Наталя Шудрава

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Скільки вам років? Звідки ви?

Я Шудрава Наталя Степанівна. Мені 7 грудня цього року виповнюється 65 років, отже я народжена 7 грудня 1957 року в Україні, в Шевченківському районі, в селищі Борівському, яке ось нещодавно було звільнено нашими ЗСУ. Ось 8 вересня 2022 року саме в день створення цього села.

Символічна така подія і приємна.

Дуже символічна, так.

Розкажіть, будь ласка, трішки про себе. Чим ви займаєтеся? Хто ви за професією?

Ще в 3 роки, коли я була ще зовсім малесенькою, я вже знала, що я буду вчителькою. Ще не знала якого предмету, але знала точно, що я буду працювати з дітьми. І я не вміла гратися з ляльками, взагалі. Я не знала що це таке. Для мене було дуже мучітєльно гратися з моєю хрещеницею. Вона в мене одна і три любимих племінниці. Племінниця моя завжди займалася якоюсь цікавою роботою. 12 моїх відпусток я провела з ними трьома. В мене їх три, я дуже щаслива як тітка. І одна хрещениця. І от коли вона мене запрошувала вгості до себе грати в ляльки, для мене то був жах. Я щось видумувала, ми подіум якийсь робили, ну або якісь такі творчі роботи робили. На щось я її відволікала – тільки б не ляльки. Тому що я не вміла в них грати. Я грала з дітьми, завжди. У мене було дві молодші сестрички і мені не треба було нікуди йти з двору – мені було з ними цікаво кожної секунди. А потім, коли я підростала, то, коли мене виганяли з дому погуляти, я організовувала з дітьми якісь ігри і ігрища. А вже як стала студенткою, то з дітворою, яких завжди було багато – у нас було поруч 2 будинки – то я з ними там теж займалася цікавими справами. Як в таборі. То по вечорах було. А взагалі я дуже щаслива з того, що завдяки моїй мамі – вона була дуже організованою людиною – рентгент-лаборант за освітою, медсестра з фізіотерапії – я знаю, що вона насичено жила. Точно так же як папа. Тільки папа весь був у роботі сільського господарства, а мама з медицини і з нами. То в неї була розписана кожна секунда її життя, і точно так же і в мене. Я не знаю, що таке просто так сидіти, плюхати насіння ще й смітити. Я не знаю що таке прожигать своє життя на лавці. І до цього часу я не знаю що це таке. І я щаслива тим. У мене як таке дитинство було просто доросле життя маленької за зростом і опецькуватої дитини. Я така була моцненька і духом, і характером, і тілом. Я у 8 місяців вже ходила сама своїми ногами, бо мені наче так здавалося, що мамі важко мене тримати. Понятно? В мене була якась така совість. Я це якось відчуваю так. Взагалі я памʼятаю себе з триричного віку. Страшатільно любила і люблю навчатися. І три роки підряд я ходила з моїми старшими подружками – спочатку з Валею Угирєвою, потім з Вальою Крайнєвою – до школи, щоб мене прийняли 1 вересня. Я сподівалася, що це можна буле зробити. І коли мене на першому уроці не запитували, а рука в мене була цілий час піднята, бо я знала і хотіла сказати, а мене не запитували, я розуміла: це не мої – вони мене не беруть. І вони мене знову тащили до дому. Там не так далеко від школи було до нашого дому і вони мене за дві руки тащили туда і, коли прибігали, казали: “Тьотя Клава, забирайте її, бо її ж не прийняли”. Всьо. І я знову у дитсадку. А в дитсадку мені було дуже сумно. Мені було там зовсім нецікаво. І я не могла дождаться, коли я все таки піду до школи. І це таки сталося 1 вересня 65 року. А мою першру вчительку я побачила десь 19 серпня 1965 року. Пашу Олексіївну. Я її вичислила. Вона стояла попереду мене в красивій синій юбці з таким невеличким розрізом, білі босоніжки і така пурпурового кольору футболка. От тут от на три пуговічки застьогувалася, з коротким рукавом. І сумка у неї була! Не просто якась там авоська чи як ходили ж тоді жінки. А в неї була така сумочка інтелігента. І всі шепталися в черзі, що то приїхала нова вчителька. І я стояла… І не знаю якими словами, але, мабуть, я молилася, щоб то була моя перша вчителька, щоб то вже мене до школи взяли точно, безповоротно. Тепер у мене вдома в документах…

Памʼять у вас, я вам скажу.

Що-що?

Памʼять у вас, я вам скажу.

В мене памʼять прекрасна, не дивлячись на 12 операцій під наркозом. На трьох би вистачило. Ну, цікава доля. І я щаслива тим, що моя любима перша вчителька прожила до 30-го жовтня минулого року. І вона померла, а через тиждень не стало мого папи. Вот. Але я спілкуюся з її старшою дочкою. Вот дивіться яка паралель – Паша Олексіївна, Царство їй небесне, померла 30-го жовтня минулого року, за місяць до дня народження Світлани – її дочки старшої. А папа помер 7 грудня – за тиждень, за місяць до мого дня народження 7 грудня. Дивіться як цікаво. В лапках.

Скажіть, будь ласка, який предмет ви вибрали як вчителька?

Предмет я вибирала дуже важко, тому що мені подобалося все, крім фізкультури. Вот. Мамині колеги казали, що Наталці треба йти в медичний університет, бо до неї просто прилипають медичні терміни, вона просто всотовує все легко і просто. Просто один раз розказав, показав і людина робить, повторює і може повторювати це нескінченно і тільки правильно. Якщо показали, що перевʼязка робиться ось так, то вона бинт тільки так тримає, як слід. Вона не замотує, як інші кажуть, а перевʼязує, як треба говорити. Так, якщо сказали, що так восьмиобразна робиться повʼязка, то вона зробить точно. Якщо сказали, що це шина Дітерхса, і вона на голову накладається, в яких випадках вона застосовується, то вона, будь ласка, вона завжди відтворить. Якщо немає, з підручних матеріалів”. І так далі. А мама казала: “Ну, я не знаю. Я не впливаю на це. Знаю тільки одне, що вона хоче бути вчителькою, і ми нічо вже з цим зробити не можемо”. Вот. Ніхто мене не підтримував. Всі казали: “Це страшно важка робота. Ти там просто згориш. Помреш. І в тебе не буде особистого життя”. Ну, вони як в воду дивилися безумовно. А з другого боку, як казав наш Григорій Савич Сковорода: “Вибирайте сродну працю”. От. Тоді ви будете щасливою людиною. Я це зробила. Я підсвідомо це зробила. Я точно знаю, що там треба робити. І мені здавалося, що на уроці можна те, і те, і те з дітьми. І я потім це все пробувала. І я дуже щаслива, бо я робила те, що робила, і робила те, що любила. Я дуже щаслива людина.

Фантастичний збіг обставин.

Ну, кожному б так, а взагалі-то я людина-незабудка, можна сказать. Хоч я й велика така, мене б можна було забудь. Мене згадують часто за моїми промовами, які я іноді промовляю так на великий загал. І ви знаєте, за тим, що вони мені розказували, я говорила в якому році і де це було мною сказано. Вони були в шоці. Ці люди, вони казали: “Дійсно це так!”

То все-таки який предмет?

Математика. Це дуже складний предмет і одночасно дуже цікавий. Це предмет, який мене спасав неодноразово в житті. Тому що, щоб за вікнами не стояло, яка погода, які б революції не відбулися в суспільстві – дважди два – чотири точно, інтеграл за замкнутим контуром – 0, ну і так далі. 2 в кубі 8. Ну так і є.

