Світлана Олешко

Ви в одному з інтерв’ю розповідали про те, що рік тому Ви були найщасливішою жінкою: у Вас був улюблений театр, рідне місто, яке Ви страшенно любите, коханий чоловік. Минув рік і все кардинально змінилолся. Що зараз Вам дає опору триматися і йти вперед?

Робота. Робота і тільки робота. Я тут, в Польщі, говорю всім, що я є особою, яка не потребує вільного часу. Не залишати собі вільного часу для того щоб сумувати, плакати і спиратись на минуле. Робота. На щастя, я її маю. Багато.

Як для вас почалося 24 лютого? Чи були передчуття, що може щось таке відбутися?

Ми не були готові. Тобто, з одного боку, в Харкові кордон занадто близько і з 14-ого року в мене була складена валізка з документами, павербанками, зарядками. З одного боку, ми жили в такому відчутті, що все може статися, а з іншого боку – все одно ніхто не міг і не хотів вірити в те, що буде, і в те, що сталось.

Я прокинулась, як всі, о 5 ранку, але дуже дивно: я пішла в душ, і це зараз я думаю, як мудро я поступила, бо потім в душ страшно було ходити. Думаєш: ти в душі і тут тобі прилетить. Паніки не було. Я навіть вийшла за водою, за сигаретами. Воду я ще купила, а уже сигарети – ні. Все було зачинено. І якраз наступні прильоти я була на вулиці. Я зустріла своїх сусідів, вони теж вийшли щось купити, і почалось бомбардування. Ми забігли в арку, біля будинку свого, постояли там якийсь час, а потім повернулись додому. Але все одно не було розуміння, що це ж в Харкові? А потім з’явились літаки, ті, які можна було побачити. А так ти знаходишся навіть на вулиці, ти йдеш, чи ти в укритті, чи ти чуєш тільки літаки, – ти не бачиш їх. Це дуже дивні відчуття, ніхто не заслуговує на такий досвід. Коли я приїхала до Польщі, тут у Варшаві, ми зустрілись з Оксаною Забужко. Вона приїхала 23 лютого сюди, тож цього досвіду не отримала і вона переживає, що вона була тут. А я їй кажу, що на такий досвід ніхто не заслуговує, він не потрібний, він не збагачує людину, я не знаю, для чого він у нашому житті.

Тобто він узагалі нічого не додає, взагалі не потрібний?

На мою думку, він не потрібен абсолютно. Я навіть з акторкою одною розмовляла, і вона питала, чи я в театрі би могла висловитись художньо. І я, чесно кажучи, думаю, що ми нічого нового не можемо сказати про цю війну, бо це вже все було, це все було і людство має такий досвід вже. Насправді нікому це не потрібно. Ну, змінились, ми всі змінились, однозначно змінились і нічого вже так не буде як раніше, але… Ну, немає дистанції… Я от зараз з Вами говорю, та й видно, що я не маю дистанції і не думаю, чи коли-небудь матиму, і підозрюю, що і діти наші теж не матимуть. Я сину своєму пишу, дзвоню, кажу, що сьогодні сильно плакала, а він каже: я тобі заздрю, бо я вже давно не можу.

Ви маєте на увазі, не має дистанції до того, що відбулось 24-ого? Ми не зможемо віддалитись від цього?

Ну, от теж ми говорили нещодавно з Сергієм Жаданом, і я теж здивувалась наскільки (і не тільки з ним, звісно, я говорила) у нас дуже подібні (що дає цей досвід) відчуття часу. Воно змінилось абсолютно, і важко його визначити, ніби пройшло пів року, а відчуття, що це один день, і він триває. Дехто навіть в фейсбуку так пише: 500 там якесь там лютого. І неможливість планування когось, тобто ти живеш з цим відчуттям. Так, ми всі мали плани, мали своє життя. І Сергій розповідає, що в нього такий файл був, де він записує свій розклад. В мене зараз є робочі плани на майже два роки вперед, але я досі не можу до цього ставитись якось з впевненістю, що буде завтра. Тобто я знаю, в мене є розклад і репетиції, і спектаклі, але повірити в те, що в мене буде… Вчора ми підписали договір про співпрацю, і це має бути вкінці 2023 року. І мені видається, що це якийсь абсурд. Як можна планувати на якийсь такий довший час? Відчуття часу змінилось, ну, і все змінилось.

