. Там і з сіл люди поприїжджали. Тобто, там дуже велика колона була, там було 5 автобусів станційних, котрі вивозили людей.

Як виглядає зелений коридор?

Насправді, я не знаю чим зелений коридор якось відрізняється від просто того, щоб люди взяли, згрупувалися і поїхали.

Обіцянкою від росіян не обстрілювати.

Ну так. Пустою обіцянкою.

Ви дорогою їхали?

Ми їхали дорогою, так. Машинами одна за одною, колоною, ми так доїхали до Василівки. Василівка це такий пункт, як би розв’язка, скажімо так, де на той момент ці орки вже були. Вона вже була окупована і щоб поїхати на Запоріжжя, в тебе немає іншої дороги, ти маєш проїхати цю Василівку. Вони вже там, там вже були їх блок пости. Ну і начебто зелений коридор, начебто вони мали б нас пропустити, бо є ці всі домовленості, але коли ми приїхали туди. Вони спочатку нас не пускали у Василівку. Тобто ми стали перед Василівкою, ця вся колона з машин стоїть, чекаємо. Пропустять нас, не пропустять. Потім, нас все-таки пропускають в Василівку, тобто, ми всією цією колоною заїжджаємо в Василівку, але ми з неї не виїжджаємо, вони нас якось так розвертають, частину машин направили в саме місто, ми якби були на околиці. Але якось так вийшло, що вся ця колона, вона вся згрупувалася в цьому місці і вони нас далі не відпускають.

А як це виглядало? Це був блокпост з солдатами з автоматами?

Це були блок пости. Так, тобто ми спочатку підїхали…

Тобто, так. Це на в’їзді у Василівку один блок пост, який вони нас спочатку не пропускали, а потім все ж таки пропустили. Потім був другий блокпост. Якось так вийшло, що нас закрили між двома блокпостами.

Така пастка наче, да?

Так… Тобто, грубо кажучи, вони нас взяли в полон. І вони почали різні чутки казати. Вони почали казати спочатку, що вони нас не відпустять бо в них вже починається комендантська година, а це було 4 години дня лише. Щось почались чутки, що вони нас додому повернуть, що нам доведеться у Василівці залишитися ночувати. Ну тоді це було дуже страшно, тому що це був перший раз і в той день ще з’явилися новини, що колона, яка їхала з Херсона, її якось обстріляли і що на нас чекає – невідомо. І ми в ось такому стані там 3 години пробули. Там десь в далині ці вибухи чулись.

Чули вибухи, да?

Так. Вони ж і кажуть: «Ми вас не можемо випустити, бо тут почали стріляти і комендантська година і типу треба залишитися тут ночувати». Ну це було страшно. Я така собі думала: «Господи, хай би вже нас додому відпустили, ладно вже це…» Я думаю, що десь мені не хотілося їхати ще й через ці новини, що жоден зелений коридор на той час не завершився благополучно. Вони всі їх якось розвертали, вони як би формувалися, я маю на увазі з інших міст, але їх розвертали і їх.

Тобто так, ми відчували себе в полоні, бо до цього жоден зелений коридор якби не закінчився позитивно. Вони всі розверталися. Або їх обстрілювали, але ніхто нормально не зміг виїхати. І оце три години ми там прочекали.Потім машини почали рухатись, рухатися, рухатися. Ми, якби, не в початку колони стояли, а десь ближче до кінця стояли. І ти спочатку їдеш і ти не розумієш чи ти все ж таки спочатку їдеш в Енергодар, чи ти все ж таки виїжджаєш на Запоріжжя. І все ж таки ми повернули на Запоріжжя. Тобто, вони нас в той день випустили. Ми поїхали в Запоріжжя. Но там перед українським блокпостом також була дуже довга черга. В Запоріжжя ми вже були десь після 10 години вечора. Першу ніч ми, ну тобто ми їхали і на нашому шляху, ну як би була допомога, люди нам допомогали безвозвозмездно, скажем так. Першу ніч ми заночували в Запоріжжі.

А де ви ночували?

Ми ночували, ну та дівчина, з якою ми їхали, це її батьків знайомі, ось так, ми в них заночували. Але там також так цікаво було… Ми майже підїхали то того будинку, де ми мали ночувати, і тут до нас ззаду під’їжджає поліцейська машина і виходять такі чоловіки в доброму обмундируванні і кажуть типу «Тут же комендантська година, чого ви тут їздите». Це було страшно, бо вони з сиреною до нас під’їхали, вийшли з оружием.

А це ТРО вийшло?

Да. І каже: «Що ви тут робите?» Ну ми пояснили, що ми зелений коридор з Енергодара, тільки приїхали і ось ми тільки приїхали і де ми будемо ночувати. І вони спокійно розвернулися і поїхали у своїх справах.

Переночували ви там одну ніч?

Да, ми там одну ніч переночували і я ж кажу, тобто люди дуже всі переймаються нас нагодувати, ми ні за що не платили, нас нагодували, нам з собою ще й їжу якусь дали, щоб нам було що в дорозі їсти. Наступну ніч ми провели в Кам’янському, це минулий Дніпродзержинськ. Воно не дуже далеко, ми спочатку думали, що ми за перший день туди доїдемо, але так як ми дуже довго простояли в Василівці, то ми туди вже не встигали доїхати в перший день. Тому ми туди поїхали на наступний день. А там була квартира нареченої брата мого чоловіка.

