Руслана Запара

Вас звати Руслана?

Так.

Ви з Харкова?

Угу.

Скільки Вам років?

19.

Як виглядало Ваше життя до 24 лютого?

Мені не удобно говорить російською, я суржиком. В общем, до начала войны 22-го я должна была забрать диплом, защитила диплом, а так, в основном, училась и работала.

А хто Ви за спеціальністю?

Повар, кондитер, пекарь. Я работала з другого курсу, наверное. Ну неофициально подрабатывала с мамой.

І у Вас була сім’я, Ви, мама і двоє сестер, ще хтось був?

И бабушка, Маша тоже защитила диплом получается, ну вона до войны, она не работала нигде, а Надя в 10-й класс пошла, 9-й закончила и в 10-й перешла.

Коли ще з січня в новинах говорили, що російські війська збираються під нашим кордоном, Ви вірили, що може початися повномасшабна війна?

Я до 24 лютого зовсім нічого не знала, що буде война. Ми просто проснулись, в 5 часов утра было, проснулась от грохоту сильного.

Ви в якому районі Харкова живете?

Безлюдівка, там пригород Харкова.

Ваші перші думки? Що Ви робили?

Первая мысль была то, что гром, просто дощ начинается і гром гримить, а потом ми в новостях дивимось в телеграме, інстаграме, везде началось кажуть, шо война. Ну не знаю, испугалась сильно звісно.

Ми с мамой получается, я с мамой не жила. Я жила с мальчиком на тот момент, Маша тоже з мальчиком, Надя тільки жила с мамой. Ну мама тоже проснулась в 5 часов утра и-за того, что гепало сильно, она тоже так само рассказывала, шо подумала, шо просто гром гримить. А Маша жила там именно в Харькове. Там, в Жихорі, там у них возле дома поле і за полем войска прям стояли. Неизвестно наши это или нет.

Пам’ятаєте день 24 лютого?

Ми тільки проснулись, дивимося новости – война началась. В итоге получається, как у нас дом, ну ми жили і получається ми всі дома были. Коли всі попросиналися, всі вибіжали в кухню, чогось подумали шо там окон менше, не так сильно навіть чується, потом после 24-го может за два-три дня, як я уехала, уже неділя, їхала 12-го числа березня.

Я 2-го поїхала до мами, а в Польшу уже 13-го собиралась за два три-дня до того, як я уїжала до мами. Нам над домом пролетіло два истребителя вообще, до такой степени низько, у нас получається отак вот ліс, маленькая дорога, щоб пройти і дом, ну і сосни вище на горі там стоять.

Це там, де Ви з хлопцем і його батьками жили?

Да і на уровне этого леса, может метр до дома пролетів истребитель, так було. Так потом там над огородом 4 вертолёта пролетіло, прям дуже низько. Ну я не виходила в той момент смотреть.

А ви десь ховались дома, десь перечікували в цей момент?

Ну в літню кухню пішли і просто закрилися, сиділи там і собака, кот, все кто может были.

Ну до мами я переїхала, приїхала за день до уєзда в Польшу, ну чтобы попрощаться, побыть последний день як-не-як. Ну, в принципі, по подвалам, по погребах ми не прятались, готовили место в погребе, там постелились, воды там наносили, так щоб сидіть в погрібі – такого не було, не спускалися. В нас була літня кухня і прям з кухні виходив вход в погреб.

Коли Ви зрозуміли, що треба все одно виїжджати?

Не хотілось мені сидіть і ждать, когда прилет будет в двір, дом і я сказала: «Мені страшно і лучше поеду, где безопасней». Изначально виїхала я, Маша і Славік, мальчик Маши, вот это приїхали. Через місяць мама привезла Надю, ще потому, що слухи тоже йшли, з Бучі в Харков войска шли, мама испугалась і вот, привезла Надю.

А як Ви виїжджали?

