Анастасія Бугера

Хотів би розпочати з того чи ти пам’ятаєш той день, як російські війська зайшли в Ізюм?

Так, звичайно, я пам’ятаю, це був звичайний ранок під час війни, ми займалися своїми справами, пізніше нам сказали сусіди, що російські військові по будинках заходять, шукають людей, які були причетні до військової служби, до АТО ще в 14-ому році, шукали азовців, не знаю чому вони їм не подобалися найбільше, але декого змушували роздягатися, торс оголяти, шукали татуювання з Азову, або їх емблеми, або просто надписи. А потім, коли ми побачили, що вони підходять до нас, тато сказав, що ти маєш заховатися в диван і сидіти там тихо і поки ми тобі не скажемо виходь, ти маєш сидіти там і жодного звуку не вимовляти там.

А яке це було число?

Я не пам’ятаю, чесно.

Але це був лютий?

Ні, це був не лютий, це було вже пізніше.

На початку березня?

Ні, навіть, якщо не на початку квітня. Кінець березня, квітень.

Тебе заховали в дивані, скажи, що відбувалось далі?

Я заховалася в дивані, зверху на той момент, коли російські військові заходили в будинок у нас були бабусі з дідусем, бо в них дуже холодно було, в нас хоч якось можна було опалювати через камін.

Бабуся і дідусь сіли на диван?

Так, вони були на той час в нас, бо ми хоч якось могли опалювати будинок, вони ні, у них було дуже холодно і виходить, що я сховалась в диван в нішу і зверху сіли дідусь з бабусею і поруч з ними ще одна бабуся. Вони сиділи, розмовляли. В цей час батьки зустрічали, ну не те, щоб зустрічали, це мабуть не правильно, чекали (це краще буде) біля двору, бо розуміли, що якщо не відкриють, то будуть виламувати двері, будуть заходити все-одно. І вони там чекали, потім як тато розповідав, що вони пройшлися по двору, позаглядали скрізь, потім прийшли до будинку, походили по кімнатах, подивилися. В моїй кімнаті раніше висіли фото (я навчалась на військовій кафедрі), тобто мої фото у військовій формі були, фото хлопця у формі, тато за день буквально до цього сказав – знімай, вони зараз тут не потрібні. Не знаю, напевно відчував, бо на наступний день заходять військові у будинок і перевіряють і кімнати також. Спрашивали “Де ви ховаєте книжки, по яких вас вчили 8 років воювати?”. Тато каже “Які книжки? Ніхто нас не вчив, не має такого”. “Давайте, давайте кніжкі”.

А ці фото, які ви зняли, ви їх десь сховали?

Так, звичайно. У мене також є, я ще в свої шкільні роки пластувала, і в один із років приїжджали бійці і вони нам дарували книги з автографами – в мене була книга Цаплієнка «Книга змін» і Шкляра «Маруся» і там були ці автографи, я також разом з цими фото заховала якнайдалі і коли вони заходили, я також читала «Характерника» Шкляра і в мене ця книга просто на видному вигляді в кімнаті, спасло те, що в мене маленька кімнатка і вона темна і вони її не побачили, бо світло вони не мали змоги включити, бо світло вони перебили, то не побачили.

Фотографії ти на місці сховала?

«Характерника» я не заховала, його просто мені дала почитати вчителька знайома, а ці з автографами, я туди вклала фото наші і просто сховала в диван – так подалі, що навіть якщо диван відсунути, то їх не видно було.

Ви живете, як я розумію в приватному секторі, не у багатоповерхівці?

Так, у приватному.

Повернемось до того, що ти в дивані, зверху дідусь, бабуся. Заходять росіяни – ти чула, що відбувається?

Так, я чула. Вони запитували, де ваші діти? Батьки сказали, що старший син живе окремо, ну він дійсно живе окремо з жінкою, а донька – вона знаходиться в Харкові, вона там навчалася, вона там і залишилася. Насправді ж, я була у дивані.

Що ти там відчувала?

Було досить страшно. Я просто дуже боялася, що вони додумаються відкрити оцю нішу і будуть питання, чому ти тут, чому ти ховаєшся і т.д., і почнуть ще дужче перевіряти. Було дуже важко дихати, бо це закрите приміщення, я схопила оцю ляльку і також була з нею в цій ніші, вона зі мною і в підвалах була, де тільки не була насправді, просто обнімала і мріяла, щоб мені сказав хлопець все нормально, не хвилюйся, все буде добре, якось так я намагалася заспокоїтися.

А скільки це все тривало?

Хвилин 20.

20 хвилин? І вони ходили довкола, ти чула їх кроки?

Так. Так

І що ти відчувала в ці хвилини?

Я найбільше боялася, щоб вони не відкрили. Я лежала і думала, хоч би не відкрили цю нішу. Також дуже врятувало те, що дідусь і бабуся були дуже перелякані, бо заходять військові зі зброєю, дідусь поганенько ходить, з ногою проблеми.

Скільки років дідусю і бабусі?

71, як і ця наша жіночка

А вони щось запитували?

Ні. Вони нічого не запитували, просто подивилися на них.

А ти кажеш, що ходили шукали книжки, якийсь обшук проводили?

У нашому будинку – ні. Мабуть нам все-таки пощастило, вони побачили, що літні люди, що милиці стоять, що люди хворі, старі і т.д. У сусідів обшукували буквально все, не знаю чи це пов’язано з тим, що їх син проходив строкову службу (був у Слов’янську), чи просто їм здалося щось підозрілим. Чи просто обшукуємо тих, хто нам здається підозрілим, не знаю. Я думаю, що скоріше всього, їм сказали, що у такої-то родини син знаходиться на строковій службі в Слов’янську.