Хоча я розумію, що я в набагато кращих умовах, ніж багато українців з України, які виїжджали в нікуди з дітьми, з тваринами. Хоча я їхала з сестрою, ми після тижня таких бомбардувань, діти моїх сестер не виходили з підвалу, сестри вибігали до себе в помешкання, швиденько щось приготувати для дітей. Я дома сиділа в коридорі, в коридорі дві стіни.

Коли був цей момент, що Ви зрозуміли, що треба їхати?

Коли на нашій вулиці прилетіло. Ми живем на Мироносицькій в Харкові, і СБУ фактично 700-800 метрів від нас. Ми радились з сестрами, що будемо робити, що валізки мають бути зібрані і машини заправлені бензином. Відтягали, ніхто не хотів їхати насправді, відтягали. І вже коли зрозуміли, що це прямо от, просто покидали дітей, собак, слів не було, як в кіно – летить на тебе, вибух тут, вибух тут. І ми цими трьома машинами якимись дворами якось виїжджали, видихнули десь вже в області. І ще тиждень їхали до Львова. Корки, люди виїжджають, блокпости, комендантська година. Більше ніж 200 км в день не вдавалось проїхати, а в нас діти, собаки, батьки старші. Але це теж такий досвід. І люди виходили на дороги, виносили каву, чай, воду, їжу. Ми всюди ночували, нас забирали люди ночувати, годували. Ну, а потім подзвонив Анджей Северин, сказав: приїжджай. Я взяла одну сестру, її двох дітей, собаку і ми приїхали сюди в Варшаву. Звичайно, все: помешкання, робота. Я була в шоці, коли (я також є резиденткою театрального інституту) взагалі Польща, поляки… Я вчора прийшла до директора в кабінет обговорити плани, і прийшов актор Театру польського, який повернувся з Києва (він був на зйомках) і каже: я наскільки себе дивно почував, тому що як тільки українці з Києва дізнавались, що ми – поляки, нас починали обнімати, цілувати, дякувати. Важко стримуватись, щоб кожного поляка не обнімати і не цілувати.

З якими відчуттями ви виїжджали в Польщу, Вам здавалось, наскільки це довго буде?

Спочатку було чітке відчуття, що це не надовго і що ми швидко повернемось. Ми спочатку залишили батьків у Львові, мама казала: взагалі не їхати, не витрачати гроші на бензину, бо ви поки доїдете, вже треба буде вертатись. Було і таке пекуче бажання виїхати, ну, вернутись. Зараз так це страшно дивно, що вже пройшло пів року і ти тут живеш. Я вчора купила халат такий після душу, і так, думаю, ну, ми приїхали з маленькими валізками всі, ну, що можна там було взяти? Так смішно, нам тут з театрів, ми навіть не звертались нікуди за жодною допомогою, тому що нам приносили просто якісь гори всього під двері, ми тут живем на 6 поверсі.

Театрали приносили?

Театрали, так. І в якийсь момент почали казати (можемо піднятись для фото), вони принесли такий вішак і туди приносили речі, одяг, взуття, і поставили такий стіл, і туди приносили продукти. І ми в якийсь момент казали, що, слухайте, одягу там далі гора, ну, скільки можна мати одягу, продукти – ми казали, в нас маленький холодильник, не можем стільки їсти. І мені сказали: в театрі працює 130 людей і кожен хоче вам допомогти.

Зрозумійте їх. (посміхаються обоє)

Зрозумійте, так. Це справді, вони це так делікатно робили… Ми ніколи навіть не бачили, коли вони приходять і приносять, хто це приносить.

Такі Миколайки.

Миколайки, так, суцільні. Кожен старався тихенько прийти. Коли повели дітей до школи, ну, буквально, зразу це сталось, і вони прийняли документи.

Це Ваших сестер?

Мої племінники, так. Кажуть нам, давайте зайдем в бібліотеку, ми думали, книжки нам дадуть, а виявилось, що у бібліотеці теж такі гори всього. Батьки польських дітей купили все: одяг дитячий, взуття, наплічники, все, що треба до школи, зошити, ну все. Ці діти сиділи в підвалі тиждень, потім ми їхали в дорозі, перший раз десь під Львовом тільки була заправка, яка функціонувала, як звичайна заправка у вільному житті, тобто там були хот-доги і діти, коли ці хот-доги побачили, виявилось, що за два тижні можна втратити відчуття нормального життя, виявляється, людина пластична достатньо. Ця вчителька, яка цю допомогу для дітей пропонувала, вона так організувала, вона почала з ними гратись. Вони польської не знають, і вона говорить жестами, ви розумієте: так чи так. Я буду показувати вам щось, і ви будете показувати мені: якщо так – ви забираєте, а якщо так – не забираєте, значить, вам це не подобається. Вона налаштувала нам забаву, вони про все забули, про те, що вони біженці, що вони нічого не мають. І ми вийшли з такими величезними клунками – мали все для дітей. Як можна ставитись до поляків після цього?

