Аню, розкажи, будь ласка, як почалась твоя історія?
Я так само готувалася, як і багато українців, слідкувала за новинами. Я почала про це спілкуватися також зі своїми батьками, тому що я розуміла що не буду це переживати сама. Я єдина дитина в сім’ї і мені треба дбати і піклуватися про батьків.
Опиши свій ранок 24-го лютого.
Я прокинулася від тих самих звуків, які тоді ніхто з українців не міг нормально ідентифікувати. Було відчуття, що бомблять прямо біля мого дому, настільки це було все голосно в центрі Києва. Я моментально зрозуміла що це воно, це війна. От тоді я вже подзвонила своїм батькам і сказала, що почалась війна і що ми маємо діяти за заздалегідь придуманим планом. Ми ще до 24 лютого вирішили, що в разі чого, поїдемо на дачу. До речі, у мене був ковід з дуже тяжкими симптомами. Звичайно, в такому стані зустріти початок повномасштабної війни – нюанс досить обтяжуючий. Але з іншого боку, цікаво, що організм в стані абсолютного стресу мобілізується і коли ми виїхали, я взагалі вже не пам’ятала, що в мене був ковід. Ми з батьками виїхали з Києва, їхали дуже довго до Білої Церкви, десь 10 годин. До моменту, коли ми доїхали, вже було зрозуміло, що все дуже погано навколо Києва і по всій Україні. Я відправила батьків спати і сіла вирішувати, що робити далі, бо було очевидно, що залишатися на дачі є небезпечно. Я знайшла поїзд, на якому ми могли доїхати до Львова. Десь о 5 ранку ми виїхали, було дуже страшно. Ми їхали в нікуди, скрізь темно і чутно вибухи. Ми прибули на вокзал і сіли на поїзд, а машину ми залишили просто біля вокзалу. Звичайно, квитків не було, нічого не було, ми просто так силою вломилися в цей поїзд. Поки ми їхали, я подзвонила другу, який дотичний до військової теми і спитала чи варто нам їхати за кордон і він сказав «Так, звичайно». Я подзвонила своїй подрузі зі Львова, у якої ми планували зупинитись, і сказала, що ми у неї не будемо жити і подякувала, що вона готова нас прийняти, що ми будемо їхати в Польщу. І коли ми вже приїхали у Львів, я вже знала що запускають ці евакуаційні поїзди, але не було жодної інформації де, як, коли вони їдуть, взагалі не було нічого зрозуміло і ми на самому вокзалі шукали хоч якусь інформацію і зрештою знайшли.
Це були перші евакуаційні потяги?
Я думаю, що наш поїзд був ледь не 2-й з цих поїздів. Звичайно, на вокзалі у Львові просто відбувалося якесь шаленство, купа людей, ясно що більшість з них також чекали на цей поїзд. І коли вже був час на прибуття того поїзда, це просто страшно згадати, що там робилося. В самому поїзді були жінки переважно, жінки і діти, але тоді ще ніхто не контролював цю посадку. Всі просто лізли хто як. Ну ще такий був складний момент в той час, в якийсь момент вони заблокували мого батька, він не міг зайти в поїзд і мені довелося підійти до виходу з вагона і затягувати людей, які були на пероні, щоб дійти до мого батька і затягнути його також всередину. Коли ми вже під’їжджали до польського кордону, поїзд раптом зупинився. Потім ми побачили в темряві якісь дивні вогники, ми тоді в полі стояли. І ми зрозуміли, що це танки.
Поїзд зупинився?
Поїзд зупинився, вимкнув світло і спочатку ми самі побачили світло від танків, які наближаються до нас, а потім провідниця зайшла і просто ледь не криком сказала: «Це танки, щоб всі обличчям вниз, вимкнули телефони». Тобто ми прикидалися, начебто в цьому поїзді немає людей, щоб нас ніхто не розстріляв. Це тривало півтори години. Вони почали просто просвічувати вагони і це було дуже страшно.
Про що ти думала ці півтори години?
Я думала, що нас зараз вб’ють і я не вберегла своїх батьків. Ще я обіцяла собі, що якщо я виживу, то буду менше працювати і більше відпочивати, дбати про себе. Ми з мамою лежали і трималися за руки. Потім ми доїхали до кордону і в Польщі вже зустріли волонтерів, які нам допомогли влаштуватись під Варшавою.
Дякую за твою розповідь, Аню. Слава Україні!
Героям Слава!
Розмовляла Поліна Кучинська
Фотографії: Магдалена Дзеженцька
Повний текст інтерв’ю
Попереджаємо, що інтерв’ю можуть містити жорстокі і вражаючі сюжети. Це воєнні історії, які часто оповідають про дуже важкі та трагічні, часом жорстокі події. Ми зберігаємо за собою право на те, що свідчення, представлені на сторінці, є приватними історіями, думками та почуттями жінок, які ними поділились. Викладені думки та погляди не є рівнозначними думкам та поглядам організаторів проекту МОМЕНТИ.
Добре, давай починати. Привіт Аню!
Привіт, я рада тебе бачити.
Навзаєм. Я б хотіла поговорити з тобою про твій досвід біженства і взагалі військовий досвід. Давай почнемо так: розкажи мені, будь ласка про якісь свої відчуття перед війною. Я ж думаю у тебе були якісь передчуття думки з цього приводу, бо багато хто говорить що вони готувалися розкажи, будь ласка, як у тебе почалась військова історія?
