Тетяна Пташнікас

ТЕТЯНА ПТАШНІКАС

66 років, Буча–Лодзь

Жителька Бучі, врятувалась від російських солдат, переховуючись у підвалі

Мене радує те, що я знаходжуся в Польщі і я дуже щаслива тут. Що я з дітьми, мене люди поважають, сусіди поважають. Дуже добре відносяться. Вони кожного ранку улибаються мені, питають: «Як ваше здоров’я?», «Як ви себе почуваєте?». Сусід в себе на городі огірки чи помідори рве, мені чіпляє в торбочці на заборчик.

Бракує одного… я скучаю за Україною. Я все життя там прожила. А так мені нічого не бракує, в мене дуже хороші діти, в мене прекрасний син, дуже хороша невістка. Вони все для мене тут роблять, все. Щоб я була гарна, везуть мене в перукарню, в салон. Немає ні одного дня, щоб син мене не поцілував. Тому що вони ж мене шукали після початку війни.

Я в Бучі прожила три роки, до того – в Миколаєві. І в Бучі оце отримала я все. Там все розстріляне, там нічого немає, все згоріло. Росіяни ж почали з Гостомеля. Потім розвернулися на Бучу і почали з кінця Бучі і дійшли до центра. А ми по центральній дорозі живемо. Танки йдуть. Під моїм домом. Я не думала, що почнеться таке. Коли почали стріляти в людей, то це вже жахіття. Я під столом сиділа, в кладовках, на цементі. Я от зараз згадую це і плачу.

Перебралися я в сусідський підвал. Нас десять чоловік зібралося, сусідів. Це вже був десь кінець лютого. І ми в тому підвалі сиділи до 16 березня. Не було води. Світла не було. Не телефону. Сніг пішов, добре насипало. І ми брали той сніг у відра, розтоплювали, щоб хлебнути води. Отак ми вижили. Хто плакав, хто думав, що далі робити, як виживати. Про що було розмовляти? Одне тільки чуємо: стріляють і ракети летять. І все, більше нічого. Потім моя донька (вона вже була у Німеччині) зв’язалася з волонтерами України, почала писати, дзвонити, щоб шукати маму. Після деокупації нас перетягували через річку по дошках і стоять під мостом два військових, такі здорові мужчини і дивляться так на мене. А я думаю: «Боже, що вони хочуть?». Я йду і вони питають мене: «А ви не Тетяна?», я кажу: «Так». «Ми зараз будемо дзвонити, вас шукають діти». Я не розуміла що вони кажуть, мені все одно було, хто мене шукає. Мені все рівно було. У мене був такий страх душевний, що я вже не знала куди я йду. По-перше, скільки днів цей голод. Вижити треба було. Ми ж нічого не їли.

Як виходили, дивлюся, трупи лежать. Йду, відвертаюся. Там – чоловік з велосипедом лежить, там – на заборі тіло висить. Скрізь трупи лежали. Лежать і собаки облизують тіла людей. Як таке можна пережити? Я до сих пір отак очі закривала весь час, не можу.

Але Бог є на світі, він наді мною змилувався. Може за мою доброту, що я завжди людям робила добро. Доїхала я в Польщу, до сина. Мене помітила невістка, каже: «Оно мама ходить». Він влітає в потяг, кричить: «Мамо, бігом». Я вибігла, на нього впала і нічого не пам’ятаю. Він плакав бідний, що мене стільки шукав.

Так важко. Все життя працювала, так старалася і росіяни все у мене відібрали. Хіба я в чомусь винна?

Розмовляв Женя Клімакін
Фотографії: Магдалена Дзеженцька

Повний текст інтерв’ю

Попереджаємо, що інтерв’ю можуть містити жорстокі і вражаючі сюжети. Це воєнні історії, які часто оповідають про дуже важкі та трагічні, часом жорстокі події. Ми зберігаємо за собою право на те, що свідчення, представлені на сторінці, є приватними історіями, думками та почуттями жінок, які ними поділились. Викладені думки та погляди не є рівнозначними думкам та поглядам організаторів проекту МОМЕНТИ.

 

18 вересня, Скотники

А що вас радує зараз?

Мене радує те, що я знаходжуся в Польщі і я дуже щаслива тут. Що я з дітьми, мене люди поважають, сусіди поважають, хазяйка поважає. Дуже добре відносяться. Ось є чоловік тут, син… Працюють. Вони кожного ранку, вони тільки побачили, вони улибаються мені, “Як ваше здоров’я?”, “Як ви себе почуваєте?”.

Хазяйка це постійно-постійно. Я ж була упала тут, зачепилася, побилася на колінах. Але вони як узнали, вони були в шоці… Люди дуже добрі. Одне тільки, що я мови не знаю. Якби я знала мову, я б вже до України ніколи б не поїхала. Мені подобається тут, дуже. Відносини дуже хороші. Ось сусіди такого ж віку як я, але дедушка він тут помідори саде, але якщо він мене утром не побачив, то він вже питає дітей: “Де бабуся?”.

А здавалося б, чужі люди.

Чужі люди… Я приїхала хто я така, з України. І він кожен ранок… У мене там ще огірочки посадженні, я ж огірочки посадила. Може є пару штук вже. А він в себе огірки рве, мені чіпляє в торбочці на заборчик. То помідорки. У нас такі дружні відносини. І я вже розумію що вони говорять, тільки я не можу ті слова висловити.

А чого вам тут бракує?

Бракує одне… Я скучаю за Україною. Я все життя там прожила. А так мені нічого не бракує, в мене дуже хороші діти, в мене прекрасний син, дуже хороша невістка. Вони все для мене, все. Щоб я була гарна, везуть мене в парикхмахерську, в салон. Постригтись, щоб все у тебе було, щоб ти не думала, що ти живеш десь в самоті якійсь. Вони все роблять, він кожен день зайде до мене. Немає ні одного дня, щоб він мене не поцілував. Тому що вони мене шукали, у розшуку я була. І коли я знайшлася, то для них це радість. Вони ж думали, що мене вже немає на світі. Дочці моїй 35 тільки, а сину то 42, 43-й.