Ви ще не бачили фільму, я з вами потім поділюся, то подивитеся, про математику.

Який? Який?

Про те як два плюс два не чотири.

Два помножити на два не чотири. Я розумію, то суфізм. І все це є, єстєствєнно.

Цікава історія про вчительку математики, але то поза інтервʼю.

Це мається на увазі про швабру, ту яка детективом стала? Люблю детективні історії. Мені подобається. Я не так давно подивилася серіал “Виходьте без дзвінка”, причому вже тут будучи в Польщі. Мені пані Марія, у якої я проживаю 8-й місяць, налагодила телебачення таким чином, щоб я мала хоча б доступ до одного українського каналу. От така людина цікава. Вот. І мені повезло взагалі. Я думаю що недаремно я у дитинстві була дуже слухняною, занадто слухняною дівчинкою. І мене от зараз Господь винагородив. Я живу в бібліотеці, в квартирі- бібліотеці, так скрізь багато книжок, не тільки в цій кімнаті. Я маю доступ до тих передач, які мені б хотілося подивитися. Я вільно спілкуюся з людиною, яка є полькою, але настільки камертон її душі налаштований на розуміння, що доволі часто я можу просто говорити українською мовою. І тепер я розумію, я і так це відчувала, що українська мова і польська мова набагато спорідненіші, ніж українська і російська, як нам це довбили в голову, коли нам викладали. Але це доводить моє життя, що всього лиш однією літерою слово на слово може бути не схоже: підлога – подлога. Там наголос не в тому місці стоїть у них і у нас. Всього навсього. І це дуже легко один одного розуміти, коли ти хочеш. Я зрозуміла – хоче людина тебе зрозуміти, то вона тебе зрозуміє, а не хоче, то хоч ти гопки скажи, хоч ти на рєсніцах навчись ходить, то ніколи вона тебе не буде розуміть.

То правда.

Ось які книжки я читаю.

Товстенька.

Товстенькі. Це, наприклад, книжка спогадів Данути Валєнси – жінки першого президента вільної Польщі, а пані Марія теж до цього була причетна. До руху “Солідарності”. Вот. А поруч стоїть книжка, яку дуже любив чоловік пані Марії. Дуже виразно її читав. Мені, на жаль, не пощастило почути це, але я їм вірю. В мене немає причини їм не вірити, я багато чого знаю про цих людей. Вєлка ксьонжка Клари. Дуже цікава. Але вона написана дуже великим… почерком хотіла сказати. Друком. Про дівчинку, 9-літню школярку, яка має свою точку зору на всі події, які довкола неї відбуваються. Така вона чимось схожа на мене.

Я так і хотіла сказати: “То пані Наталя, мабуть”.

Теж так виглядає.

А як ви потрапили до цього дому? Як так сталося, що ви опинилися у пані Марії?

Взагалі як я у Варшаві опинилася?

Так.

Ніколи не мріяла кудись за межі України виїздити. Ніколи не було такої потреби. Я знаю, що є такі люди, яким це снилося, мріялося, вони кудись їздили відпочивати. Мені – ні, мені – ніколи. Якось я дуже багато працювала і горіла на роботі. Мені навіть ніколи було відпустки проводити так, як мені хотілося, тому що українським вчителям не так багато платять. От і кожного разу я планувала…Я правильно готувалася до пенсії – я поставила собі вікна пластикові і я утеплила свою малюпусічку квартиру. Це я зробила. До пенсії. А потім якось не було ніякої такої потреби. Я просто любила своє село і своїх батьків. Я до них приїздила. Місяць я у них жила завжди. Прибирати городину, на городі допомагала залюбки. Для мене осінь розпочинається 2-го серпня – День Іллі. Так як наші предки говорили. Другого, саме серпня, перша половина дня, то ще літо, а друга – то вже осінь. Я взагалі осіння людина по характеру і я настільки люблю цю пору, вона мені настільки дорога. І я колись навіть у своєму щоденнику колись записала, що я хотіла б померти восени. Але бачите як воно сталося, що восени я втратила і Пашу Олексіївну, і через тиждень папу. Ми всі втратили. Всі троє. Нас троє. Дві молодших сестри. Вот. І повертаючись до питання, як я тут опинилася…

Як ви сюди потрапили, так.