Я так само готувалася як напевно і багато українців, я слідкувала за новинами перш за все в іноземних медіа, де публікували дані розвідок різних країн і можливі сценарії того як це буде. Чи буде вторгнення взагалі, якщо буде які можливі сценарії подальшого розвитку подій. А також спілкувалася зі знайомими дипломатами, щоб так само мати інформацію, що говорять чого очікувати і в принципі з усіх джерел було ясно, що щось скоріш за все буде. Тому зрозуміло, що треба якось готуватись, треба розуміти як я буду діяти у випадку, якщо це станеться. Я почала про це спілкуватися також з своїми батьками, тому що я розуміла що не буду це переживати сама. Тим часом мені треба дбати і піклуватися про батьків. Ми почали розробляти план що ми будемо робити якщо це почнеться, якщо Київ буде під атакою. В принципі, наш основний план був виїхати до нас на дачу під Білу Церкву або виїхати до моєї колеги з „Kyiv Symphony Orchestra” яка трохи ближче ніж наша дача, але також той самий напрямок теж під Києвом. І принципі батьків я вже переконала, тому що я пояснювала що там всяке може бути, Київ може бути небезпечний. Тому краще виїхати кудись за межі столиці.
Я просто знаю, що дуже багато хто говорить, що є така проблема: що люди там старшого віку не хочуть взагалі кудись переїжджати, навіть в межах України їх кудись пересунути це дуже важко.
Правда.
Ну як тобі вдалося з ними домовитися?
Ну напевно мої навички дипломатії та правильні слова, я думаю, що ці слова стосувалися того, що якщо вони будуть в небезпеці самі, це поставить мене ще у більшу небезпеку. Тому що я все одно матиму до них добиратися рятувати, бо я не можу їх залишити самих в небезпечній ситуації. Якщо вони залишаються в Києві, то я виїжджаю одна і для мене це створює ще більше проблем, у випадку з потенційної небезпеки ніж якщо ми всі виїжджаємо разом. Ну вже відповідно реагуємо на ці виклики які відбудуться на шляху, тому оцей підхід що вони роблять все щоб якби полегшити мені задачі, я думаю що він в результаті спрацював. Я їх переконала що вони це роблять для мене перш за все, тому що я, як єдина дитина, несу всю відповідальність за сім’ю.
А вони не одразу ж все одно?
Не одразу, не одразу.
А які були аргументи?
Ну що вони не хочуть лишати дім, що це їхній дім, куди вони поїдуть, невідомо що. Ну коли план ще стосувався дачі принципі було трохи легше. Ну принаймні, тому що це теж наш дім, хоч не основний, але хоча б було зрозуміло, що ми там будемо в себе вдома. Незалежно від якихось інших людей, ну і принципі план з колегою теж розглядався досить спокійно, тому що ми були там всі разом, з моєю колегою і її родиною. А тобто на це вони погодилися вже ближче до повномасштабного вторгнення. Ми також розглядали варіант, щоб я сама поїхала кудись за кордон, щоб потім в разі чого їх теж кудись евакуювати. Але ми зрозуміли, що це дуже складно і знов таки все почнеться, то ясно що не буде вже авіасполучення і всі інші шляхи будуть ускладнені, тому від цього варіанта ми відмовилися. І знов таки не хотіла нікуди виїжджати без них, тому що це якось неправильно.
Таке питання: ти була у паніці, стривожена, ти готувалася, наскільки ти справді допускала, що це все може відбутися?
Допускала досить серйозно все одно я думаю, як більшість з нас я до останнього не вірила, що таке дійсно може статися у 21-у столітті в центрі Європи, тобто все одно це здавалося абсолютно безумно чим воно безумовно і є. Коли воно почалося 24-го лютого це був шок, неможливо було уявити що це дійсно відбувається з нами.
Опиши, будь ласка, свій ранок 24-го лютого?
Я прокинулася від тих самих звуків, які тоді ніхто з нас не міг нормально ідентифікувати. Було відчуття, що бомблять прямо біля мене настільки це було все голосно в центрі Києва. Я прокинулась від цих звуків, я моментально зрозуміла, що це воно. Не було жодних сумнівів, що там щось вибухнуло просто, одразу зрозуміла, що це війна. Спочатку я подзвонила своєму знайомому який в армії і запитала чи дійсно це те саме. Він підтвердив, що так паралельно дивилася соцмережі і бачила як люди пишуть в різних районах Києва, що теж щось чують. Потім я побачила що це не було тільки в Києві а й в інших містах, тобто картинка була абсолютно зрозуміла. От тоді я вже подзвонила своїм батькам сказала що почалося, значить діємо за планом. Батьки почали збиратися з тим, щоб на машині заїхати за мною і виїжджати на дачу.
Про ковід розкажіть.
Ще нюанс, що я напередодні повномасштабного вторгнення перехворіла на ковід, досить серйозними симптомами і на момент початку агресії повномасштабної я кілька тижнів не могла виходити в супермаркет, або кудись за продуктами, просто могла сидіти вдома, лежати фактично, вдома весь час працювати. Доводилось замовляти все на доставку додому, бо я була дуже слабка. Ну звичайно в такому стані зустріти початок повномасштабної війни, ну це був такий нюанс досить обтяжуючий. Але з іншого боку, цікаве що організм в стані абсолютного стресу мобілізується. Ясно що, я спакувалася і все зробила. Виїхали ми з батьками, тобто на той момент я взагалі вже не пам’ятала, що в мене був якийсь ковід якісь наслідки і так далі. Ми з батьками виїхали з Києва, їхали дуже довго до Білої Церкви десь 10 годин.
А звичайно скільки було?
Звичайно було 100 кілометрів, це година з чимось, тобто було дуже довго, дуже складно. Тому що не було повного розуміння, що відбувається чи там вже десь стоять танки, чи будуть нас може обстрілювати нас з повітря, ну тобто взагалі відчуття повного хаосу невідомо що далі чи ми доїдемо, чи як воно все буде. Ну доїхали ми до дачі і на той момент подивилися новини і стало ясно що захопили уже Чорнобильську АЕС. Було ясно, що все дуже погано навколо Києва і по всій Україні і я відправила батьків спати. І сіла вирішувати що робити дальше, бо було очевидно, що залишатися на дачі є небезпечно. Якщо щось буде раптом там, ну ніхто в якесь село під Білою Церквою навіть не прийде нас рятувати, тому в цьому сенсі в Києві було б навіть краще, тому що Київ більш захищений, столиця велике місто. Ми зрозуміли, що цей план не відповідний до цих масштабів які насправді відбувалися. Тому що знову таки ми не могли уявити що такі масштаби можливі.
