Анастасія Станко

Настя, передусім хотів би тебе запитати, що тебе радує? Тому що так все про війну, про війну постійно. І ЗМІ, і люди дуже фіксуються на тому, що погане, тому хочу запитати що тебе радує?

В першу чергу мене радує мій син (сміється). Йому ще немає рік і дев’ять місяців. Він народився 1 січня 2021 року, легко рахувати. От 1 жовтня йому буде рік і дев’ять. Мене радує, що він постійно щось нове вивчає. Вчора чоловік прислав відео, як він їсть кукурудзу. Тобто він ще цього не робив. Вперше я це побачила. На жаль, я часто бачу щось на відео, тобто я не присутня. Це мене звісно засмучує, але все навколо… Син мене тішить. Мене радує звільнення населених пунктів, мене радує, що люди, які довго за них билися — живі і можуть потрапити, наприклад, як зараз в Ізюм. За який вони билися, за який гинули їхні побратими. Мене радують люди, які реально… Я вжию це дуже голосне слово були «врятовані», тобто це якась історія спасіння. Врятовані українською армією на тих територіях, які були окуповані 6 місяців. Тому, все що ми там бачимо це історія жаху. І те що вона закінчилась мене тішить.

Життя неймовірне, ти сидиш у студії, у Варшаві, декілька днів тому ти була в деокупованому Ізюмі, причому однією з перших… Першою журналісткою, яка разом з українськими збройними силами увійшла до звільненого...

Після-після… Кажеш так, ніби я штурмувала Ізюм.

Першою журналісткою і весь світ бачив фотографії, бачив Ізюм на знімках, на відео, бачив ексгумацію… фотографії, які шокують після перегляду. У дуже багатьох людей в Європі, на Заході. Але фотографії вони багатьох речей не передають, вони не передають погоду, запахи, не передають настрої, погляди людей. Опиши що там відбувалося, окрім того, що ми бачили на фотографіях.

Якщо ми говоримо саме про це масове поховання в Ізюмі, на околиці Ізюма, то в цей день, коли почали розкопувати ці могили, це був дощ цілий день, майже без перерви. Десь там була перерва, але майже ні. Причому іноді це була злива. Це ліс такий сосновий. Там було старе кладовище і поруч з ним, наскільки ми розуміємо, росіяни змушували якихось комунальників місцевих збирати тіла з вулиць і відвозити, ховати їх. Одна з могил це… В ній було 17 українських військових і на дерев’яному хресті написали, що там «17 ВСУ с морга Изюма» російською. Можливо, що навіть росіяни привезли їх в цю могилу одну і закопали. Решта, це поки що, з тих що розкопані, уже понад 150 тіл розкопані це цивільні поки що. Що ще знайдемо не знаємо. 450 там приблизно номерів, трохи більше 440 зараз. Був дощ, злива, ці ДСНС-ники, тобто рятувальники інші в цих синіх дощових плащах одноразових. Під ними білі оці костюми, маски. Стоїть, звісно, трупний запах. Всюди. Просто всюди, навколо. Та на якійсь великій відстані. Болото чіпляється до ніг, ти реально в болоті, грузнеш. Вони теж грузнуть в болоті, лопати грузнуть в болоті. Це такий пісок. На Ізюмщині оце все, розкопуються могили, тече дощ по людях та по обличчях, але видно, що хтось уже плаче з них, хто розкопує. І це от все так відбувається. Це при тому, що на той момент, першого дня було викопано тільки дорослих чоловіків. Тобто, потім вже й дітей викопували. От зараз. Я цього не бачила, не була присутня. Але на той момент це були чоловіки: 17 військових, 23 цивільних. У двох з військових були зв’язані руки ззаду. Один цивільний був з мотузкою на шиї, теж зі зв’язаними руками. Ти звісно… щось твоя уява домальовує…

Що твоя домальовувала?

Що сталося з цією людиною, що чи її зв’язали після, чи її в’язали, а потім вбивали. Це тільки попередні висновки, бо буде судмедекспертиза і далі можна буде зрозуміти більше. Але на той момент всі викопані були… загинули не своєю смертю. Це там від обстрілу. Ми знаємо, що на Ізюм було на початку березня декілька авіанальотів, що там падали будинки, цілі прольоти, що під завалами були люди. Скільки з них знайшли, довезли до цвинтарів, скільки залишилися під завалами це все теж ми напевно будемо дізнаватися.