А так мені нічого не бракує. Я одне тільки скучаю дуже за Україною. Там у мене рідня, там у мене брат, там племінники. Там мої друзі, там… Я була дуже общітельна людина, у мене дуже робота хороша була.

А ким ви працювали?

Я товаровед. Я в торгівлі була. У мене дуже багато друзів, я куди не піду мене всі знали. Я дуже общітельна була. До мене хто не зайде, я завжди напою, нагодую, ще й в сумку покладу. Отака я. Діти знають, але я з цими дітьми зустрілась перший раз.

Син мій, це друга його сім’я. Він взяв Анічку з дітками, а діти його двоє тут теж живуть у цьому… за кордоном. Я їх перший раз побачила, півроку з ними. І коли я їм кажу, що я поїду, вона сміється. То вони кажуть: “Бабо, що ми будемо без вас робити?”

А в Бучі ви скільки прожили?

Тільки три роки. То в Миколаєві 45 років. І в Бучі оце отримала я все. Я ж в Миколаєві продала житло, а тут заклали гроші ми в новобудову, в Гостомелі. Яку бульдозером все знесено. Все розстріляне, там нічого немає, все згоріло. Вони ж почали з Гостомеля. Потім розвернулися на Бучу і почали з кінця Бучі і дійшли до центра. А ми по центральній дорозі живемо. Танки йдуть. Центральна, під моїм домом йде танк. Це вулиця Вокзальна. І вони зразу заїхали до нас. І кінцева там Novus, магазин.

І це прям 24 лютого всі ці танки їхали біля вашого дому?

Так. І коли, вони перший раз ще почали Novus розстрілювати, той магазин. Його розстрілювали…

А навіщо вони в магазин стріляли?

Їм зайти треба було, вони зайшли понабирали їжі, водки. Потім аптеку розстріляли. Вони вікно вибили, зайшли спокійно, понабирали ліків собі. Які там ліки їм потрібні, понабирали що хочеш. Їжі, цукерки. Вони поїхали, ми пішли подивилися, там такий переворот зробили. Все постреляне, все перевернуте. Це жах було. Перший раз вони ще таке не особо поврежденіє зробили. Там одне вікно вилетіло. Я ще сподівалася.. вони поїхали, це кінець. Ще три дні я була там, в домі на Вокзальній. А донька з дітьми виїхала. Потім вони заїхали другий раз. І коли вони заїхали другий раз, то це вже було жахіття. Вони вже стріляли все підряд. Я побігла до сусідки через город.

24, коли все це почалося, як ви зрозуміли, що це вже війна? Котра година була, що відбувалося?

Це було десь 12 година дня. Вони їхали… Танки йдуть, але ніхто не стріляв. 6 танків. Я спочатку думала, що то наші їдуть. Думала на Ірпень, там почали бушувать, стріляти.

Ви вже знали, що війна почалася?

Так, знала. Що в Ірпені почали. Я не думала, що почнеться таке й тут. Та ще й кінець, ми на кінці живемо. Думаю “Господи, що їм потрібно тут?”, коли вони зайшли це жахіття було, це дуже страшно. Я вже зрозуміла, що тут вже… Це вже війна починається. Конкретна війна. Коли почали стріляти в людей, то це вже жахіття.

Потім, коли другий раз вони зайшли, то вони творили чудеса такі, що конечно неможливо було. Я під столом сиділа, в кладовках, цемент. Я на колінах під столом сиділа. Я от зараз вспоминаю це, я плачу дуже багацько. Я пережила таке жахіття, що для мене це страшно. Сиджу, отак точно вікно, стіл, а тут цемент, ну кладовка, нічого, тільки бетон. І я оце сиджу на колінах і бабах вікно це вивалюють вони, повністю. Думаю, ну все, зараз зайде сюда.

Вивалюють снарядом?

Конечно.

З танку?

Напевно, я не знаю чим. Потім в двері летить, куля чи що. І в коридорі димище сильне. Все, летять вікна, все летить. А я під столом, я не можу вийти. Куди вийти? Коли стрільбище таке йде, я нікуди не вийду. Потім коли вони трошки припинили, це все ніби затихло. Я по городі рачки-рачки перебігла до сусідів. А в сусідів те саме. Вже немає даху хати. Я потім через город до інших побігла, там молодші, вона вчителька, він спортсмен. “Тьотя Таня, бистренько заходьте”. Я зайшла до них, в них було так спокійніше. Там тільки одне вікно… Потім ми спустилися у підвал до них, а підвал маленький. Сиділи-сиділи, а воно стріляє-стріляє. Він каже “Тьотя Таня, нам треба щось робити”. А навпроти був такий доміна, здоровий. І ті люди виїхали і залишили їм ключі, цим молодим. І вони кажуть, давайте будемо перебиратися туди, в той дім. Це все на вул. Вокзальній. Бо це страхіття буде, бо бачите що робиться. Дивимося там дім горить, там дім горить. Вже горище йде страшенне. І почали перебиратися туди. Але перебиратися в чому, ну як стоїш. Сумочка з документами і одяг як стоїш.

А в чому ви були?