А скільки цих росіян було? Це були росіяни, кадирівці?

Мабуть це були росіяни, оскільки пам’ятаю, у нас такий звичайний провулок, там їхала якась техніка (4 штуки), не знаю що це за техніка, якась бойова техніка. До нас заходило чоловік 7 у двір.

І як вони пішли, ти через скільки хвилин вилізла з дивану?

Вони тільки так збиралися, вийшли з двору і я буквально відразу вилізла, бо було важко дихати, але все-одно тато сказав, що вони від нас пішли і можеш виходити, але поки що диван не закривай, оцю нішу, бо якщо що, то далеко не відходь. І вже коли вони відійшли далі, десь 3 будинки далі, то тато сказав, що вже можеш нормально бути.

А через скільки ти потім виходила на вулицю, показувалась потім?

Уже потім так. Було страшно на початку, бо ми не знали як вони себе поведуть. Потім придивилися, призвичаїлись і вже було розуміння, що робити, що не робити, і як бути, як не бути. Потім звичайно ми їх бачили, вони нас бачили, на зв’язок ходили, намагалися додзвонитися і вони приїжджали на уралах, на чому тільки не приїжджали дзвонити. Ми колись ходили дзвонити, ми намагались до 6 вечора відзвонитися на одному місці, бо знали, що після 6 години приїжджають вони, не знаю дзвонити до родин чи куди. Вийшло так, що ми там трохи затрималися, буквально на 5 хвилин і вони приїхали, вилізло їх десь чоловік з 20, ми рахували. Пересікалися, більш-менш.

А що найбільше запам’яталося з перших днів окупації?

Найбільше? Та різне було і різне по-своєму запам’яталося. Також був момент, це вже пізніше було, як заїхали буряти до міста. Був такий момент – це дійсно так було, що на блокпосту (блокпост був біля назви, де капсом написано ІЗЮМ українською мовою)…

Це той біля якого всі фотографуються зараз?

Я так розумію, що так, я так розумію, що це там. І там написано капсом літери ІЗЮМ, там стояли два буряти на блокпосту. Одному із них задзвонили і напевно запитали, “Де ти знаходишся?”. Він каже “В місті 13 Юм”. Тринадцять Юм. Ця дурість і смішно, і грішно. Вони просили на велосипед документи, один чоловік їхав на велосипеді, батьків знайомий, зупиняє його бурят, питає, а є документи, той каже так є, а на велосипед є документи? Той каже так. “Ну сматрі, нє воруй”. А самі все винесли. А ще був момент, коли їздили на скутерах, звичайних цих, то на блокпостах запитували документи також “Пред’явіть, що це не вкрадене”. Один тата знайомий каже “Хочеш посміятись?”. Тато: “Хочу”. “Дивись” і дістає листочок, а там написано якісь 4 цифри (я зараз не згадаю які) і там написано «Можно ездить. Татаринов». Що це значить? Татаринов, це був один із керуючих, хто стояв біля нас. Це видали їм техпаспорт. Цей чоловік пішов до Татаринова і сказав, що “В мене є скутер і на ньому дитина моя їздить, що я маю робити, бо на блокпостах запитують”. А той каже “Неси маркер”. Написав на скутері ці цифри, написав на листочку цифри і написав «Можно ездить».

Це звичайний листок?

Так. А цей чоловік каже “А я пішов до будинку по листок, нічого не знайшов; знайшов блокнот, з Блоком Кернеса, несу йому цей листочок”. Той написав, навіть не зрозумів, що це був Кернес (в Харкові раніше роздавалось Блок Кернеса), він на тому написав.

А як виглядали справи з продуктами, з їжею? Спочатку у вас були якісь запаси, а далі?

Так, насправді було важко. Дуже важко. Важко було дуже спочатку, бо на початку війни люди пішли масово скуплятись, грошей не можливо було зняти, щоб купити продуктів. І все масово позабирали. Уже пізніше можна було їздити до Лиману, який нещодавно звільнили. Там можна було щось купити, це єдине місце, де змогли за місяців два щось купити. Такий дефіцит був на дріжджі чи то сухі чи сирі.

Ти розкажи як я тобі посилку відправляла (мама хлопця Анастасії).

Так, до речі, ми колись ще як до окупації, я попросила Олену Миколаївну, щоб вона прислала нам посилку ліки, дріжджі, ще якісь продукти, бо у нас неможливо було купити і через волонтерів передати. Можна було передати до Слов’янська, а потім волонтери передавали на наш бік. Ми буквально не встигли один день, ця посилка їздила по всій Україні, зараз вона знаходиться у Києві.

Я з Балаклеї виїхала під Дніпро і коли вона виходила на зв’язок, вона мені дзвонила. Якщо не дзвонить, то або обстріли, або не можуть виїхати на зв’язок. Найбільше було неділі 2.

А коли пропав зв’язок, де ви його ловили?

Пропав зв’язок на самому початку, з 3 березня, я не могла вже розмовляти з хлопцем нормально, бо він мені не міг додзвонитися, я йому, бо в них глушили зв’язок і в нас глушили зв’язок. Коли я виходила на зв’язок, він не виходив, бо глушили і точно так з його боку. Але зв’язок ми шукали просто по місту, доводилося розмовляти і під деревами в дворах спочатку до окупації. Спочатку я розмовляла в сусідів, там у було деревце таке – це була єдина точка, але там стоїш і не рухаєшся, просто намагаєшся хоч щось сказати.

