Оксана Косинська

ОКСАНА КОСИНСЬКА

55 років, Київ-Варшава

Архітектор в анамнезі з унікальною освітою. Може бути філософом, інженером, художником або всім одразу.

На світанку собаки тривожитися як ніколи. Коли почало прилітати, я через сон намагалася переконати себе, що це сміттєвоз. Я не вірила у війну.

Коли вранці я вийшла вигуляти собак, сусіди завантажували машину зі словами: «Які собаки, треба тікати!» Я не була готова їхати 24-го…

Було страшно, дуже. Я чула як свистить ракета і замість того, щоб запхати дитину в ванну, я полізла на підвіконня дивитися куди вона летить. Ракета не летить прямолінійно як стріла, а змінює траєкторію. Мітька – мій син, досі не може мені пробачити те, що я бачила це, а він ні.

Ми їхали абсолютно не думаючи на скільки. Було чітке розуміння, що залишатися тут я більше не хочу. 16-й поверх. 20 повітряних тривог на добу. Бомбили з усіх сторін. Бігати туди-сюди доводилося пішки. В підвалі Мітя з другом грав у гестапо. Вони зробили собі гніздо, поставили якісь ящички, накрили їх скатертиною. Йому було цікаво, а я спостерігала за грою. Мене вистачило на три доби. Потім ми жили в коридорі. Це було дуже романтично. Ми переглянули річний обсяг фільмів, переслухали усю музику. Їли теж там. Я повісила гірлянди і постелила килимок для сну. Так минув ще тиждень.

Потім кузина Міті пообіцяла житло у Варшаві, повернувся друг, який залишив мені ключі від квартири і п’ятьох котів, а наступного дня «Укрзалізниця» запустила евакуаційні потяги з лівого берега. У мене склався мій особистий пазл – о 4-й ранку я прийняла рішення їхати, а о 10-й ми вже сиділи у потязі. Тривожної валізки у нас не було. Я постелила карімат на кухні й витрусила туди все-все, кинула Міті туристичний рюкзак і сказала: «Збирай, що хочеш. Що врятуєш, те буде твоє. Ми їдемо!». Я спакувала ще один рюкзак, в нагрудну сумку поклала документи, гроші і картки.

Ми виїжджали під обстрілами. На пероні я лежала на Міті, тримаючи двох собак, але страху не було. У вагон ми зайшли останні. Нам знову пощастило. Сіли на підлогу в туалеті й так 13 годин просиділи. У Львові на потяг до кордону була черга 10 годин. О другій ночі двері потяга зачинилися перед нами. Мітя почав плакати, а я притисла його до себе і дуже голосно сказала: «Не плач, зараз прийде добрий дядя і все порішає». І тут суне на нас «добрий дядя» і каже: «Що?», а я: «Ми готові їхати в тамбурі, але їхати». Він відчинив двері вручну і підсадив мене, бо від втоми я не могла навіть рюкзак підняти. Мітя, накритий двома псами, одразу заснув.

З Хрубєшова до пункту прийому йшли безкінечні верениці автобусів. Ми сіли в останній з них, а по дорозі я думала: «Треба, щоб знайшовся ангел, який довезе нас за адресою». Висідаємо, а там здоровенний ангел з такими патлами питає: «Кому до Варшави?». Усю дорогу він годував нас маминими канапочками. Я їла м’ясо вперше за 8 років, не тому, що голодна була, а тому що це було зроблено з любовʼю. Наш ангел, Матеуш.

В січні 2021-го пішов на стадіон і не повернувся Мітін тато. Серцевий удар. Ми ще не пережили нашу особисту трагедію. Війна накрила мене додатковим шаром. Спочатку не було жодних емоцій, а потім почало вилазити. Пішли новини, які я читала цілодобово. Якби не собаки, я взагалі була б в горизонті. Перший тиждень ми ходили лише довкола дому, поступово розширюючи радіус до найближчого парку. Мені казали, що метро там і для мене це було «десь тааам», а насправді це було 5 хвилин пішки. Перший мій виїзд в місто тривав 6 годин! Я сказала: «Мітя, посиди з собаками, а я піду погуляю». Я не могла находитися. Ноги гуділи, але був такий кайф від того, що я просто вільна, ніхто не стріляє і я можу просто йти, йти, йти до виснаження.

В Києві я мріяла про дім-резиденцію. Обовʼязково на березі моря і добре, щоб ще сосни були. І стіл великий, щоб збирати друзів. А тут я зрозуміла, що мій дім там, де я, він може бути крихітний, головне, що є я і моє найдорожче – діти і собаки, а решта – баласт і шлак.

Варшава мене підтримує, лікує, надихає, і відкриває нові можливості. Вдома мені потрібно було виколупувати дірочку і штучно розширювати її, щоб хоч зазирнути в перспективу. Тут розмір порталу такий, що я проходжу вільно не торкаючись крилами і корона не спадає. Я відчуваю себе в дуже красивому потоці. Мене несе до реалізації дитячих мрій. Я хотіла бути хореографом і мені це відкривається з дуже несподіваної сторони – я вигадала методику танцювальної терапії. У мене була мрія мати трьох синів. Народився лише один, але тут я працюю з дітьми, коли в них горять очі, я відчуваю, що не дарма народилася на світ.