Так вот, я відчувала душею… А може тому, що я жила з папою останні три роки після втрати мами доглядала за ним. Він настільки був стривожений цією війною, він так це відчував… В нас зранку і до вечора політичні ток-шоу лунали у квартирі. І, безумовно, ми цим всім переймалися. І я дуже часто думала, коли мені було вільно думати, тобто не була зайнята, про війну про цю. Я знала, що вона буде. Вона не могла не бути. Тому що рано чи пізно воно як нарив отакий он був. Запалення це почалося, наших стосунків з Росією, я вважаю, більше ніж 300 років тому. І от з цим боролися різні покоління українців, тому що ми вольнолюбивий, свободолюбивий народ, працелюбний. Нам не треба чужого, але і свого ми не хотіли віддавати. У всі часи знаходилися воїни світла, які це прекрасно усвідомлювали – від Святослава і по сю пору до наших найкращих у світі ЗСУ. От зараз я можу сказати, що я пишаюся нашими воїнами українськими. А до цього я спеціально, я тьотка розумна в принципі, я спеціально давала собі установку, коли я навчалася в школі, я не знала жодного оцього от військового разлічія на погона і жодного звання. Ну тоїсть я знала, що є сержант, младший лейтінатнт, лєйтєнант і так даліє. Все це російською мовою, що стосувалося захисту України, захисту вітчизни. Вот. А тепер я хочу сказати, що я пишаюся. Я починаю розбиратися у цих званнях і так даліє. Я вважаю, що Україні страшенно повезло, що в нас є Валерій Залужний. Такий бріліант, діамант справжній. Людина, яка має 4 вищих освіти і всі відмінні. Вірніше одна технічна – він технікум машинобудівельний, здається, першим закінчив. А потом три освіти з оборони вітчизни. Він закінчив – інститут і академію. Вот. Це зразок сучасного військового, який може говорити англійською мовою, який прекрасно володіє українською мовою, який любить своїх солдатів і який навіть може стояти на колінах перед батьками і казати: “Пробачте, не вберіг вашу дитину”. Це справжній воїн світла, який є зразком для тих, ким він керує. І це велике щастя з таким воєначальником бути, тому що дійсно кажуть, що оця от методика, тактика, стратегія Залужного така, що він працює як Хаймерс – прийшли, точечно вдарили, відійшли. Все. Лови нас. Де? Де хочеш, там і лови! От такими як характерники українські козаки були, такий зараз характерник Залужний. Я знала, що буде ця війна. Дуже багато хто із зірок нашого кіно, як Роман Семисал, якого я обожнюю після цього серіалу “Виходьте без дзвінка”, вони кажуть, що вони сумнівалися, що не чекали. А я чекала 23 лютого. Була здивована, що 23 лютого 2022 року не розпочалася війна. Повномасштабна війна. Ну, вона розпочалася з 24-го на 23-тє. Я памʼятаю до цього часу мені моторошно згадувати отой стан. Як все в мене дзвеніло і мені було боляче водночас. Я живу з радіо, в мене воно працює просто цілодобово, не виключається. І тоді в мене працювало воно. І от тут починаються новини, що о 4:40 Київ, Харків, інші міста… І я лежу і просто не дихаю. В мене таке враження було. Що я думаю: “Телефонувати мені Лєні, попередити, щоб вони виїжджали звідти чи нє?” А вони в наукових Пʼятихатках жили в Харкові до війни, а там буквально виходите на окраїну Пʼятихаток і от прям бачите гаубиці. Вони з Сєрьожою часто гуляли навкруги цього їхнього селища. І вони побачили напередодні в останні дні, що стояли гаубиці, направлені в сторону Харкова. І тоді Лєна напередодні, за 2 дні до 24-го, то 22-го вона мені телефонує і каже: “Я збираю тривожну валізку. Ти не хочеш?” А я їй кажу: “Я поки що утримаюся”. Я думаю, якщо що, я і так знаю де в мене що знаходиться – знайду. І вона сказала, що наступного дня 23-го… Ну, вона ще приготувала оцю мясну тушонку, кілька банок, сама з 22-го на 23-є. І вона 23-го також стояла в чергах деяких. І вона збирала консерви деякі, різні, тобто вона готувалася, відчувала це. А я от не могла пошевелить пальцем. Розуміла прекрасно, що це буде. І от знаєте, як. Неминучість, яка повинна тебе вже роздавити, і ти нічого не можеш зробити. То я здалася отому, тій неминучості – хай вже воно мене переїде. І 24-го лютого я думаю:“ Телефонувати, писати? Ну дуже ж рано. Чи вони вже знають, чи вони не знають? Чи може стріляють по Харкову, та не по них?” Думаю, щоб не від мене ця новина до них прийшла. І вона мене набирає о 5:30 і каже: “Наташа, нас розстрілюють. В нас тут стрільба йде справжня”. (плаче) Вот і за нашу розмову вона вирішила, що вони зараз зберуться. Я кажу: “Лєночка збирайся, у тебе і так все готово. Збирайтеся у машину і забирайте…” Вона каже “Зараз Сєрьожі скажу і поїдемо. – Ну воно там є з двох частин… Це селище складається. – Поїдемо заберемо свекруху і будемо виїздити із Харкова”. Кажу: “Напиши мені, будь ласка. Все молюсь за вас, щоб ви звідти… Юля не відзивалася з Запоріжжя?” – “Нє, не відзивалася”. Я Юлі написала. Юля: “Ми в курсі. Залишаємося на місці із племінницею, з Веронічкою”. Добре. Сказать вам, що час зупинився, то нічого не сказать. У мене таке враження було, що я десь в пластиліновому просторі знаходжуся. Куди я не піду… Мені здається, я хочу піти швидко, як я завжди хожу, а я не можу йти. Чи може зі мною щось таке трапилося, що я себе зі сторони бачила. Зі мною таке було як Чорнобиль зірвався. Отак я себе бачила якби зі сторони, їдучи в електричці. Це так і було. І я вийшла на вулицю, людей ніде не має. Я пройшла до магазину і думаю… Ну такий якийсь, знаєте… Хотілося мені обмануться, що це так. Черг ніде не було. Людей було дуже мало в той день на вулиці. Ну, це було десь близько 9 -10:00. Я не могла вже дождаться, щоб вийти на вулицю. Воно так трішки сніжок був. А я ще дуже погано почувалася. Я коронавірусом дуже серйозно перехворіла і ще до цього часу в мене є болі в тілі. Вот. І я пройшлася по магазинах, скупилась, прийшла додому і думаю: “Ніде ніхто не шевелиться. Сусіди…” Все така тиша настала. Якась вона така пронизлива та тиша була. І мені здавалося, що навіть машин менше їздить. А у нас траса ж дуже насичена, оця от якраз Харків – Луганськ. І потім стала із деякими своїми колегами контактувати і розумію, таки ж дійсно у когось уже якесь горе трапилося. Лєна мені пише: “Ми виїхали. У Кості нашого – їхнього зятя – розбомбили будинок, який стояв у Чугуєві біля аеропорту військового”. Розбомбили ці будинки. Тобто вони втратили квартиру уже в перші години війни, можна сказать. Пишу їй: “А що ж тепер? Куди ж вони?” А вона пише: “Поїдуть на дачу.” Вот так воно і сталося. І почалися оці от страшенні будні. На другий, а може на третій день, тоїсть 27 числа, коли Купʼянськ був фактично вже зданий оркам. Знаю одне, що 24 числа, 24 числа уже у Кіндрашівці – це село 10 км від центру Куп’янська в сторону Дворічної, в сторону Вовчанська, це на получається куди… На північ нашого району – там були уже розрушені будинки наших людей, на території нашого Купʼянського району. Упала стіна, а вони вибігли із того будинку. Поранило тільки бабусю. Мама і дівчинка Ангеліна змогли вискочити, а батько був на роботі. А коли вони… І вони десь пішли до їх знайомих, у них був вільний один будинок. Вони туди бабусю забрали, їй допомогу визвали швидку. А вони до дому наступного ранку поверталися і підійшли до будинку і оці стіни, які ще вціліли, на них впали. Як вони відскочили і як воно їх не завалило одному богу відомо. Оце і все. Це була не їх смерть. Але на них упала їхня хата і так вони втратили своє прекрасне житло, яке в них було. От. І я зрозуміла, навіть сюди добралися уже. Тобто вони стояли настільки близько. А я розумію, що вони стояли Вільшана, це Дворічанський район, який тепер приєднаний до Купʼянського, це в 20 км від Купʼянська в сторону туди ж куди я казала. А там вітка була залізнична від Валуєк – це 50 км до Росії від нас було – і вони запросто звідти зайшли. Вони 5 наших хлопців положили, прикордонників, і свободно зайшли. Все було для цього готово. Ну про це, що всьо було готово відомо було і так, бо попереджали неодноразово і те, що із посольств почали виїжджати люди, що таки ж серйозно розпочнеться війна. Тільки нам казалося, що її не буде. Жарте шашлики і все буде прекрасно 1 травня. Тепер я сподіваюся, що ці люди розуміють, що вони робили і свідомі того, що цього більше робити з українцями не треба. І я думаю що робить. Лєна мені пише: “Приїздіть до нас сюди”. А куди приїздить, як уже перестали ходити… На третій день уже перестали ходити автобуси до Харкова. Тобто все припинилося і на третю добу, або з другої на третю, або з третьої на четверту я вперше. В житті почула як підривали мости бомбами наші ЗСУ, бо перекривали оцей рух на Харків. Але вони деякі інші мости не такого великого масштабу залишили і орківська техніка ходила понад нашими будиками 8 березня цього року. Чому саме запамʼятала, бо це був день народження куми. Я вийшла до них у гості чаю попити і заклякла, тому що я бачила… Я нарахувала… Я хвіст лише побачила… Скільки їх було… А я нарахувала 150 – 156 машин, які підіймалися від Машзаводу і підіймалися в сторону Харкова через наш район Ювілейний міста Купʼянська. Вот. Так це вже був хвіст. А скільки було до цього?! А я думаю, що воно весь час таке “в-в-в-в-в-в”, якийсь там гул іде, незрозуміло що робив, а весь час іде гул. А недалеко від мого будинку