Ви на машині поїхали?
Так, на машині.
А що ви взяли з собою? Наскільки ви думали ви поїдете, на скільки часу?
Ми думали, що ми поїдемо тільки на дачу, тому у нас були з собою теплі речі. Тому що дачу поки прогріти і таке все, в нас будинок не пристосований до холодної погоди це літній будинок, тобто багато теплого одягу, якісь запаси їжі і води, ще щось нам вдалося купити на під’їзді до дачі в супермаркеті якісь продукти. Ну якісь ліки, власне все і забігаючи наперед власне коли опинилися за кордоном власне ми тільки з цим опинилися. Тому що ніхто не планував бути в іншій країні і бути там на довго тривалий термін, взагалі не був наш план. Тому виїжджали ми з Києва тільки з мінімум і розрахунку що ми їдемо на дачу, більше нічого нам не потрібно.
Всякі речі, документи?
Документи, запас ліків та гроші, кредитні картки.
Вибач, а скільки років твоїм батькам?
Батьку тепер вже виповнилося 80, а мамі 65 на той момент було, тому що у них у березні удвох день народження, відповідно зараз вже так. І тоді вночі коли батьки пішли спати, я вирішувала що як діяти далі, я зрозуміла що потрібно їхати хоча б у Львів. Знайшла поїзд з зупинкою у Білій Церкві це був поїзд Маріуполь-Львів який тоді ще ходив. Я розбудила батьків і сказала давайте можливо їхати далі, ми все одно до останньої миті не були впевнені чи варто їхати. Тому що, наш цей літній будинок давав ілюзорне відчуття, що ми все-таки дома, що ми в безпеці, що ми в теплі. Тому що ми виїжджали знов таки о п’ятій ранку було темно, холодно, ми їдемо просто в нікуди. Десь ми чули якісь вибухи, ми чули якісь незрозумілі звуки ми знов-таки не знали чи там щось обстрілюють, куди ми їдемо, може ми зараз поїдемо на вокзал, там щось відбувається.
Ви щось чули, так?
Так, чули, щось було чути, в принципі, весь час.
Скільки часу ви там провели?
Ми провели фактично там одну ніч, на ранок ми виїхали. Я пам’ятаю, що вже перед цим моментом коли час виїжджати, щоб потрапили на цей поїзд. Ми все одно стояли в будинку і не знали чи правильно ми вчиняємо, чи варто їхати, що робити. Ну вирішили все-таки їхати, коли ми виходили до машини до нас прийшов сусідський котик, наш друг який завжди приходить коли батьки на дачі. Якось нас це дуже підтримало, як би це сентиментально не звучало ми сприйняли це як добрий знак. Мурчик прийшов попрощатися і якось це нас надихнуло. Я думаю що це вивело нас трошки з шокового стану, така якась деталь дуже тепло, ми сіли в машину і поїхали на Білу Церкву. Було ну дуже неприємне відчуття, тому що знов таки ще темно, жодної машини і коли ми вже виїхали на трасу до вокзалу, нам назустріч їхала якась машина, було таке дуже відчуття неприємне, тому що ми не знали: чия це машина, хто там, хто в таку рань їде, звідки і навіщо?
Яка це була година?
Це була десь 5-а ранку.
П’ята ранку це ж комендантська година тоді була так?
Тоді, якщо чесно, я не пам’ятаю, що відбувалося чи були вже тоді комендантські години, це було 25 лютого 2-й день війни, тобто я думаю, що нічого не було, ще був якийсь повний хаос.
А чи була тоді вже світлова система маскування?
Ні, ні. Тобто ми просто так їхали, на щастя спокійно доїхали до вокзалу, звичайно квитків не було, нічого не було, ми просто так вломилися в цей поїзд. Попросили провідниці, щоб вона нас пустила, вона нас впустила.
Поїзд запізнився?
Так, поїзд спізнився на дві години. Тобто дві години ми сиділи на вокзалі, відчуваючи потенційну небезпеку, тому що вокзал потенційний об’єкт, таргет. Машину ми залишили просто біля вокзалу.
Сирени були?
Сирени ні, не було мені навіть здається, але знов таки то там десь щось хлопнуло, то якесь скло розбилося, постійно було відчуття, що щось відбувається, все, що завгодно можна очікувати.
Як себе почували батьки? Вони нервували чи просто слухали тебе?
Слухали мене, я думаю я була командиром, я одразу сказала, що давайте всі рішення приймаю я, і ви просто робите, що я роблю. Я намагаюся максимально там отримувати інформацію, від всіх моїх можливих джерел. Що варто робити, що краще для нас, тому давайте не втрачати нерви і час на якісь там дискусії, ну звичайно в межах розумного, ось тому так вони прислухалися. І принципі ми всі були досить спокійні, можна навіть так сказати просто шоковий стан, коли твоя психіка хвилюється, мобілізуються і ти просто бачиш одну ціль: вижити. І розумієш, що рефлексувати ти будеш коли-небудь потім, тому так це було досить спокійно. Ніхто не плакав, ніхто не бився в якійсь істериці, ну я ж кажу просто всі були шоковані.
А ви вирішили їхати у Львів, так? Чому, тому що це західний напрямок?
Здавалося, що там безпечніше і на той момент в Львові нічого не відбувалося.
А ви не планували за кордон їхати?
Ні, ми тоді теж не планували, поки ми їхали в поїзді, я написала своїй подрузі зі Львова чи можна у неї перебути якийсь час. Вона підтвердила, що у неї в будинку, у неї приватний будинок що в них є бомбосховище і підвал такий досить облаштований на якусь кількість людей. Тобто для мене було важливо на той момент, що бомбосховище було в доступі. Тому що в Києві цього не було, це знов таки був привід для виїзду, тому що біля мого будинку на вул. Гончара нічого не було, ні біля моїх батьків. Намагалися обдзвонювати ще до війни всі ці телефони, які були в Інтернеті телефон не бомбосховищ до тих людей, яких мають бути ключі ніхто не відповідав, ми ходили, обходили всі ці бомбосховища, все було зачинено, де ми приходили в будинках стояли замки на дверях, ми розуміли, що в разі чого бігти ховатися немає куди. Знов таки зіграло те, що виїжджати треба було.