Дуже погано було чути, коли вона дзвонила, ти намагаєшся зрозуміти те, що вона каже, це просто жах.

Так, насправді, те що я зараз розповідаю – це як таку веселу, не те об веселу, але пригоду, яка трапилась в моєму житті, так весело і може позитивно, але це було дуже важко і коли вже це трохи пройшло, то не так важко. Але спочатку, коли окупація, коли обстріли, ці військові російські – це було дуже важко морально.

Дуже страшно.

А чому ви не виїхали в перші дні великої війни?

Спочатку ми просто не розуміли, що потрібно виїжджати, ми думали, що воно не дійде до нас, можливо якось омине, просто не розуміли, що це такі масштаби. Пізніше батьки хотіли мене вивезти, там була можливість, запропонували десь під Слов’янськом, там знайомі батьків були і кажуть приїжджайте. Там невеличке село було Яцьківка, це також під Ізюмом. І вийшло так, що ми поверталися з Слов’янська, підірвали міст і наше авто залишилось на тому боці, в цей момент батьки подзвонили до знайомих, запитали чи можу я до них приїхати, що вони відведуть. Вони: так, можна. Я не хотіла тоді виїжджати, бо боялась як батьки, я розуміла, що мамі буде важко, татові – до цього ніхто не був готовий і всім буде дуже важко і якось не хотіла їх самих покидати. Я просила, щоб не їхати, що я залишусь з вами. А вони – ні, поїдеш і все. На цьому боці були українські військові і також була знайома батьків, волонтерка з 14-ого року, дуже гарна жінка і каже – ви їдьте по речі, а вона хай залишається. Я така – ні-ні. Але батьки вирішили по-своєму. Вони пішли через міст, їх провів військовий і поки вони йшли пішки додому, там літали літаки, було очевидно, що це російські, і я дуже хвилювалась, щоб не почались обстріли. Поки батьки пішли і збирали мої речі – я була з військовими, я двічі спускалася до підвалу, потім в бліндажі – це було хвилин 30 і це було 8 березня, таке свято і так проводити. Потім батьки приїхали з моїми речами, кажуть ми привезли речі, вони приїхали на брата машині до моста. Кажуть, що речі взяли, але вирішуй сама, ми знаємо, що будеш хвилюватись, вирішуй сама. І я кажу, що я залишусь. І потім через день чи два після цього дуже сильно обстріляли цю Яцьківку і мама каже, що відвело, бо не поїхали. Той будинок, куди я мала їхати цілий, але його все ж дуже обстріляли. І також був момент, коли ми з Оленою Миколаївною розмовляли, щоб виїхати і не встигли зібратися, а евакуація була щопонеділка, здійснював Червоний хрест України, але були сумніви, і от в той понеділок, коли б мала виїхати, вже вдруге виходить, там трохи обстріляли цю евакуаційну колону. А ми такі – добре, посидимо ще. Потім це затягнулось ще на місяць, аж через місяць я виїхала.

Дуже важко було виїхати з тих окупованих територій, але ми виїхали 21 березня з Балаклеї. У нас йшла колона, чоловік нарахував 40 бойових автомобілів. А скільки їх всього пройшло ми не знали. Ми просто сиділи і чекали, коли вони всі проїдуть, вони через Балаклею перли на Ізюм.

Так, дуже багато було техніки, вже пізніше люди їздили до Росії за продуктами, намагалися налагоджувати постачання, звичайно через пости – ті забирали, казали нам необхідніше, дань таку збирали. Люди розповідали, коли вони їхали до Куп’янська чи до Росії, то бачили багато йшло техніки.

А були місцеві, які підтримували це все?

Звичайно.

Багато їх?

Я не знаю, я намагалася не виходити з дому, але ті люди яких я знаю так.

А є такі люди, що змінили свою думку, коли побачили, що таке Росія?

Так, дуже багато змінили свою думку. Були такі нейтральні, раніше до війни, а потім коли почалась війна, змінились кардинально, чітко визначили межі, що таке Росія.

А це люди старшого покоління? Чи твої однолітки теж були з такими поглядами?

Стосовно однолітків – я пізніше дізналась, що мій однокласник вдома. В нього перед виїздом знайшовся зв’язок, ми ходили до нього дзвонити, він переселенець з Горлівки в 14-ому році приїхав і він раніше не те, що за ці всі роки я не знала його думку, я знала – він за Україну був, але якось він цього не показував, намагався зберігати нейтралітет – мені все-одно, а це, коли я його вперше побачила, він як почав розповідати, що таке Росія і де її місце, я думаю – я тебе не впізнаю. Також були люди старші, 50-60 років.

Скільки загалом місяців ти провела в окупації?

Без декількох днів – п’ять. Я виїхала 18-ого, вони окупували на початку місяця. Зараз з часовими межами дуже важко, там трошки по-іншому йдуть час і дні.

Як виглядав твій день в окупації? Це були дні, схожі один на один, чи це кожен день щось інше?

Приблизно це був один і той же день, вони дуже схожі. Прокидаєшся зранку – о, дякую, чудово – живий. Спочатку мама всіх змушувала їсти – хочте не хочте, бо не знаю, коли будемо наступного разу їсти. Снідали, потім просто сиділи читали, займалися хто чим, бо спочатку було холодно дуже. Слухали де, що летить, де стріляє – бігли до підвалу. Якось намагались жити, але від прийому їжі до прийому їжі, читали переважно, окрім того, що любимо читати, та ще й нічого робити, то читали, грали в карти, розмовляли, грали в міста. Потім обідали, після обіду тато йшов чимось розтопити камін, бо у нас був газ, у нас дров не було взагалі, тільки такі залишки, бо камін тільки взимку палили як декор – гарно, красиво і тато робив такі тоненькі палички, щоб розтопити камін, він займався дровами, мама готувала вечерю. Після вечері купалися і ми лягали спати дуже рано о 8-9 вечора.