ця траса була, тобто вони вже… Я одягалася, збиралася виходити, а вони вже йшли. А потім я вийшла аж донизу нашого мікрорайону і їх побачила. То це я вже пропустила десь половину, понімаєте? Страшенна кількість цих була в тому числі і танків. А деякі пішли по іншій дорозі. Розділилися перед нашим мікрорайоном. Якби от так-от обійнявши з двох сторін, затуливши, вірніше обступивши наш мікрорайон. І після того як гахнуло я зрозуміла, що довго от такого гахкання я не витримаю, тому що в мене дуже довго трусилося все на мені. Трусилися руки. І я побачила як у мене отут все навкруги очей стало чорним. І у мене дуже стало погано з зором після того моменту. Після всього навсього оцих от взривів. І я подумала: “А як же ж люди оце в інших містах, де весь час гахкає? Уже сім років. Війна то давно йде. І потім іще підривали мости кілька разів. В сторону Вузлової і Заоскілля. А потім уже не зрозуміло хто. Ага! На четверту, по-моєму, добу, чи на третю, не скажу точно, Татьяна і Толік – це мої куми – мені телефонують і кажуть: “Прибігай до нас, у наш будинок. Заховаємося там і там будемо сидіть. Хоч там немає світла, але будемо там втрьох.” А це мені через дорогу перебігти. Я говорю: “Добре. Зараз вдягаюся і йду до вас”. Ще взяла з собою і консерву, і свічку, і ліхтар. Ну, ми ж усі ходили з тим, що треба. (сміється) І навіть документи з собою вже взяла. Я за той день, за 24-те зібрала собі тривожні валізки. Їх було 2. І оце я з ними сюди приїхала. І коли я сюди приїхала, я зрозуміла, що взяла все що треба. Правда я з собою взяла і ліхтарі, і сірники, і свічки. А в принципі, я взяла все те, що необхідно. Тряпок я не брала майже. Ну, там чуть-чуть. І тут ними обростати не хочу, тому що вдома во! – було бажання носить. І коли уже я зрозуміла, що нам треба вже звідти виїхати… 1 березня – я про цей мітинг не знала – наші активісти організували мітинг і його часто прокручували по телебаченню, по новинах, оцьому телемарафону. Як навіть просто з голими руками бігли на машини і заскакували на машини деякі хлопці з того мітинга. І потім був мітинг 8 числа. Мені про це сказали, але було пізнувато, бо я стояла в черзі за хлібом, а була ще дуже слабка. (Звук хлопка долонями). О! А це сонечко полетіло! Ха-ха-ха! То сонечко. Я поняла, я зрозуміла, що в центр я не дойду, бо вже не ходив транспорт. І вже я туди не встигала. І коли мої побратими сказали, хто був на мітингу і скільки було на мітингу цього разу, 8 саме березня – набагато менше – то я зрозуміла, що… Якщо є ті списки, то вони вже є і передані куди треба, тому що у нас Мацигора – мер… Це не мій мер, я за нього не голосувала і не вибирала, ніколи б не вибрала, вот. Він уже мав списки усіх активістів, які виступали за Україну і так далі. А позиція моя завжди була відомою. Я ніколи її не афішувала, але ніколи і не скривала. Я була завжди українкою. Я пишаюся тим, що я українка, хоч забрали ту графу з нашого паспорта, але я знаю, що я така. І коли 9 числа мені написали, що приходили до однієї із жінок, які брала участь у цьому останньому мітингу. 8-го це було, а 9-го вже прийшли вранці до дому о пів на шосту. А тоді морози стояли 17 – 18 градусів… і двоє хлопців, які там залишилися поряд з нею… і оберігали одночасно ,і їм особливо жити тоді було ніде… І тоді цих хлопців роздягли тільки до брюк і виставили у льодяних тапках, от-таких резинових, руки на будинок приставили, а інші орудовали в іі квартирі, шукали українську символіку і так далі. А її чоловік був керівником Правого сектору у нас в Купʼянську, вот. То і батько моїх гімназистів, учнів. То я зрозуміла, що треба нам звідси їхати. Нічим добрим це не закінчиться. Я нікому нічого не доведу, якщо я тут загину. І мене в цьому переконали мої родичі, бо вони просто вимагали, щоб я просто звідти виїжджала всіми можливими шляхами. І я пам’ятаю тоді тоже 9-го числа я через мою ученицю замовила квитки для нас трьох – я і куми – на рейсовий автобус Купʼянськ – Варшава. Тобто не треба було шукати куди їхати, тому що туди точно йшли автобуси. Одні з останніх. І в одному з цих останніх автобусів ми виїхали 13-го березня. Правда, тоді сказали, що було ще 2 рейси чи рейс, вот. І ми приїхали дуже швидко. Ми їхали якимись окольними шляхами, знаю, що ми проїхали дуже багато блокпостів до Малинівки. До Малинівки, а вже в Чугуєвському районі в Малинівці стояли наші хлопчики і ми біля кожного блокпосту визирали, їм кивали і кричали: “Слава Україні!” І вони до нас заходили і ми були дуже раді, що вони до нас вітаються українською мовою. А як проїжджали ті, орківські блокпости на території Купʼянського району, то було якось так противно, що вони заходять до нас, видивляються нам в очі і желають “Счасливого пути”. Но у нас, к счастью, нікого із наших людей не трусили, так як це вже відбувалося із нашими знайомими. Одну дівчинку три години допрашували і вмовляли тут залишитися, але вона не здалася. І тримали всіх, всі автобуси залишалися, бо тому, що цю дівчинку тримали на блокпосту дуже довго. І казали їй там різні гадості і так даліє. Але слава богу вони всі доїхали сюди ж, до Варшави. Вот. І це так я тут опинилася. А тут живе моя племінниця старша з її чоловіком і з дітками – троє в них дітей – уже четвертий рік. То вона мені говорила: “Наташа, приїжджай до нас в гості хоча б”. А потім вже зі сльозами просила: “Знаєш як душа рветься за вами всіми? Приїзди хоть ти”. Так получилося, що я пізніше виїхала, ніж мої родичі Лєна і Сєрьожа із Харкова. До них же, до своїх дітей вони приїхали. А я приїхала за строками раніше, ніж вони добиралися. Так сталося. І отут ми зараз іноді зустрічаємося сімʼєю, родиною, святкуємо свята. Але душею киємо за тими родичами, які залишилися на території України. І за Україною всією. Вона нам по получа (нерозбірливо). Я щаслива, коли можу… почую і можу собі дозволити внеси свою лєпту на якісь волонтерські потреби. Безумовно, коли гуляю Старим Мястом, там наші дівчатка і хлопчики збирають у скриньки. Я вірю їм і я здаю гроші легко, тому що мені здається, що це правильно. А ще збирали на байрактари оці народні. Швидко, за три дні. Я така щаслива, що я тоже була серед тих людей. І ще долучалася до купівлі оцьому чоловікові, жінку якої хотіли… трусили оті орки і, слава богу, нічо їй не зробили і… вона виїхала раніше на тиждень, ніж ми. Ми йому зібрали на гарний тепловізор, тому що це життя. Тому, що за цим стоїть життя. Це не ігрушка, а за цим стоїть життя людини. І от недавно йому виповнилося 65 років, але він служить Україні. Я пишаюся, що в нас такі земляки є. Слава богу. Дуже багато Купʼянчан, хлопців молодих служать. І деякі вже по кілька разів за цю війну сходили за Україну воювати. А безумовно печально від того, що дуже багато колаборантів було в нашому краю. Стидно було, соромно, що саме розказували про наш край. Але просто так сталося, що ми зберегли своє життя. Патріоти. Можливо це неправильно. Я себе за це гризла місяців 6. Я не так давно оце перестала це робити. Тому що ми залишаємося, щоб обов’язково вернутися в Купʼянськ і зробити ще багато світлих справ там разом, і щоб все-таки всі знали, що Куп’янськ це Україна. Тому що раніше на нас дивилися як на чокнутих, коли ми це говорили на наших мітингах біля памʼятника Тараса Шевченка. До речі, є дуже цікава фотографія. Одна із ракет влучила отак недалеко, за 2 метри від памʼятника Шевченку, який був поставлений за кошти однієї нашої землячки, яка свого часу виїхала до Києва. І за свої кошти вона поставила оцей от памʼятник Шевченку. Його 10 років міська влада не хотіла брати на баланс. Ось цей памʼятник. А ми наполягали як активісти. І в нас оце весь час були спори з цього приводу. І як сталося, що орки засіли на лівому березі… Є таке селище Цукровий, завод, колись він там був, але його вирізали весь за цей час. І вони звідти кидали снаряди сюди на центр і розбили Білий дом, як він у нас називався, оцей міськвиконком, а до Шевченка, до памʼятника, не достали. Тому що получилося так, що захистом для нього виступив цей Білий дім. Уявіть собі! І перед ним отак стирсить та ракета. І я цю світлину підписала: “Справжні цінності залишаються непохитними”. І всі ликували. Бо це от воно – справедливість торжествує. І я вірю в це, що ми переможемо обовʼязково. Інша справа, що скільки буде ще жертв і скільки буде іще втрат економічних і фізичних. Але все рівно на українському народі і Україні покладена така місія – нашими поколіннями світлих воїнів і Богом, щоб ми побороли це путінське зло, оцю немиту рашу, щоб ми довели всьому людству, що своболюбивий, мирний народ все-таки вище і він перемагає тих, хто зазомбований. Тих, хто лінивий і мозком, і душею, і руками, той хто не знає своєї культури і запросто здатен нівечити культуру іншого народу. Які до цього часу, заходячи в квартири українців ворують все підряд від пральних машин до білизни жіночої. Сором, навіть використаної. Сором і сором. Я вірю, що місія України полягала і втому, щоб зцементувати, згуртувати демократичні країни, які на стороні світла. Це важкою дається ціною, але краще бути вільним, ніж рабом. “Рабів до раю не пускають” – казали наші предки, знаєм це і ми. Я вже віршами говорю. Ха-ха-ха. Я відповіла як я тут сталася?