Але я про цей дощ. Ти стоїш, ти весь промок до нитки, ти якби далі робиш свою роботу, це ніби все виглядає важко. Але ти дивишся, що роботу роблять рятувальники теж під таким самим дощем. Поліцейські пишуть протокол, це все… Папір цей вимокає, всі ці чорнила. Вони кажуть, ну не можемо швидше, бо треба все записувати і всі там збирати шеврони, якщо це військові. Всі ці додаткові докази хто це, що це сталося. Це все тече, мокне і з одного боку ти вже втомлений, бо ми перед тим були в Куп’янську, де постійні обстріли. З іншого боку ти просто продовжуєш, бо інші продовжують. Насправді продовжувати далі змушують чи мотивують люди, які продовжують. Рятувальники, які без кінців розбирають завали під обстрілами, пожежники, які гасять пожежі. Ну і військові, які сидять в лісі поруч, в наметах, чи взагалі в землянках по коліно в воді. Так сплять і це продовжується і продовжується весь час.

Ти ось про цей дощ розповідаєш, а мені згадалося декілька років тому, в Польщі вийшла книжка, яка називається «To nie deszcz, to ludzie» (Це не дощ, це люди). Це велике інтерв’ю з колишньою ув’язненою концтаборів нацистських Халіною Бірнбаум, яка розповідала історію реальну з її життя, коли нацисти її сестру хотіли відправити в газову камеру, це вже в одному з концтаборів відбувалося. І вона кинулася до нациста і почала його благати, просити, що це моя сестра, не вбивайте її, будь ласка. Він сказав, якщо хочеш, то йди з нею. Вона сказала, що тоді нас разом. І він якось пожалів… і відпустив. Вона кинулася, щоб йому подякувати, обійняти. Він її ногою відштовхнув в болото. Вона лежала в болоті, йшов дощ і вона каже, що перша думка, яка у неї з’явилася «що це не дощ, дощ не можна зупинити, а людину можна зупинити, навіть в таких жахливих ситуаціях».

Сильно.

Як росіян зупинити?

Я от сьогодні читала зранку поки ми їхали сюди швидко новини. Я просинаюсь з новинами, засинаю тільки з новинами, це безкінечний процес. І там Ердоган розказав про підсумки зустрічі недавній, всіх лідерів..

Там де він Путіна під ручку водив...

Так-так, і сказав, що Путін хоче все це закінчити, якомога швидше. Ми там з чоловіком переписуємося постійно про ці новини і він каже: «Так в чому проблема? Хай забирає своїх алкашів, наркоманів, вбивць і ґвалтівників та йде, забирається. Це не складно». Якщо хоче, то хай забирає з нашої землі і все. Ми дивимося на цю велику геополітику, бо без цієї геополітики нам було б дуже і дуже важко, це зрозуміло. От я дуже вдячна полякам, Польщі, що, по-перше, не доводиться тут щось пояснювати, як в багатьох інших країнах. Що, за що, чому ми… Чи про якісь там дві сторони, чи про не все так однозначно. Слава Богу і дякую, бо це реально боляче взагалі відповідати на такі питання. Але я думаю, що українська армія за допомогою світу і західної зброї все ж таки зупинить росіян. І вони все ж таки підуть. Питання скільки часу на це знадобиться, але я думаю, що ми будемо мати скоро наступні перемоги. Але все одно, вже зрозуміло, що українці хочуть повернути Донбас це однозначно і хочуть повернути Крим. І не зупиниться на тому, щоб повернутися до якогось статусу кво станом на 23 лютого 2022 року. Тому що надто багато крові, болю і страждань було заплачено за це.

Яким було твоє 24 лютого 2022 року?