Це було 13-го березня, в 12 часов, в нас була электричка, в 6 часов вечера в нас був поїзд до Львова, со Львова ми приехали утром туда. Был волонтер на станции.

На кордоні?

Ні, во Львові він вів, ми сіли на автобус, приїхали до границі, получается 11 часов там простояли, там холодина была така, шо ужас. Ну ми як стояли, ми дуже рано приїхали, цілий день стояли і плюс ночь стояли під утро, могли вийти по 5 часов или 6 часов могли вийти з кордону з України до Польши.

Ви знали, куди ви дальше поїдете після кордону?

Чесно – вообще непонятно было, їхали вообще в никуда, но нам з одной сторони повезло, що тут, в Польщі Славіка друг жив 3 года і його папа помог нам, сюда привіз нас. Договорився, все як пологається, если бы не він, я вообще не знаю, я вообще изначально собралась їхати тогда, 12 приехала до мами і сказала, шо я сама їду, потом уговорила Машу, со Славіком самое страшное было ехать. Но, в итоге поїхали, вона согласилась, в итоге за сутки ми все собрались і тоді поїхали.

А Маша повнолітня?

Ну Маше 17, 3 ноября будет 18.

Ви розуміли самі, що вона – ваша молодша сестра і повині відповідати за неї?

Вона уже жила с мальчиком, она была самостоятельной, ні, вона не доволяла мені дивитися за нею, не дивитися. Потом, когда Надя приїхала, то мені уже тоді приходилось за нею дивитись, Маша сама по себе всегда з детства была такой.

А за Нядьою потрібно было дивитись.

А це мама пізніше Надю до вас привезла?

Да.

І Наді скільки років?

Наді 15.

І Ви, по суті, її опікунка?

І Маші, і Наді, по суті, опікун, з суда решения, шо разрешив мне опеку взять под них.

А мама коли привезла Надю?

Я, чесно, не помню, или в мае или даже не помню. Помню тільки забрали звідси.

Скажіть, будь ласка, Ви, коли вже вирішили що їдете до Варшави, що Вам було найстрашніше?

В яких условіях я окажусь – це саме главне було. Потом вопрос роботи, думала сначала приеду, думала будет легче работу найти, но, в итоге тільки місяць назад ми найшли нормальну роботу, чтобы работать можна було.

А яка це робота?

В магазине на полки продукты выставлять.

Що складно в цій роботі?

Чесно, даже грани между языками немає, то, шо мені кажуть – я понимаю, а часом не могу с помощью там переводчика, если я понимаю, что мне нужно сделать – разложить, что надо або умыть, у меня такая работа делать, если что-то не понимаю – руководитель показывает и я делаю это, вот так сложного нічого немає, я коли була на Україні, я так полгода робила.

А ці два місяці, коли не було роботи, що було найважче?

Ну, если честно, нет этого такого перобоя, из-за Маши нервы делали і хто угодно було, иногда навіть сейчас хочется собраться і до мамы в Харьков.

А чому?

А я даже не знаю.

Вам складно тут чи Вам більше хочеться до мами?

Ну я вам так скажу: не сильно тяжело, тяжело в плане отношения, як до мене сестри относятся і всі, хто з нами живе, вот это тяжело.

Як ви потрапили в цей осередок?

Автобус довозив до одного распределительного центра, там ми пересіли на другой автобус опять, він нас довіз до распределительного центра і нам дали вибір: або тут залишайтесь, або самі шукайте машину і далі їдьте куда хочете. Ну в итоге, ми тільки як границю переїхали, связь была с дядь Тольой, он сказал: «Шукайте і сідайте на автобус», так як українцям був транспорт безкоштовний, в нас была тисяча гривень на руках, то-есть он сказав: «Шукайте автобус». Я уже не помню, як найшли автобус, а коли доїхали, нас там встрітили на машині і привезли сначала до себе у дом, ми трохи отдохнули і к 10 вечора ми тут уже були.

Скільки тут загалом людей тоді жило?

