Олександра Карабань

Привіт, Саша.

Поліна, добрий день.

Розкажи мені, будь ласка, коли ти приїхала в Польщу? І з ким? Як це взагалі, яка логіка прийняття рішення в тебе була? Чому ти тут взагалі опинилася і коли?

Боже, в мене такий стан, що мені хочеться плакати.

Ти можеш плакати якщо хочеш.

Логіка рішень була така, що я уже довгий час з Іванкою живу сама, ну в сенсі я і Іванка вдвох в квартирі. Мої батьки живуть не в сусідньому будинку, це сусідній район. Тобто, там не якась інша частина Києва. Я на Іподромі живу, вони на Дружбі Народів. Але в разі початку війни це, нас ніяк би не спасла ця ситуація, що ми прям тіпа по одній лінії метро живемо.

Тобто ти думала про війну багато?

Да. Я думала про це і я почала про це думати ще в грудні. В мене навіть була така традиція на Різдво західного обряду збирати подруг у себе вдома. І я пам’ятаю як я думала: «Боже, я так хочу купити собі гарні тарілочки такі різдвяні, гарно щоб все було». Я пам’ятаю що я стою і думаю: «Нафіга я їх буду купувати, якщо почнеться війна, а я оце зараз на якісь тарілки витрачаю гроші». Але я їх в результаті купила і подумала, що ну якщо почнеться війна то принаймні в мене буде хороший спогад з того нашого зібрання, типу що ми хорошо посідєлі напослєдочек. І реально я купила тарілки, прикольну гірлянду класну, ну короче, зробила так, як в гарних фільмах. Все прикрасила. Але думки про війну мене абсолютно не відпускали, ну хіба на якийсь час. То я з кимсь поговорю і мені стане легше, то прийде тато Іванки і я скажу: «Ну шо там Росія буде нападати?», він такий відповідає: «Та забий, нічого не буде». І виходить так, що я, начебто, і говорила з людьми про всю цю ситуацію, але якоїсь підтримки я не отримувала. Не було біля мене людини, яка зі мною розділила б оцю всю відповідальність і оцей страх.

Звідки з’явились ці думки про війну? Що на тебе крапало?

Ну, по-перше, те, що з усіх новин, з усіх утюгів розказували що війна буде. Я пам’ятаю перед тим, коли я, власне, вирішила купувати квиток в Варшаву, я подумала: «А який я маю аргумент проти того, що вона почнеться?». Якщо чувак в 2014 окупував спокійно собі Крим і я пам’ятаю свій стан тоді в березні, коли я дивилася новини і думала «Господи, це якесь кіно. Такого бути не може. Ну як це так, цивілізований світ, а він просто заводить свої війська?». І я опинилася в цій ситуації, коли в мене не було відповіді «чому ні». Ну типу чому він не нападе, що йому завадить? Та нічого йому не завадить. Це в якихось розвинених країнах дипломатія перемагає. Тут ні. Останні два тижні січня я нормально не спала, я просто засинала, ну… Я вирубалась. Тобто, це не, знаєш, коли ти від цієї втоми сама по собі засинаєш, але я лягала спати в теплих таких штанах спортивних, в кофті, я думала: “Окей, зараз почнеться оцієї ночі. Що я робитиму? Я, значить, швидко вдягаюсь, швидко взуваюсь, швидко накидаю на себе куртку, Іванку закручую в ковдру і хапаю якісь її зимові речі, а там куди я добіжу, там я вже буду її вдягати нормально”. Коротше, от паніка мене накривала, накривала Я зрозуміла, що вже якийсь час, якийсь період я нормально не сплю, я нормально не працюю, ну короче це не життя, а незрозуміло що. Я почала думати що з цим можна зробити. У психолога поговорила – не допомогло, поговорила з друзями: «Ну якщо там танки підуть на Київ, що будемо робити?», ну з ними ці всі плани по обговорювала. Потім з Віталіком, з татом Іванки. Він сказав, що якщо щось почнеться, він говорив зі своєю подружкою, яку я теж знаю, що її батьки мене заберуть, вони будуть їхати в Коломию, евакуюватись, вони мене туди заберуть. І це така домовленість, знаєш, через треті руки, що якісь люди мене заберуть. Коротше, я зрозуміла, що мені треба розраховувати лише на себе і почала думати над варіантами. Перший: я думала поїхати в село під Київ, там залишився будинок моєї бабусі. Другий варіант: власне, напроситися в Коломию вже зараз. Але там якісь люди вже жили. Короче, вони всі художники і там творчі люди і в них, час від часу, хтось живе в тому будинку. І третій варіант: Варшава. Тому, я от друзям написала чи можна приїхати, раптом щось станеться. Я подумала. Коломию я відкинула тому що це незнайомі люди, мені там точно ніхто не буде допомагати з Іванкою. Село – це варіант окей, але бути самій в будинку, ну, це стрьомно. Хоча, батьки, я думаю, час від часу приїжджали б, але це не те. І от я почала задумуватися про Варшаву і я ще раз написала друзям. Сорі, може так, зовсім з кінця почала, але вибереш. Я їм тільки першу фразу пишу: «Привіт». І подруга така (там подруга і друг, вони в різних квартирах живуть) зразу пише: «У мене нема де жити, будеш жити у Кирила».

Це ті, що у Варшаві живуть?

Да… Кажу: «Ти знаєш, що я хочу запитати». Я кажу: «Я вот думаю на таке-то число брати квиток, я ще до кінця не впевнена, але чи буде вам окей, якщо я там тижні на 2 приїду?».

Таке питання. Перед рішенням брати квитки, була якась остання крапля для цього рішення?

Такого чогось сильно фінального – ні. У мене була розмова з Віталіком, з татом Іванки. Я кажу: «Блін, я не знаю, що робити». Скажімо так, оце фінальна була крапля, коли він мене трохи підтримав в цьому моєму рішенні, бо в мене було таке відчуття, що я тікаю. Ну типу знаєш, я кидаю всю Україну, звалюю, зараз без мене тут Україна розвалиться. Тому що мені навіть було соромно зізнатися друзям, колегам на роботі сказати, що мені настільки страшно, що мені хочеться кудись поїхати, що мене цей страх паралізує і я з цим нічого не можу зробити. Я, власне, купила квитки і тільки потім сказала на роботі своїй керівниці: «Слухай, я релокейтнусь на якийсь час, але обіцяю повернутись». Я боялася як на мене будуть реагувати. Тобто, я не називала напряму, я не казала, що я поїхала в Варшаву тому що мені страшно. Мені хотілося виглядати в очах інших якоюсь нормальною.

Не панікеркою.