У мене чоловік працює в IT, він працює на західну компанію, не українську і вона там всім дуже рекомендувала вже за тиждень до початку широкомасштабної війни виїхати. Вони казали, що ми заплатимо, переїжджайте кудись до Львова. На захід України. Навіть пропонували Польщу чи щось інше, ми заплатимо за житло, ще щось. Тому що все виглядає небезпечно. Ну і в нас маленька дитина, і ми вирішили, що ми поїдемо. Відвеземо сина. Батьки мої живуть у Івано-Франківську. Що ми поїдемо туди, а потім подумаємо чи ми деінде будемо жити чи що. І ми планували це зробити 24 лютого. Але мій чоловік Ілля каже я ще зранку поїду на мийку, помию машину, десь 11 ранку ми планували виїжджати, не зібралися ще. У нас були зібрані документи в одну папку, раптом що. Я розуміла, я слідкую за подіями, що росіяни будуть заходити, але у мене було враження, що вони будуть заходити десь з Бєлгорода в Харківській області. Ми, звісно, не вірили до кінця. Я теж давала якісь інтерв’ю, пояснювала американцям. Вони казали ось війна, я кажу да не буде ніякої війни. Нащо ви оце починаєте. Буде якась ескалація, але що в Київ будуть заходити, нащо ви нас лякаєте? Тепер мені соромно за цю недалекоглядність. Ми прокинулися о 5 ранку від того що вибухнуло. Син наш спав посередині, між нами. Бо він в своєму ліжечку не завжди хоче нормально спати. Йому тоді був рік і місяць. В нас ще є два коти. Але ми зібралися за 5 хвилин. Найгірше, що син плакав, мені довелося його будити о 5 ранку і це, мабуть моє найбільш болючіше, насправді. Бо потім я вже зібралася, звісно, було багато жахливих інших речей. Але оце я якось згадую, що це моя дитина, я її будила, вона ревіла, я її заспокоювала. Це все ми тягли. Але ми швидко зібралися не лише фізично, але й з головою. Ми змогли вивезти швидко подругу. До вечора були пробки, цей весь жах, дісталися Франківська. Але звісно, я дзвоню мамі паралельно і вона каже тут теж прилетіло. І ти на якусь секунду… Вони стріляли по летовищу… А куди? У тебе там був план, ти везеш до батьків, у них там будинок, це захід України. Якщо що, то вони не зможуть там добратися так швидко. Але ти чуєш, що тут теж прилетіло і ти починаєш думати «А взагалі куди? Що?». Потім ми вже якось подумали їдемо там, потім будемо дивитися. Після того було в принципі безпечно.

А питання виїзду з України. Тому що мільйони українок з дітьми, дорослі… Вони залишили Україну тікаючи від війни, ви розглядали це чи ні? Чому?

Ми не розглядали це, чесно. Я ніколи не розглядала, що я буду десь жити поза Україною. Мені поза Україною більш страшно, більш некомфортно. Я все одно… Чоловік мій залишиться, бо він не може виїхати, батьки залишаться, бо вони не хочуть. Все одно ти не можеш вивезти все з одного боку, а з іншого будучи… У мене там в репортажі одна лікарка, вона живе давно в Австрії багато років, одружена з австрійцем, вона працює в клініці, все добре у неї в житті. І вона поїхала волонтеркою працювати в перший добровольчий медичний шпиталь ім. Пирогова, вони там ще в 2014 році засновані були і там під Слов’янськом займається евакуацією. Наданням і військовим, і цивільним. Ми сидимо в Слов’янську, там теж бахкає. Вона каже, мені тут спокійніше. Я у Відні сходила з розуму, мені здавалося, що вже все тут завалилося, посипалося. А тут ти в епіцентрі, але ти бачиш ситуацію, розумієш, можеш її оцінити. Там по телевізору з Відня ти не можеш все це оцінити, тобі здається, що все, вже апокаліпсис і ти нічого не можеш зробити. У мене таке саме враження. Я от навіть тут у Варшаві думаю «Що там?». Я нервую, я хвилююсь, я постійно про це думаю. Коли я вдома, я така ага, це тут так, тут так. Тут оце, тобто, я розумію, що відбувається. Здалека я не розумію і мені б було дуже погано закордоном. Я щиро дуже співчуваю всім моїм співгромадянкам з дітьми, бо я собі не уявляю, як би я з малою дитиною скиталася по світу. Та, люди добрі, прийняли це все, але я б морально була знищена. Все-таки мені з нами, з українцями, в Україні якось легше. Не знаю як іншим. Розумію, що це небезпечно, що жити, наприклад, в Харкові чи в Миколаєві… Хоча люди живуть і люди живуть біля лінії фронту, але з дітьми це важко.