Розмовляла Наталка Довга
Фотографії: Наталка Довга

Повний текст інтерв’ю

Попереджаємо, що інтерв’ю можуть містити жорстокі і вражаючі сюжети. Це воєнні історії, які часто оповідають про дуже важкі та трагічні, часом жорстокі події. Ми зберігаємо за собою право на те, що свідчення, представлені на сторінці, є приватними історіями, думками та почуттями жінок, які ними поділились. Викладені думки та погляди не є рівнозначними думкам та поглядам організаторів проекту МОМЕНТИ.

 

Представся, будь ласка.

Оксана Косинська, або мама Кося, або просто Кося.

Розкажи про себе в кількох реченнях або в трьох словах.

А… Архітектор в анамнезі з великим досвідом роботи не по спеціальності. А… Маю унікальну освіту. Вона наполовину гуманітарна, наполовину художня, наполовину технічна. Тому я можу бути на вибір або філософом, або інженером, або художником. Користуюся цим кожен день – на вибір або все одразу. Два речення не вийшло.

Прекрасно. Як почалася для тебе війна в Україні? Як ти про це дізналась?

Одразу… На світанку… Собаки… спочатку почали тривожитися, так як вони себе ніколи не вели. Тобто ще нічого не було чутно, жодного прильоту не було. Десь була четверта ранку, темно. Собаки почали тривожитися. В них є якийсь внутрішній прилад, який дає… Коли починало прилітати, я ще через сон намагалася себе якось переконати що це або мусорна машина або щось таке шо, а коли воно почало свистіти характерно, не характерно для сміттєвки, то я зрозуміла що таки прилітає, прилітає. І було дуже страшно одразу, бо ми живемо на краю міста дуже близько до Борисполя, між Борисполем і Броварами. І бомбили. І Бориспіль. І Бровари. І ми все це чули, а потім і бачили. Траєкторію ракет бачили. Мітька до сих пор не може мені простити що я бачила, а він нє. Тому що замість того, щоб запхати дитину в ванну, я значить полізла на підвіконня дивитися як міняється траєкторія і куди вона летить: на міст Патона чи на Лавру чи трошки там, а потім мінятися новинами куди вона прилетіла. Тобто одразу, так тидись.

Але ти бачила, а він нє, тобто він тоді був в ванній?

Нє, нє. Він просто невчасно заліз на підвіконня, коли вона вже просто сіла.

А яку ти першу картинку, який перший візуальний ряд ти пам’ятаєш, коли ти вже зрозуміла 24-го що воно почалось?

Перша картинка? Ми живемо на 16-му поверсі шістнадцяти поверхової будівлі і ми бачили траєкторію ракети, тобто я бачила, чула як вона свистить, а потім бачила як вона летить і бачила як вона в польоті міняє траєкторію, тобто вона не летить прямолінійно як стріла, а вона міняє траєкторію. І це було так ббб..

А ти була з тієї категорії киян які були готові до війни?

Ні, я була абсолютно не готова до війни. Я готувалася святкувати своє 50-річчя в Карпатах з друзями. В мене 16-го лютого день народження. Я за два тижні до цього найняла будинок, розкішний з каміном. Такий затишний, затишний. Орендувала його весь і зробила обʼяву просто в фейсбуці, що хто хоче розділити зі мною цей ювілей – а в нас була традиція завжди на день народження кудись їхати – то ми можемо розділити це от в цій локації. І в мене назбиралося 13 людей на цю локацію. І по датах це мало бути 16-23 лютого. І якимось випадковим чином хазяїн цього будинку поміняв мені локацію з одного місця на друге, яке мене не влаштовувало категорично. І я сказала ні, і ми всі поздавали квитки. І я сказала: “Друзі I am sorry”. Ну не вийшло, то не вийшло і всьо. І мали повернутися 23-го лютого. І я не готова була абсолютно, тому що я не читаю новин, ніяких. І коли мені бабуся з дідусем починають щось нагнітати, я машу рукою і кажу: «Не морочте голову. Ми їдем». Тому що куди б ми не взяли квитки, за все наше існування, кожен раз вони починають нагнітати. То там або погана погода або ще якась фігня. І ми їм ніколи не казали куди ми їдемо до тих пір, поки вже не були там. І ми їм казали, що ми уже там – в Одесі чи у Львові, чи в Тернополі, уже. А вони: “Ох, а там же ураган”. Я кажу: ”Всьо, нема ніякого урагана. Ми уже тут сидим. Ми вже там”. І так само з цією війною: “Там така обстановка на граніце!” “Какая обстановка? Ми їдем і всьо.” Тому мене так накрило так одразу.

А було у тебе передчуття? Про війну говорили давно. Від жовтня її уже чекали напевно чекали, від грудня до січня уже почали рахувати дні: до олімпіади, після олімпіади. Навіть якщо ти не читаєш новин, то все рівно ця інформація в твоєму інформаційному полі оберталася. Ти вірила в те, що буде щось?