Не встигали, ти маєш на увазі комендантська година? Тобто ви розраховували так, щоб доїхати до комендантської години? Тоді комендантська година в скільки починалася? Десь о 9? 10?

Десь так, десь о 10, а ми десь об 11, бо ми коли в’їхали, в місті взагалі нікого на вулиці не було. Тобто, було вже темно, пізно було, так. Ну і це ми, тобто, ця домовленість щодо нашої ночівлі, вона як би не була заздалегідь спрямована, тобто це все було якось в онлайн режимі. Тобто, якось по швидкому це все шукалося, де зупинитися. Ну і люди ж, я кажу, відгукувались на запит про допомогу. На наступний день ми поїхали в Кам’янське.

Це де?

Дніпродзержинськ. Дніпро.

Ааа, там.

Дніпропетровська область.

Ви такими відрізками планували, так? Планували свою подорож?

Насправді вона не була такою щось запланованою. Після Запоріжжя, тобто нас вранці нагодували, нам з собою дали їжу, ми кажемо, ми ж знали, що ми будемо наступну ніч проводити в Кам’янському, тому що в Міши вже були свої плани.

Це брат?

Так. Ми ж спочатку всі так собі планували їхати до його нареченої туди. Він думав, що він приїде, в Кам’янському збере їм речі, щоб туди відвезти, бо вони також якось дуже швидко їхали. Їм треба було зібрати речі і він планував туди їх привезти, то ми поїхали в Кам’янське і там ми просто пробули день. Там часу було багато, ходили в магазин. Це звичайно коли я в перший раз в Кам’янському зайшла в магазин, на очі просто навернулися сльози, тому що після того, як ти в Енергодарі заходиш і бачиш ці пусті полички і нічого немає, і тут заходиш і тут є все, і я бачу йогурт, який я дітям купувала. Бо в Енергодарі я ходила і думала: «Мабуть, діти мої не скоро поїдять ці йогурти, а вони їх дуже люблять. Чим їх можна замінити?». Ну і від того, що ти бачиш все це ізобіліє і розумієш, що там в Енергодарі лишилися люди, які цього всього не бачать, ну я кажу, я зайшла в магазин і я ходила і плакала. Скільки всього там було. І чого не було в нас.

Я так само в інтерв’ю розповідала. Я зайшла в нову і розплакалась від Кока-Коли, тому що мені здавалося, що є така черга продуктів, які мені хочеться поїсти, а кока-кола там десь на 15 місці, а тут навіть кока-кола в доступі. Тобто, все доступно. Береш.

Так, всього багато.

Я перше куди пішла після евакуації – в Новус. І оце я там ходила як в Діснейленді.

Так, так. Ти на це все дивишся і починаєш гребсти і ти розумієш, що тобі завтра їхати і ти все це також з собою не повезеш, але воно так хочеться.

От спитали мене, спитаю тепер я тебе: що ти купила?

Я купила дітям йогурти з ось цими шариками, як вони там називаються, я не пам’ятаю…

«Машенька».

Так. Я купила ці йогурти, я купила їм банани, ми пішли нагребли соків, я ж кажу, хотілось всього багато взяти, але ти от думаєш, розумієш, що воно не треба зараз.

Який був далі план?

Далі з Кам’янського ми хотіли… Ну Міша прямо дуже хотів до своєї нареченої потрапити.

А вона де чекала?

На Західній Україні, я не пам’ятаю місто. Якщо треба буде, я потім напишу.

А в якій області?

Десь на границі з Румунією, десь там.

Чернівецька, мабуть.

Ну десь там. І ось це вечір в цьому Кам’янському, ми поговорили з його нареченою, зрозуміли, що як він описував так поверхово, що все насправді не так облачно. Ну ось вечір в Кам’янському, треба кудись… Ну можна було, насправді, і там залишитися, але в той момент чоловік казав, що якщо ви вже їхали, треба їхати якомога далі, залишатися там, щоб потім знову зриватися через два дні і їхати кудись, ну навіщо це. Якщо виїхали вже, то треба їхати. Він так казав. Ну і тоді ми зрозуміли, що на цій Західній Україні, там за житло треба платити. Нам там озвучили скільки треба платити, в яких умовах як би жити. Ну і для моєї колежанки це не підходили і якось так вийшло, що вона знайшла куди нам їхати, що ми поїдемо в Румію.

Тобто ви їхали двома сім’ями, да? Ну типу так. І вона знайшла, що ти сказала? Що ви поїдете?

В Румію. Це її чоловіка сестра, це подруга її сестри. Вона спочатку сестру запрошувала, але сестра, вона вже виїхала, вона вже через свою компанію, в якій працювала, вони вже були в Грузії. І ось ця сестра як би дала номер телефону Юлі з якою ми їхали, а та дівчина з Румії, яка нам допомагала – Оля. Може, я буду ще звертатися до неї, то хай буде ім’я, а дівчина, з якою я їхала – Юля, а в Румії нас чекала Оля.

Румія це місто в Польщі?

Так, місто в Польщі. Недалеко звідси.

Як тобі була ідея їхати аж за кордон?