На момент, когда ми тут приїхали, може человек 60, поки ми ше були в Украине, розказували шо було 120, а так 50-60.

Як вам тут жилось?

Ну напрягало, шо ми сначала спали в спортзалі на матрасі на полу, но это оказалось лучше, чем в якомусь распределительному центрі возле циган спать. Ну, в принципі, було весело, изначально поки нікого не знаєш, ми ходили в троем, ми держались, а потом, когда привыкли более-мене, уже не так стало, і не страшно, ну спать, коли в спортзалі більше 20 человек изначально было страшно, ну потом уже нормально.

Коли Ви звиклися з думкою, що Вам потрібно налагоджувати життя у Варшаві?

Після дороги була тільки кліматизація, шо після дороги, 11 часов без спання, в поезде не спали, бо останавливались несколько раз из-за серен. Саме тяжелое было після переїзду, коли полягали спать. Ми 2-3 дня не могли нормально виспатись після тої дороги.

Про шо Ви потім думали?

Зразу мы некоторое время отходили, следили за новостями, созванивались з мамою. Потом, через некоторое время, как ми приехали к бабушке, наша бабушка с Харкова сама жила, там тетя була. До бабушки начали бомбить, як мені показувала сестра двоюродная, у нас была единственная 5-этажка на все село, там вообще окон не было, все вигорело, будто пожар був, і двухетажка вот стоїть, как коробка, вона получаеться разделана почти на 8 квартир і так однієї сторони повністю немає, если нужно, могу видео показать, до сих пор есть. Это уже из-за того, шо бабушка одна там по суті і тьотя сама і она минут 20 хоть бы от нее жила, это и было самое страшное.

Бабушка, когда там началась война, она в Александровке, вона 2 дня сидела в погребе, потом поїхала в Полтаву, їй там не понравилось. Там дом был без води, света и газа, без нічого, вона переночувала і поїхала назад додому, але перейшла на другу вулицю, там де більше людей було, там, де ми раніше жили, ну там вони сидели все вместе в погребе. І самое страшное было знать, что у бабушки проблемы со здоровьем сильные і в них неділю света не было, когда вона там була и связи никакой не было, ну слава богу, вона сейчас у мами. Мама її до себе на квартиру забрала, вони зараз разом там сидять. В Александровке, там в неділю виключили світло, його там два місяці не було.

Вообще-то, у нас є двоюрідна сестра, вона виїхала в перші дні, як почали бомбить, вона виїхала на западную Украину, там, де тихо зі своим мальчиком, я казала: «Едь в Варшаву, оставь Андрея, он совершеннолетний», вона каже: «Я не хочу оставлять», я кажу: «Та оставь, там не бомблять», ну в итоге она не приехала.

Ви старались своїх рідних, близьких сюди перетягнути?

Я і мамі кажу, вона тут була, по обичному паспорте виїжджала, я кажу: «Давай я тебе денюжку кину, ти себе и бабушке сделаешь загран и приедешь сюда до нас». Так би було і нам спокійно, і їм тоже, вона каже: «Я не хочу, если хочете я зроблю бабушке загран и бабушка до вас поедет». Ну так же опять, даже если мама зробить загран бабушке – неизвестно як она доберется сама.

Скільки років бабусі?

Бабушке будет 70 в цьом году.

Ну так, щоби обстрілювали – не дуже, там приїхали, поламали забори возле дома, може щас скажу, де именно, може километр от дому маминого впали дві ракети, ну не розірвались, слава богу. Одна вообще ракета знесла дом криши одного, я не знаю, шо це за дом був.

А що маму тримає, що вона не може чи не хоче виїхати?

Вона не хоче із-за того, шо вона не любе переїзди в остальном, а так если би було именно в Безлюденке, де вона живе, если бы была экстренна ситуация, шо прям вообще даже подвал уже не помагає, мне кажеться вона б виїхала. А так вона і не хоче, і на роботу там ходе потихоньку, не каждый день, конечно, когда вибухи очень чути она не идет.