Я не вірила, я не вірила абсолютно. Тобто, що інформація просочувалася це нормально, тому що вона просочується незалежно від того хочеш ти дивитися якісь новини чи ні. Я не вірила. Я не вірила до останнього, до перших прильотів я не вірила, тому що в мене в голові не могло вкластися що це можливо.

Коли ви вирішили залишити Київ?

Я прийняла рішення через тиждень після початку. В мене просто склався пазл, мій особистий пазл об’ємний, склався якось одноразово з декількох компонентів. Тому що я не була готова їхати 24-го. Коли я вийшла зранку гуляти собак о 7-й ранку після перших прильотів було трошки бррр. Мої сусіди грузять машину і кажуть: “Які собаки, треба тікати”. А я кажу: “Яке тікати, в мене собаки”. Тобто в нас абсолютно різні цінності. Да я нікуди не поїду. Тоді мій друг, який живе поруч в сусідньому будинку мені каже: «Посидиш з моїми пʼятьма котами поки я відвезу своїх на кордон?» Я беру у нього ключі і обіцяю йому сидіти з котами. І сиджу. Він запізнився на два дні. Як тільки він повернувся, я віддала йому ключі. Як тільки він повернувся подзвонила кузена Мітіна з Варшави і сказала: “Можете приїжджати. Я вам знайду житло”. І на наступний день “Укрзалізниця” запустила поїзди з лівого берега. Тобто від нас до вокзалу було як тут на Бєляни. Ну, пішки або на трамвайчику можна. І я знаходжу ще знайомого таксиста, який нас просто вранці відвіз. Тобто о 4-й ранку я приймаю рішення (4-го березня), а в 10-й ми вже сидимо в поїзді. І випадково ми не то що сіли, випадково нас втиснули туди, в цей поїзд. І ми так сіли. Навіть в вагон не заходили. Сіли на підлогу в туалетику і так 13 годин і просиділи. Ну і виїжджали ми вже під обстрілами. Тобто нас він вивіз, допоміг зайти на перон, залишив речі, пішов і почався обстріл, і нас поклали на перон. Тобто я лежала на Міті і отак тримала 2-х собак на розтяжці, тому що вони почали біситися, а людей дуже багато. Але в мене не було страху. Панічна атака була тільки один раз вдома, коли мене стало підколачивать і серце мені було отут (вказує на горло). І я себе заспокоїла, взяла себе в руки, привела себе в нормальну кондицію, і більше мене не накривало. Один єдиний раз.

А по дорозі сталися якісь знайомства? Якісь речі, які тебе здивували? Люди себе неочікувано повели – позитивно чи негативно?

Ну вся дорога була один такий потужний тріп, та, який складався з купи таких епізодів, епізодиків якихось маленьких, які складали власне цей пазл обʼємний. Я можу сказати, що нам пощастило на кожному повороті цього шляху, тому що нас буквально… Ми останні зайшли в вагон, змогли сісти, тому що хтось стояв ці 13 годин. Сіли відносно комфортно на власні рюкзаки. Було куди притулитись. І те що поруч з туалетом було, до речі, ще й корисно. То, що ми 10 годин простояли у Львові ту чергу, колєйку… Колєйка була отака, зигзагом. 10 годин до… Черга на будь-який потяг до кордону 10 годин. Ми не знали на який кордон ми приїдемо. Ми стояли в черзі, яка рухалася такими ну… Нам пощастило сісти в поїзд до кордону, тому що вже закрились двері… Друга ночі, ми стоїмо одні на пероні. Ми з собаками. Закривається поїзд, Мітя починає плакати, а я його притискаю і дуже голосно кажу: “Не плач, зараз прийде дуже добрий дядя і все порішає”. І тут такий… Суне на нас добрий дядя, каже: “Шо?”. Я кажу: “Ми готові їхати на підлозі в тамбурі, але їхати”. Він каже: “Зараз зробимо”. Відчиняє двері вручну, каже: “Ффффіть”. Підсаджує мене, бо я не можу навіть уже підняти цей рюкзак. Ну, не великий, але я вже втомлена. Закидає нас в цей тамбур. Ми кидаємо рюкзаки на підлогу. Мітя одразу засипає, накритий двома псами. Я потім беру йому два коци тих шерстяних, чай. Нам було шикарно, тому що вагон наповнений на всі 200 відсотків, циганів половина і він душний як чорті що. Вони кажуть: “Йдіть”, до мене. “Нє, ми краще на підлозі поспимо”. Такі дірки! (показує діри діаметром до 15 см) Я підняла вранці рюкзак, там такі дірищі. Але нам пощастило. Ми приїхали в Хрубєшов – це самий незавантажений кордон, самий незавантажений. Ми стояли тільки чотири години на кордоні. І ніжні поляки, які закидали нас цими супчиками гарячими, канапками, якимись мандарінками. І делікатні такі прямо: “Чекайте”, все пояснюють – та…та..та. Йшли ці автобуси, автобуси, автобуси безкінечні до якогось там пункту прийому. Я кажу: “Мітя, ми не форсуємо, ми чекаємо. Ми поїдемо в будь-якому випадку. Не будемо ломитись на перший, на другий. Сиди чекай”. І ми чекаємо, коли поїдемо. Вже останній автобус. Ми туди спокійно сідаємо. Я по дорозі в автобусі думаю: “Треба щоб знайшовся ангел, який довезе нас в Варшаву по адресі”. А в мене вже є адреса. Ми такі вивантажуємося, виходить такий здоровенний ангел з такими патлами і каже: “Кому на Варшаву?”. Я кажу: “Нам”. І він від нас уже не відходив. Тобто він нас отак от… Дівчинки… там поки що волонтери зробили нам документи, там записали шось. І він коцик постелив в Мерседес. Посадив нас. І кормив нас 4 години канапочками, мандаріночками. Мама зробила канапочки, мама дала мандаринки. Я за’їла м’ясо за 8 років перший раз, тому що це було з любовʼю зроблено. Ті канапки з шинкою. Я все. Я не настільки голодна скільки воно, знаєш, ніжно так. Ну, і він нас привіз прямо по адресі. Передав нас з рук в руки пану професору. Потім ще тиждень писав в телеграмі чи в нас все гаразд чи все нормально. Я кажу: “Ти наш ангел, Матеуш”. І в мене і досі є контакт з ним. Тобто я таки, ну, закидую вдячність. І всьо. І передав нас пану професору, в якого ми жили 6 місяців.