Як думаєте, чому вони настільки пройнялися?

Я думаю, що це тому, що поляки це пережили. Пережили окупації, цей досвід Другої світової війни занадто близький, як виявилось. Нам дуже часто в Варшаві говорять, коли чують, що ми з Харкова – варшавʼяки говорять – бачите, ми ж відбудували Варшаву, все можна відбудувати. Я думаю, такий досвід подібний, по-друге, занадто близько, поляки розуміють: якщо ми не вистоїмо, якщо ми не виграємо, то вони будуть наступні. Але все одно такий рівень емпатії – це щось неймовірне. Цей полярний досвід, нікому не потрібна війна. Але з’ясувати, що люди можуть бути, з одного боку, настільки людьми, а з іншого боку – нелюдями. Це теж не нова річ: війна завжди витягає все найгірше і найкраще в людях.

З якими відчуттями Ви стежите (чи Ви навпаки не можете дивитись) за тим, що відбувається у Вашому Харкові і Україні загалом?

Ну, по-перше, там залишись люди, актори-чоловіки. Хтось служить в Нацгвардії, в ЗСУ, і вони в Харкові. Хтось волонтерить, як Сергій Жадан та інші мої актори, і, звичайно, зв’язок є постійно із ними по-людськи, і звичайно, я стежу за новинами. А як не стежити?

В мене залишилась сусідка, якій нема куди виїжджати. Двері біля моїх дверей. І в неї є ключі від мого помешкання і ще від декількох в під’їзді. І вона прибирає. Вона каже: я встаю і йду прибирати ваші помешкання, під’їзд, і так проходить день. Тут падає, прильоти, а вона прибирає – це якийсь такий стан і жахливе, і прекрасне, з одного боку, а з іншого боку – в нас буде чисто, тому що так має бути. Вона мені каже (в мене газ є, а в неї немає): відрізали газ. В неї поламалась плитка електрична і в неї мої ключі. І вона дзвонить і питає: чи можна я буду приходити і готувати в тебе на кухні? – Я заплачу за газ. Мої батьки в тому ж самому будинку, тільки через під’їзд мають помешкання, повибивало вікна, у двір прилетіло і фактично на другий день ми прийшли (актори) прибрали і знайшли організацію, яка позакривала вікна. Ну, з Сергієм також в постійному контакті і дуже вдячна йому за його цей щоденник фейсбучний. Постійно. Як можна не слідкувати?

А ваші актори, вони де зараз? Чи вони якось мають можливість реалізувати себе в творчому плані? Я так розумію, зараз призупинилось все, пов’язане з «Арабесками»?

Призупинилось, і хлопці або у війську, або волонтерять, і в Харкові. В Харкові Театр ляльок грав спектакль в метро якийсь час, коли люди там жили. А так не працюють театри, бо театр – це завжди скупчення людей, а цього не можна зараз робити. А дівчата повиїжджали, хоча деякі вже повернулись. Хто спочатку на Західну Україну виїхав, Львів, Ужгород, а хто за кордон – Фінляндія, Польща. Ну, от акторка, яка була декілька місяців в Ужгороді, потім повернулась до Харкова, я її зараз запрошую сюди на постановку, не як акторку, а як хореографа, а вона приїде на декілька тижнів перед прем’єрою допомагати мені тут в Театрі польському ставити спектакль. Одна ще акторка, вона була в Фінляндії на 24 лютого, з таким дитячим театром, вона керувала. Хто як може, якісь концерти… От Сергій робив концерти в метро. У Харкові є в центрі такий бункер під національним університетом, там щось може відбуватись. А все майно «Арабесок» знаходиться (ми якраз переїхали минулого року в інше приміщення) на території заводу, який належить до Укроборонпрому. Відповідно це такий об’єкт, який обстрілюється, поки ніби стоїть цей клуб. Але переживаєш за людей, а не за майно.