Пальто на мені, ось там лежить. І такі чуні. В чому я вибігла з хати і все як стою. Більше нічого, документи у сумочці. Я все залишила. Потім перебралися ми в цей підвал. Нас десять чоловік зібралося, сусідів. Всі хто ще не виїхали. Це вже був десь кінець лютого. І ми в тому підвалі сиділи до 16 березня. Не було води. Світла не було. Не телефону, нічого немає. Чого ж мене діти почали шукати. Все розрядилося. Потім один хлопець, у нас там був, то він якось пішов до машини своєї, то він підзарядив від машини свій телефон. І оце з того телефону ми почали дзвонити скрізь. Ця вчителька почала дзвонити, числа 15-го, щоб нас якось визволили. Вони почали стріляти по цій домівці. Вони оточити цей дім, а позаду горить дім. А ця вчителька каже: “Ну все, Іванівна, ми тут вже згоримо, напевно”. А позаду хати цього дому, там ще сусідка жила. Дай Бог їй здоров’я, там у неї така кухонька була і піч старовинна. І вона ото там картоплю відварювала, тому раз в день ми могли поїсти. Я вже по сходах підіймалася, я вже не могла йти, в мене голова крутилася без їжі. Води немає, в туалет сходити немає. Сніг пішов, добре насипало. І ми брали той сніг у відра, розтоплювали, щоб хлебнути води. Отак ми вижили. Потім, коли донька подзвонила, вона вже була у Німеччині. Зв’язалася з волонтерами, вона почала волонтерити у Німеччині. Почала передавати до України бронежилети і все таке. Зв’язалася з волонтерами України, потім почала в Київ писати, дзвонити щоб шукати маму. Тому що, коли нас перетягували через річку цю по дошках і стоять під мостом два військових, такі здорові мужчини і дивляться так на мене. А я думаю: “Боже, що вони хочуть?” У мене страхіття внутрішнє йшло, я вже йшла і не знаю куди я йду. Я не усвідомлювала куди я йду. Це вже після деокупації, коли мене визволили. Я йду і вони питають мене: “А ви не Тетяна?”, я кажу: “Да” – “Ми зараз будемо дзвонити, вас шукають діти”. Я не розуміла що вони кажуть, вони кажуть, що шукають діти, а мені все одно хто мене шукає. Мені все рівно було.

Чому?

У мене був такий страх душевний, що я вже не знала куди я йду. Я не усвідомлювала куди я йду. По-перше, скільки днів цей голод такий був. Це тільки вижити треба було. Що ж ми їли, ми ж нічого не їли. Ліки були якісь там у сумці, корвалол пляшечку майже випила. Кожна людина, що була там з нами, ото хлопці вирішили піти десь їсти дістати у Novus. Там Novus, там хліб пекли, ще були дівчата. Вони пішли хліба взяти, взяли там щось 5 батонів. Їм дали. І в пляшках трішки води. Але вони вийшли з того магазину, а їх забрали. Росіяни. Поклали на підлогу, ми там ледве з розуму не зійшли. Ще й хлопець 17 років їхній син пішов. Я не знаю чим, може молитвами… В мене молитвеник, я з ним оце їхала. Іконки у мене в кишені, вони у мене в душі і скрізь зі мною. І я думаю: “Господи, хоча б отих дітей вернули”. Їх тримали довго, але їх таки відпустили. Напевно Бог бачив і чув. Відпустили з тим хлібом, вони прийшли, ми ото по кусочку ділилися і їли.

Розкажіть про людей, які з вами в окупації в тому підвалі просиділи два з половиною тижні.

Це всі сусіди, до війни всіх знала. Сусіди дуже добрі, вони мене не залишили. Я там мало жила, вони там все життя живуть. Вони сказали: “Тьотя Таня, ми вас нікуди не віддамо”.

Була вчителька з чоловіком. Андрій і Оксана. Він спортсмен. Син їхній був. Одна жінка їй 86 років. Її в тачці хлопці вивозили, вона йти не могла. Вона вже була зневоднена. Потім пара з іншої сторони, їм по 35 років. Чоловік та жінка. Потім Лена, їй 50 років. Потім ще одна пара, йому 50 років, а їй десь 45. І хлопчик такий маленький, років 6. Це всі сусіди, але я їх всіх прізвищ не знаю. Це все що він бачив. Він весь час плакав і казав: «Мама, нас тут не постріляють?». Вони поїхали десь у Київську область потім, я навіть не знаю куди.

Ось цей підвал, він великий? Скільки там квадратних метрів?

Напевно, як отакі три кімнатки. Десь 15 метрів, але він заложений весь у дошках. Такі маленькі віконечка, кілька штук. По цю сторону якісь ящики у них стояли. Таке все, якісь старі меблі. Бо там же темно, нічого не видно. Це ми вже як спускаємося, як виходимо трішки наверх, підійматися на другий поверх. А нам хлопці кажуть ви не йдіть, бо чуєте вже стріляють тут, вікна вибивають тут.

Як ваш день там виглядав? Вас десятеро, на тих 20 квадратних метрах, які ще обкладені дошками, старими меблями.

Отак сиділи і все. Просто сиділи, розмовляли. Немає ні телефона, нічого немає. Хто плакав, хто думав, що далі робити, як виживати. Про що було розмовляти? Одне тільки чуємо стріляють і ракети летять. І все, більше нічого. У вікно дивитись не можна було. Бо вони з якимось інструментом ходять і можуть одразу стріляти у тебе [думаю мова про тепловізор]. Оце таке було, нам так пояснювали. Я чуть-чуть шторочку відкрила, бачу так як ото лісок стоїть, горить повністю дім. Здоровий, шикарний. Дві машини у дворі, все горить дотла. Все спалено.

Як ви там спали?

Та який сон, ти що. Більше сиділи. У чоботах, у пальто. Там ковдри, які у тих людей познаходили. Хто що. Там дівчата пішли, бо двоповерховий в них дім був, познаходили ковдри, килимки понатаскували. І отак сиділи. Ми думали, що звідти і не виберемося. Слава Богу, що нам військові наші допомогли. І оце журналіст дуже добре. Але ж його застрелили того журналіста.

Росіяни вбили його?

Так. Він же нас постійно знімав, коли ми тільки вийшли. Нас вивели хлопці, допомогли нам.

Після деокупації Бучі прийшли українські війська і вас почали виводити з тих підвалів.