В мене в голові це не вкладалося і я в своїх думках ніколи не уявляла своє життя за кордоном. Я ніколи цього як би не планувала, не хотіла. Тобто, такий варіант, він мене насправді ще й якось лякав. Ось так виїжджати, ось так далеко. Мені здавалось, що якщо ми десь залишимось на Західній Україні, вони як би ближче до дому, а так, щоб їхати прямо за кордон… Ну і насправді ми коли тоді виїжджали з Кам’янського, ми ще до кінця не вирішили куди ж ми їдемо, на західну Україну чи туди в Румію. Бо там нам, як би запропонували допомогу, але ще рішення не було прийняте кінцеве. Ну і це все рішення приймалося по ходу дороги. Ми були на зв’язку і це по дорозі вирішували. Ну Юля вона зразу вирішила, що вона залишатися на Західній Україні без роботи і за житло треба платити. А де гроші взяти? Наші чоловіки то залишилися працювати, але ж ми не можемо ці гроші тратити направо і наліво, бо там і їм також треба. Зараз такі реалії, що один працюючий чоловік, він не в змозі забезпечити всю родину, бо зараз не ті ціни, як би. Ну і з чоловіком своїм я розмовляю, він каже, як я казала: «Якщо ви вже виїхали, то треба їхати якомога далі». Ось, тобто, моє завдання це врятувати дітей і вивезти їх у безпечне місце. На той час ти не знаєш наскільки в Україні безпечно, яке озброєння має Росія, бо вона була для всіх другою армією світу і ти не знаєш що там у них є, а в них насправді що в них є?

А був зв’язок з чоловіком? Хоч він і був на окупованій території?

Зв’язок з ним був, так. Ми всі рішення з ним приймали куди їхати. А, ну з цим зв’язком ну також. Ми спочатку планували виїхати о 6 годині ранку, але прокинулись о пів на 6 від того, що була сирена. Це зараз люди на сирену майже не реагують, а тоді сирена, ти переймаєшся, ти не знаєш, і з’явилася інформація, що прилетіло в місто Дніпро. Ми не одразу виїхали, бо Міша каже «Треба їхати, треба їхати». Міша мене весь час дуже так… нервував.

Ви сварилися? Ви були знервовані обоє?

Ми були всі на нервах, так. Всім було важко. Але він так сильно хотів до своєї нареченої доїхати якомога швидше… Але його поведінка, вона дуже сильно всіх бісила, бо коли ми обговорювали те, що треба їхати в Польщу, тобто йому треба було відвести нас на кордон, наприклад. А він хотів їхати до своєї нареченої і він нервував сам і нас нервував своїми якимись словами і рішеннями. Ну і це Кам’янське. Ми рано прокинулись, сирена. Ми не хочемо під час сирени їхати, бо ти не знаєш… звичайно, страшно. Ну а мало лі чо, куди воно прилетить. Куди вони стріляють? Тим паче вони може потрапили в Дніпро, в той час під загрозою була Дніпропетровська область, а воно знаходиться якраз там. Він каже «Ні, треба їхати», оце він нервує, а ми не хочемо їхати. За більшістю голосів ми не одразу поїхали, а дали собі час якось прийти до тями. Сирени все ніяк не закінчувались і не закінчувались. О 9 годині під час сирени ми таки виїхали, тобто коли ми бачили, що прильотів більше немає. Тобто, воно прилетіло в Дніпро, а потім нічого не було і ми все ж таки поїхали. Ну і також ми їдемо, дорога довга, кажуть, що на дорозі десь затори, тобто, по Україні там були такі точки, через які нам треба було проїхати, де була ускладнена дорога. Ну і ми розуміли, що ми не можемо за світовий день доїхати, ані до кордону, нікуди ми не можемо доїхати. Тобто, нам треба ще шукати якусь точку, де ми заночуємо після Кам’янського. Ну і тоді ж вони пуляли по всій Україні. Тобто, і наші чоловіки, мій з Юліним, вони дивилися по карті, моніторили інформацію, яка зараз з’являється, як нам безпечніше їхати.

Все на ходу придумували, так?

Так, не було заздалегідь ніякого плану, все відбувалось реально в режимі онлайн. Ми по карті дивилися, що їхати можна через Вінницю і там в нас є родичі, Мішина теща. Бивша. Ось і я до неї написала: «Чи можемо ми в вас десь зупинитись?», а вона каже «Я вже в Польщі», тобто «Я вже виїхала», але я спробую для вас щось знайти. І вона за нас домовилась зі своєю подружкою у Вінниці, що та подружка нас у себе прийме на ніч. Ну і у нас був план: якщо ми по часу бачимо, що ми нікуди не встигаємо доїхати, то ми їдемо на Вінницю, там ночуємо і вже наступного дня їдемо далі. Ну і так і вийшло, що ми заночували в Вінниці, там нас також зустріли, дуже тепло прийняли, я ж кажу, нагодували. Вона такий стіл накрила!

Українці дуже згуртувалися.

Якось да, я ж кажу, всі дуже підтримували, бо в тої жінки, в якої ми ночували, в неї також її донька виїхала і вона каже «Я до вас відношусь так, як я би хотіла, щоб до моєї доньки відносились. Тому, все, що необхідно, кажіть – я все приготую, дам з собою».

А після Вінниці ви куди поїхали?