А спали в будинку чи в підвалі?

Ми спали в будинку, бо в підвалі дуже холодно і сиро. Деякі підлаштовували, робили буржуйки, приносили матраци, переважно це було в тих, в кого буди діти молодшого віку, школярі. Ми намагалися спати в будинку, бо все ж таки тепліше. Я спала в термобілизні, в теплому халаті, під двома ковдрами. У нас ввечері був такий ритуал – горить камін, тато брав халат теплий, притуляв до каміна, потім я його надягала, а потім він грів ковдри, щоб тепліше, носки, щоб зігрітися.

А ти кажеш читали книги? Які книги ти читала за час окупації? Скільки?

Я не знаю скільки, але знаю, що дуже багато. Я дуже люблю Сідні Шелдона, який пише (у моєї бабусі всі є книги) я прочитала половину бабусиної літератури і романи, і кримінали. Пізніше до нас почала приходити вчитель географії, дуже гарна жінка, ми спілкувалися з нею, вона приносила своїй доньки книжки Дашвар, Шкляр (10 раз перечитувала), дуже багато книг перечитувала знову і була також книга Колін Макклоу «Поющие в терновнике», вона мені дуже сподобалась, я просто її обожнюю, я, мабуть її рази три перечитала. Коли не було що читати, то читала заново. Потім приносили щось нове. Потім намагалася займатись англійською, пізніше у кого були генератори, допомагали заряджати телефони, ноутбуки, ліхтарики і я намагалась займатись англійським, щоб не забути те, що я знаю – на годину вистачало зарядки, то я робила вправи, переписувала слова, вчила їх пізніше, потім викладала англійську для хлопчика, який перейшов в 4 клас.

Він приходив в гості?

Так, вони недалеко жили від нас, через 2 будинки. І мама каже займайтесь – ти своє повториш, він щось нове вивчить.

Росіяни заходили до вас, лиш коли зайшли в місто, чи ще до вас приходили

Ні, більше вони не приходили. Вони прийшли тільки на початку.

В одній із історії ти розповідала про снаряд, який у вас впав і про розмінування. Чи можеш розказати?

Від нашого будинку, якщо на пряму, десь так кілометрів 2 стояла якась гаубиця, коли вони стріляли (місцеві прозвали її «півником»), переважно десь о 5 – 6 ранку і практично в однаковий час. І з цього «півника» іноді летіли снаряди іноді просто де попало, деякі прилітали назад до них, деякі падали просто в будинки, прилетіло до моєї бабусі (вона декілька хвилин перед цим зайшла в будинок) і вона була там хвилину назад і прилетів снаряд . буквально до сусідів, де ми – там ніхто не жив. І коли прийшли російські сапери, постукали і сказали, що будуть розміновувати. Мама питає, чи потрібно ховатися до підвалу, чи кудись іти. “Нет, не переживайтє, єто льогкій хлопок”. Там будинок і така альтанка за ним, приїхав татів друг і ми чекаємо на розмінування – воно як бабахнуло, там були касетні снаряди, вони по всьому двору, чути було як цокотіло по даху, у нас вибило раму на кухні. Ми почали збирати скло і там було декілька великих уламків від скла і хотіла винести, я іду з відеречком, воно мені в ногу щось не так – вся нога в крові, я не знала, що робити. Ми стиснули, щоб зупинити кров, на той час нам вдалося перегнати машину, але тато познімав запчастини з машини, щоб не їхала, бо було так, що приходили і забирали машини. Тато побіг до брата, вони недалеко живуть, брат приїхав, їхала стискала ногу до лікарні, ми поки доїхали до лікарні, кров зупинилася, це була глибока рана (як сказали в лікарні), декілька міліметрів від артерії – мені пощастило.

А ці сапери, ви їх ще бачили?

Вони потім по місту їздили розміновували. Ми чули, що вони розміновували. І їздив з ними мій дядько, бо до нього першого приїхали, він стояв в черзі за гуманітарним хлібом. До нього підійшли і кажуть чи знаєте таку адресу. Він каже: знаю – це моя, а що там трапилось? Подавали заявку на розмінування і вони поїхали до нього і там розмінували теж. І кажуть, ти місцевий, показуй хто де живе, бо заявки є, а ми не знаємо хто де живе. Вони приїхали і до нас. Було цікаво, вони тільки поїхали, доїхали до лікарні, де працювала дядькова дружина і через хвилин 10-15 приїжджаємо ми в лікарню, тато переляканий. Дядя каже, що сталось, я от був тільки у вас, все було нормально.

А чи були моменти такі, що з часом трохи звикала до того, відбувається, пропав такий страх до звуків вибухів?

Так, було звичайно, було і на початку, коли тільки літаки почали літати, бомбили. Як літали літаки, ми спали у верхньому одязі, кричимо літаки і збираємось до підвалу. В один із днів було так, що летить літак, я прокидаюсь, кажу батькам, що йдемо в підвал, а тато каже – хай летить, він не до нас, летить і летить. За декілька тижнів до того як я виїжджала, бо були постійні обстріли, кожного дня (дуже втомлювались від цього), було таке, що одягала навушники, включала музику на всю гучність і розуміла, що обстріли, але вже було байдуже.