Відчуття часу, неможливість планування, оскільки пару днів тому Генштаб цю свою стратегію оприлюднив, в якій нас готують до того, що півтора-два роки ще. Я сміюсь і кажу, що директор Северин щось знав, бо він мені план робочий на такий самий період розписав.

Чи у Вас немає відчуття вини, що ви тут, а не там? Воно властиве біженцям.

В мене немає ніякого сорому, що я тут. Тому що, по-перше, мені треба було вивезти родину. Так вийшло, що я приймала рішення на той момент, тому що Харків – не місце зараз для дітей, старших людей, тварин. Я зрозуміла, що через тиждень всього на всього, через тиждень цих бомбардувань я паралізована, десь там на 5-й, може, 6-й день актор мені подзвонив і сказав, що він їздить і розвозить продукти, чи мені чогось не потрібно. В мене був запас. З мене чоловік завжди сміявся – він львів’янин і він не має цієї звички робити запаси, а я дитя голодоморне. В мене були запаси на довго і тепер моя сусідка досі має крупи, цукор, каву, консерви, але закінчилось – яйця, молоко, хліб, і він привіз мені.

На машини падає постійно. Я на другому поверсі живу, я відкрила двері квартири і мене почало трусити. Я спустилась до дверей під’їзду і зрозуміла, що я не можу вийти, я не можу вийти. Це якийсь абсолютно такий ні на що не подібний страх, бо такий тваринний, поза всім, це страшно перенести. Ми всі в нормальному житті маємо якісь страхи, правда, всі абсолютно, але з цими страхами ми можемо працювати або самостійно, або з чиєюсь допомогою, а з тим страхом працювати неможливо – він паралізує. І я стою перед цими дверима під’їзду, і я розумію, що йому треба швидко – от машина стоїть – і йому дати мені ті яйця з молоком і хлібом, і їхати далі комусь помагати. А я не можу вийти. Він це зрозумів, він зайшов.

А тому я не маю ніякого сорому, від мене там не було би жодної користі. І дуже швидко почали просити і керівництво міста, і військові, і волонтери: якщо ти не військовий, не лікар, не поліцейський, не пожежник, ти не стаєш до зброї або не можеш місту бути в прямому сенсі корисним, то виїжджай. Я була би обузою, розумію прекрасно, для волонтерів, для військових. Ми не маємо машини, не маємо прав, щоб їздити розвозити гуманітарку. Від мене більше користі тут, я маю роботу, заробляю гроші, я можу комусь допомагати, щось купувати. От ходжу інтерв’ю роздаю без кінця.

Ви згадали, що нещодавно плакали, коли говорили з сином. Які моменти Вас найбільше емоційно пробивають зараз?

Дуже різні речі. Ми стараємось, ми всі стараємось (ти ж не можеш без кінця сидіти). Є велика спокуса закритися і жити в цьому. І знову ж таки з Сергієм ми говорили (і зі всіма насправді), що перші декілька місяців ніхто не міг нічого читати. Коли нас тут задарили цим всім, всім, всім і без кінця питали, що вам ще треба, я раптом зрозуміла, що в мене немає книжки – жодної. А вдома у мене достатньо велика бібліотека. І я сказала, що так, мабуть, книжку. І в мене вже зараз тут бібліотека – нема куди ставити книжки. З’явились книжки, але не відразу повернулась можливість читати, зосередитись на тексті. Мене в цьому сенсі робота вернула до життя, тому що щоби поставити щось на сцені, треба це щось прочитати – вдумливо. Я ж кажу: я вчора купила халат після душу. А перший час мені ці речі мінімальними видавались.

Що у вас було складене в тривожному рюкзаку, який стояв з 14-ого року?

Були документи на квартиру, я тільки потім додала свідоцтво про смерть чоловіка, паспорт, навіть трудова книжка (якимось дивом там була, я, певно, колись її туди поклала і забула про неї, а виявилось, що вона тут потрібна), power bank, зарядки. О, це я зробила в останній момент, і це дивно, що людина бере: у мене така є коробочка з цифровою сценографією, там на таких маленьких флешках цілі спектаклі, тобто все – музика, мультимедіа, відео, – ну все – записані тексти – і я це взяла з собою. І завдяки цьому 10 грудня тут буде прем’єра спектаклю «арабесківського», який вже існував.

Хто буде його грати?

Польські актори, актори Театру Польського.