Ти згадала про рюкзаки. Як ви пакувалися? Ти такі шалені історії розповідаєш – від 4-ї до 10-ї (години) ви уже прийняли рішення, спакувались і виїхали.

Пакувались ми так: я за тиждень уже зрозуміла що війна війною, а в мене тривожного чємоданчика немає ніякого. Я попакувала в нагрудну сумку доки, гроші і картки, які в мене цигани потім витягнули в поїзді, всі. Гроші залишилися, картки, картки витягнули. Пощастило. Тому якщо б готівку, то було б… а картки я заблокувала. А збирались так: я постелила карімат на кухні, витрусила туди всьо-всьо. Ми взяла 2 рюкзаки пусті… Я кинула Міті рюкзак туристичний і сказала: “Мітя, збирай шо хочеш. От шо збереш, з тим і поїдеш. Одягайся, ми їдемо”. І Мітя так б-рррить, швидко щось покидав. Потім з’ясувалося що він власне врятував. Всьо нормально. Він врятував Аір цей, Макбук, ще якусь фігню. Трусіки, носочки ми купували уже в Польщі. Тобто одні труси, в яких він їхав, одні шкарпетки і те що він на себе напхав. Всьо. Тобто речей, навіть змінного не взяв, нічого. І я не слідкувала. Шо врятував, то буде твоє. Ну і машинки, машинки напхав. Я кажу: “Мітя …”. Ну, не перевіряла взагалі. І так само беру туристичний рюкзак і беру тільки необхідне: собачий корм, нам перекус на один раз, доки тут, на пузі, і всьо. Дзвоню чуваку. Ми вилетіли, сіли в таксі, він нас привіз. Перший поїзд уже пішов. Якось він був… Два підряд було: на 9-ту і на 10-ту. Той, що на 9-ту – його уже не було, а цей що на 10-ту прийшов пів десятої і це виявилося, що він останній на сьогодні. І ми такі: “О!”. Тобто так молнієносно ми ніколи не збиралися. Тому шо нема в голові ніяких от… Є раз, два, три: діти, собаки, для дітей, для собак, вода, перекус, собача їжа – всьо. Гроші, доки.

На скільки ви їхали?

Ми їхали, е-е-е… Абсолютно не думаючи на скільки, тобто термін перебування взагалі в голові не звучав. Було розуміння, того що більше залишатися я тут не хочу, тому що для мене тиждень біготні з 16-го поверху пішки… По 20 повітряних тривог на добу. Туди-сюди бігать, мене вистачило на 3 дні. 3 дні це Мітя, поки він з другом грав з другом в гестапо там в подвалі під будинком. Йому було цікаво. Я спостерігала як вони граються. Вони зробили собі там гніздо, поставили якісь ящички, накрили їх скатьоркою, зробили собі там такий блокпост. Їм було цікаво. А перебувати там цілодобово це просто було страшне. Там сиро і ніц неможливо робити. Ну, ну на три доби. Потім ми почали спати в коридорі. Це було дуже романтично. Ми передивилися… Я не знаю, мабуть річну, річний обсяг всіх фільмів, які ми могли дивитися цілий рік, ми передивилися за тиждень. Всякі комедії, раскомедії, всього. Наслухалися купу музики. Їли там прямо в коридорчику. Я повісила гірлянди, там всі діла і ми там постелили ківрик і ми спали втрьох поки те все свистіло, летіло і всі діла. Ну мене вистачило на тиждень.