Ти вкотре згадала про сина, я думаю, що ти часто чуєш питання від різних людей: “А навіщо тобі все це треба?” “Як ти можеш?” “Ти їдеш на «нуль», ти наражаєш власне життя, тебе можуть там вбити”. “У тебе маленька дитина”. Що ти відповідаєш на такі запитання?

З одного боку це некоректні запитання, з іншого це правильні запитання, тому що їх собі теж ставлю. Чому я це продовжую робити? Іноді я думаю, що це безвідповідально їхати і це безвідповідально, якщо зі мною щось станеться. Хороший репортаж не вартує нічийого життя, як би там не було. Я не вірю, що хороший репортаж вартує життя. Я просто відповідаю, що ви ж теж, напевно, маєте дітей. Ви ж тут і я тут. В кожного з нас є варіант робити щось друге, навіть у військових, навіть тих, хто мобілізувався. Але вони ж продовжують це робити і я продовжую робити свою роботу. Слухай, це насправді про егоїзм теж. Буде неправдою казати, що ми заради святого обов’язку, доносити людям інформацію і всяке таке. Це все правда, я дійсно вважаю, що варто доносити інформацію, тому я є журналісткою. Але я там, тому що мені хочеться там бути. Тому що, мені хочеться бути поруч з тими людьми, які там. Мені хочеться відчувати, хоча б чуть-чуть що вони відчувають. Тому що, країна переживає просто щось неймовірне. Як погане, так і хороше. Як сумне, так і щасливе, веселе. Я не хочу це пропустити. Я відчуваю просто, що я там, де я маю бути. Мені там… Це дивно буде звучати, мені комфортно. Водночас дуже некомфортно і дуже комфортно.

Звучить це страшно. На війні мені комфортно.

В тому сенсі, що ти тут і ти переживаєш дуже сильні емоції, різні, але дуже сильні. Разом з тим, тобі просто хочеться… В нас у одному репортажі звичайний поліцейський просто взяв і поїхав у сіру зону, вивезти пораненого хлопця, цивільного. Якого ніхто 5 днів не хотів вивозити. Потім нам лікарі сказали ввечері, коли його довезли до лікарні, що він би помер, якби ви його не довезли сьогодні. І там ця мама їхала з ним і просто поліцейський його в машині вивіз. Людина не мусила цього робити, її ніхто про це не просив, не казав, вона не була зобов’язана, військові не пропускали туди поліцейських, бо це вже за «нуль». І ти не розумієш що там зараз буде, там зайдуть якісь росіяни, що там буде зараз перестрілка якась. Але він просто взяв і це зробив. І ти стоїш, дивишся на нього і думаєш, ну звичайний собі чоловік, з Донецької області, з Горлівки, з окупованої території переїхав. І людина просто герой, просто на наших очах ризикнув життям, просто щоб спасти іншу людину. Ти стоїш, плачеш, він плаче, мама плаче… Це навіть не військові. Ти думаєш, круто, що я живу з ним в один час, стою поруч і можу це бачити.

Твої репортажі, якщо подивитися на YouTube мають мільйони переглядів. Чи часто трапляється так, що ти випускаєш, публікуєш репортаж, а герої, які давали тобі інтерв’ю, воїни чи мирне населення, що їх вже немає? Що їх вбили на війні… трапляється таке?

Ось у двох передостанніх репортажах з півдня, на жаль, це є в репортажі самому вже в титрах, що цей на жаль загинув і цей. Ми спілкувалися, потім почалися контрнаступальні дії української армії на півдні і при цьому наступі у одному репортажі загинув наш герой, він до речі був священником, капеланом. Він був капеланом з 2014 року, потім, коли почалася повна ескалація він став медбратом, тобто військовим медиком. Але також обов’язки капелана виконував далі в цій роті. І загинув. Теж накрив собою від осколків кількох хлопців. На жаль. Інший хлопець, команда ультрасів, футбольних фанатів з Криму, з Одеси, з Миколаєва. Святослав, він кримчанин, з 2014 року в Криму він не живе, україномовний. Вчився в українській школі, до речі в Саках. Яке обстріляла українська армія врешті, ми про це ще розповідали, він каже, що у мене є надія, що я повернуся в український Крим тепер, бо це місце де я жив. Теж, Святослав, на жаль, при штурмі російських позицій загинув. 32 роки йому було. І він в український Крим вже не повернеться. Це, кожен раз історія навіть перемоги, історія наступів, це історія смерті також. При всіх цих, я постійна дивлюсь зміни на карті, зміни лінії фронту… Але при всьому цьому треба не забувати, що все це люди, які кожен день за це вмирають, кожен день.