Так. Хлопці почали дзвонити, ця вчителька, вона така грамотна жінка. Почала скрізь по волонтерам дзвонити, добиватися. Що ми ж сидимо, ми ж живі люди. Що ж робити нам? І оце приїхали ці хлопці, військові. З автоматами і оце хто як міг, той йшов. Кого везли на тачках. Оце йдемо, трупи лежать отако. Йду відворачуюсь, там чоловік з велосипедом лежить, там на заборі висить. Як це, оце можна дивитися?

Ви бачили на власні очі?

Все на власні очі! Виїхати машиною, ми хотіли виїхати машиною. У сусіда машина. Він хотів, щоб ми виїхали машиною. Ми сіли у машину, проїхали трохи, їхати не можна. Тому що нам сказали волонтери, що виїжджайте там туди і туди. Ну я ж не знаю особо ту Бучу. Там стоять автобуси і ви за автобусами будете на Київ їхати. Але ми не могли виїхати, бо скрізь трупи лежать. Лежать і собаки облизують людей. Як можна пережити? Я отак очі закривала весь час, я не можу. “Андрій, як ти за рулем тим сидиш?” Потім ми доїхали до одного такого перехрестя і дивимося стоїть на углу машина і там лежить чоловік застрелений. Машина розгромлена. Ну він так ще об’їхав її трошки. Навантажив нас повну машину, но не всіх забрав. Бо там ще була машина у людей. Їдемо, нас зупиняють. Виходять ці руські з двору, з автоматами: «Руки вверх». Ми вийшли всі з машини, руки вверх підняли. “Куди ви їдете?”. Водій Андрій каже: “Хочемо виїхати на Київ”. “Який Київ?” Це вже було чи 15, чи 16 березня. І вони нам не давали виїхати. Вони нас завернули, вони казали: “Або ми вас зараз перестріляємо тут, або ви повертаєтесь назад. Ви вперед не йдете”. І ми повернулися.

Ви ще до деокупації Бучі намагалися виїхати, щоб вас росіяни випустили в Київ? І вони не дозволили вам проїхати?

Так, вони не дозволили нам проїхати. Вони нас всіх із машини. Ми кажемо, що у нас бабушка старенька, як вона вийде і тобі руки вверх підніме? Вони забрали водія у двір до себе. Думаю ну все. Я на колінах стояла, Біблію їм показую. Кажу, хлопці почитайте, не можна людей ображати. Я розумію, що вас прислали сюди, але не можна так знущатися над народом. У нас же було все єдине, хіба так можна? Людей отак вбивати.

А вони що?

Щось там бурмотали під носа собі. Потім кажуть: “Не надо просить нас, мы сейчас все решим”. Такі жестокі, такі молоді 18, 19, 20. Я розумію, якби дорослі були. Молодь. Я кажу тобі ж треба буде женитися, у тебе ж сім’я буде, ти не боїшся Бога? Це ж дуже все віддячиться. Не можна так. Він там по руські щось молов-молов. Випустили вони того Андрія і він каже, все, їдемо назад. Нас не пускають. І оце на другий день ми повернулися і на другий день рано нам подзвонили і сказали цій вчительці Оксані: “Шукайте простирадла, ріжте. На руки біле вдягайте, на голову біле зав’язуйте. Щоб нас не трогали”. Але ж вони скрізь поховані, там же скрізь ліси. Вони в ліси позабігали і ти йдеш, вони з лісу в тебе вистрілять і все. Слава Богу, що хлопці нам допомогли. Це як ми там йшли, добиралися. Далекувато йти було. А там вже за домами вони поставили маршрутку (українці) і в ту маршрутку вони нас пересадили і тою маршруткою вони довезли нас в кінець Ірпеня, там же ріка. І там вони міст підірвали повністю. Дошки поклали ці хлопці і по цім дошкам нас перетягували.

Потім ще десь наверх підійматися ми. Це все волонтери нам допомагали та військові. А там вже стояли автобуси, вже трошки було спокійніше, тому що ми звідти вирвалися. У мене на руках були тільки телефони, тут була дочка, тут був син. Ручкою написала зі зошита. Оце понаписувала телефони і коли я приїхала на вокзал. Кому куди їхати? Стоять маршрутки. Все безплатно, грузиться хто куди. У кого у Вінниці знайомі, у кого в Тернополі. Вони говорять: “Іванівна, куди вас забирати?” Я кажу, що напевно буду їхати на вокзал, а на вокзалі я вирішу куди мені їхати. У мене донька вже була тут, а син теж тут жив. І я приїхала на вокзал і тут йде поїзд на Львів і вже повний. Стоїть волонтер, питає куди мені. Кажу, що буду їхати до Польщі, то він каже, щоб йшла бистро, бо вже скоро вирушає. Я зайшла в один вагон, в другий, в третій все повно, немає куди сісти. Одні люди, вони були з Харкова, з дітками і вони кажуть: “Ми дамо вам місце, посунемося”. Так я 11 годин з ними проїхали. Вони всю дорогу мені корвалол капали, воду купували. Я їсти не могла, тільки воду пила. На кожній зупинці заходили волонтери. Давали їжу. І в Хмельницьку, і в Вінниці. Давали пиріжки, все що могли. Напечене своє. Але я не могла їсти, я тільки воду пила, бо я ж не знаю куди я їду і як я доберуся.

Коли я приїхала вночі до Львова, це перша година ночі. Я перший раз у тому Львові. Ніч, нікого ніде немає. Знову ж таки, я з цими харків’янами. Вони кажуть, ми вас тут не покинемо. Кажу їм, дівчата треба якось дібратися до того кордону. Я ніколи не була у тій Європі, я все життя прожила в Україні. Вони мені допомагали, ми підійшли до палатки, там волонтери були. Ми кажемо, що нам треба до кордону. Вони кажуть, що там зайнято і там зайнято. А тут підходьте, треба ще 1 людина. І машина, легкова. Машинами нас переправляли. Зараз бистро ми вас відвеземо. Сідаєш у машину хто повезе, куди повезе, знаєш як страшно? Чужі люди, сіли в машину ці харків’яни та я, куди ми їдемо? Бог його знає. Ніч надворі. Чи вони наші, чи вони не наші. Якісь не по нашому розмовляють.