Мама работает на теплицах, она там официально устроена, все как полагается, цибулю, петрушку они собирают.

Скільки часу Ви прожили в цьому осередку?

С 15-го марта до 31-го августа, сейчас апрель, май, июнь, август – 5 місяців ми прожили тут.

Змінилося щось в Вашому характері, ставленні до людей?

Ну чесно, нет, никаких изменений не произашло, ну мені так кажеться, шо там остальні бачуть – я не знаю. Мені кажеться, яка була, така і осталась. Ну, может быть, чучуть не така стеснительна стала, там почти весь Харьков меня знає і Безлюдівка вся знає. А тут ніхто не знає і стеснятися нечего, побачив тебе хтось, забули і всьо.

Що було найскладніше в стосунках із сестрами, за яких Вам доводиться відповідати тут?

Ну основному я за ними маю дивитись з самих пелёнок, то сложного вообще нічого немає, ну понятно, шо з характером, шо одна, шо друга вообще, ну якось так мені приходиться під них підстраюватись.

В августе тут закривалося мабуть, всі виїжджали і просто прийшлось на квартиру съежать, ну я бы сейчас вернулась сюда обратно.

Чому?

Ну не знаю, мені тут нравиться, я тут привикла, як дома уже.

А що тут є такого, чого немає на квартирі зараз? Що тут класнішого?

Ну просто місце.

У Вас була окрема кімнатка з сестрами?

Изначально ми всі жили в спортзалі, потом за місяць до закриття ми жили в комнате, но не сами, нас жило, можна так сказать, 7 человек, маленькая, но в спортзале было больше места. Мы когда переехали, вещи уже завезли, зря нам давалась комната, мы давно хотіли. В комнати заселяли з маленькими детьми і мам. А в нас не было маленьких дітей.

Нам помогли з квартирой наши волонтёры. До нас приїжджав, я забыла як имя хозяина, ну в общем, дядя приезжал, с ним договорились, в нього є квартира, в нього именно, він здавав сначала одним українцям, що з нами тут жили. А потом они съезжали оттуда 30, а 31 мы сразу же туда заехали. Його квартира, вони почекали з оплатой поки прийде зарплата 10-го, а ми заїхали 31-го, сказали 10 дней не платить, без проблем, аби на улице не остаться.

По суті, Ви одна працюєте і цю зарплату платите за квартиру?

Не, я не одна работаю. Нас як було в комнате 7 человек, так і 7 человек нас переїхало.

Це Ви, двоє сестер і…?

Мій мальчик Тімур, Славік Маші, мальчик Сережа і Коля.

А як хлопців випустили з України?

Получается Тімур, на даний момент ему 17 лет, в сентябре будет 18, вот 29-го сентября точнее. Славіку в октябре было 18, виїжджали всі, коли їм було по 17 лет, шо Серожа шо Коля. Тимуру і Славіку получается уже больше 18.

І вони всі також із Харкова?

Славік, Тімур і Сережа із Харкова, а Коля з Києва.

Я питалася вот тут, когда жили, ну как-то руководить с ними, но они любили музику послушать до 12 ночи і не мішало, шо люди в соседних комнатах, нічого не мішало. Свет до 12 горел, тим часом в 5 часов нужно было просыпаться, чтоб нормально собраться, в 6 выйти і дойти до работы, вони вообще не хотели свет выключать. От я з Тімуром – отдельное государство, а вони отдельно в целом по себе. Я скільки з ними ссорилась і вот думаю, да пошли они… Не надо мне тут нервы трепать. Я пыталась изначально, а потом до мене почали так относиться, як би делаю вид, шо самая старша і все остальне. Хоча на самом деле я самая старша, но они и того не принимают потому, что у каждого свой характер.

Ви від цього страждаєте?