Ну якісь там крекери і кабаноси – це теж пам’ятаю, що ми колись радились взяти. Я встигла ще зробити концерт пам’яті Міська Барбари, – він пройшов 17 лютого. 17 лютого! Зараз думаю: як ми встигли це зробити? Хоча там було відчуття таке, ну, всі уже були такі, щось воно в повітрі літало, правда, ніхто не вірив. Після концерту до мене підійшов один народний депутат, який сказав, що після 20-ого може бути все. І я пам’ятаю, що ми вернулись в Харків, і я купила кабаноси – от саме з такою думкою, що це щось таке, що можна взяти в дорогу.

Одягу було так – в чому були, в тому поїхали, це ж лютий місяць. Теплі штани на мені були, светр, куртка і чоботи. В мене шапки навіть не було. Я шапку купила у Львові собі. І було перший час відчуття, що не треба обростати речами, ми будемо вертатись. А потім настала весна, і ти розумієш, що не будеш ходити в цьому. А потім бачиш, що вже літо, і думаєш: піду я куплю купальник.

А тригером може бути, що завгодно. Перший час були навіть такі формули ввічливості: людина тобі бажає гарного дня, а ти думаєш, які гарні дні? Може бути, наприклад: мене запросили співробітники театру в Muzeum Narodowе на виставку – в них там теж подруга працює – і ми пішли в музей. Ця подруга – куратор експозиції «Історія польського промислового дизайну». Було цікаво. І пішли потім на каву. І ця співробітниця музею каже, що перепрошує, може, тобі нецікава ця тема. А я сиджу і кажу: в Харкові з 2014 року всі музеї, все цінне відправили на захід, і такої опції сходити в музей в Харкові в мене нема вже 8 років. І ви кажете, що мені нецікава експозиція.

Тобто я стараюсь, але тригером може бути щось таке невинне цілком. Новини, ясна річ, гине кожного дня хтось, – це вже масштаби такі, що обов’язково серед знайомих загиблі чи родичі. Мої батьки, моєму татові вже 85 років, він вже був в евакуації. Наші діти – племінники мої – коли пішли тут в школу (вони не зовсім маленькі, але і ще не дорослі 11, 9, 7 років) – в якийсь момент прийшли і говорять: дідусь нам увесь час розповідав, а ми не хотіли слухати, що він ходив в школу в Литві, в Грузії і мусив вчити ці мови, а ми тепер зрозуміли, що ми пішли в школу польську. І нащо такий досвід уже другий раз в житті? Він постійно хоче, навіть їздив один раз на вокзал. Ми пояснюємо, що поки нема куди вертатись. Він один раз поїхав тут у Варшаві на вокзал і шукав поїзд на Харків.

Щоб поїхати?

Щоб виїхати самому, так, щоб вернутись.

Як би на все реагував Місько?

Ну, звичайно, ми би нікуди не поїхали, точніше він би. Я не знаю, чи би його взяли до війська або тероборони, тому що в нього, звичайно, немає ніякого досвіду, не було, він не служив в війську – ні в радянському, ні в українському. Не знаю, чи би його взяли, але те, що він би пішов – це очевидно. І я би без нього нікуди не виїхала би. Як можна на це реагувати? Як ми, українці, – боролися би. А як я можу говорити про це? Насправді, це дуже світла історія, яка тривала 20 років. І ну так – я з ним розмовляю. Нам Інститут театральний на цих резиденціях запропонував психіатра також. Але це неможливо вилікувати – це втрати, з якими ти просто маєш навчитись жити.

Місько пішов в жовтні, 11 жовтня. А мені якусь таку рівновагу, власне, давало наше помешкання, тому що ми разом якби «годували» цей дім – затишний, такий наш-наш. Ми любили гостей, ми любили готувати разом. У мене на кухні є 17 ножів для сиру і ніж для кавуна. Ви знаєте, як виглядає ніж для кавуна?

У нас було два портрети Міськових – один вишитий, дівчина з Запоріжжя колись зробила… І, Боже, а який другий? Одним словом, було два портрети за його життя. Це дуже дивно: вони лежали довший час. Цей вишитий в шухляді складений, тканина. А другий – я не пам’ятаю який саме – не пам’ятаю чому, бо мені почали всі дарувати портрети Міська. У когось вони, виявляється, були, у деяких художників, а тут вони вирішили мені їх подарувати. Хтось зробив уже після. Марічка Рубана «Акварель» таку оригінальну зробила, очі його такі прямо живі. А з матеріального чого мені бракує і шалено шкода – це портрети і бібліотека.