Не панікеркою, да. Загалом, мені хотілося стати тою панікеркою в результаті, яка, поки всі такі на раслабончику сиділи в Києві, а я дурочка поїхала на місяць в Варшаву. Знаєш, з цим позором було б простіше повернутися, ніж опинитися правою і приїхати сюди, в Польщу, надовго. От і, власне, мене Віталік підтримав, бо він сказав «Слухай, в тебе віддалена робота, я б на твоєму місці уже б давним-давно би поїхав.». Але він і фінансово, і морально підтримує і я, думаю, ладно, бо мене найбільше зупиняло те, що я буду робити там сама з Іванкою. Бо друг, до якого я приїхала, рано вранці йде на роботу, ввечері приходить, а тут ані садка, ані допомоги якоїсь від інших, а в мене ще була якась така дуже задача складна на роботі. І я пам’ятаю, що закінчився перший тиждень, як я тут пробула і я подумала: «Капєц, що я наробила». Дуже важко було. Вот, власне, від того, що тут були друзі і через те, що фінально підтримав вже екс хазбенд, то я і прийняла оце рішення поїхати. І я купила квиток. Ще коли я намагалась себе розрадити і полегшити цю всю ситуацію, рекомендували скласти тривожний чемоданчик. Я думаю: «Зараз я складу, у мене є день, мене попустить.». Я коли його склала, я так ридала. Тому що оце реальність, яка з тобою. Він навіть може не знадобитись, ну, уявімо цю ситуацію. Але сам факт, що тобі треба це робити. І це дуже злило. І засмучувало. Я купила квиток і мені ще гірше стало. Коли я їхала в Бориспіль, я розуміла, що я можу сюди не повернутися і я начебто і збирала свої речі так як тіпа щоб мені там знадобилося, але насправді це все фігня і я нормально речей не взяла.

А що ти поклала? Що ти з собою взяла? От ти, дитина, ви ж вдвох приїхали? Так?

Да.

Ти, дитина і що ще?

Я взяла документи, паспорт, українські документи типу паспорт український, її свідоцтво про народження, свою медичну картку і Іванкіну медичну картку з щепленнями, всяка оця вакцинація, бо і з одного боку я розуміла, що як щось станеться і я не зможу повернутися, оця картка з щепленнями, це дуже серйозна штука. А другий момент: я хотіла тут їй зробити щеплення оце від менінгококу – того, що немає у нас в Україні.

Це була валіза?

Да, велика. Я навіть за багаж заплатила. Я по багатому їхала. Ну я ж на літаку. Але єдине, що я не поклала, бо я думала, ну я, я правда вже дуже панікер, не буду це вже брати, це фотки і дитячі альбом Іванки з першими фотками. Таке, знаєш, якби ракета потрапила в мій будинок, от це те, про що б я жалкувала, що я ось цього не взяла. Це я лишила вдома, бо вже не було куди впхати в речі.

А так взяла би, якби трохи ще..?

Ну я думала, воно лежало в мене біля чемодана і, в принципі, можна було б.

Тобто, ти хотіла це взяти, але не взяла?

Да. Щоб не здаватися зовсім конченою.

Тобто, ти для себе навіть самої не хотіла? Це ж тільки ти знаєш що ти взяла, а що не взяла. Тобто, ти не хотіла годувати цю паніку свою?

Да. Да. Я ж і кажу, що я дуже фатально сприйняла оцю поїздку як тіпа: «Всьо кінець, я не вертаюсь».

Тобто, можна сказати так, що два місяці десь до цього, ти перебувала в зростаючій такій паніці?

Три.

Три виходить.

Два, два, два.

Тобто, ти була в такій наростаючій паніці і в такому стані істеричному, драматично зібрала речі, не витримала і поїхала, да?

Да, можна так сказати. Ну тому що… Я перепробувала, просто, варіанти як себе заспокоїти будучи вдома. Там типу поговорити з близькими, скласти чемоданчик, придумати план дій. Тому що ми з колишнім чоловіком обговорювали, що буде якщо почнеться війна, куди тікати. Ну от він сказав, що батьки подруги заберуть, але ці батьки живуть на Печерську, я на Іподромі. Я просто коли почалось 24 лютого, я поняла що всі плани, як мабуть у більшості, це хєрня собача, тому що ти можеш планувати дуже багато, а коли ти потрапляєш в реальність, це зовсім інша штука. На жаль. Власне, колега, який приблєжонний до інформації, бо він веде інформаційний портал мілітарний. Ну, типу він шарить в цій темі, в нього є багато інформації. І я питала в нього в грудні, кажу: «Саша, до чого готуватися?». Він такий, каже: «Як би ти не готувалася, все одно все буде інакше. Ти можеш пробувати себе заспокоювати, але воно не буде так як ти собі уявляєш». Мене тоді трошки ці слова заспокоїли, тому що я ж собі уявляла, що це буде бомбардування міста, авіація, Друга світова війна тільки тіпа в улучшеной своєй версії. І я навіть читала якісь заспокійливі колонки експертів, що зараз так ніхто авіацією не буде бомбити, це типу якась дурість. Ну це ж типу не 20 століття. І я думала ну да. Мабуть да…

А ти от їхала, була в тебе думка на який період ти їдеш?

Я була Арестовичем. 2-3 тижні.

2-3 тижні…

Ну, я з друзями домовлялася, що от десь на два тижні. 2-3 тижні.

Якого числа ти приїхала в Варшаву?

Я приїхала в ніч з 31 на 1. З 31 січня на 1 лютого. У мене в печаткє стоїть 1 лютого. Я ще тест робила на Ковід, я ще показувала щеплення свої.

Інша реальність.

Да-да-да, щось таке тіпа…

…з минулого життя.

…на довоєнному. О, знаєш що ще, в мене ще рейс затримали і я думала: «Блін, ну що це таке. Рейс затримали, я тут з дитиною, в 11 вечора».

Дискомфорт.

Да-да-да-да-да, тіпа кому розкажи, це така буржуйська жизнь. Ще було смішно, я пам’ятаю, що ми сиділи в Борисполі чекали поки ж нас запустять на літак. Іванка дивилася в вікно і вона така стоїть, каже: «О, це літачок». І тут підходить якась сім’я і дівчинка старша від неї. І дівчинка до своєї мами каже: «О, мама, смотри, самольот», Іванка: «Ні, це літачок». І я така: «Дааа, так!». Вот, та да. Я ще типу, знаєш, ну як мені тоді здавалося, що вот, нащо я такий нічний рейс взяла. Коли оце люди по 30 годин на кордоні стояли, я така: «Саша, ти ще дуже хорошо доїхала».

Ти тоді не уявляла, що це найкомфортніша історія… Це буде історія про найкомфортніше пересування, просто, в цій всій історії.

Ну да.

Добре, ти подорожувала з дитиною. Як ти їй пояснювала? Ти просто їй сказала, що ви в гості їдете?

Да, ми їдемо в гості. Тому що ми з Кирилом, з другом цим, бачились влітку, я їздила тоді в Івано-Франківськ і ми з ним тоді зустрілися, він оце вперше побачив Іванку і він щось дуже Іванці прямо в душу запав. Вона там з ним, значить, руку давала, хоча для неї це нетипово. Плюс у нього був кіт. І значить я, як мать відповідальна, прорекламувала, що у Кирила взагалі топчик. Ну, насправді, так і було. І це… Під запис: Кирил це просто… Всі подруги, які чують мою історію, вони кажуть, що його треба до ліку святих приписати, ну тому що чувак нас витримав 4 місяці. Ну да, ми друзі, але ж не настільки, щоб оце витримувати ну навіть не свою дівчину. З дитиною. Типу… Якби ще якісь романтичні стосунки були, ще можна було б якось пояснити, але нє.