Изначально, навіть коли на квартиру переехали, не в квартире мне уже было все равно. От когда мы жили в спортзале, потом в комнате, изначально у меня прям истерики были, из-за того, шо до мене так относятся і то-есть в нішо мене ставлять. А на квартире щас получается, но я даже вчора Маше сказала, я поняла такую вещь, шо каждый, в квартире 5 человек, кроме меня з Тімуром, имеют право шось решать. Я себе считаю пустым местом на острове, я і Тімур, так односяться до нас. Ну я чесно, уже без разницы, чесно, хай делают что хотят.

А що для вас зараз найскладніше?

Робота вроде легонькая тоже, щоби оплачивать, ми з половини платим за квартиру, туда входит коммуналка, если там більше, то ми доплачуєм, от 3500 ми платим, распределили на 7 человек, получается по 500 злотих. Ну ми з Машою Надю пополам решили разделить, бо она старша сестра і я старша сестра, то як право. Ну получается, што ми от зарплати, в нас получается в том місяці я получила 2 тис 650 зл, вот 1250 треба отдать за квартиру за двоих і Наді половину і 1400 остается на еду принципе. Вот это саме сложное распределить деньги, чтобы их хватило до следующей зарплаты, вот это самое сложное.

А в плані з польським середовищем?

Чесно, я думала буде капець як сложно, в итоге тоже самое, шо і в Україні, из-за того, шо по суті языка не знаю. Я і щас его не знаю, хотя уже 5 месяцев тут пробыли чи 6 уже і вот это планирование было самым сложным и сейчас я вроде знаю, но боюсь сказать что-то неправильно і еще что-то, некоторые слова знаю.

А чим вас Польша здивувала?

Чистота на улице, все красиво, у нас в Харкові звісно не так. Ну у нас Харьков считается самим чистым городом, но все равно, чище в Варшаве, не знаю, как в остальных городах – не была.

В плані людей, та однаково, везде люди, только разговаривают не на русском і не на украинском, а на польском, ну некоторых можно тут встретить, что по 19 лет живуть українці. Ну в нас є на роботі одна женщина така, мені просто интересно очень стало в момент, скільки вона в Польщі знаходиться, вона каже: «Я в Польщі 19 лет» і я себе думаю: «Ничего себе», потом кажу Маше і Сереже, шо она 19 лет в Польше, Маша спрашивает: «А скільки їй тоді год?», вона так на мене, я не буду спрашивать. Вона, вот эта Оля, та шо 19 лет в Польше, я кажу їй: «Я думала, Ви из-за войны приехали», вона каже: «Нє, я не із-за війни, я тут 19 лет живу». У неї щас брат служить, на Херсон йшли вони на той момент.

Яким і де Ви бачите своє майбутнє за рік?

Я не знаю, 50\50, 50 процентів хочется в Польщі остаться, но если я не вивчу тут, то я не останусь тут понятное дело, может быть и останусь, со временем все одно что-то да выучу. Но 50 процентів хочется в Харьков, но все равно, понимаешь, что Харькова по сути немає, його вже… о божее, щас плакать буду…

Що вам найбільше з Харкова згадується?

Давайте не про Харьков… Важко.

Якщо буде перемога, що Ви захочете змінити в своєму житті?

Мне кажется, что вернулась бы скорее всего. Ну очень хочется, там 19 лет прожила как ни как. Ну, скорее всего, вернуться в Харьков.

Яке найбільше місце, не місто Харків, а якесь місце, куди би Ви, коли Вам погано, то Вам хочеться там бути, уявляєте що Ви там, дуже добре, дуже спокійно, таке найкраще місце найбезпечніше для Вас з того колишнього життя.