Що завгодно може бути. Сирени. В Варшаві сирени. Всі розуміють, більшість людей, що сирени для нас – це така драма, треба навчитись просто з цим жити. Я скажу більше: не тільки сирени, взагалі будь-які голосні звуки, надто голосні. Я в цю річницю Повстання варшавського знала прекрасно, о котрій годині вони будуть. Тисячу разів нас усіх попередили. Я просто затрималась і пішла в маркет щось купити, і я, затрималась, щось купувала, і вийшла на вулицю о 5 годині – і тут сирени. Всі машини стоять, я розумію, що якщо я стану, як всі люди, то в мене буде панічна атака. Я так просто внутрішньо скукожилась і швидко-швидко йшла, поки ця хвилину триває.

До Міська я ходила ввесь час, мені ж там навіть місто на такому харківському цвинтарі (він не є меморіальним, але є найстаршим і там уже не ховають) – мені навіть забронювало місце поруч з Міськом. Так виходить, що вони у мене навіть могилу забирають, – оце право піти до своїх на цвинтар – в мене зараз його відібрали.

Мені здавалось в якийсь момент, що тим, що його не стало, він мене і випхав сюди, бо я би без нього нікуди не поїхала, що він якби випхав мене – давай, давай. Бо перше, не знаю скільки, я навіть про театр не могла думати, я навіть не розуміла, який сенс з нього. А потім двоє людей мене повернули в театр – це Вірляна Ткач і Анджей Северин. Спочатку Вірляна приїхала до Харкова і сказала: знаєш, давай ти в моєму проєкті будеш продюсеркою. І це було, з одного боку, складно: тобто як це – йти на репетицію без Міська? Ну як?

Це був перший Ваш такий досвід?

Так, це був перший досвід. І це був листопад фактично. Я допомагала Вірляні з кастингом, треба було знайти акторів для її проєкту, це мав бути мюзикл, тому актори мали співати, танцювати, музикантів також вона потребувала.

Це в Харкові було?

Так, у Харкові. В листопаді місяці, а на наступний вони приїхали зі Штатів із композитором американським, з Києва приїхав сценограф, а актори і музиканти в Харкові – ми їх вибрали. І Сергій – це мала бути така не те щоби реконструкція, така інспірація до цього проєкту – була його вистава 29-го року «Березоля», така дуже харківська, але і тексти не збереглись, музика тільки збереглась. Тож Сергій написав новий текст. Ну, ми знали композицію зі статей, знали приблизно, про що це. І він вже написав першу дію, і ми в листопаді зробили фактично її. У Вірляни були квитки на березень місяць з Америки до Харкова, і вона до останнього теж (їм ще перед 24-м уряд США заборонив поїздки в Україну) вважала, що воно розсмокчеться і вона приїде, і далі буде проєкт продовжуватись.

І перші кілька репетицій було дуже-дуже складно. А потім я зрозуміла, що я на своєму місці і що Місько би напевно хотів, щоби я була в театрі, щоб «Арабески» продовжували робити, хоча в мене не було плану для «Арабесок». Власне і зараз в мене нема – ну, він же грав у всіх спектаклях. Потім я приїхала сюди – ця вся дорога, як один безкінечний день все це було.

Скільки часу Ви були в дорозі з Харкова до Львова?

Тиждень.

А у Львові скільки часу Ви були перш ніж виїхати до Польщі?

Ну, ми буквально відпочили 2-3 дні і сюди приїхали 9 березня. У Львові можна було видихнути. Тоді ще не бомбили, не треба було ніякі підвали, і родина Міська була. Але все одно це вже не така зовсім нормальність – комендантська година, там ресторації не працювали нормально, алкоголь не продавали. Перше було таке здивування від нормальності. Ми приїхали, я кажу сестрі: знаєш що, давай підем в магазин щось купим. Нам, з одного боку, все потрібно, а з іншого – таки нічо не потрібно, але ми підем просто, тому що можем. Виявляється, що за два тижні ти починаєш жити з цією думкою – от комендантська година і ти звикаєш, ти не можеш вийти на вулицю, а ввечері тут в Варшаві ти можеш, ти все це можеш.

Читати, дивитись я насправді не можу. Ми з Міськом дуже багато дивились – це ж елемент професії. І коли там вже вкінці дня після репетиції чи спектаклю приходиш і уже не можеш читати від втоми або працювати. Ми дуже багато дивились і кіно, і серіалів, постійно. Я поки що – ні, ні, ні. В театр я ходжу, багато дивлюсь, знову ж таки, бо це елемент професії.