Тобто, ти приїхала в Варшаву, живеш тут три тижні. Як для тебе почалась війна? Як ти дізналась про те, чого ти так боялась насправді сталось? Ти можеш, будь ласка, описати ці перші години і про те, як ти дізналася. Що було? Де ти була? Що відбувалося? Твої перші думки? Кому ти першому зателефонувала?

Я трошки не 24-го, а на пару днів раніше. Коли визнали так звану незалежність ДНР, ЛНР, ми… Я Кирила вмовила поїхати в магаз, в Ашан. Він трошки далі був від нас. І поки ми там ходили… Ще так, така картина: магазин, мало людей, спокійна музика, знаєш, я реально там порелаксувала в тому магазині. Тут ми в Ашані… Да, таке воно життя, бо Іванка з Кирилом десь тусила, а я ходила там щось робила свої закупи. І, власне, чого я вирішила їхати туди в магазин, я подумала, що вот скоро ми поїдемо додому, треба зробити якийсь великий закуп типу продуктів, щоб Кирилу щось лишити, бо він гроші від нас не хотів брати. Треба якось типу затарити його їжею, бо ми там через тиждень поїдемо додому. Ну бо в березні вже стане все ясно. От… І ми сідаємо в машину, я вмикаю новини і тут вєщає Путін про те, що він визнав незалежність цих псевдореспублік. І я не знаю чого, але у мене Іванка питає: «Мамо, коли ми поїдем додому?».

Кінематографічно.

Да, реально. Життя – фільм. І я думаю, нууу, кажу: «Івааночка, поки не знаю. Колись». Кажу, скоро. І я уже, чесно, думала, що… Мене тоді уже трошки відпустило, що це буде повномасштабне вторгнення. Я думала, що це буде активізація подій на сході, ну як багато хто думав. Там, не знаю, ще десь на кордоні з Кримом і так далі. І я 23-го… Весь цей час, коли я була в Варшаві, у мене всі питають. Бо я ж типу зрадниця, поїхала, кинула країну і час від часу, у мене питають: «Ну що ти, коли приїдеш?» і з періодичністю раз на два дні, хтось або з колег, або з друзів: «Коли ти приїдеш?». Кажу: «Я не знаю». «Та давай вже приїжджай, тут все нормально, да всьо буде хорошо». І я, якщо чесно, вже втомилась. Я відпочила в Варшаві. Бо коли ми приїхали, я ще прилетіла тоді, я на три дні взяла собі вихідних і десь через ті три дні я відчула, як у мене розслабилось тіло, знаєш, оце такий зажим був сильний, я відіспалася. Я розслабилась трошки, намагалася комбінувати Іванку і роботу, якось оце вже налагодила оцей графік. І я подумала: «Ладно, я оце вже маю один досвід фатального від’їзду з дому, я готова повернутися в Україну. Якщо щось станеться, ну значить буду пакувати речі, кудись їхати, щось робити». Мені друзі, які ось тут в Варшаві, казали: «Ти з головою дружиш? Посидь іще». І, власне, 23-го ввечері я подумала: «Ладно, там буде якась фігня на кордоні чи там на Донбасі. По-любому будуть якісь активні бойові дії, в Києві буде все спокійно. Я починаю дивитись ввечері квиток на 4 березня. Я ще Кирилу кажу: «Вот 4 березня це п’ятниця на вечір, на 6 вечора» кажу Кирилу: «Ти зможеш нас відвести в аеропорт?». Він такий: «Да, вообще не проблема», кажу: «Супер». І я за 23 число, за 23 лютого, новини скролила, але так не вчитувалась. І тут я, значить, вже додала в кошик всі квитки і все оце вже оформляти почала. Дай-ка, думаю, зайду ще разочок в новини подивлюся що там. І там якась була новина про те, що щось може бути. Типу, ось в найближчі ці два дні. Я думаю: «Ладно, не буду. Поки лишу цей квиток в кошику. Зранку встану і якщо все окей, я куплю, бо я вже задовбалась. Я так відтягувала дуже довго повернення додому. І в нас в той період у Кирила був його кіт і ще двоє, дві кішки нам підкинула оця інша подруга і треба було за ними подивитись. І в 5 ранку ці коти, одна з кішок починає просто верещати так, що нічого з нею не можна зробити. І на балкон випускаємо, і в коридор випускаємо. Короче, коти мене оці розбудили. Першим ділом я ж беру телефон і я отак от читаю стрічку новин. «Київ вибухи. Харків вибухи. Одеса Вибухи. Все вибухи.» І я така «Піздець, що це таке». Я дивитися давай хто в мене в онлайні. В мене хтось із колег був в мережі і я питаю «Що там?». І колега каже «Я вже виїжджаю з Києва, чекаю поки мене заберуть» і короче мене просто трясе, я не розумію що робити. Батькам, наче, не хочу тривожити, бо.. Що, в них мало тривог? Потім, коли вони вже вийшли на зв’язок, вони там зібралися з сусідами. Мама каже: «Ми сидимо чекаємо новин, тєлєк включений, чекаємо що буде далі». Кажу «Може ви будете виїжджати?». Вони такі: «Нє, ми нікуди не поїдемо». І в мене на півтори доби був такий стан, що я нічого не їла.

В гострому стресі була.

Да. Я розумію, що я вдома не можу сидіти. Куди йти? Понятно: під посольство російське. Я виходжу з дому, заходжу в кафешку під домом, лишаю Іванці якісь іграшки, вона іграшками бавиться. Я питаю, кажу: «У вас є вода?». А жіночка ця бачить, що у мене не все в порядкє. Тоді, тут достатньо було людям сказати одне слово: «Україна» і вони типу більше питань тобі не задавали. Вона ще віддала мені воду: «Та не надо платить, все нормально».

Тебе підтримували поляки, да? В ці дні? Якщо ти з ними контактувала.

Да, вони підтримували, бо я ж кажу, особливо пояснень не треба було. Тільки сказать звідки ти і все. І я поїхала до цього, до посольства. Ну я їхала в такому стані, що я взагалі не розуміла що відбувається, чого я туди їду і начебто хотілося кудись йти, але непонятно було куди. І ми з друзями цими зустрілися, під посольством. Я розумію що мені плакать хочеться, але і сліз начебто так і немає. Тому що стан був такий тоже дуже зажатий. Ще у нас була дуже дивна зустріч. Там мітинг так типу на дорогу вже вийшов, на проїжджу чатину і ми щось проходимо по цій проїжджій частині і я поглядом зустрічаюся з якимсь чуваком. Він каже: «Ну что там наших обстреливают?», я кажу: «Да» – «Ребята, вы откуда?» і мені якийсь такий дивний акцент, ну от прям. Ну і мої друзі кажуть: «З Криму». Бо вони правда кримчани. Я така: «А ви звідки» – «Я из Одессы» – «Да, из Одессы? И откуда же из Одессы?». Ну і він називає мені там вулицю, я конечно в Одесі ніфіга не шарю ну там окрім центру якогось. Потім я чекнула, воно-то то його версія співпадає, але він дуже дивно виглядав, я підозрюю, що це якийсь типу…

ДРГ?