Яким був твій перший контакт з іншими людьми поза твоїм сином після 24-го? Хто тобі подзвонив або кому ти подзвонила як першій людині? Про що ви говорили?

Дзвінків у мене не було. А!… Одним із цим… 24-го, здається, ніхто не дзвонив. Ми в списувалися. Традиційно бабуся Мітіна. От ми переписуємося в вайбері. Я не сприймаю дзвінків. Один такий вирішальний дзвінок був від мого друга, який подзвонив і сказав: “Що ви собі думаєте? Вам треба їхать”. І буквально це було перед тим як я прийняла рішення і все отак пршик і зійшлося. Тобто я йому дуже вдячна за те, що він мене простимулював і зробив такий не агресивний, а дружній, м’який такий мені пєндель, що треба їхати. А до цього я була трошки така розслаблена, не напружена. Отака, тіпа: “Війна. Цікаво, а що далі робити? Не знаю”. Тобто страху не було. Такого прямо панічного, ну, щоб паніка, щоб я металась, щоб я щось там, ну… Була така зібраність, переживання несподівана купа емоцій, ну такого прямо тваринного страху… От один був такий. Прямо панічна атака, коли ти фізично відчуваєш, що тебе трусить, кидає. Але я знайшла спосіб зібрати себе в купу і більше такого не повторилось.

Ти сказала бабуся. Це була твоя мама?

Моїх батьків нема вже давно. Це батьки тата Мітіного, який помер в січні 2021-го. Пішов на стадіон і не повернувся. Серце. Міті було 7 років 4-го січня, а 8 січня тато помер. То у нас особиста наша оця трагедія була настільки іще не пережита. Рік. Це мало дуже, щоб воно все вклалося. Тому мене війна накрила просто іще додатковим шаром. Якщо так узагальнити.

А скільки їм років? Це люди, які ще пам’ятають Другу світову чи тільки розповіді?

Ні. Вони 40-го і 46-го. Тато був дитиною малою і він пам’ятає тільки розповіді. Йому 82. Да. А мама після війни народилася і так само пам’ятає тільки розповіді. Тобто вони не пам’ятають. І для них це шок потрійний, тому що вони виросли на поезії Пушкіна, на всяких ліриках Єсєніна і прочіх (нерозбірливо). І вони не проросійські, але вони російськомовні. Вони зараз тільки перейшли на українську.

(Говорить до собаки, яка постійно гавкає на фоні)

Що ви собі сказали чи написали 24-го?

Написали в голові чи сказали… Ну, для мене було досить несподівано, але не було такого тваринного страху. Був скоріше такий , а… ну…несподіваний, як сказати… Шокована – ні, ну так… Не було в мене готового рішення. Тобто я була не готова кудись рухатися, кудись зніматися з місця, їхати. Принаймні 24-го точно не готова була. І не готова була їхати власною машиною, хоча вона у мене є. Дві.

Ти розказала що коли приїхала, то опинилась у професора. Це була якась знайома для тебе людина, це була людина яка тебе чекала чи це все сталося по дорозі?

Це сталося відносно спонтанно, але це була заготовка саме цієї кузени, Мітіна кузена, яка в Варшаві давно. Вона закінчила універ. Вона журналістка і вона залишилася в Варшаві. Вийшла заміж за поляка. І це здається його троюрідна сестра. Ну, тобто його кузена. Вона Хєлєна Грушевська, Мітя теж Грушевський по бабусі. Вона запрошувала нас до себе, під Варшаву, там, де вона живе в приватному будинку разом зі своїм польським чоловіком. Але поки ми їхали, поки ми збирались тиждень, у неї там уже напхалась повна жопа огурцов і вона уже мені по дорозі, вже як ми їхали до Варшави, по дорозі змінила адресу. Тобто вона домовилася з паном професором. Це була її перша квартира, яку вона винаймала, коли була студенткою. Ми жили в її кімнаті, з її стелажем, з її книжками, на її матрасі, який вона приперла нам ще для Міті ще додатковий матрас, з її паном професором, який перший був хазяїн хостела. Тобто він здає в 4-х кімнатній квартирі дві кімнати з 4-х. Постійно здає. В одній жив Збишек – поляк, 7 років. В одній жила Хєлєнка. Потім вона покинула свого чоловіка польського і переїхала в бібліотеку до пана професора. А пан професор живе в залі великому. Тобто ми познайомилися вночі, коли нас привіз, десь близько до півночі. Нас просто передали так з рук в руки і познайомили.

(Розмовляє з собаками)

Щось тебе здивувало у цій квартирі? Більшість українців потрапило в квартири або з власниками, або з іншими українцями, а твоя історія трошки інша.