А після Вінниці ми рано прокинулись… Прокидається моя Аліса і починає ригати. Рвати. І не зупиняється, тобто я їй там даю воду – вона рве. І ці позиви не проходили, а нам вже треба було їхати. Ми з чоловіком таки вирішили, що будемо їхати в Польщу. Якщо там нам готові допомогти, готові нас прийняти, все безкоштовно, не треба буде там платити за житло, то краще їхати в Польщу і оце ми маємо їхати, а їй погано. Міша каже: «Треба їхати», от йому треба їхати. Я кажу: «Міша, в мене дитина рве. Куди я зараз тобі поїду?» Я була готова ще на одну ніч залишитися в Вінниці і їхати коли вже дитині буде нормально. Ну куди їхати з дитиною, яку рве? Ну що це таке? А він оце «Треба їхати, треба їхати». Я була така зла на нього, кажу «Ми в Кам’янському через те, що тобі треба було зібрати речі твоєї нареченої, ми втратили цілий день. Ми могли ще тоді доїхати до Вінниці, але тобі треба було для неї зібрати речі і ми всі поїхали і всі чекали коли ж ти збереш ці речі». Ну тобто, напруження було таке нервове і ми з ним потім їхали в машині, радіо нічого ми не включали, тобто це була така гробова тиша. Розмовляти нам не було про що. Радіо також не включалось, якось так. Ну і я ж написала до лікаря нашого чи я дзвонила, не пам’ятаю. До педіатра. Кажу: «Така ситуація: ми їдемо, її рве незрозуміло чому», лікар каже, що це може бути від стресу, від того, що в дорозі вона стільки проводить. Написала який укол їй вколоти, щоб ця рвота зупинилась і та жінка, в якої ми ночували, вона сходила в аптеку, а там же комендантська година і аптеки працюють з 8 години чи з 9 і Міша зі своїм: «Треба їхати». Я кажу: «Нікуди ми не поїдемо» ну треба дійсно дитині якось допомогти. Ну і вона… хто вона. Вона, здається стоматологом працює ця жінка. Тобто, вона сходила, купила укол, який я написала. Вона зробила Алісі укол, вона перестала рвати, тобто їй стало краще, вона щось трохи поїла. Ну і ми все ж таки вирішили їхати. Але ж знову ж таки. Куди їхати? Ми з Юлею вирішили, що ми поїдемо на Польщу. Наші чоловіки подивилися де не дуже загружений кордон. Це Устілуг.

Я теж через Устілуг їхала.

Ми спланували, що будемо їхати туди, а Міші треба до своєї нареченої відвезти речі. А Устілуг ось тут, а наречена ось тут. І він мені каже: «Я вас довезу десь отут, ви сядете туди в одну машину і поїдете собі на кордон». Я свою машину взагалі не планувала вивозити за кордон, але я думала, що він нас хоча б довезе до кордону десь ближче, а не так що ми по Україні, по цьому бездоріжжі будемо їхати всі в одній машині, а він собі поїде до своєї нареченої на моїй машині. Тобто, у нас з ним був конфлікт. Зірка тут Міша. Тобто, він не хоче нас туди відвозити, бо йому доведеться робити крюк, або йому десь доведеться шукати ночівлю. Я кажу: «Міша, ти чого поїхав? Ти поїхав нас вивозити в безпечне місце. Ну про що ти зараз кажеш? Що я вас це, а ви там їдьте собі далі», кажу: «Довези нас до кордону», він такий: «Ні» я вже і його нареченій дзвонила, тобто з нею поговорила, кажу: «Якщо він нас не повезе, то мені пофіг, я забираю машину і хай він собі робить що хоче».

І що в результаті? Ви сіли в машину до Юлі і поїхали в Устілуг?

Ні, в результаті він все ж таки відвіз нас більш-менш ближче до Устілугу. Майже під самий кордон. Ми потім, грубо кажучи, біля цього Устілуга попрощалися, він на нашій машині поїхав до своєї нареченої, а ми сіли в машину до Юлі і вже всі разом поїхали далі в Польщу.

Скільки людей в машині їхало?

Ну виходить дві жінки і 4 дитини. Найважче було Левчику. Тобто він в мене взагалі. Там, виходить, хлопці Юліні, вони близнюки, вони сиділи в авто кріслах, Лев сидів посередині і в нього на руках сиділа Аліса.

Герой. Старший брат.

Ця дитина дійсно герой…

Як діти себе поводили під час виїзду? Вони нервували?

Вони ніяк не проявляли, тільки от Алісу рвало, ось. Аліса після Вінниці почало рвати, погано їй було. А так, начебто нормально було. Вони там собі чимсь займалися в машині.

А Лев з розумінням поставився?

Ой не знаю, я просто на нього гарчу, гарчу, або прошу, або вмовляю. Кажу: «Ну що ж вже робити, ну вже ж їдемо». Але йому було важко. Йому було і незручно. Виходить, як. Ми Устілуг проїхали вже. Це було пізно, це було вже після 7 години вечора. Насправді, ми дуже швидко переїхали кордон. Бо як люди кажуть, що вони по 2 суток там стоять, то ми от мабуть за 2 години. Ми під’їхали до нього і через 2 години ми вже були на території Польщі.

Коли ви заїхали?

12-го березня. Тобто ми з Енергодару виїхали 9-го березня, а в Польщу ми приїхали 12-го.

Були якісь відчуття? Тумблер якийсь переключився, коли ти перетнула кордон?

Це було так: «Ми в Європі!». Ну якось так. Не знаю.

Може, що «Безпека нарешті»? Ви ж все-таки пережили такі страшні події.

Ну ми ще туди не доїхали. Коли ми тільки перетнули кордон, відчуття, що все все, все залишилось позаду не було, бо ми ще…

В процесі?