…ну якийсь російський, ФСБшники прийшли пофоткати, бо їх тут, думаю, дофіга було і є мабуть, ще лишаються. Вот. Він там ще щось таке сказав, но оця фраза «Ну что там наших обстреливают?» ну це якось дуже дивно виглядало. Я думаю: «Ах, ти, сука російська, ти і тут, падло», він у мене таку злість визвав, але страшно, непонятно що з ним було робити. Під вечір 24-го оце ж я перебувала в такому стані, що я себе не контролюю. Я ходила просто з водою. Вода мене трошки заспокоювала, але я розуміла, що мені треба щось таке типа мощноє заспокійливе, у мене нічого не було і ми з Кирилом поїхали в галерію біля нас. Зайшли в магаз і тут я йому кажу: «Піду в аптеку». Щось же ж попросити там. Домовились, що Іванка лишається з ним. Але він це не до кінця зрозумів. Побачивши, Іванка пішла за мною, а я не бачила, що Іванка йшла за мною. Я хвилин 10 була в аптеці. Поки я пояснила чуваку що мені треба. Знаєш. А я не можу згадати слово як буде заспокійливе польскою. Я потім в кінці кажу «Я з України, мені треба щось… щось» кажу. Він такий: «Я поняв». Він там якесь таке… бо таке заспокійливе типу нашого Біфрену тут без рецепту не продадуть. І він дав якусь хрєнь і потім пішов ще шукати якесь заспокійливий чай для мене безкоштовно мені віддав. І тут я виходжу з аптеки, він стоїть один з кульками, я питаю: «А де Іванка?». Він такий «Вона з тобою була» я кажу «Ні» і ми просто як у фільмі, кидаємо просто всі кульки, які у нас були і отак от розбігаємось в дві сторони. Я давай питати у людей типу там: «Дівчинка, тра-ля-ля». І тут жіночка одна бачить що я когось шукаю, вона каже: «Ви дівчинку шукаєте?», кажу: «Да» – «Вона побігла вон туди». І вона короче за цей час. Ми були в одному кінці торгового центру, а вона добігла до кінця іншого і от поки я бігла її знайти, мене відпустило, мені стало хорошо.

Відволіклась?

Да, да. Потім я добігаю, бачу, що якась жіночка бере її на руки і вона починає вириватися, вищати, тут я вже підбігаю, що це я, давай її заспокоювати. Отак ми сидимо на підлозі, я сама плачу, вона плаче. І оці жіночки питають: «Czy trzeba pomóc?». Я кажу: «Не треба, я з України». У мене все просто. Вони такі: «Ну сорі, ясно» і пішли.

Тобі після того, як почалася війна, ти кажеш, що ти з України і тобі якось допомагали, да? От в якомусь побутовому сенсі, да? Безкоштовний чай дали, щоб підтримати.

Так. Водичку.

Водичку дали, да. Тобто підтримували, да, якось?

Да. А ще вийшло так, що Кирил, власне, друг мій, він живе 5 років у Варшаві, своїх сусідів не знає, а тут випадково з сусідами по паркінгу познайомився. То от власне вони не знали як підтримати і що зробити. Вони просто в якийсь вечір прийшли, там дівчинка трохи старше від Іванки, вони принесли якісь свої пазли, там, знаєш. Якісь там ще цукерки, знаєш, щоб якось висловити цю свою підтримку, бо вони до кінця не розуміли як це зробити. Потім вони нам допомогли, вони і одяг віддали для Іванки, ну і казали про те, що це все допомога від того, що вони самі цього не хочуть. Типу, знаєш, краще не бути взагалі в такій ситуації, але вже якщо така ситуація сталася, то бути в ролі того, хто допомагає, а не того, хто потребує допомоги.

І через те, що ти приїхала сюди раніше, ти не маєш статусу біженки? Юридичного.

Моє улюблене.

Скажи, от ти ж спілкуєшся з біженками, які мають цей статус і користуються якимись пільгами з того приводу. Яких пільг тобі для життя тут не вистачає найбільше?

Найбільше – медичне страхування, це основне. Тому що у мене яких зараз немає пільг. У мене немає пільг це виплати на дитину 500+, я плачу за садок, а біженці не платять.

В тебе приватний садок?

Нє, державний. За харчування. Да, за харчування треба платити. Але і чого в мене ще немає… Ну і оцієї Дії PL.. Тобто, у мене немає документу електронного, який би дав мені можливість виїхати в Україну і повернутися, або поїхати в якусь іншу країну ЄС. Зараз я можу тільки бути в Польщі до кінця, до серпня наступного року і…

Це розповсюджується на тебе теж, так?

Так. Ну оце єдине, що на мене розповсюджуються це легальне перебування тут, тут як і для всіх біженців і доступ до ринку праці. Тобто, я можу працювати без якихось особливих дозволів, карт, карт робочих, побиту, або робочих віз, от. Але поїхати в Україну так як роблять багато моїх знайомих, які з’їздили собі спокійно і повернулися, я не можу.

Ти би поїхала?

Ну, якщо чесно, да. Зараз нє, бо зараз ці ядерні загрози. Але влітку я би з’їздила на якийсь період. Для мене була важлива ця поїздка, не знаю чи вона б допомогла мені якось, але в травні я уже почала думати що робити, бо йшов вже четвертий місяць в друга. Тут треба так: або шукати якусь квартиру, або повертатись додому. Або якийсь третій варіант. І тоді мені дуже хотілося поїхати додому подивитися і якось самою оцінити ситуацію як там. Ну короче щоб це все на власні очі побачити. Цієї можливості не було, тоді я вирішила лишитися тут. Але сам факт, розумієш, не то, що я планую якісь там поїздки в Європу, але сам факт, що в тебе немає цієї можливості, а в когось є і вас розділяє якихось там 24 дні. Ну, я розумію, не знецінюю досвід тих людей, хто сюди приїхав, всі з різними історіями, але… Короче, це все трошки обіднєнько і не дуже справедливо.

Тобто, ти тепер вимушена лишатися на території Польші до серпня 23 року.

Ну так, я можу поїхати в Україну…

…але вже не повернутись?

…або повернутися вже з візою, або чекати поки обнулиться безвіз і тоді приїхати. Так щоб заїхати на 2 дні типу – не вийде.

Ти не можеш поїхати до іншої країни?

Нє.

А ти взагалі не думала перелокуватись в іншу країну?

Ні.

Тобі як в Польщі?

Ну, це найкращий варіант.

Чому?