Добре, то ви сідаєте на потяг, опиши, будь ласка, цей потяг, як їхали? Як ви туди сіли?
Це був потяг Маріуполь-Львів, я просто зайшла дала гроші провідниці, і сказала, що я з моїми батьками маємо бути в цьому потязі, все ми заходимо.
Дорого?
Я не пам’ятаю навіть якщо чесно. Ну ні, це не була пачка валюти, або щось.
Я думаю вони теж в одному контексті.
І в одному контексті спасибі цій провідниці, тобто не було там жодних заперечень, скандалів, вона все прекрасно розуміла. Я думаю що ми там були далеко не єдині без квитків, тому це було абсолютно по-людськи з її боку, ми попали в купейний вагон і там навіть в одному купе були місця. Тобто мій тато міг поспати трохи поки ми їхали, потім ми помінялися місцями, щоб хтось посидів.
Тобто це не був такий рейс як розповідають, набитий?
Цей ще ні, тому що знов таки це ще було рано це було тільки 25-го лютого, тобто ще такої паніки не було. Тобто ми досить, не досить, ми абсолютно комфортно в таких умовах доїхали, ми могли заряджати телефони.
Важливо підкреслити це був не евакуаційний поїзд.
Ні, це був звичайний поїзд на який ще тоді треба було мати квитки, яких не було в продажі звичайно, тому ми мали просто заходити і просити провідницю нас впустити без квитків, я уже не пам’ятаю, які точно місця, але два міста на нашому шляху вони вже були атаковані. І тому я дивилася по карті як близько ми до них, і я теж переживала, що там з тими містами, з вокзалами чи взагалі реально проїхати повз ці міста, ну слава Богу ми проїхали і на момент, я вже найшла де нам перебути в Львові якісь час подзвонила Оля домовились, але якщо правильно пам’ятаю це був час, коли атакували Охматдит в Києві і знов все-таки стало ясно, що для тих „потворів” які це роблять не просто ні діти, ні що це не проблема, а головний таргет.
Тобто ти маєш на увазі, що, поправ мене, якщо я помиляюсь, або неправильного говорю. Тобто від початку війни не було розуміння, що це за війна.
Ні, не було розуміння, з кожною новиною ставала ясно наскільки все масштабно і наскільки це звірина, просто не хочу принижувати тварин, але абсолютно безпринципна, жорстока війна. Кожен день, кожного, вона будувала з розуміння масштабність цього всього.
Я просто теж пам’ятаю, що в 1-й день в мене були такі уявлення, що це буде якась війна нового покоління, якась економічна. Тобто це для мене був 1-й тиждень, щоб поступово з якимось точковими моментами це все розвінчуватися я розуміла, що це буде як Друга світова і через тиждень в мене прийнята, що вони щось робили за цього тижня. Я тоді розуміла потім, тобто я коли зараз думаю чому я приймала такі наївні рішення на початку війни, а потім думаю, що я не знала, яка це буде війна. Зараз я це знаю, в тебе було якесь таке поступове?
Ні, в мене якраз з першої секунди коли я прокинулася 24-го, ну я вже все одно не можна було уявити, що аж настільки, але в мене не було ілюзій щодо Росії, росіян щодо їхнього ставлення до нас. Тому що я вже тобі колись казала, що вся моя родина за маминою лінією загинула під час Голодомору, тобто це не 1-й раз, коли росіяни приходять вбивати мене і мою сім’ю.
Тобто це у пам’яті у вашої родини?
Я не можу сказати, що це напевно як більшість цього покоління вони навіть ніколи про це не говорили і ми досі знаємо якісь дуже уривчасті факти про це все, тобто це я не можу сказати що це був елемент мого виховання, що я знала якісь там страшні подробиці будь-які, абсолютно ні, але факт що люди загинули такою страшною смертю, тільки моя бабуся в родині вижила. Для мене цього достатньо, щоб зрозуміти з ким ми маємо справу і тоді і зараз, тому у мене не було ілюзій просто, коли, я ж кажу, Чорнобильська, коли Охматдит стало ясно, коли навіть перед світовою спільнотою нічого не бояться і взагалі немає діла, що вони ізгоями стануть для всього світу після того, що вони роблять. Тобто я думаю що більш ось в цьому контексті це все розкривалось з більш страшного боку, що їх взагалі нічого не спиняє, ні вбивства дітей, ні обстріли лікарні дитячої це все, що ми на жаль пізніше побачили на прикладі Бучі, Маріуполя і Азовсталі. Тобто коли ось ці новини почали надходити, тоді я вперше задумалась чи варто залишатися навіть у Львові, а ще деталі, коли напередодні цього всього читали всі аналітики розвідки я пам’ятаю, що в якомусь матеріалі один із сценаріїв допускав, що росіянами будуть створені концтабори для українців, тобто ці концентраційні табори вони можна сказати, що самі собою уявляються. Можливо, ми не знаємо ще чогось, що вони планують, і я пам’ятаю, як мене це перевернуло дуже сильно, і я думаю що в той момент я активізувалась ще більше на тему, що треба з батьками говорити, добавляти що треба виїжджати в принципі готуватися. Тому що знов таки моя родина має цей досвід, як нацистських і констаборів, і коли побачила просто це, я зрозуміла що ні, я не допущу, щоб моя родина знову знов таки проходили через табори, кучу подібне. І знову повертаючись, мої думки напередодні ось і стало зрозуміло, що Львів не сильно безпечне місце, принаймні ненадовго, на жаль, знов таки ми бачимо яка ситуація зараз, і весь цей час я була на зв’язку з своїм другом який в армії, я радились з ним постійно, я радилася чи варто з Києва було виїжджати саме в цей момент чи це безпечно, чи там щось на підступах до Києва не відбувається, він сказав: «Поки є можливість звичайно виїжджаєте у Львів», і вже на під’їзді до Львова я його запитала: «Чи нам можливо треба їхати за кордон взагалі?», він сказав: «Так, звичайно» , і знов таки я поговорила з батьками, що схоже ось так треба діяти, оскільки ми і вони були дуже втомлені після цих безсонних ночей постійної дороги, невизначеності. Вони б не погодилися і я подзвонила своїй подрузі зі Львова і сказала: «Що ми у неї не будемо зупинятися і подякувала, що вона готова нас прийняти, що ми будемо їхати в Польщу». І коли ми вже приїхали у Львів, я вже знала, що запускають ці евакуаційні поїзди, але не було жодної інформації де, як, коли вони їдуть, взагалі не було нічого зрозуміло і ми на самому вокзалі шукали хоч якусь інформацію і зрештою найшли, час цього поїзда на Хелм чи ні, не на Хелм, а не на Перемишль на Медику я навіть не чула такого, я не могла зрозуміти по який це бік кордону чи нам треба переходити пішки кордон, чи як, знов таки була повна невизначеність.