Нам було дуже комфортно, особливо перший місяць. Якби не собаки, то я взагалі не виходила, бо я було в горизонті. Цей переїзд, воно все наклалося. Спочатку в мене взагалі не було ніяких емоцій майже, а потім воно почало все вилазити. Пішли новини, які я читала цілодобово. Тобто, коли я зрозуміла, що у мене 11 годин екранного часу на телефоні і в мене вже отут спазми (показує на руці великий палець), то я сказала: “Нє-нє-нє”. По житлу у нас малюпусінька кімнатка, дуже проста, біла, Ікеа. Нічого зайвого. Ми все зайве вже принесли з собою і наваляли, я два дні прибирала це все добро. Але… Ми окупували кухню. Ми прибрали до себе кухню і фактично там жили. Кімнаточка малюпусінька, а на кухні фактично нікого не було. Він спав вдень, а вночі працював. Ми бачилися вранці, коли він лягав спати, а я виводила собак о 7-й ранку. Тобто ми бачилися півтори години на добу максимум і абсолютно не заважали… Ну, принаймні мені так здавалося, що ми йому не заважаємо взагалі. Було цікаво, тому що він дуже толерантний, дуже вихований, освічений і взагалі не ліз до нас ні з чим. Віддав ключі – пішов спать.

А як ваші стосунки складалися з містом?

З містом стосунки складалися дуже цікаво, тому що перший тиждень я взагалі виходила тільки довкола дому. Радіус у мене поступово розширювався від прогулянки довкола дому з собаками, тоді до найближчого парку. І мені сказали, що метро там, і для мене це було “десь тааам”, а насправді це було 5 хвилин пішки. І перший вихід в місто відбувся за ручку з кузеною, яка прибігла. Вона дуже енергійна, моторна і сказала: ”Значить так, щас быстро поедем в город”. І вона мені швидко показала де метро, навігацію, як орієнтуватися. Ми так от побігли пробігли по старувці, вона мене посадила на Ратуш Арсенал. Вивела з Ратуш Арсенал, посадила на Ратуш Арсенал і я поїхала додому. І далі я потихеньку почала виїжджати. Перший мій виїзд був 6 годин, тому що я сказала: “Мітя, посиди з собаками, а я піду погуляю” і я не могла просто находитися і я гуляла, гуляла, гуляла, гуляла. У мене ноги вже отакі були і кайф від того, що я вільно можу йти по набережній у березні, на якій нікого немає, воно все таке гу-у-у-у, а мені по кайфу, тому що я просто вільна, не стріляють і я можу просто іти, іти, іти до виснаження. Це був перший кайф від Варшави, від прогулянки по набережній вздовж Вісли, рахуючи мости.

А що тобі сниться?

Мені не сниться нічого майже. Але часом щось сниться різне.

А ці сни відрізняються від тих, що були вдома?

Сни інші, ніж ті, що були вдома, але я їх майже не памʼятаю. Тобто в мене такий сон, що я прокидаюся, то все іде. Дуже рідко буває, що я щось памʼятаю.

А твоє поняття “дім” змінилося, Саме формулювання “дім-це…”

Формулювання поняття “дім” у мене радикально змінилося, тому що в мене був дім – однокімнатна квартира, яку всі друзі трактували як дім, хоча це була однокімнатна квартира на 16-му поверсі, на краю Києва, в яку приїздили і лишалися ночувати. 15 людей у мене було максимум, коли, хотіла сказати святкували, а насправді це було 9 днів по тату (маєтьс яна увазі тато Міті, чоловік Оксани) вони всі приперлися підтримати нас. Я швиденько зʼїздила на церемонію до його батьків, а в мене повно друзів. Я їм залишила ключі. В мене був дім і поняття дому дуже затишного, перевантаженого деталями, але дуже затишного. Я дуже хотіла відмаштабувати його до дому повноцінного і трактувала його як дім як друзів, яких тато терпіти не міг, а коли він помер я мала можливість їх всіх збирати. Ми святкували 9 днів по тату, тому що це було дійсно свято мого звільнення від якогось такого… від складних стосунків і я хотіла зробити дім для друзів. Арт-резиденція, дім для друзів і купа там всяких мистецьких штук. Це все в одному флаконі я навіть його візуалізувала. Це була моя мрія, я бачила як воно може виглядати, я могла намалювати і в мене навіть була фотографія на фейсбуку: “Ось моя мрія і тра-та-та” і на березі моря обовʼязково, а далі, якщо будуть сосни, то добре, щоб іще сосни були. І великий стіл, щоб збирати друзів. А тут я зрозуміла, що мій дім там де я і він може бути отакусінький (показує крихітний простір) і отакусінький, і отакусінький – будь-якого розміру, головне, що я є, що є оці дві (показує на собак), найдорожче, що в мене є діти і собаки, а всьо решта – це баласт, і шлак, і відпади.

А що ти готуєш?

Ой! Я взагалі-то кулінарний блогер – давній, застарілий. Тому що в мене був проект, який називався “Салатні історії”. Він і досі існує, я його так підтримую – раз на тиждень роблю публікацію своїх салатних історій. Я досі готую, але не так часто і викладаю фотографії всіх своїх єдєній, які, коли мене просять рецепт, я кажу що його не існує, бо кожного разу це імпровізація Тобто я готую складні салати із всього підряд і так само на інтеграційній зустрічі дітям в театрі я ілюструвала слово творчість так, що ми приготували тазік салату з чого попало, і це була ілюстрація слова творчість. Тобто для мене це різновид творчості – готувати. Ніколи по рецептах, тому я практично ніколи не печу нічого. Тому що це потребує технологічної дисципліни, а для мене це просто катастрофа. Мені треба, щоб була імпровізація.