Тому що я знаю мову. Тому що тут є вже контакти з людьми, тут є близькі для мене люди. Тут мені зрозуміліший побут. Я не кажу, що тут однаковий менталітет, він різний, але по-перше в мене вже був досвід життя в Польщі 6 років тому, я жила в Кракові трохи. Але основне це мова. Тому що коли одна моя подруга казала, коли вона приїхала і не розуміла що їй кажуть або ще щось. Ти людина з вищою освітою, розумна, знаєш англійську, наприклад. Ти себе відчуваєш дебілом, бо не розумієш чогось начебто, здавалось, такого простого. Польська мова, вона ж така схожа.

Я коли приїхала, пам’ятаю, що ми тільки під’їзжали до нашого першого готелю і я чувака, який нас віз, перепитала як буде «вибачте» і «дякую». Він каже «пшепрашам» і «джєнкує», я така «пшепрашам і джєнкує». Я не запам’ятала, що пшепрашам і джєнкує, як всі кажуть «пше…»

“Пшепрошом”, да. Ну, власне, ну. У мене була можливість поїхати в Німеччину, тому що в мене подруга німкеня, в якої батьки живуть в здоровеннішому будинку, де типу ти можеш не платити за той будинок. Ну, відсотків 80-90% тебе би забезпечували їжею. Тобто фінансово було би більш комфортно. Але ти не знаєш німецької, ти нікого там не знаєш. І все-таки соціальний контакт він важливий в моїй ситуації. Тому те, що тут були вже люди, оці двоє друзів, які там вже давно жили, відповідно вони теж мають друзів, якесь коло спілкування і в нас коли зламався візок, їхня колега віддала нам безкоштовно візок.

Така сітка контактів.

Да. Тут уже простіше знаходити якісь знайомства.

А ще скажи, от, ти приїхала. Тобто, виходить, ти приїхала, знала мову на якомусь рівні.

Да.

Але зараз продовжуєш її вивчати?

Да.

Як ти її вчиш?

От буквально тижні два тому у мене завершились курси мови. І слухаю подкасти, я працюю з поляками.

Ти кажеш, що ти сюди приїхала, в тебе була робота віддалена. А що сталося далі?

Я працювала дуже довго віддалено в українській агенції і у нас була така, з початком війни, на оплату… Нам зарплату виплачували відповідно до відпрацьованих годин. І завжди така лотерея, ти не знаєш чи буде в тебе в кінці місяця 160 годин чи не буде. І яку зарплату ти в кінці отримаєш. Тому, перше: в червні я вирішила знімати квартиру, я переїхала на квартиру і треба було на це гроші десь брати. І другий момент: ти не маєш цієї стабільності в зарплаті. Якогось такого доходу теж немає. І я подумала про те, що треба шукати роботу щоб хоча би, якщо я вже тут лишаюся на довший період, то щоб себе забезпечувати трохи краще і, само собою, є різниця отримувати зарплату в злотих чи в гривнях, коли там курс сьогодні 7-8, а завтра 8,30 – це велика різниця. Я почала шукати роботу, почала розсилати резюме ще в травні на ті позиції, які мені були цікаві. Потім десь активніше це робила, потім в липні нам сказали, що є можливість платити фіксовану зарплату, незалежно від відпрацьованих годин. І я, начебто, так трохи зупинилася з пошуком, але от у мене другий момент, окрім фінансового була оця невизначеність із моїм статусом. Да, що у мене немає медичного страхування. Для мене ця штука найважливіша. Хоча за весь цей час ми, я двічі ходила до приватних лікарів, я за них платила. Один раз з Іванкою ходила до педіатра. Не скажу, що ми часто хворіємо, але все одно на якісь типу екстрений випадок хочеться мати впевненість, що тобі не виставлять потім рахунок, де буде купа нулів. Тому, власне, ця робота мені потрібна була, щоб мати якусь впевненість, що все буде окей і можливість в майбутньому поїхати в Україну, зібрати пакет документів і поїхати, зробити собі візу і не морочити нікому голову і щоб ні одна людина мені тут не сказала, що я живу за їхні податки і ще щось. Вот.

Дивись, а ти боїшся тиску від поляків? А ти зустрічалась з таким тиском? З такими якимись коментарями неприємними?

Ні. Останнє тільки що я бачила це в трамваї я знайшла листівку «Стоп Укрпол». Це якась партія, Конфедерація польської корони, як мені вже потім колеги сказали, що вони, скоріш за все, фінансуються десь там з росії, або частково фінансуються. Ну от була така листівочка, де написано, що не треба допустити українізації Польщі. Що українці несуть сюди хвороби, що ми всі хворіємо СНІДом. Тому, забираємо робочі місця, само собою. І от у них в суботу був мітинг в центрі там, біля Палацу культури, 200 людей прийшло.

Просто, чи не здається тобі ти просто боїшся бути обузою і відчути, побачити таке підтвердження, наче хтось тебе не радий бачити? Тому що дивись. Виходить так, що ти сюди приїхала і насправді тобі відгукнулися: і води дали, і чай дали. І ти роботу знайшла, і тебе взяли на роботу, і квартиру тобі дали зняти. Але ти просто боїшся, що це відбудеться. Ти себе тут взагалі відчуваєш як обуза? Можливо тобі важко приймати допомогу? Чи є в тебе таке відчуття?

Я не скажу, що знаєш типу обузою, тому що глобально так людям нема що мені пред’явити. Я плачу конкурентну суму за квартиру. Це ж не те, що я сказала: «Пустіть мене безкоштовно». Я пішла на роботу, я знаю вашу мову. Це ж не те, що я приїхала і сказала, що «Вчіть всі українську». Тобто, пішла на роботу і з моєї зарплати вам так само плачу податки, я ходжу в магазини ваші, теж залишаю тут свої грошу. Тобто, глобально мені є про що з такими людьми подискутувати, але все одно в мене є відчуття, що я тут чужа. Це не моя країна, це не моє місто. Мені комфортно в Варшаві, я не буду приховувати, місто прикольне. Воно там типу є куди піти, є що подивитися, багато якихось атракцій для дітей. Як досвід це окей, але все одно я розумію, що я тут чужа і ніколи я своєю не стану. І нема в мене такого бажання, стати своєю. Я боюсь скоріше того, що якось хтось мені скаже: «Ти тут чужа, ти тут нам не треба», тобто якісь такі речі, про які я і так знаю, які мене ранять. Просто якщо це озвучить якась інша людина і це буде поляк, не з тої партії «Конфедерація корони» чи як там, а якась там досить інтелігента людина, оце мені буде не дуже приємно.

Тобто, тобі є що відповісти, як ти сказала, ти знімаєш квартиру, платиш податки. А якби ти була біженкою, тобі було б більше дискомфортно від цього? Бо тоді тобі було б що пред’явити, що тобі держава платить 500+, а це ж з їхніх податків. Тобто, зараз ти маєш право дискутувати, а якби ти була біженкою, то не мала б.