Привезли до кордону, дуже багато було і гарячого і супи різні. Годували безкоштовно, все що хочеш. І соки, і фрукти, і чаї, кава. Там такий якби диванчик стояв, а людей повно. Їдуть і їдуть. Везуть же, ніч. Повно ж українців з усіх кінців. Там одна молодичка, може полька, каже сідайте ось тут. То я сіла на тому диванчику з краю і дзвоню ж своїм та кажу, що я ось тут знаходжусь.Телефон мені підзарядили вже там на місці. А до того ці харків’яни дзвонили мені зі свого. Потім ми два рази пройшли цей пост, там стільки цих перевірок ой-ой-ой. Аж цілу ніч ми простояли, а на ранок, о 5 ми перейшли вже на другий пост, це вже основний, польський. Там ще нас перевіряли, повністю перевірили документи у всіх. І по 2 людини біля віконця нас записували. Там ще стояли автобуси і кажуть йдіть, сідайте до автобуса. Ми посідали. Далі нас завезли ніби як на приймальний пункт, хто куди. Донька мені каже: “Їдь сюди, мамо, на Німеччину”. А я кажу: “Ні, доню, я…”

Донька вже там була, вона з Бучі їхала. В Бучі у одному домі жили. Вона виїхала одразу після початку війни.

І мене б забрала, але я не захотіла. Бо я не думала, що так буде. Я їй кажу, ти з дітьми їдь. Але бачиш як вийшло, хто ж думав що так буде. Зять же залишився, він зараз у Києві. Працює, він там військовий у теробороні. Возить якогось начальника, не знаю.

Донька каже їдь до Німеччини, а я кажу, що поїду до сина в Польщу. Бог є на світі, він наді мною змилувався. Може за мою доброту, що я завжди людям робила добро. Стоїть маршрутка і вона підходить і говорить ой, тут одна людина вже може сісти. Вже все зайнято. Спереду, біля водія. І я сідаю біля водія та їду на вокзал до Кракова. Їхали близько 5 годин. Там теж ми сиділи, дуже багато людей було. Й харків’яни, з Чернівців, з Києва. Потім пішла я білет брати, син каже сідай на такий-то потяг. Волонтери це все мені допомагали. Пішли ми брати білет, вони безкоштовно все це давали. І каже, ось тут сидіть, білетів на день немає, тільки на вечір. Сиджу, чекаю. Сиділа з людьми, годували цілий день, підносили. Підходить один мужчина, поляк до мене, приносить мені велику шоколадку. Але він розмовляв зі мною російською і каже: “Женщина, если вам нужна помощь, жилье, я вас заберу”. Кажу: “Та ні, я їду до сина”. Потім жінка підійшла, принесла чай з лимоном, якісь тістечка. Той те дає, той те. Люди дуже добрі. Але ввечері, коли мені їхати, волонтери мене посадили. Наші, по-українськи розмовляли. Завели, посадили. І сказали через скільки зупинок мені вийти. Коли я порахувала ці зупинки, то бачу, що мені треба вже виходити, а ніч надворі. І я ходжу по вагону, щоб спитати у людей чи мені треба виходити. Діти б мали зустріти. На руці записала назву зупинки. Лодзь, але щось інше ще. Питаю, один сказав, що ще одна зупинка. Потяг зупинився і це моя зупинка виявилася. Мене помітила невістка, каже Жені: “Оно мама ходить”. Він влітає в потяг, кричить: “Мамо, бігом”. Я вибігла, на нього впала і нічого не пам’ятаю. Він плакав бідний, що він мене стільки шукав.

Так важко, все життя робила, так старалася і все у мене відібрали. Хіба я винна? Вже півроку пройшло, а на душі камінь стоїть і все це пригадуєш і думаєш як тільки я жива залишилася? Люди всі їдуть двоє-троє, а я одна. Куди їду? Бог його знає. Люди мені допомагали дібратися.

Що частіше за все згадується?

Те, як я під столом сиділа. Що сиділа та чекала, чи зайдуть і застрелять мене там одразу. Вони ж стріляли в людей, їм же по цимбалах було. Їм все одно кого, молоду, стару, чоловіка. Чоловік у мене й досі у Німеччині лежить, вже руку одну йому ніби зробили. там дали кімнатку і туди приїжджають і везуть його до лікарні і назад.

Чоловіка поранили в перший день війни?

Так, він працював у Novus-i охоронцем. І йому треба було йти на роботу, на чергування. Це було чи 8, чи 9 ранку. Він вийшов, а я кажу, то може б ти не йшов сьогодні? Вони так заїхали неочікувано, навіть не чути було. Він вийшов до калитки. Проходить час, вийшла, він лежить під домом. Біля калитки. Я йду, що ж таке? Чи погано стало, чи впав? Коли чую, що вже й там стріляють. Я до нього, а він бачу весь у крові і він каже: “Таня, я не можу, мене підстрелили”. Я давай його тягти. А я ж після інфаркту (два роки назад, ледь спасли, сиджу на ліках, цілий мішок), мені ж не можна взагалі. Тягну його, потім ще якось підняла під руки. Він мені на плечі положив одну руку, але вона така висяча. Та друга взагалі відбита. Кров тече скрізь. Одна відбита геть. Йому щось вставляли туди, 6 операцій. А другу теж шили, там загноєння пішло. Затягнула його на вірандочку, у нас у дворі така маленька, 4 сходинки. І тут вони знову стріляють і стріляли, видно по мені. Я як голову відхилила, то куля пішла в одвірки. Якби я не одхилила голову… Далі я його у прихожій поклала на килим, все далі тягти я не можу. 8 годин він лежав, стікав кров’ю. Я що могла те робила, підв’язувала. А він кричить ой-ой-ой. Я дзвонила до сусіда, до цього спортсмена, вони ще вдома всі були. Питала що робити. Вони дзвонили до волонтерів, мені дали номери. До скорої дзвонила, в пожежну дзвонила, до волонтерів дзвонила. Всі кажуть ми не можемо, ви подивіться стрільбище яке йде. Ми не можемо виїхати. Я кажу так він же помре. Ну що ми зробимо? Ми не можемо під’їхати.