Ви відповіли на десять питань вперед, які я не встигла задати.

Ну, вибачте.

Та нічого. А все-таки як ви опинилися у Пані Марії?

А, у пані Марії! Моя старша племінниця має вчительку, яка одночасно працює як у школі, де навчаються наші дітки – її дітки з Костьою, мої внучаті племінники – і ця пані є її репетиторкою з польської мови. А вона проговорила, що їде тьотя і її ніде поселити. Тому що в них тоді були всі родичі. Приїхало троє, потім ще приїхав батько Кості, потім ще Лєра із її сином – сестра чоловіка із племінничком. Їх там було 11 чоловік. Уявляєте, в квартирі. Не хватало лише мене. Не вистачало. А в ніч з 12 на 13 березня, тут нам виїжджати в дорогу, а в мене заболіло горло так, що воно в мене перестало боліти через десь через 100 днів уже тут. Це було щось страшне. Що мені не рекомендували – нічого не допомагало. То я вже думаю чи то нервового характеру чи що. І я нічого не чула на вулицях, коли виходила. Я чула тільки як літають літаки. Я нічого не чула. І до речі, коли ми виїздили із Купʼянська, ми сіли в автобуси, нас усадили, ми довго не відправлялися. Напевно з пів години, точно, хоча уже всі сиділи на своїх місцях у чотирьох автобусах. І тут ми побачили вперше, коли над нашою маленькою Купʼянкою річкою… То в нас є Оскіл – велика річка, а то в нас є Купʼянка – така невеличка річка, і над нею літало тоді 4 чи 5 вертольотів. Дуже низько. І я думала: “Господи, хоч би нам звідси виїхати. Хоч би нам вдалося виїхати.” Виїхали ми. Так от я чула тоді ходила тільки літаки. Це десь тільки місяць назад… Ну ось точно це десь вчора я бігала в наш український магазин за нашими продуктами до дівчаток, які там працюють. Є нагода зайвий раз почути українську мову і поспілкуватися нею. То я вперше не почула літаків. Вперше. Це було вчора тільки. А то де б я не йшла, куди б я не йшла, в якому настрої я б не йшла, я чую тільки літаки. Я не чую трамваїв і автобусів, а вони ось поруч, але я чую літаки… Уявіть який був стан. Вот. І вона сказала, що тьоті ніде жити. І через свою знайому пані Олю, яка з Україні, із Рівного, живе тут уже кілька років. Вона прибирає у будинках поляків, і в пані Марії в тому числі. І вона знала цю пані, яка була репетиторкою, в якої вона викладає, та з нею сконтактувалася, а Оля з пані Марією, я так тут приїхала сюди. Так. Але я щаслива, що я потрапила до цих людей. Це дійсно велика нагорода, тому що пані Марія для мене співрозмовниця і на теми політики, і на теми наукові, і на теми психологічні, і на теми історичні, на теми освітянські, на реформування освіти, на сучасні технології освіти, про онуків, про поезію. Вона знає, що я пишу вірші, вона подарувала мені, зараз я покажу вам, яку книжку шедевричну. Я читала у неї тритомники Шимборської, я перечитала їх.

Мої друзі робили цю книжку.

Правда?!

Так, я її знаю.

От мені цю книжку подаровано у вересні, Пані Марією. Вона і в українському перекладі тут. І завдяки пані Марії я опинилася на перших польських курсах – на курсах польської мови у цій же школі, яку вона створювала 32 роки тому. Коли у пані Марії 5 травня було день народження, я їй там побажала сто лят! – сто лят! Але написала СТО отак тому, що так називаються оці сполечні школи, обʼєднання оцих сполечних шкіл до яких вона доклалася своєю душою і своїми вчинками разом з її чоловіком. От. Це інтелігента дуже сімʼя, де мене в якійсь мірі, можна сказати, прийняли в свою сімʼю. Ми разом з ними пережили і горе, і свята і прекрасно один одного розуміємо. Ну якось отак я вписуюся у спілкування з цими людьми. Я вважаю, що це велика від долі нагорода мені. Велика.

А ви раніше не бували в Варшаві? Це вперше?

Ніколи! Ніколи в житті? Алічка мене запрошувала міліон разів: “Наталі, может так случится.” – “Алічка давай ми так тверезо подумаємо. Я доглядаю за дідусем третій рік. Я його ніколи не кину. Я на секунду його ніколи не кидаю. Я бігом до аптеки і прожогом назад. Я бігом до магазину і бігом назад. Він зі мною завжди на звʼязку. Боже упасі мені та на кілька хвилин запізниться. Як я можу у вас опиниться? Як? Хіба, що подумки. Я бачу, що це цікаве місто. Ви мені надсилаєте цікаві матеріали про нього. Я можу подивитися в інтернеті. Мені достатньо цього. Я щаслива, що у вас там все добре і хай так буде.” А вона каже: “А я все-таки буду мечтать, что мы когда-то вместе пройдемся по улицам Варшавы”. І тепер, коли ми іноді буваємо разом, гуляємо разом сімʼєю, вона каже: “Натали, и все таки мы с тобой ходим по улицам Варшавы.”