Коли Ви почали читати, коли Вас покликали Віляна Ткач?

Так-так. І тут теж я дуже дякую Северину, тому що він якось так делікатно… А з іншого боку, якось так достатньо «консеквентнє» сказав: працюєш – працюй. Я не знаю, валізка з ідеями лишилась в Харкові на Мироносицькій. А тут геніальний Анджей Северин, Оксана Забужко, «Планета Полин».

І зараз буде новий проєкт на основі текстів Жадана?

Ну, знову ж таки Анджей Северин не залишає мені вільного часу. По перше, ми будемо повторювати цей проєкт із Забужко, тому що виходить, що всі хочуть повторення – і актори, і публіка. І Оксана вже написала нову книжку. Це є сильне – 90 сторінок, власне про те, що з нами сталось після 24-го лютого. І ми просто розширимо, трошечки додамо щось з цього есею, це буде в лютому. А зараз мені просто плани розписані – ще в жовтні ми будемо робити читання. В Театрі польському є такий проєкт «Салон поезії»: будем читати поезію Сергія Жадана в жовтні. А в листопаді будем читати листування Мрожека і Лема. В грудні буде прем’єра «Декалог: локальна світова війна».

Це з «Арабесок»?

Це вистава «Арабесок», так. Але тепер вона буде існувати тут у Театрі польському з польськими акторами. А в січні читаємо нову книжку Маґдалєни Ріґамонті. Там буде Анджей Северин перший як актор брати участь. В лютому – Забужко. В березні – знову Мрожек читання п’єс, які не граються так широко. І вже ми вчора підписали договір на новий великий проєкт з Сергієм Жаданом: це будуть його тексти про Харків, це буде музична вистава і прем’єра буде восени 23-го року. Це дуже дивно мати такі плани, але тим не менше вони є.

Це дуже добре, що є такий насичений графік.

Так, а ще я співпрацюю з Старомєйським домом культури. Спочатку вони мене запросили (одні з перших відреагували на ситуацію і давали такі одноразові стипендії українкам-мисткиням, людям культури). І від них в якийсь момент пішла перекладачка, і їм була потрібна людина для комунікації з українцями – треба було помагати полякам помагати українцям. Ну, з серпня ми роздали вже всі ці стипендії, і цей проєкт закритий, натомість відкрився інший, великий теж, десь рік триватиме – поляки і допомога. Проєкт пов’язаний зі Стусом, гроші польських платників податків витрачатимуться на те, щоб оцифрувати архів Стуса. І будем перекладати, бо польською перекладена лише його рання збірка «Веселий цвинтар». Ми будемо перекладати іншу книжку, і я теж втягнута в цей великий проєкт і теж як комунікаторка між українською і польською сторонами, і теж буду допомагати перекладачам з контекстом. Нема часу.

Що вам дає відчуття, що цей театр не позбавлений сенсу, коли в умовах війни культура виявилаось безсила?

Ну, але це минає, як ми тепер знаєм. Сергій Жадан написав четвертий вірш. Коли ми говорили, три вірші було, – вже четвертий вірш є. Я ще в травні місяці ці читання робила, тому що мене взяли на роботу. А зараз уже якась така нова валізка «варшавська» з ідеями починає збиратися. Виявилося, що «Декалог: локальна світова війна», надалі актуальний і про багато що говорить. І виявила, що я можу приносити якісь свої ідеї. Ідея читання Ріґамонті – це моя ідея. Я уже сама вибираю читання Жадана, – це я вибираю тексти.

Це робиться на польську аудиторію?

Це все польською мовою. Ми маємо навіть спільно думати. В мене є зустріч, призначена на кінець місяця, з урядом міста Варшави. Ми маємо спільно випрацювати ці стратегії. Тільки у Варшаві 300 тисяч українців, українок, і це не тільки цінні заробітчани, які приїхали з метою заробити грошей і вони там працюють, працюють і просто падають і сплять. І навіть це більше жінки – вони культурно активні і шукають цю пропозицію культурну для дітей. В «Арабесок» був театр, який орієнтувався на універсальну аудиторію, ми багато їздили і наші спектаклі і закордоном публіка сприймала завжди добре. Я працюю з тою самою Забужко. Сказали – Забужко. Я за звичкою відкрила український текст – прислала мені «Комора» пдф файл. Я читала український текст і вже вибрала собі якісь частини. І тут – мені дають текст польською мовою, а він не тотожний. І те, що я відібрала в українському варіанті, у польському навіть нема. І мені треба було заново читати все польською, вибирати зовсім інші тексти. Так само зараз поезія Сергія – я її знаю і люблю по-українськи, а працювати треба польською мовою з польськими акторами. Відповідно зараз обклалась книжками з перекладами, підняла три спектаклі на Сергія текст – вони всі грались в Польщі, але нема перекладу.