Він у свідомості був?

У свідомості, але у такій свідомості, що він отою одною рукою дзвонив, деяких людей набирав, коли у нього ще пальці працювали і він з усіма прощався. Він же сам з-під Білорусі. Там сестри, брати. То він дзвонив там всім, прощався. То чай йому гарячий давала. Потім приїхали ввечері волонтери і його забрали, на плечі його поклали і повезли в Бучу в лікарню. Питаю, куди конкретно, відповідають що не знають, куди проїдуть. Я вийшла за калитку, проводила його, глянула, а там встелено трупами. В перший день. Жінка на велосипеді їхала, потім мені сказали, що двоє дітей, їхала з роботи. Застрелили. На заборі щось висить чорне, вдягаю окуляри. Сусід біжить до мене і каже, то ж мужик. Видно, він хотів переплигнути через забор, а вони його грохнули.

Там у верху теж якийсь маленький лежить, незрозуміло що воно. Не видно вже далі було. Чи то дитина, чи мужчина? Трупи. Вся наша вулиця, центральна в трупах була. У нас 2 тисячі домів спалених нараховано, може й більше. Це люди без житла взагалі залишилися. А скільки вбитих? 450 людей, це тільки в Бучі. А там же могили вони поробили. Ще невідомо скільки там, шукають. Ми виїхали, а вони ж ще трощили. Вони цілий місяць у Бучі трощили.

Йдеш і не знаєш де ногу поставити, все в трупах. Людина лежить, а ти не можеш їй допомогти. Бо вона лежить вже, а собака облизує. Собаки голодні, бігають і гризуть мертву людину. А ніхто ж не прибирає, не можуть. Росіяни, вони ж повністю окупували. Там же не можливо було нашим солдатам зайти.

Ми коли у підвалі були, там один день був ніби як затишшя. І Андрій, чоловік вчительки каже: “Я піду”. Приходить і розказує: “Ви б бачили, наша Вокзальна танків 20 стоїть, всі розбиті. Напевно наші лупили цих росіян. Не знаю коли їх приберуть, там не пройти не проїхати. Все розвалене, все розбите і трупи лежать”. Але він не знає чиї танки. Але, мабуть, не наші.

Казали багато про випадки зґвалтування в Бучі. Ви особисто бачили якусь ситуацію?

Жіночка, яка прибігла до нас у підвал. Це було 10 березня, я дуже запам’ятала це число. Сильно стукає в калитку. Вона трошки вище жила, вулиця якась пересікаюча. Але вона знала цього Андрія. І вона знала, що ми там у підвалі. Коли вони, росіяни зайшли до них у дім, чоловік був, вона і хлопчику 4 роки. Вивалили двері, вибили. Чоловіка вивели на двір, застрелили у дворі. Вона залишилася у кімнаті з хлопчиком, хлопчика вони закрили у ванній. А її ґвалтували, двоє. Розділи догола і сказали нікуди не виходити. Сказали вийдеш, ми тебе знайдемо і застрелимо дитину на очах. Вона сидить. Вони пішли, понапивалися. І знову прийшли до неї, знову ґвалтували. А потім на крісла полягали і поснули. І вона ту дитинку тихенько, полугола. Зима. Ту дитинку за ручки і оце бігла до нас. Вона стукала у ті ворота, Андрій каже о, це Валя прийшла, вийшов по неї. Вона ото так труситься, наче дурненька, нічого не усвідомлювала навіть. Почала розповідати нам і ото її врятували, викликали волонтерів, швидку. Дитина все питала де наш тато. Вона сказала, що тато на праці. Він же не бачив, як його застрелили. Але він залишився лежати у дворі, його ж ніхто не прибере. Дівчата. Одній 14, а другій 13. Теж зайшли в дім. Мама і вона. Маму не тронули, а дівчинку ґвалтували при матері.

А ця Валя, яка до вас прийшла 10 березня, вона з вами до останнього була?

Ні, її забрали волонтери та швидка. А куди забрали, може під Київ, я не знаю. Тому що там дитину треба одразу до психолога. Та і їй треба. Одежу їй дали, Оксана дала. Андрій та Оксана жили навпроти того дому, де ми були. Тому вони могли перебігти і взяти якусь одежу чи ще щось. Виглянули, нікого немає, голову нагнули і побігли. Зима, а вона гола прибігла.

Росіяни не знали, що в тому підвалі ховалися?

Так, не знали. Ось це нас і врятувало. Чому ж ми туди зійшлися, того що вони скрізь шастали по дворах, вивалювали калитки, двері, заходять. Якщо ти в хаті, то ти застрелений. Якщо є молоді, вони знущаються, ґвалтують. 14 років дівчинку ґвалтували так, що прив’язали їй руки та ноги. Молоді, по 18 років хлопці. Вони багато ґвалтували, кажуть. Жінки на краю дзвонили цій Оксані вчительці і розповідали, що дуже багато такого відбулося. Там не одна, не дві, дуже багато.

Ви на власні бачили як вбивають?

Як бачила, я коли ми вийшли на другий поверх у цьому будинку. Щоб подивитися що ж там відбувається. Не прям біля вікна стали, а так потрошку. І там все видно. І коли йшло дві жінки та чоловік, вони хотіли виїхати і в них біля Novus-а вони попали. Я не думала, що їх застрелили, а потім Андрій коли ходив додому, дізнався, що ті жінки, що йшли були застрелені. У підвалі Novus-а, вони у тому підвалі сиділи. Там же їсти було що. Брали, з того Novus-а виглядали. Хто йде, вони стріляють наповал. А ті жінки та чоловік думали виїхати, на Ірпінь йшли, а їх застрелили. Ми нікуди самі не виходили. Поки нас не визволили, ми нікуди не йшли. Ми знали, що це буде. Ми думали чи тут пропадати, чи що буде, те буде. Ось ми потім попробували машиною, нас завернули. Добре, що нас не постріляли.