Це були перші?
Я думаю що поїздом яким ми їхали він був ледь не 2-й з цих поїздів, або близько до того і звичайно на вокзалі у Львові просто відбувалося якесь шаленство, купа людей, ясно що більшість з них також чекали на цей поїзд. І коли вже був час на прибуття того поїзда, це просто страшно згадати, що там робилося.
А ви скільки часу там провели? І чи ви там з кимсь спілкувалися можливо говорили з кимось?
Ми трохи спілкувалися, тому що я сказала батькам, що нам треба звільнятися від речей.
Забагато взяли?
Ну, не забагато в нас було два спортивних рюкзаки туристичних і моя валізка для ручної кладі.
А де машина лишилася?
Машину ми лишили ще біля вокзалу в Білій Церкві.
І вона там так стоїть?
Ну, вже забрали в Київ батьки, коли їздили в червні додому перший раз вони тільки зараз забрали в вересні, а так весь час вона була там.
І готові були так лишити? Виходити ви як скидували речі баласти і машину?
Ну тато дуже переживав і це для нього був ледь не основний з приводів з’їздити провідати в Україну, тому що він дуже переживав, що там машина і що з нею. Тоді на вокзалі сказали що треба звільнятися від речей, ну, тому що купа людей, і можливо що там через наш рюкзак комусь не вистачить місця в цьому поїзді, ну тобто треба максимально мало займати місця для того, щоб всі якомога більше людей помістилися і ми просто почали роздавати речі, спальник ми віддали військовими якимось, якісь там сухарі бублики пороздавали, їжу якусь пороздавали, залишили собі тільки воду щось мінімальне з їжі, речі якісь пороздавали, ну тобто ми оптимізували наші речі. І потім вже почалася наша історія, як ми залазили в цей поїзд, купа людей, купа було чоловіків, я не знаю куди вони їхали, на що розраховуючи.
А їх брали?
Я не знаю, ну в результаті в поїзді були жінки переважно, жінки і діти, але тоді ще ніхто не контролював цю посадку, тобто всі просто лізли хто як, було дуже багато африканських студентів які тягли якісь величезні валізи, ніколи в житті не бачила таких валіз зросту як дві мене, і вони лізли з цими валізами блокували вхід для всіх інших. Ну ще такий був складний момент в той час, в якийсь момент вони заблокували мого батька, він не міг зайти в поїзд і мені довелося підійти до виходу з вагона і затягувати людей які були на пероні, щоб дійти до мого батька і затягнути людей які були на пероні, щоб дійти до мого батька і затягнути його також всередину, ну ось так ми все-таки зайшли в той поїзд і почали їхати.
Там тіснява була в поїзді?
Була тіснява, але ми сиділи, ну, в принципі, більш-менш було все нормально і коли ми вже під’їжджали до польського кордону, поїзд раптом зупинився, і провідниця спочатку сказала, що можливо якась диверсія, щось відбувається. Потім ми побачили було ще темно, знову ж таки було навіть серед ночі і ми побачили якісь дивні вогники, в якомусь полі в якому ми стояли, і ми зрозуміли що це танки російські.
Поїзд зупинився?
Поїзд зупинився вимкнув світло і спочатку ми самі побачили світло, що це якісь танки які наближаються до нас, і потім провідниця зайшла і просто ледь не криком сказала, що це російські танки, щоб всі обличчям вниз, вимкнули телефони. Тобто ми прикидалися начебто там немає людей в цьому поїзді, щоб нас ніхто не розстріляв і це тривало півтори години, ці танки були зовсім поряд. Вони почали просто просвічувати вагони, це було страшно звичайно, тому що ми в оточенні ворогів посеред поля в темряві з цими людьми.
Російські танки з Білорусі?
Так, танки з Білорусії і на наступний ранок, зрештою, вони нас відпустили, і поїзд потихеньку, потихеньку поїхав, потім навіть увімкнули світло. На наступний ранок ці танки намагалися атакувати Львівську область, судячи з новин, їх відбили.
Тобто ви півтори години лежали в темряві посеред поля?
Так посеред поля в темному абсолютно потязі, бачачи що якесь світло продовжує бити по вікнах.
Про що ти думала ці півтори години?
Я думала, якщо зараз таки нас вб’ють це буде про неправильність мого рішення вивозити батьків з Києва, тому що в Києві на той момент ми могли сидіти спокійно дома, а не тут серед танків російських, думала: «Ну, блін все пропало».
Тобто ти в цей момент думала про те що ти несеш всю відповідальність?