А чи були моменти, що ти прощалась з життям? Чи байдуже?

Ну не те щоб прощалась…

Ти не знаєш коли це буде, коли прилетить.

Мабуть, на початку це було, бо ти лягаючи спати, ти задаєш питання, а що буде завтра, чи в мене буде завтра. І коли ще до окупації в перші дні війни в лютому, було страшно, де і звідки брали місцеві інформацію, що буде гаряче в місті вночі. Я пам’ятаю, що я писала Олені Миколаївні, нам сказали, що буде гаряче, щось хлопцеві передайте і все тримайтеся, бо не знала прокинусь чи ні.

А як ви вирішили, що потрібно виїжджати?

От саме цей стан байдужості, коли ці навушники, ця байдужість підчеркнула, що потрібно.

Це був який місяць?

Липень

Як виглядав виїзд з окупації?

Речі ми взагалі збирали о 9-ій вечора, в неділю, з ліхтариками, бо світла не було. Всі речі ми знесли до підвалу, вони стояли в великих сміттєвих мішках. Ми почали перебирати, що потрібно, що ні.

Але ти не розумієш, що тобі потрібно. Все не забереш.

В мене невеликий чемоданчик, валізка така. Дуже мало взяла з собою, вже тут докуповувала. А так – першої необхідності, щоб було в що переодягнутися. Якось зібралися з цими ліхтариками, потім рано вранці ми поїхали до Куп’янська, бо біля нього є Печенізьке водосховище, там дамба, там була перебита дамба (наші військові я так розумію перебили, щоб росіяни не могли йти далі), там по цій дамбі треба було перейти пішки, тобто до цієї дамби своїм ходом, також були перевізники, але люди заробляли гроші, великі гроші. По дамбі – пішки і виходить – оце дамба, тут стоять російські, а на цьому боці українські військові, Червоний хрест. Ми переходили, вони нас садили до бусиків, ми їхали в точку А спочатку, там перевіряли з собаками, пересідали і їхали до Харкова. Також в Харків всіх в одну точку в школу, перевіряли документи, запитували чи не потрапило на українську сторону якесь російське ДРГ, перевіряли хто, звідки, запитували чи щось бачили, що чули. І після цієї перевірки хто куди направлявся. Я не встигала вже в той день потрапити на автобус чи потяг, щоб доїхати до Сум. В Харкові живе донька моєї хрещеної, ми виїхали з хрещеною спочатку до цієї доньки, в неї квартира в Харкові, а під Харковом будинок чоловіка, типу дачі і була можливість залишитись або у квартирі, або на дачі. Ми поїхали на дачу, бо я дуже боялась в Харкові залишатись, я боялась, що почнуть вити сирени, вони мене так лякають. Ми поїхали до цього будиночку, переночували і зранку я мала поїхати потягом, але це була електричка, її скоротили до 2 вагонів і я стою розмовляю з однолітком брата, дивлюсь на годинник і розумію, що уже проїхав, мабуть і ми запитали і у касі, а він проїхав уже. Ще 3 години гуляли по Харкові, чекали автобус, потім доїхала до Сум. Через Охтирку я їхала – все розбите дуже.

Охтирка, Трускавець (мається на увазі Тростянець) – там все розбите. Дуже багато Сумам дісталося там з одного краю, де вони заходили

Ті міста, які підпадали під обстріли постійні

Там, де їх на Сумах пропустили, там на Охтирці, на Трускавці були дуже сильні бої.

Я не дуже добре знаю все це. Намагалася дзвонити до Олени Миколаївни – новини є, новин нема, всі живі, все кінець.

Ти поїхала, а батьки залишились ще в Ізюмі?

Так. Така історія – спочатку я виїхала, а ми залишаємось. Я приїхала в Суми, може тиждень побула, ми сідаємо, їдемо до Польщі, я вже майже на кордоні і дзвонить мама: “Ми їдемо в Естонію”, ми вже також на кордоні стоїмо з Росією, вони виїжджали через Росію і ми поїхали в різні сторони.

Через скільки це було?

Я виїхала 18-ого.

Через тиждень десь.

Я була 18-ого, 23-ого ми виїхали з Сум, 23-24 ми були в дорозі і батьки десь також в цих днях були в дорозі, їхали в Естонію.

Хотів би перейти до теми вашого хлопця. Як ви познайомились?

Ми одногрупники, ми разом вчились на військовій кафедрі. Взагалі він мені спочатку не сподобався, він мені нічого не зробив, він розмовляв з нашим одногрупником, не знаю дивився він на мене чи не дивився, але коли нас розділяли по групах – казали прізвище і треба було підійти. Називають моє прізвище, бачу, що він стоїть розмовляє з хлопцем, я думаю – нащо він сюди прийшов, що він тут робить. Ця людина привіт мені не сказала. Як це мені з ним навчатись. Потім, не знаю декілька разів прийшли – думаю ну ок. Почали спілкувались – спочатку це були а-ля навчальні питання, розмовляли хвилин по 40, по годині телефоном, звичайно ніякі питання навчальні ми не обговорювали, він був командиром групи: “Я тобі задзвоню за таким-то питанням”. Звичайно ці питання відкладались на потім і ми про все і ні про що розмовляли. Потім дистанційне навчання, карантин – якось трохи загубились в спілкуванні і потім коли повернулись з дистанційного, почали знову спілкуватись і зрозуміли, що…

Це був який рік?

Це був минулий рік 17 березня 21-ого року.

Ви почали зустрічатись. Що це за кафедра військова?