А що вас тут вразило найбільше? Що здивувало?

Що здивувало?.. Ну мабуть все-таки люди. Доброта людська. Кому б ви іще були нужні, кроме оцих поляків? (стримує сльози) Скільки вони зробили для українців! Нам не відплатити. Мабуть ті люди, які розуміють що таке Росія, які ближче територіально до Росії, ті швидше можуть зрозуміти де кого прихистити. Я думаю. Я ж іще не знала ніяких польських слів кроме “дзєнькує” і “Дзєнь добрий”, але якось мені везло на людей і якось вони мене розуміли. І в магазині, і коли мені там треба було щось запитати. Казала: ”Єстем украінком, пшепрошам. Чи не можете ви мені пояснити?” І вони на мене так уважно дивилися і завжди розуміли, коли мені треба було від них щось запитати. Все правильно називали. Це не росіяни у яких я колись там була кілька днів в Москві в 87-му році, в відпустці літній, і запитала куди мені треба піти, вони мене послали в зовсім іншу сторону. А ці люди, які майже не розуміють українську мову, але вони хочуть її розуміти, вони завжди направляють мене туди, куди мені треба. (сміється) Мабуть оце мене вразило. Що ще? Доброта пані Марії конкретно. Її терпимість і терпеливість. Я ж, безумовно, активна людина, і я можу щось робити не так, але я практично не маю від неї зауважень за ці місяці, що я в неї живу. Тобто людина мені дозволяє у її квартирі навіть не спілкуватися польською мовою, хоча б вона, здається, могла б від мене вимагати, щоб я уже знала б і конкретно тільки польською спілкувалася, але вона каже: “Я думаю, що ти хоча б в дома повинна бути розслабленою”. Тобто вона так мені недавно сказала. Я говорю: “Виправляй мене, будь ласка”. Ми в день народження її 5-то травня за її пропозицією перейшли на ти, випивши шампанського на брудершафт при її подрузі. Вчитель історії, до речі, тоже. Вот. Я кажу: “Виправляй мене, будь ласка. Я тільки щаслива буду від того”. А вона іноді поправить і забувається потім. І знову, я по українськи шпарю. Вона мене розуміє, все прекрасно. Якби всі так розуміли, як ми з пані Марією, один одного, то велике б щастя було жити на такій землі чудовій.

І ще мене вразило ставлення до памʼяток культури. Дуже мене вразило. Наприклад, тут на вулиці Солідарності, є частина будинку, який стверджує… Кусочок цей, паралелепіпед стоїть цегляний із червоної старинної цегли. “Це питаю що?”, а вона каже: “Це колись тут стояли будинки. Це отакої ширини була ця вулиця. Це потім все розширилося”. Зрозуміло. Ну, безумовно, Старе місто, само собою. Як за рисунками… Он там у пані Марії є альбом, маляра, який робив зарисовки, рисунки і графіку тієї старої Польщі, як за ними відбудовувалися всі оці набережні. Саме за оцими от рисунками. Не в точності, не просто копія, а в тому стилі, а деякі скопійовані конкретно. Оце мене вразило. А ще ставлення до тварин. У польському Зоосаді, де написано: “Так-то називаєтся тваринка і яка організація опікується його перебуванням тут.” Оце мене вразило. У нас такого немає. У нас просто так волонтери цим займаються, але ніколи на вольєрі не пишуть, що там хтось там конкретно переймаєтся долею цього чи ведмедя чи білочки. Що ще?.. Краса хмарочосів. Хмарочоси є, але вони красиві. Коли я біля хмарочосів знаходжуся, я відчуваю себе в тисячі разів зменшеною і навіть не комахою. Мені біля них не дуже якось…

Затишно.

Затишно. Да.

А як виглядав ваш перший день у Варшаві?

Я була страшенно хвора. Я здригалася від того, що там теж постійно літали літаки. Я пʼять перших днів, до того як до пані Марії потрапити, жила у малесенькому готелі. Дуже такому малесенькому, камерному. Де захотіли за мене заплатити одна із подруг Алічки – моєї племінниці. Вона вчителька англійської мови в центрі англійської мови. Заплатили за моє перебування там. Пʼять діб. Просто Аля сказала, чи не можуть хоча б одну ніч, а вони сказали: “Пʼять діб хай людина там живе”. А потім за цей час… Я приїхала настільки швидко, що мене ж ніхто не очікував, що за півтори години вже тут буду. А ми їхали навіть вночі, ми навіть не зупинялися. Хоча мені говорили, що ми будемо три доби їхати, то я так і попередила родичів. То вони ж думали, що за три доби вони мені щось знайдуть. А я приїхала за півтори, і мене ніде було просто дівать, от і все. Оці люди заплатили за мене гроші і я перебувала там 5 діб. І пам’ятаю, що мене дуже боліло горло. Ні ковтати, ні говорити, ні їсти я не могла. Хоч у мене і було що, сестра мені ж тоді привезла, коли вони мене зустрічали. І я нікуди не виходила з тієї невеличкої, затишної кімнати. Я навіть не ходила на сніданок, який був оплачений. Як мені потім сказали: “Глядіть, приходьте, бо це ж ваша їжа. Може вам доставити сюди?” Я кажу: “Ні-ні-ні. Не треба, мені ніц, не треба.” Я безвиходно фактично там жила, в тій малій кімнатці, і тільки потім з часом зрозуміла, що ж там людина ходить і оце прибирає. Як я потім взнала це складне слово , що написання, що читання “спшонтала”. І коли я їй відкрила двері… Я їй вказала тільки одне місце: “Може пані…” А вона каже: “Я щас поспшонтаю”, а я не розумію, що вона мені каже. Ну, добре. Я вийшла, похожила по коридору, а вона там прибирала. Отак мені пройшли 4 дні. Вони тягнулися страшитєльно довго. Я була в такій ізоляції. Ніхто до мене особливо приїхати не міг. Уже потім приїхала до мене Лєна – сестра і племінниця Алічка і ми з ними поговорили, поспілкувалися. Я їм віддала головне – документи, які я була повинна там вивезти. Це документи на оформлення спадщини, земельний пай папин, і фотографії. Деякі я тільки змогла вивезти. Якби я знала, що так ми будемо добиратися. В принципі легко, то я б з собою забрала ноутбук, бо там же були фотографії. Головне фотографїї мами. Але я була в шоці і коли я завдяки пані Марії потрапила на… Її син, Францішек, сказав, що будуть цікаві заходи проведені спілкою, Жіночою радою Варшави – це було десь 29 чи 28 травня – у театрі, який недалеко від Пекіна знаходиться. І там я взнала, що існує такий Ужонд праці, пішла до того Ужонду праці, отримала запрошення. І там виявляється для вчителів проводили курси польської мови і я дуже щаслива, що я пройшла цей курс А1, Нас було 11, 12-ю була викладачка. Із них було 5 Наталь: Наташа, Наталі, Наталка і так далі. Це було цікаво. Вот. Це були жінки з різних регіонів. В один і той самий час приїхали, але десь приблизно той самий – протягом місяця заїхали на територію Варшави. У трьох із них було по троє дітей. У деяких по двоє. Але кой хто був опікунами дітей, яких сюди вивезли. Всі за дітей дуже переймалися. Всі одна одній допомагали порадами, інформацією. І в нас до цього часу… Ми створили тоді цей чат “Курси”. І досі ми з цими жінками спілкуємося, а деколи ще й зустрічаємося. Такі приємні пані. Всі вони вчительки, але ще паралельно всі вони вміють ще щось робити. Це точно як в тому анекдоті, коли росіянина, єврея і українця запитали, щоб вони робили, якби стали царем. То росіянин сказав: “Если б я был царем? Я б напился и наелся. И делал бы это каждый день. И гулял бы сколько хотел бы”. Хорошо. А єврея запитали: “А ти?” – “А я б еще немножечко прирабатывал.” – “А что б ты делал?” – “Я б еще немножечко шил”. А українця запитали, а він: “Я б ото рублів 5 нацарював і вдрав додому.” (сміється) То дівчата дуже цікаві. Одна перукарською справою займалася, інша манікʼюром, третя – кулінар і кондитер, четверта перукарню тримала десь у якомусь із міст України до того, хоча сама за фахом учитель географії. Були люди, які з чиновницьких місць поприїжджали. Так. То я кажу: “Дівчата, було б у менее більше здоровʼя, то я б виступила менеджером і створила б таку нашу організацію, і назвала б її “Ми можемо все”. Я уявляю в нас би були тут і свої салони і все, тільки нам треба повертаться в Україну, тому я цим займатися не буду. А то ми тут назавжди залишимося. (сміється) І буде в нас точно все добре, але ми мусимо повернутися до України”. Я собі без України не уявляю життя. Я обовʼязково повертаюся. І вся моя родина також. І мої внучаті племінники. Всі мріють про те, щоб повернутися в вільну Україну.