Ну, звичайно що так, що через мене батьки зараз в цьому вагоні і посеред поля в оточенні російських танків, потім я думала окей якщо я все-таки виживу, я щось там собі обіцяла не пам’ятаю що ну думаю, що менше працювати більше відпочивати, щось типу того що зараз теж не кейс, тому що. Ну тобто та все буде по-другому, тому що в моєму житті насправді не друге, а третє народження, і треба зараз жити більше думаючи про себе, дбаючи про себе, ну різні думки були. Ми з мамою трималися за руки дуже сильно просто було відчуття, що секунди вони можуть почати стріляти і це все тяжко півтора години так очікувати що нас вб’ють.
Ось чому я питаю ну півтори години це довго, це не мить, коли ти злякалася, розуміючи, що ти помреш, а ти не померла. Це півтори години. Тобто ти ганяла якісь думки…
Найбільше мене шокувало абсолютно в цій ситуації, що купа людей, ну, в основному, не хочу виглядати якось не так, просто констатую факт що це знов таки були ці африканські студенти, вони постійно світили телефонами і люди вже просто там кричали істерично: «Ну вимкніть, будь ласка телефони нас вб’ють через вас, що такого відбувається прямо зараз, чому ви не можете вимкнути свій телефон?». Просто був якийсь абсолютно маразм, коли кілька разів провідниця просто благала і кричала: «Будь ласка, не світить телефонами» і люди все одно продовжували світити телефонами, ну я не розумію що це було, я їм перекладала тобто я розуміла що можливо вони через українську мову не розуміють, що відбувається про що говорять, я їм пояснювала, я їм перекладала, ну і не тільки вони насправді це робили, тобто я думаю можливо люди в стані шоку не усвідомлювали, що відбувається і просто відключилася можливість аналізувати речі і усвідомлювати реальність, не знаю і це було дуже страшно. Ну якщо уявити від цього чи світимо ми телефонами, чи ні залежить наші життя, і купа людей продовжують це робити, це був реально просто шок як люди можуть так поводитися.
У нас в місці де ми були під час війни, було світового маскування і люди казали якщо ми побачимо, що хтось включає світло в домі ми будемо підходити і розбивати шибки, тобто якщо хтось не розуміє, ну це такий інший якийсь момент такої жорсткої дисципліни, яку українці самі між своїх...
Так.
А було таке що люди допомагали один одному гуртувалися? Просто 25-е число це дуже ще рано, але пізніше був у всіх цей настрій що дійшло гуртування.
Ну, я скажу коли ми були в цьому потязі евакуаційному, напротів нас сиділа мама з донькою підлітком десь років 16 напевно вже і ми з ними розговорилися, і вони розказали нам свою історію як вони вже в 4-й раз намагалися потрапити на кордон зі Львова, і щоразу їм доводилось повертатися, тому що там було стільки людей що там була просто і давка що просто викликали швидкі, і в них вкрали телефон в цьому натовпі. Ну тобто в цих людей з якими ми познайомилися в поїзді, донька з мамою тобто вони на той момент коли були з нами в потязі, це була їхня 4-а спроба потрапити на кордон, до того вони їхали на таксі теж платили шалені якісь гроші, щоб довезли, приїжджали, а там цей натовп просто паніка, давка, швидкі ледь не задавлені якісь діти, і вони просто стояли. Розверталися і їхали знову на Львів і потім знову намагалися, і потім вони зрештою сіли в цей потяг із нами все-таки перетнули кордон, тобто із ними ми розговорилися і вони нам це все розповіли на словах як могли, підбадьорювали співчували що в них такий був досвід до того.
Як ви перетнули кордон?
Я пам’ятаю коли ми все ще стояли з українського боку на митниці і вперше поїзд зупинився, щоб ми могли вийти я була здивована наскільки багато тварин було, виявляється, з нами вивезено, переважно собак різних розмірів, тому що були таких досить і великих, тому що всі тваринки, вони настільки спокійно поводились, ну просто не було чутно ні гавкоту ні нічого, ну просто вони мовчали абсолютно десь там сиділи під лавками, тому що їх навіть не було видно. Коли ми вийшли на перон і побачили як всіх тваринок вивели погуляти, це був шок, що виявляється що з ними стільки тварин, ну це тобто я запам’ятала ці собачки які на пероні бідолашні певно теж налякані. Це було дуже незвично бачити стільки тварин і розуміти наскільки вони спокійно поводяться і тихо, потім наш цей поїзд який мав їхати до Медики поїхав результаті до Перемишля, а це трошечки далі ніж Медика ми її проїхали і опинилися в Перемишлі.
Тобто змінили маршрут, так?
Ну так, не знаю чому, що було причиною, ми приїхали в Перемишль і пройшли ми паспортний контроль і знову таки всіх тваринок там одразу чипували, видавали, що вони легально були в Польщі це був цілий пункт на кордоні, де про тварин дбали. Ну і все ми пройшли паспортний контроль вийшли на вулицю і були вражені кількістю волонтерів які стояли, тобто це було просто сотні людей, машин які були готові вести тебе куди скажеш, тут вже стояли волонтери з їжею, з якимось там гігієнічними речами, з усім завгодно, тобто ти ще не встиг отямитися тобі вже дають якусь їжу, якісь пакунки, там з водою з печивом, тут же тебе хапають волонтери куди вам їхати. Тобто у нас була ідея залишитися в Перемишлю хоч на одну ніч, тому що ми були вимучені і уявити що ми знову кудись їдемо було складно.
Скільки годин тривав ваш шлях зі Львова до Перемишля?
Зі Львова до Перемишля ну якщо ми сіли в Львові близько дев’ятої або пізніше з тою затримкою напевно пізніше, біля доби. А зі Львова це було поїзд був в 00:40 ночі, приїхали ми навіть не пам’ятаю 12-а десь, певно набагато пізніше, тому що в результаті в Варшаві ми були вже за темної пори, певно пізніше. Тому що ми дуже довго стояли на кордоні, з української сторони поки усіх там забрали паспорти віднесли перевіряти паспорти, потім роздавали це було кілька годин я не пам’ятаю, якщо чесно це було дуже довгий шлях ми були змучені. І, в принципі, планували зняти щось і переночувати і далі вже думати що робити, але побачили зразу, що готелю якогось нема напевно все заброньовано і потім волонтер, до речі, з Білорусі, сказав: «Ні давайте не чекайте, зараз я знайду волонтерів з машиною і вас одразу відвезуть». Ми були знову таки вимучені погодилися, нас посадили в машину знову надавали якоїсь їжі з собою.