Ну слухай, навіть якщо і… Ну у випадку з біженкою теж є що сказати. Що типу: «Ви не пережили мій досвід», все одно є що людям відповісти, чим апелювати, але бути в такій ситуації не хочеться. Я ж кажу, в мене їх не було, але… Перший час, коли Іванка десь говорила українською і це було ще до 24го, я себе не дуже комфортно почувала, бо мені здавалося, що от зараз мені прилетить і хтось мені скаже чого ти сюди приперлася…

Понаєхалі.

Понаєхалі, да. Я з одного боку і розумію це возмущеніє, тобто, сталося все те саме в Україні, ну приблизно те саме казали б українці, нічим ми не кращі, нічим ми не гірші. Просто що воно не дуже комфортно.

Я маю на увазі, що чи не думаєш ти, що тим, що ти платиш оці всі податки і знімаєш квартиру, ти купуєш собі право дискутувати на цю тему, якщо тобі раптом прилетить щось?

Я про це не думала, але…

Типу убезпечуєш себе.

Убезпечую. Ну загалом мені ці всі типу там оренда квартири, робота, воно було викликано іншим, іншими причинами. Це те що там стабільність, я не вертаюся додому і мені потрібні гроші і тд. Але оцей третій пункт можливо і входив. Це не основний, але один з основних, це щоб тобі ніхто нічого не сказав, що ти якась не така.

Ти ж ще розумієш, що жити в чиїйсь квартирі, отримувати кошти, претендувати, ходити безкоштовно отримувати різні шампуні, їжу. Це ж інше все-таки життя. Це те, чого в тебе немає. І ці поляки можуть, якщо їм не подобається…

Так, можуть. Ну я тобі скажу, навіть коли квартиру я шукала, я одразу наслухалась цих всіх історій як українцям не хочуть здавати квартири і тд. Тому я одразу казала: «Джєнь добри, я з України, я з дитиною, я працюю, хочу зняти квартиру». Хтось казав мені: «Сорі, не актуально», хтось казав: «Ми з дітьми не беремо», не було такого щоб… Були в оголошенні одразу вказані, що здаєм тільки з польським громадянством, або тільки з умовою о праці і там якоюсь випискою за 3 місяці твоїх доходів. Відповідно, на такі оголошення я навіть і не дзвонила. Про одне, коли я домовлялася, я кажу, тіпа, вітаюся, кажу хто я і що я, жіночка каже: «Та мені все одно, окей. Маєте гроші – то платіть». В результаті я зняла квартиру у дуже прикольних людей, вони дуже милі, не знаю як там насправді, але…

Влаштовують?

Вони в четвер ось мають привезти мені телевізор. Тому що перший телевізор вони привезли, а там телебачення не працює. Я кажу: «Та мені норм», ну тому що я підключила там hdma і комп і Іванці включаю мультики і мене все влаштовує. Вони: «Нє, ми тобі купим новий, бо цей багато електроенергії бере, тому цей». Потім в нас був ремонт, міняли труби, батареї, короче, по всьому будинку. І вони мені сказали: «Можеш платити за вересень на 500 злотих менше, ну тому що були неудобства тобі». Я така: «Та конечно». Ну тобто от вони нормально ідуть на контакт, кажуть: «Ми тобі допоможемо».

Тобто вони просто ігнорують той факт, що ти українка? Пільг ніяких не пропонують, але і не відмовили тобі. Просто вшистко єдно.

Ну… Да, і от коли в нас була заміна цих батарей в квартирі, вони сказали, що типу: «Чи ти не проти, що ми приїдемо і попильнуємо цих працівників, щоб вони там пів стіни не видовбали». Кажу: «Пожалуйста, мені простіше». Вот, то ми щось заговорили про Україну, то вони такі ж бідкаються, що ж як це так, щось розмова була про опалювальний сезон. Але мені ніхто не сказав що це через Україну: «Це зараз в нас тут будуть проблеми типу з газом» або ще щось. Я не зустрічала за весь цей час ніякого негативу, але все одно ти завжди, знаєш, це як коли ти мама, ти виходиш з дитиною і ти чекаєш, що тобі прилетить, що ваша дитина щось не так робить, так і тут. Ти не прямо там на 100% завжди в напрузі, але ти розумієш, що на когось ти можеш потрапити. Особливо, коли в метро заходять якісь такі пацани, які тіпа там, не знаю, фанати футболу, Варшавська легія, чи ще щось, я розумію, що ось такі мені можуть сказати. Або коли по району ідуть ось такі пацанчики і вони в якихось кепках Polska, а отут армія крайова. Ось ці можуть сказати.

Чуєш, а що ти думаєш взагалі про повернення додому? Чи будеш ти вертатись в Україну після серпня 2023 року, коли це кінчиться.

Довгострокове планування.

Довгострокове планування. Чи воно взагалі присутнє в твоєму житті зараз? Чи можливо ти допускаєш такий сценарій подій, що якщо щось буде продовжуватись дуже погане в Україні, що ти будеш вимушена тут лишатись. Чи віриш ти, що це відчуття напруги, що ти тут чужа зникне? Чи думала ти про це? Чи ти бачиш своє майбутнє через 5 років, що ти в Києві займаєшся відбудовою економіки і Іванка ходить в українську школу, вчить вірші Тараса Шевченка?

Аж гімн всередині заспівав. Ну, власне, якщо на якісь довгі дати, як ти кажеш, на 5 років, мені дійсно не хотілося б, щоб Іванка пішла тут в школу. Ні. Тому що до того часу вона вже буде добре говорити польською, вона вже буде в польському контексті. В неї вже будуть якісь польські колежанки. Ну тобто вона асимілюється тут. Да, я як носій культури, носій мови буду їй це все розказувати, але це зовсім інша штука переживати цю всю «Україну на виїзді», ніж коли ти в самій Україні, коли ти в тому середовище. Мені б хотілося, щоб вона, як от ти кажеш, вчила вірші Шевченка. Це у вас є якийсь конект з дитиною, тому що вона приходить додому і вона тобі каже: «О, блін, цей “Садок вишневий коло хати” заставили вивчити, а я ненавиджу це» і ти можеш з нею щось про це поговорити, якийсь свій досвід розказати про те, як ти вчилася в школі і у вас є що спільне обговорити. А тут в тебе цього спільного не буде, тому що вона буде вчити польських письменників, польську історію.

Так, контекстуально ти будеш українкою, а вона полькою.

Ну так. Да, я ж кажу. Щоб навчити її всьому тому, що я знаю, це треба, знаєш, дуже багато ресурсів і сил своїх, або віддавати в якусь україномовну школу. Ну в сенсі, українську школу. Але знову ж таки мені це дивно, коли ти живеш в країні і жити оце в цій діаспорі – не мій формат. В моєму ідеальному світі в мене закінчується договір про оренду квартири в червні і я би хотіла в той час повернутися в Україну.

Жити?