У вас, у підвалі був хлопчик, якому було 6 років. Що він питав?

Він маму питав чому ми тут і все. І хто це стріляє. Вона йому казала, що це навчання йдуть. “А чому ми тут?” – “А тому що такі навчання, що ми маємо бути тут. Коли закінчиться, ми підемо додому”. Вона не казала, що це війна. А цей, що 17 років хлопчик, Андрія син, то цей все знав, розумів. Йому треба в інститут вступати, він закінчив 10 класів. Мав їхати за кордон поступати, але він такий був нервовий після цього всього. Коли ми виїжджали він аж трясся весь. Вони потім пішли додому взяти речі, а в них вся стіна задня у домі вибита. Він як побачив ось це, його почало трусити. Видно з тієї сторони вони стріляли.

А як ви дізналися, що ваш будинок розбомбили?

Я ж там була, мені видно було з другого поверху. Мій дім, сусідський, на куту дім. Все горіло. Собаку хотіла відв’язати, побігла. Вони ото стріляли, я побила ногу, палець. Я як їхала, то ще шкандибала, не могла ходити. Я упала в каміння, сильно зачепила той палець. А потім у сараї сиділа. У нас собака лайка, дуже хороша, красива собака. Думаю побіжу, його відв’яжу, бачу ніби тихо. Чи він на горі десь сидів, почав стріляти, я в сарай залізла. Коли затихло, знову почала тікати. Це страхіття. Собаку не відв’язала. Потім Андрій пішов відв’язав. Донька казала, що хтось її забрав, спасли. Вона дізнавалася. Кроля застрелили, у нас було два кролики. У клітці під вікном стояли, застрелили. Декоративні. Але було їм по два чи по три роки.

Що ви відчували, коли дивилися на цій Вокзальній і бачили все це? Власний будинок…

Я думала, що у мене буде другий інфаркт. Відчуваєш, що втратила все, що нажила. Весь вік наживала, тягла. В Миколаєві продала, переїхала сюди. Завантажила машину, нанімала. Дуже багато білизни було, холодильник гарний, пральна машина, нова, я тільки її купила. Різні кухонні комбайни. Але вже нічого немає, все згорівше, пропавше. Починай по-новому. Воно мені вже не потрібне. Я буду вже коло доньки, чи коло сина. А що мені, тарілку їсти дають. Я теж їсти варю, все що можу, роблю. Напечу, наварю. Вони прийдуть, наїдяться та й раді.

Вам сниться війна?

Так, сниться що стріляють. Я сяду 3 чи 4 година ночі, коли син приїжджає з роботи. Питає чому у мене світло горить. Світло горить, бо здається, що у вікно куля летить. Воно бубух, вже машини починають їздити, траса ось. А воно ж чутно. А мені здається, що це війна починається. А перший місяць я взагалі не могла, я вскакувала. Сідаю і дивлюся, думаю: “Господи, де я знаходжуся? Невже це таке саме?”

А ось якось у Польщі була тривога, а мені так страшно було. Я так боялася. Питаю, це що, війна буде тут? А куди тікати?

[Powstanie w getcie warszawskim, 19.04.1943; Powstanie warszawskie, 01.08.1944]

Це в пам’ять про жертв повстань, а ви думали, що війна починається, так?

Так, тривога така, як у нас була. Це жах. Той, хто не бачив і не чув це, то для нього це якось не так. Для мене це було жах, бо я це все пережила. Я ніколи не думала, що доживу до такого. Головне, що ми живі залишилися.

Про що ви мрієте зараз?

Щоб до України повернутися. Щоб я на своїй рідній ненці була. Там у мене всі, мої батьки поховані, там вся моя рідня. А тут чужина. Мені добре тут з дітьми, дуже добре. Дуже задоволена своїми дітьми. Але то моє там, то моя земелька. Я хочу там умирати, я не хочу тут. Це кожен з наших. Ніхто не хоче, це чужина. Це не наше. Наше це Україна, ми там народилися і там все наше рідне. Я там кожен куточок знаю. Я 45 років прожила у Миколаєві, я зараз прийду і з закритими очима будь-яку вулицю знайду. А тут я нічого не знаю. Я вже у Бучі скільки знаю, знаю де ринки, де який магазинчик. Де дешевше, де дорожче. В Ірпені також все знаю. Бо внучка ходила там до школи. У мене там і подруга з’явилася такого ж року як я. Сусіди гарні, спілкувалися завжди. Садила город собі.

Не знаю чи моя квартира у Миколаєві ще стоїть. У мене брат під Миколаєвом у селі живе. Кажу йому піди подивися, каже що воно мені не потрібно, не буде ходити. Яке гарне місто було, у нас стільки заводів військових було, штук 7. Морпорт який шикарний був, два річкових порти. Там таке розстроєне місто. Я переїхала до доньки вже ось, коли у мене інфаркт стався.

Ви б хотіли поїхати у Бучу?

Ні, у Бучу не хочу і донька не хоче. На крайній випадок до Ірпеня. А у Бучу не хочу, я там таке надивилася. У мене перед очима все. Якби я зараз поїхала до Бучі, я не знаю як би я себе поводила. Я навіть знаю зараз де які люди лежать, пам’ятаю. Де ми йшли, їхали. Як все розбите там. Пам’ятаю де, як, хто біля якого дому лежав.

Хотіли б забути все?

Хотіла б, але воно не забувається. Це не забути, як ти його забудеш? Може час пройде, не знаю. Але його не забути ніяк. Якби війна припинилася, то може щось десь і змінилося б. Але воно ти ж бачиш, спілкуюся з Україною. Там бухкають, там убивають, там розривають і продовження йде та йде. У нас, у Миколаєві на зупинці 11 людей одразу завалили. Люди їхали на роботу.