Але плану у вас не було?
У нас насправді ми вже знали що є в нас родина, яка нас готова прийняти, тому що ще коли ми сиділи на вокзалі у Львові і чекали на той поїзд, я зв’язалася зі своїм хорошим другом, який вже займався допомогою з евакуацією транспортом, я запитала: «Чи в нього є хтось в Польщі, хто би міг помогти з житлом? », він сказав: «Так, що він у Варшаві знає білоруську волонтерку, яка уже опікується українцями», зв’язав мене з нею і вона вже знайшла поки ми сиділи в Львові, оцю родину поляки яка готова була нас прийняти.
Точніше, будь ласка?
Тобто ми знали що ми їдемо кудись під Варшаву, що є родина поляків яка нас там чекає, тобто ми знали куди нам треба їхати. І був ще такий дуже зворушливий момент, коли, в принципі, той волонтер якого ми зустріли в Перемишлю він був нас готовий одразу вести туди і цей волонтер який нас віз з Перемишля, він був нас готовий вести і туди в той будинок за 50 кілометрів від Варшави. Ми сказали що можливо, цим хостам що ми можливо можемо одразу приїхати до них і вони сказали: «Ні будь ласка, що ми хочемо вас зустріти в Варшаві, хочемо самі відвезти до нас», тобто для них це була така подія. Вони ледь не засмутилася, що в них не буде можливості спеціально приїхати в Варшаву і забрати нас ну ми звичайно сказали: «Ну звичайно добре», ну ми з тим волонтером доїхали до Варшави і тут у нас чекав вже наш хост і він відвіз нас в цей будинок ну і так ми опинилися в сім’ї поляків.
Ти знала польську мову?
Ніхто з нас не знав польської мови.
А як ви спілкувалися?
Оця пара, вони знають російську зі школи, вона взагалі ідеально говорить, він так гірше, але розуміє. Ну, в принципі, польська досить зрозуміла, якщо повільно говорить без якогось там сленгу, або чогось досить просто порозумітися, так що в цьому плані теж пощастило, тобто немає сильних проблем з комунікацією.
І скільки ви жили з цією сім’єю?
Ну, мої батьки там знаходяться досі, я була там певно кілька днів, ну поки цей шок треба було пережити і зрозуміти що робити далі, тоді я зрозуміла, що мені треба їхати в Варшаву. Починати там якось дивитися що до чого, шукати якусь роботу я попросила моїх хостів відвезти мене в Варшаву, вони відвезли. І це був перший раз, коли я заплакала, коли я приїхала і мене висадили в Варшаві як я просила, і коли я побачила мирне місто яке живе так само як і до того, і людей які просто поспішають по своїх справах або п’ють каву в кафе, це був контраст такий, складно було, пережити цей контраст, цю несправедливість, що саме моя країна проходить через це пекло. А тут всі навколо всі живуть як жили, хоча це не зовсім так, але принаймні потому як люди проживають кожен день це сильно відчувається…
Тобто це був перший раз коли ти побачила цей контраст?
Так.
Коли ви перетнули кордон не було такого?
Ні, не було, тому що там були волонтери вся була активність на те, що війна, що люди втікають від війни, що їм потрібно допомагати. Ні, ми там не побачили якогось звичного життя картинки і цю картинку я вперше побачила коли приїхала у Варшаву.
Давай поговоримо про твою роботу розкажи, будь ласка, чим ти займалася в Україні в Києві? Як ти взагалі це все вирішила з роботою, що ти вирішила з роботи коли ти прийняла рішення виїхати з Києва, виїхати з країни, як ти зараз працюєш розкажи, будь ласка?
В мене було кілька робіт на момент початку повномасштабного вторгнення війни, я була і досі залишаюся виконавчою директоркою Kyiv Symphony Orchestra . В мене була ще одна робота в благодійному приватному фонді який теж займався підтримкою класичної музики, цю роботу я втратила. Це було, в принципі, моє основне джерело доходу. Ну це для мене було передбачувальне, що роботи не буде, грошей не буде, тобто я про це не дуже думала в той момент, тому що знов таки всі сили були кинуті на просто щоб вижити і бути в безпечному місці. Але зараз я розумію, що десь підсвідомо я теж розуміла що вижити, але є питання нащо жити далі, як жити далі? Я розуміла що в Україні перспективи не дуже радужні і мені треба отримувати родину, тому що мама так само втратила роботу звичайно через війну, тобто це все на мені. Ось, але менше з тим, коли я виїхала я була на зв’язку весь цей час зі своїм оркестром, зі своєю командою, вони знали, що я є у Польщі зі своїми батьками. І ми через пару тижнів почули план евакуації всього оркестру з України, причому оркестру з членами родин, у випадках коли люди хотіли виїхати цілою родиною та у сумі ми вивезли 120 людей близько на той момент, навіть з маленькою собачкою. Тут вже в Польщі оскільки я була тут, я була вже в Варшаві, я просто зустрічалася спілкувалася зі всіма, з ким було можна говорити на цю тему щодо допомоги моєму оркестру. І зрештою наш приїзд в Польщу підтримало Міністерство культури і спадщини Польщі, Національний інститут музики і танцю і Варшавська філармонія національна, тобто ці три інституції об’єдналися, щоб допомогти моєму оркестру, вони надали знайшли можливість оплатити готель для всіх цих людей на два тижні. Вони домовилися з залою Польського радіо, щоб в нас була репетиційна зала, таким чином ми мали таку можливість готуватися до нашого німецького туру, який теж ми дуже швидко організували, що в принципі неможливо в цій сфері зазвичай концерти проекти готується зазвичай за два-три роки наперед. А тут ми цей готували за місяць, причому в залах рівня Берлінської філармонії і Ельф філармонії і так далі… Це все найкращі концертні зали світу. І завдяки Польщі Kyiv Symphony Orchestra міг підготуватися до цього туру, тому що в Україні не було можливості репетирувати, не було можливості навіть самим займатися люди сиділи в різних місцях по підвалах. Перша репетиція, яка в Symphony відбулася у Варшаві це було дуже зворушливо, були люди з Міністерства, із Інституту всі наші партнери одним словом, всі приїхали на першу репетицію побачили як Kyiv Symphony знову разом, знову граємо музику, граємо українську музику в тому числі не тільки. Це був дуже сильний момент і так ми відкрили цей тур в концертному варшавської філармонії з повним аншлагом, з величезним успіхом. Далі був концерт у Лодзі.