А як відчуваєте, скільки ще треба чекати?

Ну я з одного боку оптимістка, а з другого реалістка. А мене ж дві півкулі працюють добре. Вот. То я розумію так, що десь на весні наші славні ЗСУ при допомозі США, Британії і інших країн здобудуть таки перемогу. А в кінці травня, на початку червня я вже буду вдома (плаче) і побіжу з траси просто на цвинтар до могилки мами і папи. І встановлю памʼятник папі. У мами є, а у папи немає. Ловлю себе часто на думці, що я знову йду тією дорогою до мого села, коли готую їсти. Дуже часто. Чую, тоїсть відчуваю, що знову я йду тією дорогою , дивлюся на ті всі краєвиди і так даліє.

А що готуєте?

Український борщ червоний. Паня Марія його любе і ми його кожен день їмо. І вона каже: “Я без зупи не можу”. Лечо. Дуже пані Марія любить таке моє. Український кисіль. Вот. Іноді з ягодами, іноді без, але інгрідієнти українські , куплені в оцьому нашому купʼянському… Гляньте! Оце я вже огорорилася по Фрейду! Отут-от в цьому магазині українських продуктів. І пляцки робила картопляні, і пиріг сливовий робила на сковороді, на пательні. То було дуже смачно. Пані Марії сподобалося. Але головне ми без борщу і лечо не живемо.

А давайте, ще на хвильку повернемося до ваших валізок. Ви сказали, що там були фотографії, документи. А що ще ви посклали у тривожні валізки?

Буквально 1, ні 2 рушника – один більший, один менший. Кілька футболок скручених по науці як ото тепер навчають. Подивилася як скласти речі, щоб їх більше помістилося. Деякі книжки. Я ж учитель математики і я впринципі з дітьми займалася репетиторством і подумала: “Може повернуться діти”. Ну деякі повернулися. Мало, але це є в моєму житті. Я живу математикою – вона мене спасає. Вона мене робить більш спокійною, виваженою, стриманішою. І розсудливішою. Я щаслива, що я викладаю саме такий предмет.

Бачите, шкода, що ми так пізно познайомилися, ми якраз шукали викладачку математики в інтеграційному центрі.

Який у вас клас?

Там такі мішані класи для українських дітей. Допоміжна така школа.

Ага. Жаль, я так хотіла влаштуватися, але мені стало дуже зле після курсів. Я стала задихатися. Якраз жара поповзла вгору, а в мене після перенесеної двосторонньої пневмонії ковідної… Я дуже важко перенесла, я була однією ногою на тому світі. Але папу ми втратили. Я викарабкалася, а він – ні. Я зрозуміла, у мене просто немає здоровʼя працювати в школі. Я це просто залишила. Поставила три крапки, як я кажу. А потім вже думала, що я… Я думала, що ми тут точно місяця на три максимум, не більше. Ну і речі такі складала – 2 літні футболочки, там деякі речі свої тоже особисті із білизни. Двоє брюк на мені було одягнено, бо тоді 18 градусів морозу було, як ми виїздили. Та й приїхали, було не так холодно як у нас, але все рівно. І взяла як жінка плойку, безумовно. Взяла набір, щоб за своїми нігтями ухаживать. Взяла свої ліки, їх було дуже багато. Спеціально одна валізка малесенька. І по всій сумці було розкидано, бо я до цього часу і на ліках після ковіду і на вітамінах. Ну от і все, собствєнно. Оце моя рожева сумка і отака чорна. Пані Марія часто заходить до мене: “Ти його не можеш розібрати? Ну, кудись би ти його діла. Бо таке враження складається, що ти ось тільки скажи і ти вже готова їхати.” Я вже стільки разів поривалася їхати. А вона каже: “Не час” (сміється).

Пощастило вам, що ви так добралися і живете душа в душу.

Так. Це дійсно щастя. Я говорю: “Уяви, я могла б в якійсь іншій родині буть, в якій не розмовляють на ті темі, які мені цікаві. Які не поділяють мої погляди, які мене не хочуть розуміти, для яких я завелика. Або ще щось таке. І так далі, і так далі, і так далі. Щоб то було?!”

А вам сняться сни?

Мені неодноразово снилися сни, що я по Купʼянську хожу. Біля моїх вікон стою, дивлюся. Біля нашого будинку проглядається і вниз вліво і вгору у право біля пошти, яка от відновила свою роботу. От 2 дні назад почала працювати, слава богу. І люди починають отримувати пенсію, які не отримували її весь оцей час. Вот. Я памʼятаю сон чи може то таке було, чи я спала, чи я не спала… Бо я часто бачу себе як оце я стою варю їсти, що я йду на цвинтар. От мені снилося, що я іду по Борівському, по моєму. І ще колись мені приснився запах чебрецю. Я памʼятаю, коли ми похоронили маму і приїхали через півроку в день народження Лєни… Мами в грудні не стало, вона померла в день 80-ліття Чорновола. Вона дуже боляче, і я дуже боляче сприйняла смерть Чорновола. Тому що я впевнена, якби Чорновол був президентом України, то Україна не була б такою, якою вона потім стала. Вона б такою корумпованою і вона б такою неукраїнською Україною – як я вважала до війни – не була б. У нас би не було таких сепарських рухів, які були до того. Не звали б так рускій мір. До речі , я собі дозволю прочитати те, що я не так давно написала… Навіть і не думала, що я це зроблю. Уявіть собі. А тоді так сіла і написала, розмірковуючи про тих, хто став з’являтися в інших країнах, вірніше в Росії конкретно. Або навпаки поверталися із Росії конкретно і посідали там посади у нашому краю – “міністєрства”. В захудалом городке “міністєрство образованія”, “міністєрство здавоохранєнія”. Мама дарагая. Хоч би там був віддділ освіти і так далі. І я написала. Звернення до тих, для кого Україна так і не стала батьківщиною.