Це військова кафедра офіцерів запасу. Раніше це називали замполіт, зараз це організація морально-психологічного забезпечення військ. Я взагалі мала вступати на правознавство військове, я на юриста навчалась і думала, що було б класно і військові, і цивільні сфери переплітати. А коли прийшла здавати документи, мені сказали, що відмінили військове правознавство, бо ці замполіти практично одне й те ж саме. Думаю добре, буду там навчатись, якраз там психологія – згодиться. І ми там навчалися на цій кафедрі.

Він тобі казав, що він піде в ЗСУ? Бо як ми знаємо мамі не сказав.

Він натякав (мама хлопця).

Я знала, що йому це подобається, він про це казав і я це бачила, коли ми ходили на військову кафедру, що йому це подобається.

Це? В сенсі військова справа?

Так. І він сам це казав, що йому це подобається. При першому знайомстві з моєю мамою він казав, що я хочу продовжити в цій сфері, мені це подобається і в вересні минулого року ми йдемо з навчання і він каже ці військові кафедри мало що навчають і бубнить. Я розумію, що скоро буде якась розмова. Він поїхав на один день, один день – і вже майже рік.

Він поїхав підписувати контракт?

Він поїхав просто дізнатись, що до чого. Коли я приїхала до нього в гуртожиток збирати речі, то зрозуміла, що він їде не на один день, бо практично він всі речі свої зібрав.

Зібрав з собою і поїхав?

Просто, щоб відправити речі додому. Його речі, які були в гуртожитку, щоб відправити додому, в Балаклію. Я розумію, що він коли їхав знав, що він їде не на один день

Конечно знал, контракт уже.

Я після свого навчання основного ходжу у справах, я взагалі була в магазині, коли він мені сказав, що він контракт підписав.

Подзвонив?

Так. Це було 16 листопада. Він поїхав на один день і каже, я зателефоную як все пройде. Я зайшла після університету в магазин, він телефонує і каже – я тут контракт підписую. Кажу: “Кого? Контракт?” – “Як ти на це дивишся?” – “А що як я буду проти, то щось зміниться?” – “Та нє”.

Ми з ним розмовляли ще на моєї мами день народження, ми приїжджали до нас і він сказав, що планує, але можливо не так скоро, може весною, але не точно, були сумніви. Але я кажу, ну добре, але чи ти розумієш, що це військова сфера, що це небезпечно, що все може бути. Я могла б тебе відмовити, але якщо почну відмовляти, то буде нуль толку, бо я вирішив. Ми колись сперечались про те, чи є солодке вино чи немає. Якщо він вирішив, то це так.

А який в нього знак зодіаку?

Він рак. Ну все – хоч стій, хоч падай.

В яке він місто поїхав підписувати контракт?

В Миколаїв.

В листопаді він пішов в армію, ти їздила до нього чи він приїздив?

Ми не бачились. Ми бачились ще 16 листопада. Ми рік практично не бачились вже.

Практично тільки телефоном?

Так.

Лиш би був зв’язок

Вони спочатку були в Олешках на курсі молодого бійця, там були просто в полях, палатках і це неможливо звільнення попросити. Коли ми збиралися побачитись після Маріуполя, після його навчання за спеціальністю.

А коли він у Маріуполь поїхав?

На початку лютого. 2-ого лютого.

2-ого лютого вже був там.

Він 2-ого лютого приїхав. Думали на моє день народження (в мене 28 лютого) якось зустрітися. Його не відпускали, йому потрібно було там 2 місяці прожити, були розпорядки дня і не було можливості. Потрібно було пройти курс молодого бійця, потім оце навчання і вже пізніше могли давати звільнення: субота, неділя. Головне було приїхати в частину з такого по такий час. І вже думали, що після навчання зустрінемось, дадуть відпустку і вже побачимось.

24 лютого розпочинається Велика війна. Коли ви вперше зв’язались під час війни?

Він зателефонував, в той же день, мабуть, зранку. Він взагалі написав, він пише, що я відключу телефон – не хвилюйся все добре, так треба. Це так для всіх треба.

Це 24 лютого?

23-ого ввечері. Потім прокидаюся до 4 ранку, ще до того коли почали обстрілювати – дивлюся, що заходив. Кажу: “Чому ти включив серед ночі телефон, що сталося?” – “Нічого. Все нормально. Не хвилюйся. Спи”.

Прокинулась від того, що почали обстрілювати, я чую вибухи. Думала, що здалося, бо я дуже хвилювалась і думала паранойя трошки. Лежу, думаю, не здалося. Заходжу в телефон, а в новинах обстрілюють Харків, дивлюся, що Маріуполь теж обстрілюють. Я заходжу в телеграм, пишу “Що сталось? Де ти? Що з тобою?”. Він пише “У нас тривога, пізніше”. Потім написав “Все нормально, стоїмо ще на блокпостах, патрулі”.

Ми просто списувалися. Ми взагалі з Оленою Миколаївною 2 місяці назад не бачилися жодного разу, якось телефоном не зідзвонювались теж часто, переписувались по пару слів і все. А з початку війни списались: “Як ви, що ви, виїжджаємо, залишаємось”. Ми розуміли, що він не може подзвонити, але ми слідкували за тим, коли він заходить в телеграм. Якщо вже понад годину, то починаєш хвилюватись. Пишу: “Дзвонив? Писав?” – “Ні”. – “Якщо подзвонить, дайте знати”. Зайшов в телеграм, значить живий, значить все нормально. О, таке було, поки не зник зв’язок. Спочатку він десь місяць не дзвонив жодного разу – з березня і до 24 квітня.