Чим ось ця війна повномасштабна, велика війна, яка почалася 2022 року відрізняється принципово від того, що ти бачила у 2014-2015 році? Питаю не про той перший шар, який ми всі бачимо: масштаби, кількість жертв… А якісно, чимось вона відрізняється?

Я скажу тільки, чим вона відрізняється для мене. Перше, у мене з’явився страх, якого не було у 2014-2015 роках. Не те що я взагалі не боялася, але я дивлюсь на ті свої репортажі, навіть 2016 рік, я би вже навряд чи повторила те, що робила тоді. Можливо, з одного боку не зізнання, можливо те, що я була молодша, також можливо через те, що у мене не було дітей. Цей фактор, я розумію психологічно в середині дуже на мене впливає. Цей тягар, що зі мною щось станеться…

Ти так би себе не наражала на небезпеку? Щоб було зрозуміло, що ти маєш на увазі. “Я б не робила”… Що б не робила?

Я маю на увазі, не наражала б на небезпеку, так. В 2016 році я пішла… У нас є репортаж з найгарячішої точки, яка тоді була на той момент на фронті. Ми прийшли вночі по замінованому полі, там одна стежка була, це наші помінували, бо там 80 метрів було від росіян. І в цьому репортажі двоє військових загинули просто на наших очах, біля нас, за 20 метрів. І ми могли там загинути абсолютно точно. І це була позиція, яку там обстрілювали без кінця. І вона просто в полі, там ангар можна сказати був. Я б вже на таке не пішла. Я б на таку позицію, як тоді, я б не пішла. Тоді я місяць добивалася, щоб туди попасти. Просто вже дістала всіх і мене туди повезли. А закінчилося все дуже і дуже погано. Зараз я б такого не зробила. Але з іншого боку, ти кажеш там про я би не ризикувала… Це теж все дуже відносно. Ти думаєш, як я тобі розповідаю про поліцейського і врятованого хлопця, але ми тоді заїхали туди в місто Лиман, це було біля Лимана, село Озерне, яке вже звільнене українською армією, недавно. Ти приїжджаєш і тобі здається, що в місті ще ніби нормально, ти проїжджаєш просто знімати звичайну евакуацію людей і тут починається обстріл біля місця цієї евакуації. Просто за 100 метрів від вас. Ти начебто не планував наражати себе на небезпеку, але небезпека бах і з’явилася з мінометним обстрілом. Я маю на увазі… Це теж, що відрізняються. Що раніше ти приїжджав на лінію фронту, ти знав тут супер небезпечно, але ти побудеш тут годину, дві чи скільки, ти виїдеш на 5 кілометрів в тил і там безпечно. Зараз немає такого. Зараз небезпечно знаходитися з військовими, бо ти знаєш, що вони обстрілюють штаби, позиції, далі в тилу, де вони відпочивають. Будь-де може прилетіти, Калібр, Іскандер, все що завгодно. Це постійний стрес, для мене, для моєї роботи. У тебе немає відчуття, що ти тут приїхав, тут погано, але потримаєшся трохи, зараз це закінчиться, ти від’їдеш назад і все буде нормально. Такого більше немає… Ну, зараз трошки ситуація на фронті помінялася, що українська армія якби контратакує і не так прилітає в якийсь там тил. Але раніше, ну просто там приїхав друга побачити, він відпочиває за 30 кілометрів від фронту, виїхав на 3 дні, бо на передовій був жах. Ми сидимо і розуміємо, що тут їхній штаб і саме сюди вже прилетіло вчора і може прилетить сьогодні. Ти не маєш відчуття, що ти в безпеці. Взагалі ніде, і це трохи на психіку давить. Для мене це 2 таких моменти, що війна змінилася і вона багато де на дуже широкій території і безпека дуже відносна. Друге, це моє особисте, що у мене тепер є сім’я, дитина і тиск відповідальності дуже високий, через це у мене просто з’являються панічні атаки, коли ми десь, де обстріли і я розумію, що це близько. Їх не було раніше.

Ти щось з цим робиш? До психологів звертаєшся?