Коли ти сказала “Салатні історії”, я була переконана, що про їжу буде мало, а багато буде про історії.

Вони “Салатні історії”, бо це кожного разу історія.

То салати приправлені історіями?

Це просто назва ресурсу, тому що мені так подобалося. Назва ресурсу. І це було моя мрія зробити ресторанчик або вуличну їжу, яку я відкладала на потім, на потім, на потім і її реалізували саме в Варшаві. Тому що коли я вийшла на Новий Свєт, я побачила ресторанчик з назвою “Салатні історії” і сказала: “О-о-о-о!” і пішла туди і мені навіть не було прикро, тому що я абсолютно чітко розумію, і Ліз Гілберт це ще раз довела, сказала, що ідеї це те, що завжди приходить в голову тому, хто здатен це реалізувати прямо зараз, а якщо ти не, то вона летить в іншу голову. І вона долетіла в іншу голову і зробили так, як я хотіла. І я сказала: “Молодці!”.

У тебе здається є можливість реалізувати свою кулінарну мрію, бо Оля і Вася з якими ти познайомилася вчора, у них був ресторан у Мінську і вони хочуть відкрити його тут.

Я це почула. Йому треба це закинути. Я вчора відкрила рота сказати про це Олі, але зрозуміла, що треба взяти паузу, бо ідей купа і хочеться це реалізувати в будь-якому форматі. І “Тазік салату” – ще залишилася ідея, яку ніхто не підхопив. І те, що я роблю, називається “Тазік салату”.

То я буду вашим менеджером.

Добре! Ходи до нас менеджером і познайом нас. Що ці гидоти там роблять? А-а-а, вони там бачать собак.

Васі дуже потрібен партнер, а я в цьому нічого не тямлю. Я можу займатися організаційною роботою і мені потрібно, щоб був куточок з книжками.

Ти можеш нас познайомити. Я дуже хочу, щоб це був синтез – книгарня, кав’ярня і салатня. А-а-а-а! Дай обніму. Давай я тебе спочатку погодую, а потім…

У нас вже є навіть місце, точніше у Васі є.

Та ти що! Круто! Круто.

…яке він мені показує і каже: “Скажи авторитетну думку”.

А я ж іще архітектор я вмію ще й навести там дизайн.

Я вмію сім робіт одночасно, але я тут нічого… В мене це на рівні ідеї.

Я знаю, що я хочу і що я можу. Букет, салат і скандал будь-яка жінка може зробити з нічого. Букет уже є (показує на квіти причеплені до рюкзака), салат і скандал льогко!

Скажи, будь ласка… У мене є ще три короткі питання. Перше – яку найважливішу річ ти взяла з собою? Які предмети, обʼєкти цінні для тебе ти взяла?

(показує перстень)

Словами, бо диктофон не бачить.

Я взяла з собою свій перстень (піднесено-урочистим голосом) з аменітом, тому що я його не знімаю останні N років. Він покоцаний як чорті що і його треба полірнуть, але це моє все!

У нього є якась історія?

У нього є історія. Мене все життя тримає спіраль, з самого мого може і народження, але усвідомила я це на другому курсі в інституті, коли мені дісталося робити іонічну капітель, відмальовувати, а там було саме оце – крєндєль. І я з ним билася-билася, доки не зрозуміла, що мене ця форма взагалі тримає по життю і я собі вигадала навіть на візитку таку спіраль – евельменту або таку спіраль Фібоначі, яка мене тримає по життю. А метафоричність цієї штуки я можу розказати навіть по (нерозбірливо) дуже коротко.

Що тебе підтримує тут? Що стало твоїми якорями?

На диво моє місто Варшава, яке стало мене підтримує – а), б) – лікує. Я почуваюся як в санаторії. Перший місяць це був просто санаторій, а другий це уже санаторій з різними опціями – робота спілкування, фестивалі, активність, вертикаль. Тобто горизонтальний санаторій був лише в березні, а далі уже вертикальний, дуже активний. Моє місто на 200 відсотків. Настільки моє, наскільки це взагалі можливо. Тому що воно еклектичне, таке божевільне, але живе і справжнє, і дуже-дуже моє.

Ти говорила про роботу. Ти знайшла роботу за спеціальністю тут?

Ні, я навіть не намагалася знайти роботу за спеціальністю тут, тому що в мене така загальна прибитість була досить серйозна і я навіть не сподівалася, що я зможу робити що-небудь. Якщо не було війни і я б залишалася вдома, то в мене по спеціальності було так знесло дах серйозно… І я роботу тут не шукала, вона мене знайшла сама якісь перші пропозиції прийшли одразу з трьох сторін. Після фестивалю, після того як я була на варштаті Єлєни Макарової, у мене з’явився досить широкий круг… коло знайомств. Це наші у Варшаві давно, поляки, вибрані поляки, тобто селективно. І вони мені допомагають. Тобто я закинула у Фейсбук: “Хочу роботу. Можу працювати з дітьми. Маю досвід. Невеликий, але цікавий.” Ще по Києву у мене були варштати архітектурні в школі і ще в одній школі, і ще окремо в студії. І я зібрала цей досвід, і зліпила з нього таку концепцію “що я можу”, і воно налипло.