І це так через день там. Думаєш про це, чому рятунку ніякого немає від цього. Чи це так українці провинилися перед Богом. Я не знаю чому і яка провина у нас. Що так знущаються над народом. Я думала, що війна, як раніше, коли ще моя мама розповідала. Вона казала, що так, у полон брали, але чоловіків, не жінок. А ось так, як зараз, з розповідей мами такого не було. Заходили у двір, могли сказати дайте яйця, молока. Це німці. Чоловіків забирали, але жінок не чіпали, дітей також. Дядько мій загинув на фронті.

Ви коли порівнюєте свій досвід і те що мама розповідала, то росіяни гірше ніж нацисти під час Другої світової?

Звичайно! Звірі. Навіть звірі так не зроблять. Діти ж гинуть. І зараз діти гинуть, нічого не зупиняється. Не знаю чим воно завершиться все. Хочу до України, та і діти хочуть. Бо собачка там.

А ви собі якось уявляєте, як ви повертаєтесь? Що ви будете робити? Думаєте про цей день?

Думаю, що я приїду і зять мені квартиру вже побудує десь, може переберемося. Де буде жити донька, я. Я так думаю, діти у школу будуть ходити. А я думаю поїхати до себе, де мої всі похоронені. Я сама з Миколаївської області, Веселинівський району. Там кладовище у нас і всі мої поховані. Я хочу туди поїхати і всіх провідати. Це моя мрія. Там всі лежать мої. Племінник там, загинув, там лежить. Брата син. У 2014 році, поховали там.

Брат оце їздив, мамі було 5 років, як поховали. Розповідає, що все прибрав, що буряна багато. Він за мене теж переживає, він лишнє не хоче мені говорити, після інфаркту. Він каже приїжджай до мене. Це 20 км від Миколаєва. А я питаю, а як це приїжджай, коли ви спите, а ракети над головою ходять? Вони живуть біля Очаківа.

Вам якась розмова з окупантами запам’яталася?

Оця, коли він нам “руки вверх”. Я його просила, щоб він не чіпав нас, не вбивав. Щоб відпустив. Я йому казала, що я розумію, війна. Ви можете руйнувати там якісь будівлі, але людей вбивати… До чого тут людина, що ти його вбиваєш? “Нам наказ такий дали”, він мені сказав. У нас наказ вбивати всіх. Старих, малих… Палити… Сказав, Україну всю знищувати. Він каже “Я приехал, мне приказ дали, если я не виполню, то меня застрелят”. А хто наказ дав? У них же старший є. Там Путін… Путін як Путін. Там же повно таких як Путін.

Як вас змінила ця війна?

Я з природи (натури) людина… За всіх переживаю, більше стала переживати. За брата, за його дітей. У нього два хлопця, яких хочуть забрати на війну. Одному 25, другому 35. Цьому, що 25, десь невістка робить довідку, щоб його не забрали. Він сильно худий, там хворобливий хлопець. Брат 61 рік, каже що я б пішов на війну. Кажу, “А що б робив?” – “Я б їх всіх перестріляв”. Кажу: “Вітя, заспокойся, кого б ти перестріляв, ти не уявляєш, ти не був там де я була”.

Скажіть, а ось ви тут продукти в Польщі купляєте. Вони за смаком відрізняються від тих що в Україні?

Звичайно так. Все. М’ясо геть не таке, риба. Риби ж такої немає, як у нас на Україні. Ти що, у нас рибу купиш… пригає, жива, гарна. Який хочеш товстолобик і нажариш, і уху зробиш… А тут не така риба. Звичайно, продукти відрізняються, ще й хорошо. Підеш на базар, у нас же у людей свої корови, свій сир, своя сметана.

А як приїдете, то що купите?

Масло домашнє в першу чергу. Молока, сметани, сир. Ну і м’ясо, звичайно, таке пахуче. І сало. А сала б з’їла зараз.

Як ви думаєте, завдяки чому ви вижили? І коли ви там знаходилися в окупації, чи ви вірили, що ви виживете?

Так, вірила. Вірила, що в мене Бог є мій всередині. У мене ангел-охоронець сильний. У мене Миколай Чудотворець. Дуже сильний. Я свята Татьяна і я думала, що я виживу. Навіть, коли я напівголодна сиділа, я все одна думала, що все це закінчиться скоро. І так, воно закінчилося. Коли донька вже почала дзвонити Андрію, Оксані на телефон, коли він підзарядив. І я дала телефон… Вона кожен день, кілька разів дзвонила і питала як ми, розповідала як нам вибратися.

Ось ці 2,5 тижні, який день був найстрашніший?

Кожен день було страшно. Так глянеш на хвилинку, що там робиться. Йде з автоматом по дорогі, заглядає у двори. Собачка, бере стріляє у собачку. Нащо ти це робиш? Ходять по вулиці, як у себе вдома. Захотів, відкрив ті ворота, захотів, інші. Йдуть в дім, обкрадають. Люди повтікали, повиїжджали. І золото залишилося, і гроші. Не всі ж хапали. Хапали документи, паспорт і поїхали. Кому то золото чи гроші були потрібні? А вони все повиносили. Унітази знімали… Він навіть не знає що це таке.

Один хлопець, років 18 каже: “Ого, так вы живете здесь хорошо”. Під’їжджали машини великі, військові і вони все туди вантажили. Крали і вантажили.

Жалієте, що якусь річ не взяли з собою, коли втікали? Якби могли повернутися, щоб забрали? Щоб в ту сумочку поклали ще?

Я б все взяла, тільки куди? Звісно жалію. Поклала б документи, там ще позалишалися. Комп’ютер доньки, внучки. Фотографії. У мене трішки фотографій лежали у зошиту. Там чоловік, донька, ще син молодий, як одружився. І все, більш нічого. Фотографії, альбом там залишився. Там все основне. Там мої батьки. Може у брата що залишилося..