Я написала своїй… Я раніше займалась з психологинею… Що давай, але ніяк не можу цей графік якось координувати, щоб почати займатися. Працювати зі страхом. Бо це дійсно як якийсь тупік, бо ти з одного боку хочеш знімати і повинен і кажеш, що я от знімаю там в небезпечних місцях, а з іншого боку ти приїжджаєш в небезпечне місце і у мене бувало таке, що я кажу, слухайте, все, везіть мене вже назад. Я там тиждень добивалася туди поїхати, а військові: «Ну, окей». Через тиждень дозволили, мене привозять, а я кажу «Все, я не можу тут знаходитися, давайте назад». Але ми не поїхали назад все одно. Так що це проблема, так.

Твоє ставлення до смерті змінилося під час війни? Що ти взагалі про неї думаєш? Більшість людей боїться її.

Багато теж про це говоримо і з командою, і з чоловіком, і з усіма, що треба простіше ставитися до смерті. На жаль, це щось таке стало буденне, для багатьох українців, не лише військових. Треба якось не так перейматися чи що… Якось це так звучить… З іншого боку ми говорили про те, що ти можеш померти… Всі ми помремо рано чи пізно, а так можеш з користю. Не так страшно померти на війні, насправді. Що ти знаєш за що ти це зробив, що в цьому є якийсь сенс. А ти можеш померти просто там… Але мій чоловік з цим не згоден, він каже, що це все дурня, що життя важливе, що життя цінне, що говорити, що воно там нічого не важить, а смерть щось важить це не зовсім окей. І у нас такі постійні суперечки про це. Але якщо ти поговориш з більшістю військових, то вони вважають, що померти на війні це норм. Ставляться до цього абсолютно добре.

Ще про смерть хочу сказати, що завжди думаєш, як часто молоді люди… Загинув в червні Роман Ратушний, дуже відомий український активіст, він дожив майже до 25 років. Ми зустрічались з ним під Ізюмом, якраз він загинув, бачилися на цих позиціях. І викликає захоплення, як така молода людина написала заповіт, розписала все що, якщо виплати ж, кому ці виплати треба передати. Теж кільком виданням він передав, капелі бандуристів, щось на культуру, щось на медіа. Розумієш, людина, якій 24 роки написала свій заповіт дуже скрупульозно. Можна сказати сухо розподілила своє життя, щоб… Не було оцієї суєти, а що, куди, а як? Тобі здається, ну мені ще жити і жити, я молодий, куди я що. Але ми теж часто про це говоримо, що якось життя треба владнати, щоб якщо тебе застане раптова смерть, щоб твої рідні потім оце не бігали, а що тут робити, а що тут? А як закінчити твої справи. Те що військові, у них є заповіти, вони пишуть, вони знають. Ставляться до цього дуже сухо. Це викликає якийсь захват великий у мене.

Ти вже стільки років на війні, на фронті репортажі робиш, я думаю ти бачила дуже багато мертвих людей, вбитих. До цього можна звикнути? До того, що перед тобою лежить хтось, кого вбили?

Я ставлюся, як до роботи до цього. Можна багато що думати, але навіть в цьому… Масові поховання у мене молодші колеги питали, «А як ти там? А як тобі цей запах? А як це там взагалі витримували?». Це робота, ми робимо свою роботу, ті хто викопує — свою роботу, військові — свою роботу і так далі. Якщо почати про все це задумуватися, ти просто не зможеш робити свою роботу. Ну як би, ну шо? Всі кажуть, що треба боятися живих, а не мертвих. Так, це може бути не дуже приємним, всі ми люди, у нас є якісь рефлексії, але це робота. На жаль, у нас війна, без мертвих ніяк на війні.

Навіть не сумніваюся в тому, що ти віриш в перемогу України. Завдяки чому Україна переможе?

Завдяки тому, що ми знаємо за що воюємо. Банально, всі говорять це. Ми всі разом, тому що ми всі хочемо перемогти, ми всі хочемо бути на своїй землі, бути вільними, робити те, що ми вважаємо за потрібне і щоб нам ніхто інший не розказував, що ми маємо. Просто в однієї армії чи в однієї сили, чи в однієї сторони є мета, є ціль, є розуміння за що він воює і якого результату хочу. В іншої сторони, як ми розуміємо немає нічого з цього. Тому, вона приречена на поразку. Це абсолютно точно.