Саме таке, в яке хочеться вернуться, ну по суті додому. Там, де сім’я, даже бабушка я би сказала, я с ней разговаривала недавно, вона каже: «Хочется додому», і каже бабушка: «Дом, то де мама і вся твоя сім’я», о там такое место, тем более, там даже света нет, что ты там будешь делать, ну потом рассказывать именно за Александровку, я не знаю там стріляють, не именно бомби, ракети куда попало целяться, то в ставок прилетіло, то в пляж то есть в никуда стріляють, не то шо вони пугають людей, так і там половина уже осталась от Александровки. Ну самое, когда я жила в Безлюдовке, в бабушке, я даже з Тімуром приезжала туда, ходила на ту хату, де раньше жила именно в Безлюдовке, «Буде тобі 18 лет, ми вернёмся сюда і будем жить в Александровке», а там, шоб вы понимали, там хата, в хате есть один свет, в хате немає ни газу, ни отопления такого, пічка стоїть, я кажу: «Ми сделаем ремонт і будем тут жить і все».

Де Вам у Варшаві найспокійніше? Є таке місце?

Честно, мне спокойней, когда дома сижу на кровати, а біля мене Тімур і все, там більше нічого не важне, а ещё мы котика завели, кошечку.

А як назвали?

Буся, ну повністю Бусінка можна, но мы всегда Буся называли, вот это только все, а так шоб прям в городе – нет.

Ви часто плачете?

Ну последний місяць на разные теми плакала, когда тут мы ще были до уезда, я не могла к маме дозвониться, от тоді, а мама телефон на беззвучном держит. Я кажу: «Мама, не делай так больше никогда в жизни».

А які Вам сни сняться зараз?

Я не знаю, мне ничего не снится, я сплю погано, може різні є, я не запоминаю.

А у Вас є тут друзі?

Ну так сказать, что друзей нет, познакомилась з дівчатами на работе, от українців тут багато, які тут були, вони не именно из Харькова, вони були із Житомира, маленькие дети с мамами, ну все равно маленькие дети, з українцями багато знакома, з одной недавно списувалась, з Оксаной, вона уже давно уехала, ну так чтобы спілкуватись, я не знаю, единственное – это на работе, наверное.

Ну из-за того, шо я такая сложная, а нє, обманула так трошечки, вот этот мальчик, тот что тут 3 года живе, той шо його папа нам помог, у нього девочка Наташа, вот она коренная полячка, от тільки вона, ну я тільки не общаюсь з нею сильно, но иногда, коли приехали, було интересно, мы часто ездили в Варшаву, погуляли с ними і все остальное, а сейчас вона наверное не так сильно хочет, тем более, мы когда гуляли, она была расстроена, я їй кажу: «шо таке?», вона каже: «Я себе неловко чувствую из-за того, что я вашего языка не понимаю», ну мы тоже твоего не понимаем, ну ничего, живем как-то.

А ще, Руслана, скажіть, за весь час перебування в Польщі – який день був найщасливіший?

Та ні, наверное, нема такого, нема.

Нема такого?

Неа.

Що б ви ще додали від себе?

Страшно, шо мама там в Харькове з бабушкою, більше так, шоб по суті в тій жизні в Польше страшного пока немає нічого. Мне кажется, ну звісно страшно иногда ходить по улицам одной, но я одна не хожу, слава богу, а так в принципі нічого страшного немає.

Шо Ви перше зробите після перемоги?

Ну после победи я не знаю даже, понятно дело, первым делом поеду до бабушки, до мамы. Маму я бачила 12-го марта последний раз, з бабушкой из-за того, шо я работала, то в училище ездила, защита диплома, все-таки, дела з бабушкою уже до того не бачились где-то полгода, ми до неї не часто їздили так.

Що Ви привезете їй з Польщі?

Себе.

А з матеріального?

Ну мамі не то шо привезем, 4 декабря будет день рождения, ми хочем з Машой подарить маме телефон новий, ми вже спросили, який вона хоче, все дела и почтой отправить, не знаю, отправиться він, звісно, или нет на Харков. А бабушке, я не знаю навіть, не думала если чесно, если так посылкой, то я могу багато чого прислать бабушке, особенно то, что она любит: халву там, зефир і таке всяке, а з матеріального такого чогось не знаю чесно, я навіть над цим не задумувалась, от после Вашого вопросу прийдеться задуматься.