Ти говорила, що тебе запросили…?
Так, щодо моєї роботи, коли я ось тоді приїхала перший раз в Варшаву з цього волонтерського будинку, я пробула тут кілька днів і в якийсь момент, коли якраз я була біля Національної опери мені подзвонили з польського номера і це був Януш Мариновський директор оркестру «Sinfonia Varsovia», це один з найкращих оркестрів світу, знов таки з величезною історією і дуже хорошим професійним рівнем і він сказав: «Що ось він дізнався що я тут, що я у Варшаві, що них якраз через день присвячений концерт в опері Україні, що він хотів запросити мене на цей концерт», і я сказала: «Ну так звичайно для мене це буде велика честь», і я прийшла на цей концерт і вступним словом виступав сам Януш і мер Варшави і вони сказали, що «Сьогодні в нас особлива подія, що ми присвячуємо цю програму Україні, українцям які боряться за всіх нас. З нами сьогодні дуже особлива гостя – це виконавча директорка Kyiv Symphony Orchestra », і весь зал встав, вся зала встала і почали мені аплодувати і просто по обличчю було видно, і сльози, і цей колосальний біль, який в поляки відчувають проживаючи разом з нами, і це був момент якогось єднання солідарності і спільності. Це був неймовірний звісно вечір і після цього ми познайомилися з командою Sinfonia Varsovia і вони мене запросили відвідати їхній офіс. Наступного дня я до них приїхала, вони мені запропонували працювати з ними і моя робота полягає в тому, що я допомагаю інтегрувати українську музику в їхні програми. Також у червні вони робили український вікенд в рамках «Weekend Ukraiński: Sinfonia Varsovia Swojemu Miastu» і я була куратором цього українського вікенду. Я привозила з Парижу українських музикантів і з українсько-польсько-французької програми також Заволоку привозила і тріо Віталія Кияниці це український піаніст який мешкає в Берліні і має там свій джаз-ансамбль, тобто Україна була представлена в різних проявах музики як академічна музика, так джаз і електро музика, це ж була про презентація України, української культури до Польщі таким чином.
Як ти ставишся до повернення додому, які в тебе взагалі думки плануєш чи ти туди їхати найближчим часом, чи ні? І що має відбутися, щоб ти повернулася з кінцями в Україну?
Безпека для моєї родини, тому що зараз хоч мої батьки дуже хочуть і знову планували повертатися, але я їх відмовляю, тому що я боюся яка там буде зима і що буде відбуватися. Я дуже за них переживаю, я хочу, щоб вони були в безпеці, щоб вони мали доступ до медицини, до всіх базових речей. Навіть якщо казати про таке постійне повернення мені потрібна робота, тому що я мушу забезпечувати родину і подивимось які будуть перспективи для української культури. Зараз як розповсюджена думка, що кожен має робити те що він може і вміє робити, тобто я зараз займаюся тим, щоб українська музика звучала у світі, щоб українські музиканти мали роботу, щоб вони мали можливість продовжувати свій професійний шлях. Офіційно займаюся з Паризькою філармонією в рамках цього проекту ми маємо музикантів і тут у Польщі, які співпрацюють з колективами в Польщі і таким чином ми, по-перше багато спілкуємося і спілкуємося з пресою, із музикантами. Таким чином інформація розповсюджується про те, що насправді відбувається, тому якщо в Польщі це в принципі всім зрозуміло, полякам не треба розповідати хто такі росіяни, вони мають власну історію і все це чудово усвідомлюють. В тій самій Франції чи Німеччині ситуація інша, там немає розуміння і близько про то що відбувається і чому це відбувається, хто такі росіяни. Тому кожен з нас зараз має важко працювати і ну принаймні в своєму невеличкому колі на своєму фронті, щоб просто елементарно доносити цю інформацію, яку багато хто і не сильно хоче чути і приймати, тому що це дуже не комфортна інформація, але ми маємо це робити. Тому що звичайно світ вже не буде таким як був і знов таки багато тут європейців тут опираються цьому факту, але це є факт, люди мають бути до того готові і в тому ж числі наша задача говорити, пояснювати, нести нашу культуру. Тому що до людей досі для багатьох несподіванка, що, наприклад українська мова – це абсолютно автономна мова, яка не є ніяким діалектом російської, а зовсім іншою. Навіть це вже на 8-му місяці війни досі для багатьох європейців відкриття. Вони кажуть про все інше, про те, наскільки глибока українська історія, культура і так далі, і тим, що ми в симфонії виконуємо український репертуар люди розуміють що Березовський, Бортнянський це сучасники Моцарта насправді. Для них Україна почалась позавчора на рівні свідомості, це вже це вже безапеляційний факт того, що Україна є і була тоді, і причому тоді це була країна високої культури, високого рівня і в цьому є наша задача, щоб люди бачили і усвідомлювали хто ми є, що за нами стоїть яка культура за нами стоїть.
Дякую тобі за розмову і за твою історію.
Прошу.
Слава Україні!
Героям Слава.