Так, ми ще нікуди не приїхали. Що дуже вразило, коли ми переїхали кордон, там був розвернутий дуже великий пункт гуманітарної допомоги. В цьому плані, я не знаю, поляки це такі люди. Ну я не знаю святі люди, як кажуть. Бо там було і що поїсти, і що попити. Вони нам там дали одяг, бо я ж кажу, ми виїхали і речей майже не брали з собою. Ось такий мій рюкзак, ще один мій рюкзак трохи більший, якась сумка, туди ж треба було впхнути ще ноутбук з дитячим планшетом і чоловіка фотоапарат, він мені ще ковдру і спальний мішок туди дав, каже: «Може, знадобиться».

Спальний мішок? Це цікаво. Наскільки люди фантазують що їх може чекати в дорозі.

Так, ти не знаєш, бо я кажу, я коли думала, що я буду сама з дітьми їхати, я собі, як в принципі люди собі самі залишаються десь в якомусь спортзалі, на якихось кушетках, я собі це уявляла і мені це так страшно було. А це зима, буде холодно, а якщо вони змерзнуть? А чим я їх нагодую? А як я їх зігрію?

Я розумію. І куди ви поїхали? В цю Румію?

Ну ми ж кордон перетнули вже пізно і наші чоловіки, вони нам забронювали місце в готелі в місті Замость. Тобто перша наша ніч в Польщі була в готелі в цьому Замості. Насправді, ми коли їхали Польщею, ми були вражені – дороги. Після того, як ми їхали по нашому бездоріжжі. Бо насправді “Велике будівництво” доріг, воно ще не завершилося, там є над чим працювати. Тобто, ми були в захваті від дороги. Ми були здивовані тим, що в них міста отак один поряд з одним. Тобто табличка, що одне місто закінчилося і одразу стоїть табличка, що інше місто почалось. Перший раз я побачила знак з тваринами, з оленем. Бо в нас в Україні про це не попереджають, хоча в нас купа померлих тварин на околицях дороги, а в них цей знак «обережно, що можуть тварини переходити дорогу.». І ми приїхали в це Замостя.

Цікаво, що ти кажеш «Там у них, але ж ми знаходимось в Польщі».

Бачиш. Воно ще не переключилося.

Все-таки ми ще в українському контексті і Польща це «у них там», а «в нас ще не добудували дороги».

Так якось вийшло, що вони нам місце забронювали в Мостині, це в самому центрі і ми коли туди приїхали і вранці вставали, дивилися у вікно, я не знаю, ну здавалося, що це якийсь… Ну не знаю, у нас немає таких гарних… Ну в нас Львів гарний. А там ти як в якусь казку потрапляєш.

Тобто, ти була вражена?

Я була дуже вражена, так. Там такі будиночки гарні. Ну виходиш, дивишся, а воно все таке гарнесеньке, таке чистесеньке, такі вулички.

Ви переночували в цьому містечку, потім поїхали в те місто?

В Румію, так. Це в нас зайняло 8 годин ця поїздка. Юля як водій, вона теж так багато не їздила до цього, але ж вона себе взяла в руки і поїхала, а я не змогла і ми їхали з нею.

Тобто ви обидві недосвідчені водійки, але вам довелося...

Ну просто в них, ну і в мене… Коли кудись їдемо, то хто за кермом? Ну чоловік, а чому має бути інакше? Ну чому? Ну от так і в них було. Тобто машина вже давно, вона їздить кудись там, якщо треба дітей відвезти, але ось так щоб 8 годин за кермом ну це дуже важко. Ну ми по дорозі також робили перерви, зупинялися, хотіли піти в Макдональдс поїсти, а приїхали, а там знову ж таки волонтерський пункт. І знову ж таки і речі, і обіди, і суп, і на друге щось, і чай, і кава, і іграшки мої діти там собі похапали, бо іграшок ми майже не брали. Це ж все таки діти. Потім ми все ж таки доїхали до Румії. Тобто, 13 березня ми приїхали в Румію. Там Оля знайшла для нас родини , в яких ми мали жити, але та родина, в якій мала жити я, там було двоє дітей і вони якось перед нашим приїздом захворіли і та пані, в якої моя колежанка зупинилася, вона погодилась на деякий час прийняти і нас також. Це найкраща людина, яка мабуть є також в Польщі чи в усьому світі.

Дуже допомогла?

Ну якось так. Вона вже пенсіонерка. Вона дуже добре до нас всіх ставилася. Намагалася допомогти. І коли ми зайшли до неї додому, я подумала, що переді мною якась така велика листівка. В них столова, де стоїть стіл, де стоять стільчики навколо цього столу і ця скатертина в’язана і ще якось це все прикрашено. Я коли зайшла, я кажу: «Боже, ну це як на листівці». От тут можна було б зробити різдвяну листівку. Тобто, я була дуже вражена її помешканням і тим, як вона нас прийняла. Але потім жінка, в якої я мала жити, вони вилікувались і я до них переїхала.

Маю теке, може, трохи загальне питання, чого тобі тут в Польщі найбільше не вистачало ці 7 місяців?

Мого чоловіка.

А чоловік виїхав в серпні з Енергодару? Чому він прийняв це рішення? Тобто, спочатку в нього були причини там лишатися? Що змінилося?

Йому вже там було важко знаходитись емоційно в окупації. Вони там не вільні люди і ти не належиш собі і твоє життя це робота-дім, дім-робота. І він каже: «Я прокидався без сенсу життя». Тобто, не було ніяких планів. Що там взагалі можна планувати? Та там взагалі не можна нічого планувати.

Як він описує життя в окупації? Просто, мені так розповідали, що їх там мало не під конвоєм проводжають працівників на станцію і зі станції.