І коли ви зв’язались з ним, в квітні?

Так. Він зателефонував.

Він зателефонував мені 24 квітня, якраз на Паску, вийшов на зв’язок. Пройшов місяць.

І оце з 24 квітня він не дзвонить і не пише нічого.

Що він вам сказав тоді?

Все добре. Тримаються. Живий. Виконують свої обов’язки. Погано з їжею, водою.

В нього завжди все добре. Він також присилав відео в той день. Фото, відео. Наприклад, в березні записав, в квітні записав. 22 квітня було відео, де він каже така-то дата, такий-то час, 22 квітня, 13.05 і починає розповідати, знімає себе, розповідає, там за 7 хвилин дуже багато прильотів і очі такі

Це відео вже з Азовсталі?

Так. Це з Азовсталі. Просто видно настільки втомлені очі. Сам він подорослішав. Я потім показувала це відео друзям своїх батьків і цей чоловік його бачив у мами на дні народженні, і він каже, якби ви не казали, що це він, то я б його не впізнав. Бо той хлопець, якого я бачив на дні народженні і зараз – це взагалі різні люди. Він дуже подорослішав, він дуже помужнів.

А ви однолітки?

Ні, йому 23, мені 21.

А як ти дізналася, що він у полоні?

Через маму.

А як Ви дізнались?

Слідкую за інформацією, знала, що син на заводі. Чекала, коли виведуть. Все сильніше обстрілювали.

Ми всі чекали на extraction, що вивезуть до іншої країни.

І тоді як був Червоний хрест… він був зареєстрований, що він вийшов з Азовсталі. У військову частину повідомили, що він в Оленівці в полоні. Все зроблено і тепер чекаємо обміну

Ти коли була в окупації в цей час, ти знала, що відбувається у Маріуполі?

Зі слів. Я дзвонила і знайомій на підконтрольну територію України, і мамі хлопця – вони розповідали, що там понад 30 авіанальотів за день, я думала, що ж там відбувається, просто не могла уявити, бо у нас що відбувалось, а там ще гірше.

Там постійні обстріли. Він коли виходив на зв’язок, то було чути постійно, навіть за коротку розмову потужні вибухи… як вони оборонялись.

Страшно уявити, що вони пережили і що зараз переживають.

Що тобі зараз сниться?

Мені зараз нічого не сниться. Дуже рідко, коли щось. Я пам’ятаю, що коли я ще була вдома, мені снилося, що я з ним зустрічаюся, питаю “Як ти? Що у тебе?” – “Все нормально, зайди подивись”. Я заходжу в кімнату, але це не було схоже як передають, це було комфортніше. Я кажу “Ходімо зі мною, а він – мені ще треба тут бути, я пізніше”.

Хочеться, щоб якнайскоріше обміняли, щоб всіх на всіх. Він уже в полоні 5 місяців. Не тільки він, а всі, хто був на заводі, і прикордонники, і поліція

Тішить думка, що наші беруть в полон дуже багато, і не тільки бурятів, а російських військових зі званнями, якось це вселяє надію, що є на кого обмінювати, що не тільки вони мають багато наших полонених, але є і у нас також.

Зараз (у кінці серпня) ти почала звертатись до журналістів з якою метою і звідки ця ідея?

А що робити, ми не знаємо що робити; хай це буде розголос полонених щодо їх обміну.

Перше мене дуже з’їдали думки, що я сиджу дома і ніяк йому не допомагаю, просто сиджу. Мучила думка, що він під постійними обстрілами, потім полон, а я нічого зовсім не роблю. І я зрозуміла, що більше не зможу сидіти, бо це мене з’їсть. Як виїхали до Польщі, прийшли до тями і розумію, що щось треба робити. Моя викладачка, вона волонтерить і сказала, що спілкувалась з канадським журналістом, у нас теж з ним інтерв’ю. З того моменту я почала звертатися до одногрупників чи знають когось, потім писала всім підряд.

Скільки ти вже інтерв’ю дала?

Багатенько. І в Україні, і за межами. Зараз готується в Фінляндії, в Іспанії, Польщі, також США, ВВС буде і Україна, і Великобританія – як українські, так і міжнародні.

Чому ти вирішила приїхати саме в Польщу.

Тому що нам було куди їхати. Мій дідусь раніше спілкувався з полькою, ще дуже давно, як навчався в школі – це було дуже багато років тому. Це була програма спілкування листами між країнами тоді ще Союзу. Дідусь писав і вчив польську, а ця полька писала і вчила російську, вони спілкувалися десь років 5. Вона показувала мені фото мого дідуся, моєї маленької мами з тіткою, я дідуся пізнала з нового боку, бо я його таким ніколи не бачила. Він в моєму образі завжди сивий, з кучерявим густим волоссям, а тут чорнявий, молодий. Потім після цього спілкування, через великий проміжок часу, десь 40 років вони не спілкувались. Коли почалась війна ця полька знайшла нас, не знаю якими шляхами і задзвонила сказала, що ми можемо приїхати в будь-який час на будь-який проміжок часу. І коли ми виїхали з окупації, все одно було страшно залишатись в Україні, бо не було якогось безпечного місця і ми вирішили, що задзвонимо і приїдемо, якщо не проти.

І ви відразу приїхали сюди в Колобжег?

Спочатку ми приїхали в Варшаву, потім сіли з одного автобуса в інший, цілу ніч в дорозі, трохи важка дорога, бо дві країни на автобусі.

А як вона вас зустріла, ви ж ніколи не бачились в житті?