Хочу повернутися до твоєї роботи. За великим рахунком, яку ти собі ціль ставиш за кожним разом, коли ти їдеш, знімаєш… Ти хочеш вхопити момент, ти хочеш людей почути? Наблизитися, на крупному плані показати не загальну історію, яку передають стільки-то і стільки-то ліквідованих, такі населені пункти звільнено, там такі бої тривають, там бомби впали.. про що це все, чим ти займаєшся?

Для мене завжди важливо насамперед зрозуміти, що насправді відбувається. Тому що хтось каже це, хтось каже інше. Дуже люблять міжнародні медіа історії про дві сторони. Оці говорять, що стільки там загинуло чи випустили… А оця сторона що стільки… А що насправді взагалі? А щоб що насправді, то треба доїхати і подивитися, що насправді. Я поки своїми очима не побачу і то, часом приїжджаєш і не можеш всього побачити. Бо іноді, через небезпеку ти не дуже кудись доїдеш. Чи ти мусиш ховатися, чи ще щось. Теж складно. Але я маю на увазі, що я принаймні зрозумію, відчую поговорячи хоч з кимось чи побачу, яка ситуація є там і як це виглядає. Для мене це особисто важливо, що я була там і я бачила те-то і те-то. І я знаю, я можу за це відповідати. За те що я бачила, за те що я зняла і це залишиться в історії цієї війни, що там було те. Ми часто говоримо, що в боях за 2014 рік не буде, напевно, в історії там пам’ятатися, що було в боях на Савур-Могилі, тому що там не було майже журналістів, ні українських, ні міжнародних. Там російські пропагандисти заходили, це окупована територія, але були серйозні бої, багато загиблих, багато геройства… Я маю на увазі, що це теж якась історія, яка пишеться з відео і фото. Все таки текстом… Ми зараз всі візуально живемо і ми всі знаємо, пам’ятаємо фото чи навіть хроніку Другої світової… І зараз вона взагалі пишеться в Tik Tok військовими дуже часто. Чи російськими, з тої сторони. Важливо фіксувати момент. Важливо потім теж сказати, що це було не так. Подивіться, якщо хтось буде перекручувати це. Важливо передати емоції життя людей, важливо зафіксувати когось, хто через кілька днів вже неживий. Часто, мені боляче і я дзвоню хлопцям і кажу, слухай, я не думала, що це буде репортаж в пам’ять. Коли ми знімали, всі були живі. А вони кажуть, добре, що ти була і ти зафіксувала цю пам’ять і цю людину, поки вона була жива. І ми будемо її ось так пам’ятати, бо вона є на відео, вона залишилася. Все це теж мені здається дуже важливим. Але перш за все мені важливо розповідати правду. Мені важливо розповідати реальну історію. Якщо ви подивитеся наші репортажі, вони майже всі просубтитровані англійською, хто не знає української, то… Ми не робимо закадрових текстів, все пряма мова. Ми не робимо самі якихось висновків, це все, що говорять люди. Ось так воно і є. Ми не підмонтовуємо якоїсь іншої реальності чи дійсності. Те, що ми побачили, те ми і передаємо.

Які в тебе є табу? Ось приїхала ти на зйомки?