Да. Додому. Не в Україну, а додому. Тому що навіть коли я думала в цьому червні цієї весни їй що робити. Я подумала так. Зараз літо, зараз ще не дуже понятно яка ситуація, там якусь зброю нашим видали, чи будуть активні дії і так далі… Ну на вересень теж не все ясно, але повертатись в осінь, в холод, в цю депресивну… Навіть, без війни, знаєш, це такий собі період року. Не ок, треба повертатися коли тепло, коли все розквітає, бо коли тепло, воно скрізь добре. З хорошим настроєм, з якимсь планом. Мені би хотілось, щоб тоді я могла вже повернутися. Вот. Але я розумію разом з тим, я себе зупиняю в усіх оцих планах і сподіваннях, що все може бути не так як я собі уявляю. Я маю надію, що до наступної весни нам буде ще можливість з’їздити в Україну, просто подивитися в развєдку. Як там все пройде. Але так як у мене вже кілька років тому вже було таке питання, ще там до Іванки, я тоді була ще сама. Я думала: «Що я хочу в цьому житті? Де я хотіла б жити? Чи я хочу в Україні чи не хочу?». І от тоді я скористалась можливістю, я поїхала на волонтерській проект. Я тоді півроку була в Кракові, щоб зрозуміти для себе. Бо всі так, знаєш, хотіли емігрувати в іншу країну, а чи хочу я цього? Я тоді поїхала, подивилася, ну тіпа. Є щось краще, щось гірше. Так само як в нас. Свої плюси і мінуси. Я повернулась в Україну і спокійно себе почувала. Тому що в Україні в мене є, це коло зв’язків, є якась репутація, досвід. В Польщі ти ніхто і тобі треба це все відбудовувати по новому. Я ж кажу, якби були плани на якусь міграцію хоча б якісь такі невеликі, то ясно я б вже давним-давно гризла землю і шукала якісь інші варіанти. Як тут облаштуватися, я не знаю, краще, ніж я зараз. Тому, глобально… Але я розумію, разом з тим, що життя в Україні це нелегко і мені буде мабуть важко адаптуватися, особливо коли я не проживала жоден оцей досвід: ані евакуацію ніяку, ані виїзд… Тобто, вся війна відбулась тут. І коли я поїхала з мирної України, весь цей час прожила в країні, яка економіка якої не зупинялася, все хорошо і в людей гарний настрій, і приїхати туди, там де…

В повоєнну країну.

Да, де відверто депресивненько буде, але я, я би дуже хотіла долучитися до якихось програм і проектів по психологічному, по психологічній допомозі.

Щоб тобі допомогли?

Ні, я. Ну от таке мені цікаво. Тому що мені здається, що в таких як я є ресурс і більший потенціал, тому що я тут свою психіку як змогла зберігла. Ну тобто не мала цього досвіду вибухів, слава Богу, і так далі. Тому, можливо, в мене буде більше сил працювати в таких напрямках. Але як воно буде насправді – не знаю. І ось до речі ще. Такий момент. Мені було дуже важко приймати, ухвалювати рішення піти зі своєї роботи. Я там пропрацювала 4 роки. Це там, в різні періоди свого життя з ними була, але і через те, що обривається зв’язок ще з якимсь ком’юніті. Тому що у нас там були лєтучкі кожної п’ятниці і навіть тобі люди переказували всі ті самі новини, які ти читаєш, але ти типу чекаєш, що ти в контексті, ти теж розумієш що там відбувається. То вони розказують якусь історію про Київ і ти такий тіпа: «Ооо, я ще щось дізнаюсь». І, власне, я дуже рада, що я зараз працюю на проекті Polish Ukrainian Startup Bridge, який допомагає українським стартапам знайти інвесторів в Польщі. І це типу я себе заспокоюю, що я теж все одно трошки допомагаю українцям і я ще там говорю з кимсь українською, листуюсь з кимось українською, там, контакти з медіа, тобто не до кінця я цей зв’язок ще втратила і якийсь свій внесок роблю і так далі. Але коли я вже звільнилася, я два дні просто проплакала від того, що жизнь кончена. Хоча, я з колегами спілкуюсь, все окей, але це трошки інший все одно формат. Вот.

Ти казала про втрати. Чи є в тебе люди, з якими ти більше не спілкуєшся?

Не те, що не спілкуюся, але наше спілкування дуже сильно трансформувалося. В мене є чат, це дві подруги, одногрупниці мої і ми давно спілкуємось, такий чат, як ми назвали «Сповідальня», ну типу ти можеш без «привіт-пока» написати тіпа: «Капєц, всі задовбали, жизнь говно» і так далі. Для нас це завжди було окей, що хтось прийшов сюди виговоритись. Я розумію, що типу мені важко по-своєму, бо тут є питання і це не просто на екскурсію в Польщу приїхати. А їм важко по-своєму, тому що вони в Україні і у однієї з цих подруг, вони виїхали в Червогоград, Львівська область і тоді, бо це був березень, треба було зареєструватися в ЦНАПі, що ти типу змінив місце проживання і короче. І от її чоловік пішов туди зареєструватися і йому одразу сказали: «Чувак, ми тебе мобілізуємо», хоча перед ним там туди ходили люди, хлопці теж записувались, їх записали і нічого не сказали, а ось він якось попав в такий день, коли був якийсь, короче, поганий настрій в цих людей і йому сказали приходь завтра з речами. І, власне, ця моя подруга, вона вже не раз писала і жалілась про те, що навіщо вона взагалі виїхала з Києва: «Нащо я це робила» і так далі. А сама вона живе на Русанівці. Ну, якби, такий собі був би досвід, якби вона весь березень там просиділа. А я щось там її підтримувала як могла, казала що типу, не «Всьо буде хорошо», але якісь слова підтримки намагалась знайти адекватні. І якийсь час я жаліюся на щось своє побутове «От, коти задовбали», там ще щось. А потім це був якийсь там день тут, а річниця…

Варшавського повстання?

Нє, не повстання. Смоленської трагедії. І вони ж тоді вирішили вперше включить оті сирени ті… Ну, сирени. І навіть самі поляки казали, що це дуже дивно таке робити і я, власне, пишу: «Блін, ці сирени включають, це така тупість, країна наповнена біженцями, а ви це робите» і щось я ще своє побутове пишу. І тут вона мені виписує, значить, що… А, і наступне, що я пишу, кажу: «Вот, квартиру важко знайти, бо…» точніше так, що я дізналася, що важко знайти квартиру і типу не знаю що робити, бо я типу подумала, що може я тіпа буду знімати, ну короче про якісь свої проблеми з житлом. І вона починає писати про те, що типу а чого поляки взагалі мають вирішувати наші проблеми, це наші проблеми, що нам не здають, нам завжди мало, бо біженці приїжджають в Польшу, як вони себе поводять. Ну, знаєш, людина так себе поводить, начебто вона кожен день працює з біженцями, в неї є якась статистика хто що говорить і хто чого сюди приїхав. Я намагаюсь їй пояснити, що “Слухай, типу странно це обговорювати, тому що я тобі просто пожалілася про те, що я боюсь, що я не зможу зняти квартиру, я там лишусь на вулиці. А ти мені починаєш виписувати, що я… фактично, що мені ніхто не має допомагати, що я свої проблеми маю вирішувати сама”. Я кажу… Ну я вже там перейшла на емоції, кажу: «То що, щоб мені хтось почав допомагати, я мала б відсидіти в Маріуполі? Чи мене мали зґвалтувати? І тільки тоді я достойна на допомогу?». Ну і вона щось там написала типу, що я взагалі не думаю, що я їм пишу, бо вони тут сидять під обстрілами, хоча Червоноград це досить безпечне було місто. І завершилась наша розмова тим, що вона мені сказала, що вона не вірить в те, що я приїхала в Польщу через війну. Я охуєла. Тільки так я це можу назвати. Я кажу: «Да? Це була моя мрія – приїхати з в кармані з 300 баксами, да? З дитиною в чужу країну, де…»

…жити життя емігрантки.