Ми приїхали на вокзал, ми приїхали на паралельні вулиці. Ми приїхали тут, а вона нас чекає на іншій стороні вулиці. Я телефоную і кажу, що ми є.

Українською?

Ні, російською. Ми вільно спілкуємось на російській. Ми тут. Де вас знайти. Вона каже, що “Я на такій-то станції”. І ми теж тут. “В чому ви?” Вона описала. А я не бачу. Вона запитала як ми виглядаємо. І я розказала, але й вона нас не бачить. Потім підійшла якась українка, вона запитала, чи та може допомогти, і дівчинка зідзвонилась зі мною і скинула її геолокацію, через парк потрібно було перейти і все. Виходить, що вона була, де вокзал, а ми з іншого боку.

Коли побачили, ми не очікували (в доброму розумінні), що вона така моторна, активна жіночка, ми думали вона старенька, вже 70 років, звичайний пенсійний вік, вона сама водить машину – я була в шоці. Кажуть, що вік вирішує все, але насправді…

І ви в неї живете?

Так.

Вона сама живе?

Так. У неї діти дорослі, також з нею працюють в адвокатській.

Ви познайомились?

Так, вони нас дуже тепло зустріли. Спочатку вона навіть дала нам кошти на продукти.

А ти була до цього в Польщі?

Ні, не була.

А що тебе тут вразило?

Я чесно скажу, що коли я їхала в Варшаву, я тоді ще не дуже відійшла від окупації, я не дуже звертала увагу. Особливо, коли ми їхали по Польщі, все одно було, просто хотілось в душ і відпочити, бо важко було. А вже тут по місту коли ходили, постійно зрівнюємо з Харковом, щось краще, щось гірше. Мене дивує, чому біля лавок немає смітників скрізь, якщо в Харкові вони біля кожної лавки, то тут поки знайдеш смітник. В чомусь краще, в чомусь гірше. Хочеться звичайно додому, хочеться в Харків. Я говорила з журналісткою, просто жартуючи, що хочу повернутись в Харків і їздити на зелених бананчиках по 10 гривень.

А до чогось прийшлось звикати? Що було незвичайного, коли ти виїхала з окупації?

Звикати треба було до тиші. Тут не обстрілюють. Тут також десь аеропорт і літаки часто літають. Зараз вже більш-менш, але вухо чує і думаєш, що воно летить. На початку десь летить літак, ага зараз буде обстрілювати, а я ж не вдома, все тут нормально. Розумієш, що Польща в НАТО і такого не станеться. Десь щось гупне, ой це ж двері – цей стан прислуховування буде ще довго переслідувати, я думаю.

А от про повернення в Україну, за яких обставин ти повернешся? Як часто ти про це думаєш і чи думаєш взагалі?

Так. Я думаю про це. Насправді дуже хочеться додому, хоча б просто в Україну. Дім загоює всі рани. Хочеться повернутись до України. Ми вже хотіли повертатись. Ми спочатку думали, що повернемось, коли відбудеться обмін, але зрозуміли, що хочеться раніше. Але і ситуація в Україні погіршилась з мобілізацією, з обстрілами – ми вирішили ще трішки побути тут. Сподіваюсь найближчим часом повернемось.

Як будуть обміни треба буде вже бути в Україні, а не бігти до сина.

Коли тобі останній раз було тривожно і через що?

Дуже велика тривожність була до війни, десь місяців два , можливо трошки менше – було передчуття, що щось станеться, щось буде погане. І про хлопця, що щось буде, що щось кудись трапиться. Кажу батькам, що буде війна, може кудись поїдемо, а вони заспокойся, все нормально – це просто шантаж. Коли я їх розбудила, що обстрілюють, вони кажуть не видумуй. Мама вийшла на двір і каже, там щось робиться, а мені каже йди спи. Потім подзвонила сестра з Харкова, каже “Збирайте речі до підвалу – війна почалась”. Якось був упадок сил, бо в цьому не було сенсу, бо розпочнеться віна, то для чого це робити.

А з хлопцем ви піднімали цю тему в розмовах?

У нього все добре. Так, звичайно я йому і до нового року казала “Що ти думаєш з цього приводу?”. А він: “Та ні, все буде добре”. Я повірила і тоді ще раз питаю в лютому, що щось не добре, щось тривожно – “Все буде добре, не видуму” – “А що будемо робити як зв’язку не буде, як дізнаюсь як ти?”. Він каже: “Голубів будемо надсилати один одному”. І де голуби?

Він не коментував. Завжди так абстрагує – все добре. Постійно всі думки про нього.

За 80 днів одні і ті ж думки як він, де, що їв.

Думки однакові зранку, ввечері і протягом дня.

Коли появилась інформація про те, що робили з ними, перше відео, де видно, що хлопці побиті, син був у шапці, з перебинтованою головою.

Відео звідки?

Росія повикладала з Оленівки.

Одне співпадіння було зі мною і зараз друге – він знаходиться в Оленівці, а мама його Олена, повинно бути все добре.

Які у них умови, там нари, колонія строгого режиму, але як каже російська сторона все у них добре, а дивлячись на тих хлопців, котрі вийшли з полону

Намагаємось шукати хоч якісь плюси. Потрапив до полону, то знаємо, що живий. Воював би десь в іншому місці, не відомо що б було. У нас великі втрати. Там зараз видають 2 ложки каші, але не стріляють. Але цей теракт, що був, звичайно загроза є життю, але не через те, що на Азовсталі… ніхто не знає якби було краще, тому намагаємось втішатись, мабуть, так треба.

Дякую вам.