“Ми з вами дуже різні в головному – для мене Україна понад все,

для вас вона не стала рідним домом ви тут жили й були в СССР.

Все, що було важливим для держави і тих, хто все життя її творив,

для вас було як ніж, хто в серце вставив.

Любили ви вкраїнське сало й хліб,

ненавиділи рідну віру й мову

і гєгляли по-руському весь час.

Історію вкраїнського народу ви не хотіли знати

і для вас невідомо, яку ціну за волю платили українці всі віки.

Ви мріяли про руській мір. Війною вкраїський світ нищать їх кати.

Ви гауляйтери, запроданці російські.

Як вам їх мір, подобається, вам?

Хай смерть дітей і сльози материнські

вважаються вам у кошмарних снах.

Від чого нас “асвабадітєлі” звільнили?

Від тиші, затишку, порядку і краси?

Від усього, що ми всі так любили

і що для вас менш варте ковбаси?

Ех, жалюгідні й бідні й ниці духом,

не довго вам з рашистом панувать.

Зметуть як нечисть вас єдиним рухом.

Сини Вкраїну вміють захищать.

Втікайте геть з рашистом з України!

Очистіть землю від свого лайна!

Ми відбудуємо, залічимо вітчизну,

бо як і мама в нас вона одна.

Вам треба гєглять? – Пріть в свою Росію.

Ви недостойні в Украні жить.

І нація очиститься, я вірю.

Ми перед нею змиємо гріхи.

Леліять будем мову, віру й діток.

І про свободу дбать не на словах.

Всевишній всім здобуткам буде свідок.

Герої будуть з нами у віках.”

Отак я за одне мгновєніє написала, мені стало легше. Це перший вірш, який записаний протягом війни мною був. От. А взагалі-то я була гостра на слівце стосовно цієї зеленої влади, яка прийшла до нас останньою. І на одному з мітингів. 14 березня позаминулого року в День добровольця я виступала і сказала наступне. Щас-щас-щас. Може ото воно (шукхіт паперу). Героям небесної сотні в мене є вірш:

“Герої не вмирають,

вмирать вороги.

Ті, хто не зна історії вкраїнської землі…

духовні діаманти святої Україні – пречистої Русі

З натхненням і любов’ю здобудем перемогу країна оживе.

Вони живуть віки.”

Цей вірш був мною написаний… Не хотіла навить братися за ручку, От сказала собі: “Сиди, переживай.” А потім не витримала, бо з кожною секундою збільшувався біль сердечний. І написала я це вдень похорону нашого славного земляка, випускника 4-ї школи купʼянської, який живу моєму будинку. Ну, я в той будинок переїхала значно пізніше. Він уже отримував освіту, був морським піхотинцем. Він був керівником 36-ї морської піхоти, керівником, бригадиром. Юра Загребельний. Його мама живе в нашому будинку. Не так давно я з нею спілкувалася телефоном. Коли ми його похоронили, в мене став розростатися ось цей біль в душі, і він зріс до такого ступеню, що я уже просто стала вночі. Це десь було близько години ночі, написала оце і після того мене біль відпустив. Ви представляєте?

Так, я добре знаю, що таке арт-терапія. І що таке відпускати. І якщо у вас є такий цінний інструмент, який ви можете використовувати, переробляти емоції і ділитися з іншими, то треба з цього користати.

Да. Да. Да. Угу. І вот я вважаю що… От я ж недосказала ту думку… Мама наша померла в день, коли був день народження Чорновол, а через пів року майже в Лєни день народження і ми поїхали туди із Куп’янська туди до мами на кладбище. Вийшли на наш любимий вигін і ми з Лєною шукали чебрець саме. Вона трошки попереду, а я за нею. І ми вийшли на цей пагорб, вона наступила на чебрець. Вітер війнув і я почула цей чебрець, і просто сльози залили мене всю (плаче). Вона каже: “Ти чого?” – “Чербець пахне, десь отут він є.” Ми насобирали тоді того чебрецю, от. А пані Марія дуже любить, коли ми кидаємо ось цей тимянек туди. А це ж і є чебрець. Прекрасно. Мені так приємно це, дуже. Мені здається, що настав час якось запросити пані Марію. Я думаю їй буде цікаво з вами поспілкуватися.

Добре. Можемо це якось організувать. В мене лише одне питаннячко для вас залишилося. Дуже коротке, але дуже ємне. Що для вас дім?

Хм. Це просто Україна. Вона настільки любима. І я перед нею спокутую гріхи за те, що будучи колись кандидатом в депутати верховної Ради. Із 10 кандидаів я тоді посіла 5 місце за голосами. Відповідаючи на питання, останнє, яке для мене прозвучало, це а нас було десятеро і я була десята. Уявіть собі які це були зустрічі довгі! Я була така зморена, і пролунало таке сепарське питання, і я неправильно на нього відповіла, за що собі досі лікті кусаю. Вони сказали: “Коли ви станете, раптом ви станете депутатом Верховної ради України, ви будете підтримувати ідею федералізму?” І я сказала: “Так”. І я до цього часу каюся. Каюся, що я сказала “так”. Я тоді, коли їхала до дому я думала: “Боже, як я так могла відповісти?! Яка федералізація? Ми ж єдині повинні буть. Нас і так мало, ми повинні бути обʼєднанні, і в нас повинен буть і спасати дух волонтерський. Ми причетні до долі держави. Все, що стосується України, стосується мене конкретно. Тому перш за все дім для мене – це Україна. Я не можу сказать, що це моя малесенька квартирочка, бо я чесний вчитель, і чесно завдяки допомозі моїх батьків, я могла придбати оту малесеньку квартирку, яка також уся уставлна книжками. І це та робота, яку я робила. Це гімназія, школа, в деякій мірі райдержадміністрація, де я працювала заступником голови райдержадміністрації з питань освіти і соціального захисту. Там 2 з половиною роки я працювала, і пішли рік за три. В мене подушка, напірник такий із цупкого тику був, то вона тріснула від моїх сліз зампредовских. Бо я бачила скільки болю людського… Я їх захищала, не ївши днями заробила собі виразку шлунку, посадила собі щитовидку, і тепер на гормонах з того часу. І оце подушка в мене тріснула. Я її зашила, коли пішла з тієї посади. Це знають мої друзі, от мабуть от робота і все що пов’язано з роботою і учнями. Я не можу сказати, що це конкретний будинок, конкретна адреса, а от населений пункт мій, де я живу, я до цього часу живу в Борівському, яке було звільнене завдяки нашим ЗСУ 8 вересня, але я звідти поїхала дуже давно. А вже як не стало мамочки, ми виїхали звідти зовсім. Тож вони хоч там жили, ми наїздами наїжджали, діти. В 18 році 19 жовтня. Ну от. І я просто думаю, коли я повернусь додому, я впаду на землю, я розцілую її. Це найголовніше і поставлю папі пам’ятник, а дальше, що буде, то буде, скільки проживу, стільки проживу. Хоч день, хоч два, хоч три.

Мені оті смітники дорогі такі. І тепер я думаю, як я приїду до Куп’янська, ми з волонтерами доб’ємося, щоб ми сортували сміття так, як це роблять у Польщі. Оце мені подобається. Але воно ж такі елементарні речі з простого починаються. Буде правильно із сміттям – буде чистота. Буде чистота фізична – буде чистота внутрішня, бо не буває навпаки. Чистота внутрішня без зовнішньої не буває.

Дякую вам, пані Наталю.