Да! Де в тебе нікого немає, ну, хтось є, але глобально в тебе тут нікого немає і ти тут сама. Ну, і на цьому наша розмова закінчилася. Ми типу списуємся, я нічого про себе не розповідаю. Недавно вона була у Варшаві, сама запропонувала зустрітися. Сказала, навіть, що привезла нам якісь подаруночки. Ну тобто для людини та вся розмова це ок. Але я розумію, що нам уже не по путі. І просто та розмова вистрілила в той момент, коли я сама… А, вона ще сказала, що «Я думаю, що ти вже не повернешся».

Що ти вирішила скористатися нагодою і звалити типу?

Да. Ну тобто їй тяжко було ну там, знаєш, її там щось засмучувало, розчаровувало і так далі і кращий спосіб це на близьких людей тіпа насрати і так далі. А я в тий момент…

Українці ж міряються досвідом.

Да

Я впевнена, що мені нічого не прилетає тому що типу всі бачили, що я своє відвоювала.

Да, що ти просиділа…

У мене є щеплення просто від цього хету є. Я це відчуваю.

Да. Тому я навіть в якийсь момент думала, що може було б краще, якби я посиділа під обстрілами, щоб мені теж ніхто не пред’являв. Ну я розумію, що пред’являть будуть у будь-якому випадку. Тому… Це не гарантія. Вот і власне, я тоді перебувала в такому стані страху. А може я раптом дійсно не зможу повернутися? А може мені квартиру розфігачать, бо тоді якраз був такий момент, коли обстріли були, але вночі ніхто не писав куди прилітає. Тобто, ти тільки на ранок дізнавалась в який район прилетить. І я така тіпа: «Ну, штош, треба спать, завтра зранку дізнаюсь виграла я в цю лотерею чи нє». Ти відкриваєш і це там, якийсь… Оболонський район. Ти такий: «А. ну… Хорошо, не мій район».

Дивись, ми з тобою вже поговорили про те, що ти живеш в Польщі в напрузі і ти переживаєш, що ти можеш отримати якісь такі, як… Нарікання від поляків за те, що ти тут. Чи можна сказати, що ти так само ще й в напрузі від того, що ти і від українців осудження відчуваєш?

Да. Я боюся, дуже боюсь того, що тут я знаю, що я чужа і я боюсь, що я приїду в Україну і там я теж буду не своя. Ну тобто… Бо я була весь цей час… Як хтось вже писав, що, щоб пережити цю війну, ти маєш бути в Україні, ти маєш бути в тому контексті і я загалом і погоджуюсь, і не погоджуюсь з цим. Тому що, знаєш, це все одно як порівняти маріупольця… навіть не маріупольця, а жителя Харкова, да, і Ужгородця. У них теж абсолютно різний досвід. І це не означає, що…

...хтось з них не в контексті.

Да. Тобто, вони якісь гірші, кращі і ще так далі. І не обов’язково нам всім слухати сирени кожен день і слухати вибухи. Тому що хтось має бути і вцілілий в цій всій історії, щоб потім власне і приїхати і трошки швидше адаптуватися, якось, не знаю, привезти якісь нові ідеї і так далі. Те, про що говорять, що типу «Поки ви в Європі, отримуйте досвід, потім приїдете, будете інтегровувати» ну якщо це можна буде інтегрувати. Але у мене живе цей страх, знаєш, що я така киянка-киянка, а тут місто начебто…

Не застала такий драматичний момент міста.

Да! Не застала і начебто я вже не маю оцього права бути киянкою, тому що я ж то тепер не знаю Київ в різні часи. Я його знала там в Померанчову революцію… Ну в Померанчовій я була ще дитиною, але активно пройшов Євромайдан, оці всі події я можу кожну вулицю описати в центрі що де відбувалося, в який період і добре це все пам’ятаю. А цього я не знаю, я знаю тільки з переказів когось.

Тобто, тобі важливо бути причетною до міфологем своїх улюблених місць, да?

Так, да.

Пуповиною пов’язана.

Так. А тут я пропустила.

Мені ще було цікаво, ти казала про цю паніку перебування в Києві. Грудень, січень. І ти сказала, що вела щоденник.

Ну так. В мене щоденник. Почала я його вести там давним-давно, на якісь екстремальні події. Короче, мій щоденник потрапив сюди в Польщу уже десь там в квітні мабуть. В квітні чи в травні, навіть.

Посилкою?

Да. Коли вже можна було якісь речі сюди передати і я попросила щоденник. Я відкриваю його, останній запис 20 січня і я пишу про те, що як я давно сюди не писала з поганих причин.

З поганих причин? Ти писала, що ти задоволена своїм життям?

Да-да-да, Як в мене класно, бо, власне, перед тим запис перше січня і от типу в мене там завершилася терапія, я вирішила більше не працювати. Я два роки була на терапії і вирішила поки там… Ну, не вилікувалася, але короче я відчула, що поки ще можу пожити без цього. І так далі. І у мене купа планів, ну в сенсі не то шо плани там, не знаю, купить квартиру і так далі, а якісь такі приземленіші штуки там, що в квартирі зробити, якісь банальні речі. Проект в мене мав бути на роботі і у мене там була прекрасна фінальна річна зустріч з керівництвом в агенції, всі похвалили, всі задоволені і я така піднесена. Знаєш, так як і в багатьох, жаття тільки налагодилось і тут на тобі. І власне оцей запис і був вже в такому тривожному стані. Вот: «20 січня 23:58. Так давно не писала сюди з поганих причин, але зараз через тривожність, через новини про напад Росії, почуваюся дуже одиноко та покинуто. Дуже сумно, а моментами і страшно. Якесь бажання залізти в минуле. Цю пустоту заповнюю дурним контентом, ток-шоу з СТБ (Боже, це ще рятувало). Хочу, що це швидше минуло і все стало спокійно. Щовечора уявляю як почнуть бомбити Київ і це ж реальність може бути такою, хто знає що в голові в Путіна. Військових біля України багато. Боюсь, що сирени спрацюють вночі, що доведеться тікати. Дуже страшно, особливо переживаю через Іванку, як бути з нею.» Ну вот, якось так…

І це останній запис?

Да.

Жесть. Це передає, насправді… Це такий фактаж з того часу.

Весело, весело.

Це прямо такий, як це називається… Реліквія типу. Дякую тобі за твою розповідь.