Ну я про таке не знаю. Він встає, йде сідає на автобус, автобус по місту збирає людей, відвозить на станцію. І так само назад.

Люди демотивовані?

Так, в нього не було сенсу життя. Він каже: «Я не можу. Життя зараз не має значення, воно ніяке».

Тобто, ти не розумієш для чого зараз ти працюєш на тій станції.

Так. І що далі. І навіщо це все. І планів ніяких не було.

А зв’язок був з ним весь цей час?

Був, але дуже поганий. Я ж тут в Польщі, тому ми можемо спілкуватись тільки через телеграм або вайбер. Ну зараз телеграм.

А він видаляє якісь ваші переписки? Не підчищає?

Так він перед тим, як виїжджав… Там на якийсь час український зв’язок пропав і інтернету не було. Тобто, щоб він зловив інтернет, там в нас в квартирі було одне вікно і оце він сидів біля цього вікна і якісь маленькі проблески цього інтернету з’явилися, щоб можна було щось написати, наприклад там: «У мене все добре» і все. Але це було завдяки тому, що Нікополь якось почав на більший діапазон роздавати свій зв’язок. І в нього був якийсь такий телефон, він якийсь спеціальний крутий купував собі якось. І коли в інших не було зв’язку, він зі своїм телефоном, в якійсь определенной точці, він його все ж таки улавлював і міг мені щось написати. А потім, коли з’явився російський зв’язок, то Міша, а він вже тоді і не повернувся в Енергодар. Він коли виїжджав, сказав своєму керівництву, що вивозить родину брата свого, а потім типу повернеться, але він не зміг себе пересилити і повернутися туди. Але він передавав посилку батькам з ліками, з телефонами. І коли мій чоловік виїжджав, він свій старий телефон закопав в лісі. Щоб його ніхто не знайшов. А виїжджав з новим телефоном з російським зв’язком. Ось так. Там вже не було ніякої інформації, бо писали, що як виїжджаєш, треба все почистити. Тобто, не просто видалити, там треба якось відформатувати диск, бо вони якось можуть це все восстановить всю інформацію. Якщо вони там побачать в тебе щось проукраїнське, вони тебе просто завернуть. Ну завернуть це в кращому випадку. Тому він виїжджав без свого того телефона. Я кажу: «Скоро в нас там виросте телефонне дерево, підемо збирати урожай».

Який в нього був план? Він виїхав з окупації, бо йому психологічно важко було.

Крім того, що йому там було психологічно важко, я вже в Польщі якось влаштувалася і це також послугувало для нього тим поштовхом, що він може виїхати і дозволити собі якийсь час не працювати. Бо я зможу забезпечити нас з дітьми.

А він же застав цей період, коли обстрілювали ЗАЕС і коли в медіа висвітлювали, що велика загроза, що стріляють по реакторах? Чи був він там чи він виїхав вже на той момент? Просто, постійно мабуть обговорювалось питання ЗАЕС в медіа.

Я не пам’ятаю. Я не в змозі за всім слідкувати, бо в мене зараз. Я зараз ходжу на роботу, в мене 8-часовий робочий день.

Де ти працюєш?

Я працюю в фірмі «Graal».

Чим ти займаєшся?

Я спеціаліст з фінансів.

В польській компанії, да? Польською працюєш?

Да.

А ти знала польську мову, коли їхала?

Ні.

Тут вже вивчила?

Так. Як би як. У мене тут все відбувалось поступово. Ми приїхали, жили в цій родині. А ця програма 40+, ми за житло не платили і могли користуватися продуктами.І в Румії були курси польської мови коли ми приїхали. Там в тебе було питання «Як пройшов перший день в Польщі?». Він пройшов дуже швидко. Ми приїхали, Оля одразу допомогла влаштувати дітей в дитячий садок. Тобто, перший день ми оформлювали документи в дитячий садок і в школу. І на наступний день Лев вже пішов в школу. Алісі треба було почекати два тижні, але її також взяли в садочок. Ось. Там були курси один раз в тиждень. Безкоштовні для нас, українців. Там нас навчали польській мові. А ще крім того, ми з Юлею записались до однієї жіночки, вона з Запоріжжя сама, викладає польську мову. Тобто, це приватні уроки. В нас було ще 10 уроків з нею. Тобто, ось 10 уроків платних плюс безкоштовні курси. І якось, коли я пішла влаштовуватись на роботу, то в них склалося про мене дуже добре враження. Ну як, я влаштовувалась через urząd pracy. Тобто, я коли туди прийшла, я підготувалася, я написала що я можу про себе розповісти на польській мові. І коли я туди прийшла, я даю свої документи і де я не могли щось пояснити на польській, наприклад, я пояснювала на англійській. Я дуже вдячна своїй вчительці в школі, в яку я ходила, Галина Іванівна. Я розумію, що я англійську не дуже добре знаю, але вона так поставила нам всі ці звуки, що у поляків про мій англійський складається дуже добре враження. І там в уженді я спочатку заповнювала документи в однієї пані, ми з нею спілкувалися англійська плюс польська, і коли вона потім передавала мої документи до іншої пані, яка вже пропонувала мені якісь варіанти, то вона каже «Вона знає англійську, це дуже освічена пані». Ну тобто в них склалося дуже добре враження про мене. Ну і ми почали з другою пані шукати.

Тобто, тобі ужонд допоміг?