Це ті варштати, що були в Музеї Праги? І це була дівчинка з Росії, яка вела танцювальну терапію?

Це була доросла тьотінька з Ізраїлю, яку звуть Єлєна Макарова. Вона дуже відомий арт-терапевт і письменниця. І я мріяла до неї попасти уже дуже давно і не знала як, а тут вона приїхала в Варшаву і була обʼява, і я така тиц і швиденько аж бігом побігла. І там було десь 50 людей, з якими я продовжую спілкуватися або підтримую контакти з десятьма. А це дуже великий відсоток. Це одна пʼята. Тобто люди, яких хотілося обняти і не відпускати, бо ми робили такі речі, після яких ми як рідні. Ти не знаєш як звуть цю польку, але ти хочеш її обнять і не відпускать, тому що вона щойно тут плакала при тобі, викладала такі речі, які роблять її рідною і ми досі спілкуємося. Ну як спілкуємося, дружимо.

Є щось таке, що ти відкрила про себе собі в зв’язку з цими усіма речами? З війною, з переїздом, з початком нового життя?

Є. Практично все, з чого я зараз складаюся це моє нове – нова я. Тому що я приїхала і вже була приплющена ще до війни. Така от якась ніяка. І я не знала як себе відновити, тому що в мене не було імпульсу. І я якось жила, але це було не життя, а щось таке – підтримка існування, щось непевне. А тут 100 відсотків досвіду нового, плюс волшебний пєндєль такої потужності, якої я б собі ніколи не могла штучно створити і весь досвід новий. Практично 98 відсотків досвіду нового. І це мене дуже сильно простимулювало. Всі мої рецептори, сенсорику, ментальність – всьо на світі. І нових нейронних звʼязків там наплуталася, мабуть, там іще ціла купа. Ну коротше, мені прикольно. Тобто я спостерігаю за собою ніби трошки з боку і дивлюся: “О це я!?”. І я вдячна всім за все. От реально всім, навіть там були якісь такі епізоди, які мене вибивали, сильно вибивали, а потім я сказала, що я реально вдячна цій тьоті за те, що вона мені зробила… Ну клізму таку серйозну. Вона мене (нерозбірливо) і тонізувала.

Повернення. Як ти собі його уявляєш? Чи плануєш? Хочеш? Будеш? Не знаєш?

Я не знаю і не планую, тому що будь-що планувати – це насмішити Всесвіт. І мені цікаво. Варшава мене підтримує, лікує і надихає. І відкриває нові можливості. Причому розмір цього порталу такий, що я проходжу туди цілком не задіваючі крила і корона не спадає, а якщо вдома, то мені потрібно було виколупувати таку дірочку і її штучно розширювати, щоб туди хоч заглянути, в тут перспективу. А тут воно якось так розкривається, що я відчуваю, що в мене відростають нові крильця і нова коронка, і хочеть, поки що хочеться залишитися саме в Варшаві. В мене таке відчуття, що мені потрібен ще рік на Варшаву. Це не виїжджаючи.

Можливо я про щось не запитала, а тобі б хотілося поділитися?

Мені простіше відповідати на питання, ніж щось вигадувати від себе, бо якщо я почну, то мене до завтра не зупитини. I am sorry. Я коли в тонусі і потоці, а зараз я відчуваю себе в дуже красивому потоці, тому що мене красиво несе до реалізації моїх дитячих мрій, про які я собі згадала, і вони мене надихають. Я хотіла бути хореографом, тобто танцювати, а потім викладати хореографію, і мені це відкривається з дуже несподіваної сторони – в тій якості, що я вигадала методику танцювальної терапії. І я зʼясувала, що вона працює на собі, а потім у мене була фокус група, від якої в мене була дуже симпатичний відгук пішов. І я б хотіла продовжувати і зробити його циклічним. Тоді в дитинстві я хотіла робити вітражі і один із моїх шальоних проектів з очима це фактично ї є вітраж, тільки такий модифікований. Як художник- вітражист я не реалізована, але я можу зробити щось на перетині. І діти… У мене була мрія мати трьох синів. У мене вийшов один, але я працюю з дітьми і це для мене дуже несподіваний досвід, бо я дітей не люблю. Всіх. Я до них ставлюся як до людей і вони мене дратують, якщо вони противні. Всіх підряд дітей я любити не вмію і не хочу. Але, якщо один із 12… і в нього блищать очі, і я кажу: “Класно!” Після цих варштатів архітектурних… і коли вони вже майже підлітки – старшому 12… і в мене з 12 дітей залишається 2, але вони уже повноцінні і такі,що обнять і всьо, я кажу: “Тоді я не зря народилася на світ”.