А чи не зустрічаєте Ви в Польщі залюбленість в російську культуру? Чи перетиналися ви тут з російськими акторами і що ви їм говорите?

Я вчора була на виступі Сергія Жадана, купила дві футболки, одна – «Харків», і друга – русскій воєнний корабль і вся їх культура, і всі їх актори ідуть в одному напрямі. Мені не трапляються вони тут, вони ховаються. Пару разів чула на вулиці, що це відверто вони. Навіть тут є акторка, яка недавно тут живе, вона росіянка, але я її не знаю, як вона виглядає навіть. Категорично.

Культура має місію робити людей кращими, і ота їхня культура не справилася з цією задачею. І митці їхні зі своєю задачею не справились, і вони несуть відповідальність за цей народ-виродок. Всім дуже подобається – це уже не таємниця, – що я російську філологію закінчила і достатньо уважно читала їх класиків. Більшість із них все це описали і про це все попереджали. І в мене є скільки вражень – ані самі росіяни, ані люди з заходу ніколи так нормально не прочитали цю велікую русскую літєратуру. Насправді, особливо там ХІХ та й пізніше ХХ століття, вони описують увесь цей сморід, жах, темряву. На мій погляд, цю всю культуру мають вивчати фахівці, які мають певний інструментарій, мають дистанцію і є захищені від травми. От воно все хворе, травматичне і так за великим рахунком нікому не потрібне. Я вигадала собі такий тест: от ваш Толстоєвський – ну, скільки людей вбив Раскольніков? Ви не пригадуєте – і ніхто не пригадає. А насправді він убив тут же без страждань і ідеології сестру бабці як свідка. Ніхто нічого не пам’ятає, зато – дуже «велика культура». Мені, на щастя, не траплялись такі поляки. Я розумію, що вони існують. Я запрошую усіх, хто тужить за цією «великою культурою», за цією «великою музикою», в Харків – приїхати і послухати цю музику. Для мене вона назавжди – як бомби, які на мене летять і на моє місто.

Дякую Вам за розмову. Можливо, Ви хочете щось додати.

З цим теж є велика проблема, з оцим, що я хочу. Я фактично так уже майже рік вчусь жити якимось іншим життям. І оце питання: що я хочу в найпростіших речах? Я десь в травні розібрала цю валізку. Тут у Варшаві, я живу у театрі і ходжу в Старомєйський дом культури. Пів року я ходжу. Тут біля мене є пекарня, на вулиці витискають помаранчевий сік. І я зупинилась. Я ж пів року тут ходжу і я не бачила цього. Я купила цей сік свіжовичавлений і купила морозива. Я любила морозиво. В минулому житті мій Місько купував дуже багато морозива завжди. І питання – що ж я хочу? Найпростіше, що я хочу? Смаки повернулись недавно. Ти розумієш, що треба їсти, але тобі нічого не смакує, і ти розумієш, що це смачна їжа. Нас постійно хотіли відгодувати, запрошували всюди. І ти ідеш, замовляєш щось звичне. Мене запросив один товариш на обід, буквально в перші дні. А я так – куди ми підем, не знаєм. Він мене повів в якийсь такий японський ресторанчик, нетуристичний зовсім, і запитав: що ти хочеш? Якщо чесно, в тому, минулому житті, я би не пішла в японський ресторанчик, тому що я в тому житті не любила східної кухні. А тепер він мені подарував палички і сказав триматись. От зараз ми закінчимо, і от я взяла наплічник, я піду купувати кастрюльку. Це гостьові помешкання, по суті, це готельчик, але в перші дні нам друзі принесли таку пічку невеличку, щоб можна було сніданок приготувати, і кастрюльку і кавник. А я зварила суп вчора – теж я цього не робила уже пів року. Я зварила собі суп і розумію, що я хотіла би ще щось зварити, а в мене одна кастрюлька. Тому я йду купувати кастрюльку.

Ви кажете: «в тому моєму минулому житті». Коли воно для вас поділилося на дві частини?

11 жовтня.