Так. В Ужонді почали шукати працю. Ну от і вона мене питає: «Що ти хочеш? Ким ти хочеш працювати?» А мене, коли я сама шукала працю, я ж не одразу пішла до уженду праці, я спочатку сама через OLX шукала щось, але мене не взяли навіть садівником. Тобто, я дзвонила «помічник садівника», а вони мені кажуть: «Ви повернетесь в Україну, у вас війна скоро закінчиться, ви мене кинете, ви не допрацюєте сезон і що я потім буду робити». Ну тобто вони тоді думали, що війна скоро закінчиться, а це була весна. І навіть поляки думали, що війна закінчиться, поїдемо додому і не допрацюємо.

А що ти сама думаєш про повернення додому?

Я дуже хочу.

Коли ти сюди їхала, то ти думала, що ти наскільки тут?

Ну місяць. Так, місяць. Бо ми спочатку з тією жінкою, з якою жили, про місяць говорили. Потім добіг кінця, а вона каже: «Ну що ти думаєш?». А зараз немає куди повертатись. Тобто, в мене все було так: «Місяць пройшов, на скільки ти ще залишаєшся?» «Ну на місяць, не більше». Місяць пройшов, що далі? І мені було дуже важко йти в ужонд праці і приймати ту роботу. Тому що там як. Спочатку було стажування. Стажування за 1500 злотих в місяць. Але вони повертали кошти за дитячий садок. Тобто, це також була дуже добра поміч. І було емоційно дуже важко погодитись на це, бо ти розумієш, що це навіть не місяць. Тобто, ти підписуєш документ, стажування 3 місяці, а потім 3 місяці праці. Знаєш у них як? Це було важко на це погодитись і прийняти, бо ми їхали на місяць.

Мені от ще хочеться послухати про твої відчуття щодо того, як ти бачиш своє повернення додому. Що має відбутися, щоб ти повернулась додому? Можливо, є відчуття, що ти тут вже звикла? Що тобі тут добре? Чи ти хочеш якнайшвидше поїхати? Тому що люди дуже по-різному приймають це рішення. В тебе діти вже ходять в школу, в садочок.

Мій чоловік, зараза, не дозволяє мені повертатися в Україну. Коли він виїхав, ми ж з ним зустрілися у Львові.

А коли він виїхав?

В августі. В серпні. Рішення приймалися дуже несподівано, бо зірки зійшлися. Бо він виїхав з окупації, був в Кам’янському і десь в цей час пише один наш знайомий. Він зараз з родиною в Польщі, у нього білий білет, чи навіть не білий білет, його зняли з обліку, бо там проблеми зі здоров’ям. Тобто, його випускають за кордон сюди. Йому треба було повертатися в Україну в справах, якісь документи оформлювати і він пише: «Не хочеш поїхати в Київ? Зі мною типу». Я така: «Ну як. У мене немає відпустки». Бо я перед цим брала відпустку, їздила до наших родичів, до Левчика двоюрідного брата. Ми там тиждень були день. Кажу: «Відпустки немає, як я поїду». Ну мені взагалі в той момент здавалося, що якщо я заїду в Україну, мене потім звідти не виштовхнеш. Ось просто не виштовхнеш. Якщо я приїду, то я вже приїду з кінцями. Але чоловік не дозволяє. Каже: «Ну приїдеш ти і що ти будеш робити? Ну школи незрозуміло як працюють. Садочки майже не працюють. Роботи немає». А жити є де. Бо там квартира є, там брат живе. Я сама з Києва. Просто, я народилась і виросла в Києві, а коли одружилася, переїхала в Енергодар. Ну і він каже: «Що тут робити?». Мені самій дуже важко, я розумію, що зараз от Алісі дуже подобається її дитячий садочок.

Тут в Польщі?

Так.

А діти розмовляють польською мовою?

Там є якось багато дітей з України, мабуть 4 чи 5 дівчат з України, з якими вона дружить. Якщо в Румії якось вона не дуже хотіла ходити в садок, в неї ось були проблеми, бо вона приходила і казала: «Мене там ніхто не розуміє, я не розумію що вони мені кажуть, я не розумію що вони від мене хочуть» і мені було важко вмовляти її піти в цей дитячий садок. То зараз в Вейхерово… Я провела дуже добру рекламну кампанію Вейхерово і нашого переїзду туди. Я тобі кажу, я так собою пишаюся!

Ти дітям все правильно пояснила, так?

Так. І вони чекали на цей переїзд. Я казала, що ми будемо і пізніше вставати. В Румії ми жили в одній кімнаті з ними. У Аліси було ліжечко дитяче, у Льва було підліткове ліжко. А я спала на підлозі, на матраці 3 місяці.

Тепер умови кращі? Ви знімаєте квартиру?

Тепер ми знімаємо квартиру, в мене 3-кімнатна квартира, 70 квадратних метрів. Ну, вона для мене завелика. Але в мене не було іншого вибору. Мені дуже пощастило з цією пані, у якої я винаймаю мешкання, бо вона погодилась мені його здати на півроку. Бо коли я шукала житло собі, це дуже важко. Ти шукала собі житло в Польщі?

Ні.

Ніхто не хоче. Вони як чують, що ти українець, вони одразу кажуть: «Пшепрашам, вшистко юж здане, нічого нема». Я через агенцію знайшла. Я вже зрозуміла, що сама я нічого не знайду, а слухати відмови це емоційно також дуже важко, бо ти розумієш як вони до тебе ставляться. І через агенцію я знайшла це мешкання. Зараз я там.