Не нашкодити людям. Наприклад, ти приїжджаєш в місто, умовно Сєверодонецьк, ти розумієш, що воно може бути захоплене дуже скоро. Що ти з кимось поговориш, у нього потім почнуться проблеми з окупаційною владою. А це звичайні жителі. Думаєш, як не нашкодити їм. Може вони щось кажуть, що їм же нашкодить. А хтось побачить і це буде потім… У них будуть проблеми, чи їх будуть катувати, чи ще щось. Постійно про це думаю. Думаю, як не нашкодити військовим, щоб не показати раптом якихось позицій. Ми віддаємо матеріали, щоб вони віддивлялися. Бо, жити з тягарем, що не дай Бог хтось через тебе загинув, чи був поранений, то краще вже ніколи не працювати в житті журналістом. Постійно про це думаю. Помагаю молодшим колегам зі зйомками, сиджу, розплановую комусь іншому поїхати, потім думаю, а що, якщо там щось станеться з ним? А я помогла. Я ж буду відчувати провину за те що я дотична до цього. Це все просто ось так крутиться в голові нескінченно. Про цей Лиман, наприклад. Ми приїхали на евакуацію, а немає евакуації, бо почався обстріл і ніхто нікого не везе. А люди ж не знають, бо немає зв’язку, нічого. Вони прийшли на місце евакуації, там обстрілюють, а вони стоять. І ми біжимо, сідаємо в машину і втікаємо. Я оглядаюсь назад і бачу, що там 20 з чимось людей лишається. А я втікаю, але я не можу їх забрати, нічого не можу зробити. В нас машина забита людьми, журналістами і ми не можемо нікого врятувати. І не можемо подзвонити, бо немає зв’язку. Ну, нічого не можемо. Але ми втікаємо, а люди лишаються. І це теж… Розумієш, ми завжди їдемо. Навіть коли ми не тікаємо, ми приїхали, зняли і ми поїхали, а люди лишилися. І вони в цьому всьому живуть. І це, мабуть, найважче. Багато всього складного. Про табу і допомогу. Так, журналіст має знімати, він немає допомагати. Але буває так, що ти приїжджаєш в місце в якому ще нікого не було. Або немає. Зараз немає поліцейських в Куп’янську. Ми заїхали в лікарню місцеву і лікарі кажуть у нас немає людей, у нас було 900 людей персоналу, а зараз 20. Але нас почали обстрілювати, в нас поранених купа і ми тут, хтось 8, хтось 9 добу. Наші рідні десь, у нас немає зв’язку, ми не знаємо що з ними, чи живі вони. Ми самі в лікарні, ми надаємо допомогу, валимося з ніг. Тому що люди не сплять. Поступають постійно хворі, а їх 20 людей. 2 лікарі, 2 санітарки, 2 медсестри лишилися з 900. А пацієнтів навпаки, більше. І я думаю, ну, треба ж подзвонити комусь і сказати, будь ласка приїдьте поможіть їм, бо вони просто закінчаться. Вони не зможуть просто далі працювати. Бо фізично люди вже не можуть. Ти ж не можеш цього не зробити. Тому що, ну як? Це ж про людей. Що твоя журналістська робота важить порівняно з тим, що ти можеш комусь допомогти.

Ти добре спиш?

Зараз погано. Погано після цієї поїздки в Ізюм та інші міста, тому що мене переповнюють оці емоції від дуже позитивних до дуже негативних і назад. Це все в моїй голові перекручується і через це складно спати. Не те що я страждаю чи щось ще. Просто це постійно в моїй уяві. Все що мене переповнює і через це я не можу нормально спати. Погано, що я не висипаюся, але так окей.

Як би ти хотіла святкувати перемогу? Де? З ким?

В Криму. Я колись була там, на мисі Айя, це від Балаклави, не плутати з Балаклією, це під Севастополем, там виїжджають човни та везуть в місця без готелів, в кемпінги. Ми колись туди їздили і там було дуже класно, я скучаю за цими місцями. Я пам’ятаю, що нас раз віз на човні чоловік з російським прапором, це було у 2012 році. Там були люди, особливо Севастополь, які любили Росію, напевно й досі люблять. І це все мене дуже дратувало. Я не розуміла, як це все може відбуватися. Але ці місця ми дуже і дуже любили. І я, 8 років не думала про це, бо не вірила, що це можливо, в якомусь майбутньому років 10-15. Чесно, я не вірила, бо не було ніяких до цього. А потім, коли ми обстріляли Саки, я почала вірити. У мене недавно була смішна ситуація, мені робили операцію на ніс, він колись був зламаний і я вирішила, що треба полагодити, бо погано дихала. Мені робить наркоз анестезіолог і він каже: «Подумайте про щось класне, що ви на Багамах, на пляжі». Я напівспляча кажу: «Які Багами, я не хочу ні на які Багами». Він питає: «А куди ви хочете?» Я кажу: «Ну, в Крим». І на цьому я заснула. А він ще питає: «А коли ви останній раз були в Криму?», я кажу: «В 2013 році». І прокидаюся від того, що мене везе мій чоловік на каталці і кажу: «Ілля, який 2013 рік, ми ж з тобою були на цьому псевдореферендумі в Криму», бо ми колись разом працювали, він був моїм оператором. МТи пам’ятаєш?» Він на мене дивиться і думає: «Що?»