Ти біженка. Як ти себе почуваєш в цій ролі? Ти адаптувалася? Розумієш, що це тимчасово, чи тобі некомфортно, соромно, ти відчуваєш, що ти там… Як багато хто каже: «Я ніхто і звати мене ніяк», «Я тут на птичих правах».

Бачиш, коли я жила в Румії, в мене було саме таке відчуття. Мені там ставало якось все гірше і гірше. Я сама тоді думала, що якщо ми переїдемо, то повинно стати краще. В принципі, воно десь так і стало. Коли ми зараз самі по собі, воно набагато легше, ніж коли ми жили там. Коли ти все ж таки робиш те, що ти хочеш і це щось твоє. Це не те, що тобі щось дають, якусь позичку. Якщо ти сам платиш.. стало трохи легше. Зараз я працюю, я отримую вже нормальну зарплатню. Мені дуже пощастило з моєю керівничкою на роботі. Я ж кажу, вона дуже добра жінка, Така цікава в нас з нею розмова була, коли вже стаж доходив до кінця, вона мене викликала в окрему кімнату і питає: «Ми тебе візьмемо на роботу ще на 3 місяця, яку зарплату ти хочеш?». Я така собі думаю: «Ну яку зарплату я хочу?» Ну я ж не можу сказати, що я хочу мінімалку, так? Бо я ж не можу цього сказати. Бо і дадуть мінімалку. Я кажу: «Я хочу 10 тисяч». Ми з нею посміялися, я кажу «Ну це жарт звісно, бо я розумію, що це занадто, але ж ви запитали скільки я хочу, ну а я хочу стільки. Але у мене затрати зараз такі» і я їй розписала які в мене затрати. Тобто, скільки я плачу за мешкання, за комунальні послуги, скільки я плачу за дитячий садок, приблизно скільки нам необхідно на продукти харчування. Вона подивилась, каже: «Це трошки більше, ніж я можу тобі запропонувати, але давай я подумаю, що можна зробити». Ось, ну а потім вони мені запропонували умову. Я не можу оголошувати зарплатню, але це більше ніж мінімалка.

Тобто як для біженки ти більш-менш облаштувалася.

Так. Я розумію, що мені дуже пощастило, що я працюю по своїй спеціальності. Бо я розумію, що в основному дівчатам пропонують або прибирання, або готування їжі, щось таке. І умови що ти по 12 годин стоїш, працюєш. Тобто, дуже важкі. А в мене двоє дітей. В мене немає на кого їх залишити. Бо зараз в Вейхерово ми дійсно самі по собі. Ми приїхали, там нікого не було.

У мене є останнє питання, на якому ми завершимо. Де ти себе бачиш через рік? Восени 2023 року.

Восени 2023 року. Не знаю, це настільки непредсказуємо. Я б себе вже бачила в Україні і в кінці цього року, але бачачи, що зараз відбувається, розуміючи, що зараз може бути дуже страшно. Бо Україна хоче йти в НАТО. Так, може, НАТО нас прийме. Росія каже, що Запорізька область це вже Росія і що вона буде стріляти і захищати свої території. І ти розумієш, що може бути взагалі ще гірше. Хоча чоловік каже, що в них нема вже нічого, вони вже показали що в них є. Але я боюсь, що вони показали ще не все і що, як кажуть, далі буде. А далі може бути гірше. І ось буквально останнім часом, я розумію, що мабуть для нас.. Ну, це дуже важко прийняти, я ще не готова це прийняти, але найкращий варіант, щоб діти все ж таки цей навчальний рік, щоб Лев довчився в цій польській школі. А Аліса в садочку. Бо їй там добре.

А чи бачиш ти себе через рік саме в Енергодарі? На ЗАЕС. Що ти взагалі думаєш про майбутнє ЗАЕС.

Я не можу настільки наперед подивитись в майбутнє. Я не знаю. Насправді, я не знаю. Я не знаю і я мабуть і не хочу заздалегідь так щось планувати. Мені щоб прийти в тяму, тут в Румії, я ходила до психолога. Тобто, я розуміла, що я вже не можу так. Діти постійно бачать, що я плачу. Не можна так. Я постійно плакала. Мені було настільки погано, що я розуміла, що мені треба собі якось допомогти. Бо якщо я щось не зроблю, то я тут просто… ну просто все. Нічого не вийде. І коли я ходила там до психолога, і індивідуальна в мене була зустріч, і групова. Психолог казала, що треба собі зрозуміти, що ми в Польщі пробудемо десь рік. Усвідомити. Якщо вийде так, що ти повернешся раніше, то буде чудово. Це буде сюрприз, ну клас. Але якщо ви зараз чекаєте, що ви зараз ось-ось повернетесь, а ви не повертаєтесь, то це дуже погано впливає на вашу психіку. Ось. І в той момент я собі півроку дала, коли я пішла працювати. Півроку стаж, півроку праця. Ну я собі півроку дала. Зараз я вже розумію, що ці півроку треба продовжувати. Мабуть, ще на півроку, так. Я не знаю, що буде через рік.

Півроку це твій горизонт планування максимальний?

Мабуть, так. Ну і знову ж таки. Мабуть, ми в Польщі залишимось, якщо я продовжу ще умову праці, бо в мене вона до кінця листопада. Якщо вони зі мною ще продовжать, то мабуть ми залишимось ще тут. А так взагалі я хочу додому. Я хочу в Київ, я хочу в своє рідне місто. До чоловіка хочу.